Десь роки півтори тому у мене в стрічці почала зʼявлятись така собі блогерка Габріела Дерепа.

Причому зʼявлятись агресивно, видно було, що її активно просувають. Називався її блог «Історія Закарпаття по-закарпатськи».

В текстах цієї Дерепи одразу кидались у вічі проросійські і промадярські наративи, які висувались на перший план, замовчування, перекручення і ігнорування багатьох важливих історичних фактів і загравання з політичним русинством. Це було настільки шито білими нитками, що не помітити це було просто не можливо.

В коментарях у неї біснувалось купа відвертої ботні з закритими профілями, яка з її подачі написувала, окрім «Габріелочка– ти ж наша русиночка», що Закарпаття ніякого відношення до Украіни немає, українці і русини – то окремі народи, і відправляла всіх незгодних з цим «в Галичину за перевал». Та і просто були широко представлені йододифіковані дебіляки і вата, яким Україна насцяла у підʼїзді і «нічого не дала», а вони дуже унікальні і окремі, яких тут вистачає. Як, з рештою, і скрізь по країні.

Потім зʼясувалось, що ніяка вона не історикиня, історичної освіти не має, вчиться на щось на зразок культурології і живе у Швейцарії, та до Закарпаття має стосунок рівно такий же, бо її вивезли у віці чотирьох років у Швейцарію по батьківській німецькій лінії.

Згодом я її побачив в рубриці «Історик щосуботи» у історика Віталія Дрібниці, де вона щось невнятно блеяла, не спромігшись відповісти на різні історичні питання по Закарпаттю, які цікавили Дрібницю. Йому її запросити порадили підпісники і він запросив. І, як джентельмен поставився, як на мене, при всій повазі до нього, дуже поблажливо до дівчини, що «цікавиться історією і веде блог на історичну тему». І після цього у мене зʼявилась думка, що її тексти кимось добряче прописані, бо не може людина щось незрозуміле і неаргументовано боботіти в живій розмові, а потім раз і валити чітко і без перебоїв свою псевдоісторичну і добре підчищену маячню.

З приводу «по-закарпатськи» теж виявилась проблема, бо вона розмовляє штучною мовою, замінюючи українські слова русизмами, чи мадяризмами, з чого виходить якийсь дивний суржик, який вона видає за закарпатський діалект, а в ідеалі, як їй би дуже хотілось, за «русинську мову». На що їй неодноразово вказували в коментарях самі закарпатці, які від неї тащились, але писали, що вона дуже перегибає з мовою, і в Закарпатті на такій беліберді, яку вона видає за мову, ніхто не говорить.

Ну а потім, пару днів тому, вона зʼявляється на засіданні ООН в Женеві і розповідає про «утиски Україною «підкарпатських русинів». Що дуже очікувано, враховуючи її діяльність, яка працює на розкол держави під час війни. Хто її уповноважував говорити від них і хто вони такі взагалі, залишається невідомим, і я підозрюю, що це був виключно товарищч майор ФСБ, який і курує цю всю богадельню.

От такі справи, якщо коротко. Інформаційна війна триває, бажання качнути Закарпаття в бік сеператизму залишається, лити псевдоісторичну маячню в макітри місцевим челядникам вдається, і нікуди це не дівається. І грати на їх незнанні історії — теж.

На діяльність цієї Дерепи вже звернули увагу наші військові, що дуже добре. Бо працює вона, не покладаючи рук.

А всім, хто хоче розібратись в проблематиці на належному рівні і, як воно все тут працює, наполегливо раджу наукове дослідження професора Любомира Белея «Русинський» сепаратизм: націєтворення in vitro». Темпора, 2017 рік. Лінк на книгу залишу в коментах. Там прямо відкриваєте PDF і можна читати.

Olexa Mann

У відтепер є вулиця Людмили Фої.

Людмила Фоя - українська підпільниця, активістка УПА, учасниця контрозвідувальної операції проти карателів НКВС, співробітниця підпільної преси УПА під псевдонімом Марко Перелесник, письменниця.

Детальніше про неї є тут:
https://www.istpravda.com.ua/digest/2016/05/6/149077/

Також сьогодні у Києві з'явилися вулиця Павла Петриченка.

Також сьогодні було перейменовано одну з найбільших вулиць Києва, якій треба було змінити назву в рамках деколонізації - Сулеймана Стальського.

Нова назва - Ігоря Юхновського.

Про нього можна прочитати тут:
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/1/1896-osvyachennya-volodymyrskogo-soboru-v-kyyevi

У селі Мошни, що на Черкащині, нарешті розпочався процес перейменування вулиць.

Погруддя Миколи Міхновського планують встановити у Харкові — його громадській організації «Деколонізація. Україна» передали представники історичного клубу «Холодний Яр», розповів Суспільному голова організації Вадим Поздняков.

Нині триває обговорення, де саме стоятиме погруддя. Серед доречних локацій — Майдан Поезії, де був пам'ятник Пушкіну, Гончарівка, де жив адвокат, або майдан Героїв Небесної сотні, де був його офіс. Хто ухвалюватиме фінальне рішення про розташування погруддя Миколи Міхновського в Харкові — читайте

‼️ ПІДТРИМАЙ ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ ГРИВНЕЮ

Триває велика робоча деколонізаційна поїздка містами України і нам потрібна ваша підтримка.
Робимо величезний масив роботи, аби кінець року був дуже продуктивним на результати.

Допомогти пришвидшити очищення країни можна задонейтивши за реквізитами:
https://send.monobank.ua/jar/9Rja7mSToj
5457082255107893 (Приват)
decommunization.ukraine@gmail.com (PayPal)

«У моєї мами був день народження. Влад зателефонував бабусі: «Хочеш зі мною побачитися?» — «Ой, Владічку, хочу, звісно». — «Вийди у двір». І вони парою пройшли над двором моїх батьків, два Су-25. Побачилися».

На честь загиблого пілота Владислава Рикова у Харкові пропонують назвати вулицю, на якій він виріс. Владислав Риков — повний кавалер орденів «За мужність» та Богдана Хмельницького, торік йому посмертно надали звання Герой України.

Петицію до Харківської міської ради подала 17-річна Софія Васецька: це її третя петиція щодо перейменувань харківських вулиць на честь загиблих пілотів. Дві попередні — із вшанування пілотів з позивними «Джус» та «Мунфіш» — набрали потрібну кількість голосів, і вулиці перейменували.

Яким був Владислав Риков і що його близькі думають про ідею перейменувати вулицю — дивіться, читайте