Доброго вечора вам лікарю ❤️🇺🇦Слава Україні 🇺🇦❤️Героям Слава🇺🇦❤️я сьогодні коротенько,начиталася цих листів і вже дискутувати з "руССким миром"не хочеться ,від слова взагалі..Ви ""руССкие "!!@валіть зі своєю РТФ прямо до пекла!!!ВСЕ...
А це для роздумів...😥😥😥

РоZZия...♣️
-Мам,как вы там??
-Харашо, Альошенька..Палучили тваю пахаронку..Батя купил машину,крутая такая,вся деревня обзавидовалась..Твая Аленка уже замуж вышла..Тваи вєщі отдали Васькє, ну таму что бомжєвал под общєпитом, зачем будет место в шкафу занімать...

УКРАЇНА 🇺🇦
-Як ви мамо?Пробачте😢..
-Синку...молимось🙏😢плачемо...Ти Герой..Твоїм імям назвали вулицю...Дітям розкажуть про твої вчинки,як ти мужньо захищав Батьківщину...Оксана твоя пішла також на фронт😢..Роблю закрутки твоїм побратимам...Снись мені щоночі 😢🙏🇺🇦...

PS .Між нашими світами не тільки "разніца" ,між нами безодня...Слава ЗСУ🇺🇦🙏...ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА 🙏🇺🇦

назви вулиць

Доброго дня, дорогий Євгене Олеговичу і читачі каналу!
Після Вашого останнього ефіру хотілося поділитися чимось життєрадісним, адже наш міністр охорони здоров'я розповів скільки українців потребує наразі психологічної підтримки. Переглянувши Ваше відео "Горизонт планування", я одразу натхненно відкрила шафу і почала шукати в ньому сукню, яка б могла підійти до святкової зустрічі, потім подумала, що, напевне, буде вже трохи прохолодно, і почала шукати легке осіннє пальто, яке я придбала ще на початку зими, але так жодного разу і не вдягала, адже не було в нас цього року весни, лише суцільний лютий, 177-й день 24-го лютого... Потім спіймала себе на думці, що зустріч Ви швидше за все захочете організувати у Харкові, я у ньому була єдиний раз у житті у далекому 2004-му, а моя донечка не була ніколи, я її обов'язкову візьму з собою. Ну якщо ми вже поїдемо удвох, то це ж і валізу доведеться брати... Від цієї думки я неймовірно зраділа, адже останнім часом валіза постійно поряд зі мною, у зібраному стані, час від часу я її перебираю, наповнюючи сезонними речами, і тут вперше за весь цей час я про валізу думаю як про атрибут радісної подорожі... Потім спіймала себе на думці, що таке заняття (при тому, що теж розширює горизонти планування), ще й значно приємніше, ніж "лікувально-оздоровча процедура" - консервація.
Потім побачила під Вашим останнім відео кілька коментарів з пропозиціями після перемоги провести святковий стрім із підписниками, тільки-но зібралася відповісти на ці коментарі фразою з мультика "Баба Яга проти!!!", бо ж валізка моя у стрім якось не вписується, як.... знову новини, новини і новини... Знову Харків, Енергодар, сльози, гнітючий біль при кожному подиху.
Колись в дитинстві мені закарбувалися в пам'яті слова Льва Толстого:
"Анна Аркадьевна читала и понимала, но ей неприятно было читать, то есть следить за отражением жизни других людей. Ей слишком самой хотелось жить". Раніше ці слова мали для мене зовсім інший зміст, мені здавалося, що інколи я відчуваю те саме, а зараз - все навпаки. Я хочу сидіти у купе, читати роман і слідкувати за життям героїв на сторінках, я не хочу жити в цьому романі, я не хочу, щоб цими самими героями були близькі мені люди.
Сьогодні я розповім про мою найкращу подругу, колись, коли закінчиться війна, можливо, я зможу назвати її ім'я, зараз не варто. Можливо, колись наші онуки прочитають цю історію і будуть трохи більше знати про назви вулиць.

(продолжение)
2004-й рік. Цей рік познайомив мене не тільки з Харковом, але і з Нею.
Будучи молодою студенткою Вона зустріла свого майбутнього чоловіка: високий, красивий, освічений, з власною квартирою у столиці і високооплачуваною роботою. Тільки за цим описом багато хто міг би назвати його ідеальною кандидатурою. Вона закохалася в нього практично миттєво.
Вони одружилися і перший рік спільного життя був щасливим. А потім він втратив роботу через власну помилку. І тільки тут стало зрозумілим наскільки він тримався за неї. Він не міг знайти такої ж роботи, усе що йому пропонували, йому не подобалося, його багато де готові були взяти, але зарплату пропонували у рази менше. Вона йому щиро співчувала, підтримувала, заспокоювала, говорила, що їм цілком достатньо буде і меншої зарплати. Але він не чув Її. Кожного дня він ставав все нестриманішим, все злішим, інколи він втрачав людську подобу. Вона пробачала, терпіла, сподівалася, що скоро мине, і дуже-дуже мріяла про дитинку, яка переключить його увагу з проблем на роботі на щасливу сім'ю. Але дітей не було, всі лікарі говорили, що Вона цілком здорова, а він і чути не хотів про відвідування лікаря. Так минуло ще кілька років, поки Вона не перестала чекати, що він знову стане тим, кого вона покохала. Говорити про розлучення він відмовлявся. Коли він був у відрядженні, вона просто втекла, взяла ведмедика, а золоті прикраси, подаровані її мамою, забула. Розлучення було тривалим і болісним.
Саме такою, повністю розчарованою у чоловіках, я Її і зустріла.
В неї трохи незвичні брови, злегка припідняті, їй це дуже личить, надає вигляду якогось такого доброго дитячого легкого подиву. Навіть, зараз, коли їй трішечки за 40, вона виглядає зовсім юною і по-дитячому щирою.
Вона дуже життєрадісна, в Неї чарівна білосніжна посмішка, Вона надзвичайно товариська, якби Ви Її зустріли, Вам неодмінно захотілося б одразу потоваришувати з нею.
Чоловіки не могли Її не помічати, але в Її серці була крижинка, вона не збиралася більше пов'язувати своє життя з чоловіками.
Мені з нею було дуже цікаво і весело, ми разом скрізь подорожували.
І тут одного разу на Її шляху зустрівся Він... Вона поверталася разом із колегами з роботи, була пізня година, маршрутки довго не було, Він вирішив зупинитися і запропонувати свою допомогу маленькій зграйці жіночок. В той день вона поверталася із старшими колегами, вони одразу вступили із Ним у дискусію, Вона ж переважно мовчала. Їхати було досить далеко, майже годину, за цей час старші колеги встигли розпитати про Нього все, зокрема, дізнатися, що він неодружений і повідомити, що Вона також незаміжня.
Він закохався з першого погляду, Він був неодруженим, тому що все життя чекав саме на Неї.
Висаджуючи Її біля під'їзду, Він ледве вмовив Її дати свій телефон і то під тиском Її ж колег.
Якось Він неочікувано прийшов до Неї, просто тому що був неподалік по роботі і захотів подарувати Їй квіти, Вона в цей час мила підлогу. Він пішов, а потім повернувся, щоб подарувати їй найдорожчу швабру, яку знайшов у магазині, тому що він побачив, що вона миє підлогу руками. І Вона так пошепки, щоб не сколихнути свого майбутнього щастя, із щасливими очима сказала мені: "Альона, розумієш, швабру. Мені ніхто ніколи в житті не дарував швабру. Він дбає про мене по-справжньому". А потім ми помітили, що Вона почала посміхатися трохи інакше.
Він називав з першого дня її лагідно "...юшка", і згодом, його ім'я вона теж почала вживати із цією формою "юшк".
Потім Він запропонував Їй одружитися, Вона була вкрай збентежена, адже вони були знайомі всього місяць. І відповіла, що подумає.
Пізніше Він почав Її вмовляти, що наступний рік високосний, одружуватися небажано, рік, то дуже довго чекати, потрібно в цьому році подати заяву, до кінця грудня, в неї ще буде місяць на роздуми щодо шлюбу, зато заява буде подана в цьому році і це не буде вважатися поганою прикметою, якщо вони одружаться у високосному, адже заява подана була раніше.
І Вона погодилася, ми всі не могли Її впізнати, це та наша Вона, яка про шлюб "ніколи знову?"

(продолжение 2)
Він домовився, що заїде за Нею перед роботою і вони поїдуть до РАГСу ранесенько, щоб Вона не спізнилася. На роботу Вона трішечки спізнилася.... І прийшла вже заміжньою.
Коли працівниця РАГСу прийняла їх заяви, Вона сказала: "Ну от і чудово, а тепер починаємо реєстрацію шлюбу". Вона розгублено запитала: "Як шлюбу??? Як реєстрація??? А як же місяць?". Працівниця відповіла: "Ну який ще місяць, кінець грудня, наступний рік високосний, небажано вступати у шлюб, потрібно цього року, я йду Вам на зустріч, раз Ви заяви написали, значить готові до створення сім'ї, для чого сюди двічі ходити". І тут Вона все зрозуміла... Це тільки для Неї ця реєстрація шлюбу - несподіванка, Він сюди сьогодні прийшов не просто подати заяву, а одружитися і домовився заздалегідь про все, мав квіти, каблучки і свідків.
На той момент, Вона знімала квартиру із подружкою, Він - із друзями.
Він був родом з Миколаєва, жив у Києві на квартирі, займався встановленням металопластикових вікон, працював багато і наполегливо, все зароблене складав, щоб з часом купити у Києві квартиру і тільки потім - одружитися, але кохання втрутилося в його плани. На новорічні свята вони поїхали у невеличку весільну подорож, потім почали шукати квартиру, щоб нарешті оселитися разом, а потім вона дізналася, що чекає на дитину.
У спільну зйомну квартиру вони переїхали лише навесні.
На час декретної відпустки Вона вирішили повернутися до своїх батьків, адже маленька дитина потребує значних витрат, Він працюватиме один у цей період, ще й житло знімати.
Він планував якнайшвидше придбати житло для сім'ї, знову переїхав до друзів і працював, працював, працював, а кожної п'ятниці сідав на поїзд, щоб уже в суботу вранці побачити свою кохану дружину, яка ось-ось має народити їхню донечку. А потім в неділю ввечері знову поїзд, і зранку в понеділок - працювати.
Але його планам не судилося збутися, тому що всі кошти він накопичував на депозитному рахунку у банку, який збанкрутував. Почалася процедура відшкодування коштів Фондом гарантування вкладів, але сума покриття була дуже далекою від того, що він вкладав у цей банк...
І все це здавалося дрібницею, адже в них з'явилася донечка. Вони вирішили, що Вона повернеться у Київ, коли зможе вийти на роботу, а донечка піде у садочок, а Він поки що буде "татом вихідного дня".
Одного разу ми із подружками поїхали із Ним, щоб побачити Її, адже ми так скучили і хотіли Її привітати з народженням малечі. Всю дорогу він розповідав нам, яка Вона в нього чарівна, яка в них гарна донечка, як він з нею бавиться на вихідних, хоче, щоб Вона хоч трішечки відпочила, а Вона зовсім не відпочиває, і коли Він забирає донечку на вулицю, Вона не лягає спати, а починає для нього готувати якісь смаколики, ми обов'язково маємо з нею поговорити, щоб Вона себе берегла.
В Нього була неймовірна посмішка, зовсім не така як в Неї, він посміхався стриманіше, більше очима, ніж вустами, але світилося в цей момент усе обличчя.
І ось нарешті ми побачили плід їхнього кохання. Це було щось неймовірне, донечка була одночасно надзвичайно схожа і на Нього, і на Неї. Ось зараз повернулася - і Вона, а тепер - Він. Такий веселий усміхнений комочок щастя.
Коли малеча підросла, Вона повернулася до Києва, Вони зняли квартиру, влаштували донечку у садочок і Вона вийшла на роботу.
Дуже запам'ятався мені момент з Їхнього тодішнього вже київського життя, як донечка таким гарненьким голосочком лепетала: "Мамо, взуй мені чоботи, бо ми хочемо вже йти на вулицю з татом гуляти, і дай вже нарешті папі мої сапоги, бо я не знаю що це, але він давно вже їх шукає".
Я тоді подумала, нарешті, Він перестане жити від поїзда до поїзда...
І тут 2014-й...
Всі ці події мене хвилювали, але я не достатньо була поглибленою у них, в мене в самої у 2013-му народилася донечка, і весь мій час, вся моя увага у 2014-му належали їй, але це вже зовсім інша історія, сьогодні - про Них.

(окончание)
Він пропускав через себе кожну тодішню подію. Одного вечора Він сів навпроти неї і спитав, кого із їхнього найближчого оточення Вона може собі уявити у якості захисників країни. Він запропонував обмежитися переліком у 50 найближчих знайомих. У когось троє дітей, хтось не здатен піти захищати країну за станом здоров'я, когось і годі уявити на фронті. Чим далі Він перелічував знайомих, тим серйознішою Вона ставала, Вона зрозуміла до чого він хилить. Їй було страшно, але Вона не могла його спинити.
І Він пішов на фронт, не тому що Він хотів воювати, не тому що вмів, Він тоді не вмів, Він хотів бути поряд із Нею, але він пішов тому що "якщо не я, то хто", тому що "ніхто, крім нас".
І знову Вони почали бачитися вкрай рідко, інколи Він приїздив, інколи Вона з донечкою їздила в Маріуполь.
2022-й
Їхній донечці вже 12. Вони так кохають одне одного і вони ще практично не жили разом...
Ми бачилися з Нею до початку повномасштабного вторгнення. Їхня донечка - неймовірна красуня, але тепер вона вже викапана тато, відкриваються двері, і перед тобою неймовірної краси дівчина, але із Його посмішкою на все обличчя.
Мені врізалася в серце тодішня розмова із Нею.
Вона: "Мене всі питають чи буде війна? Так, ніби я знаю. Думають, якщо він там, то йому більше відомо і Він мені розповів. А я не розумію цього питання. Війна триває, для мене вона триває вже 8 років. Бачиш цю вулицю? Більшість людей не знає на честь кого названа ця вулиця, хтось знає, що вона названа на честь героя України, а для мене ця вулиця - на честь друга мого чоловіка. Він якось ночував у нас, такий освічений, веселий, так поспішав до сім'ї, вони разом приїхали, не було квитків на потяг до його міста і чоловік залишив його переночувати в нас. А потім він пішов у кращий світ, чоловік дуже важко це переніс. Його іменем назвали вулицю".

В цієї історії немає щасливого кінця.
Після 24 лютого події в Її житті найчіткіше ілюструють три повідомлення з трьох слів
"Ел. Пил. Спал"
Тижні тиші від Нього, коротке повідомлення, всього три слова у відповідь на Її запитання, такі довгоочікувані три слова. Вона ледь тримається, показує мені свій телефон, і тихо-тихо питає: "Ти хоч одному слову з цього віриш?". Він не хотів, щоб Вона хвилювалася, тому писав те, що вона хотіла почути, Вона це розуміла, і хвилювалася за Нього ще більше.
"Живий. Поранений. Стабільний"
Повідомлення від його командира. Він довго не відповідав, Вона не витримала і написала Його командиру. І знову три слова.
"Нагороджений орденом (посмертно)"
Указ Президента.

Як же хочеться називати вулиці на честь живих.

Альона, м. Буча

Здравствуйте доктор!

Несколько дней назад,Вы зачитывали письмо от гражданки ртф,которая проживает в Европе(судя по письму) и имеет весьма полезную специализацию для ракетостроения.
Месседж письма прост : " украинцы призывают не пускать/депортировать нас из Европы. Вот я сейчас как вернусь, как "наклепаю" ракет с разобранной стиралки. И вам они на голову вернуться. Раз вы такие. У нас пытки,так что не взыщите".

У меня несколько вопросов к этой "гражданке ртф".

1).Ааа...Это все возможные варианты?
Или ваше рабское сознание остаётся с вами даже в стенах благополучной Европы?
Коль у вас такие проблемы,нуу..просите статус беженца(вам,будучи на месте,проще понимать механизмы решения и их варианты).
Перебирайтесь в Тайланд, на время "отсидеться".
Одним словом,как мне кажется,варианты есть..
Но вы почему-то склоняетесь к "максимально кровожадному".
Вам мало "кровожадности" за эти пол года?

Вы работаете сейчас в этой сфере и больше ничего не умеете/не хотите? - бросьте. Если в вашей судьбе случится такой "вынужденный переезд" - жизнь обязательно подарит вам новые возможности и новую самореализацию.
Уверяю вас.
У нас с такими "незапланированными мерами" столкнулся каждый второй в стране...


Заметьте,я не предлагаю вам,как ещё один вариант, вернуться в ртф и бороться/саботировать на производстве и тд.
У меня нет такого права да и такая деятельность далеко не для всех.
Самое главное-это просто невозможно.
Ведь у вас там силовиков масса,россгвардии,да и простой народ - что и когда он решал?..
Невозможно.
Невозможно.
По моему именно это слово мы слышали особенно часто из уст "мировой общественности" в канун 24-го февраля и несколько недель позже..
И правда,как это возможно,когда на тебя валит такая армада..и устоять невозможно,и выжить невозможно,и пол года уже - невозможно..


2). Меня удивляет зачем вы, нам украинцам,пишите свои стенания о "визах,запретах на въезд ,возможной депортации" - вас пожалеть,или как?
Или вы думаете,нам заняться больше нечем находясь в эпицентре войны?
Вам наша "скупая слеза" нужна по этому случаю?

Зеленский что-то сказал?
И?
И что?
Вы забыли, "Украина это 0", "несостоявшееся государство","вассалы запада" - 20-ть лет уже такой нарратив.
В следствии этого,какая разница,что сказал Зеленский?
Он,что ли,на границе стоит и ваших там как то "притесняет"?
Нет,Зеленский воюет и занят своим народом.
Так зачем вы нам это пишите?
Разберитесь сами.
С Европой.

Видимо некоторые страны,которые имеют "счастье" общей границы с вами - озаботились нашим "опытом".
Мы вот тоже с ртф ужесточили режим пересечения границы..плохо работает. Ваши лезут и лезут,лезут и лезут - причем даже умудряясь миновать пограничный контроль.
Загадка,правда?
Наверное некоторые Европейские страны не расположены решать такой "ребус" в ближайшем будущем.
Вот и превентивные меры.

Странно что они пошли на эти самые "меры".
Зачем?
Подумаешь,но ведь "смеха ради",ваши высказываются о "разь***ть Польшу", ну или со странами Балтии - у вас постоянно рассказывают смешные истории о их судьбе. С финнами пытались "Искандерами поулыбаться" - не оценили. Я уже молчу о массе,просто массе видео в инете ,где граждане ртф угрожают,оскорбляют многие страны европейского союза,находясь там как туристы или проживающие на ПМЖ. Особо патриотичные ещё и "пу зовут".
Димон ваш,медведев который, угрозами в адрес европейских атомных станций - это вишенка на этой куче конского навоза.

Европейцы юмор не оценили.
И это безусловно будет иметь развитие.

Так что,отъе****сь от нас,украинцев, с этими воплями о визах.
Эти решения принимают суверенные европейские государства в своих национальных интересах.
Их национальные интересы,я так понимаю,существенное ограничение вас,граждан ртф,на своей,Богом данной им земле.
Так что общайтесь с воплями "по адресу".

А лучшее,и самое правильное - просто посмотрите в зеркало.


Оля,Одесса

Доброго дня шановне панство. Відповідь для тих, хто за кордоном від тої, що лишилась в Україні. У мене теж були претензії до моїх подруг, які поїхали. Бо я тут а вони там і нічого не ясно і не понятно. А чого їхали, а чого не повернулись, а як же їх старі батьки, а чого сидять на виплати, коли я тут в три зміни роблю... І в телефонній розмові суцільна неясність. Питаєш, як справи, чуєш - нормально. Як діти? Нормально. Як вас прийняли? Нормально. А шо там "нормально" не понятно. Я ж тут нічого не знаю і придумую собі, що там же за кордоном мед. І тільки, коли налагоджується простий людський діалог розумію, що не все там так добре. Люди в постійному стресі, як би добре не прийняли, а чітко розумієш, що ти тут чужий, не громадянин, не турист з олінклюзів. Постійна тривога і неясність: а як повернутись, чи є ще куди повертатись, чи є робота, як знайти звичні продукти, засоби гігієни, лікаря, майстрів манікюру... І вся ця хрінь від нашого мовчання. Тож діалог буде не простий, бо в країні війна, ми всі на нервах. Та невже стане легше, якщо ми не будемо говорити, як є? Кому легше від вашого і нашого тьмяного "нормально" ? Ні, не нормально. Це нова реальність. Незамовчуємо свої проблеми та страхи, бо чим більше мовчать одні, тим більше придумують інші.
Тож тепер я знаю, що біженцям не легко, як вони хочуть повернутися додому, як на нервах випадає волосся в жінок, скільки безсонних ночей треба провести на польському вокзалі, щоб діждатися повернення в Україну, скільки переробити брудної роботи, щоб не бути нахлібницею, а в Україні - ти офісна працівниця у білій сорочці. Пам'ятайте, говорити важливо. По суті, ми тільки знайомимось один з одним, через тридцять років незалежності.
Іра. Біла Церква.

Здравствуйте, Евгений Олегович!

Решил поделиться минуткой сентиментальности. Я знаю только две песни группы Scorpions: Still loving you и Wind of Change. Вторую слышал много раз и у нас дома, и, по-моему, по радио. Мне всегда нравилась мелодия, я выучил эту песню, много раз пел её под гитару, но, как с почти любой англоязычной песней, я никогда до этого не задумывался, о чём она. А сейчас увидел, как её слова в начале изменили сами Scorpions с "I Follow the Moskva Down to Gorky Park Listening to the wind of change. An August summer night, Soldiers passing by Listening to the wind of change" на "Now listen to my heart, It says Ukrainia, Waiting for the wind To change. A dark and lonely night, Our hopes will never die, Waiting for the wind To change". Я увидел запись, как они исполняли эту песню пару месяцев назад в Польше. На концерте много людей держало большой украинский флаг, люди подпевали и аплодировали, меня растрогал этот момент. После этого я решил переслушать оригинал, о чём же песня (кроме того что там упоминается Москва и парк Горького). И тут до меня дошло, что это песня о воссоединении людей, о мире и надежде, о том, что Холодная война позади и больше нам не надо отгораживаться друг от друга железным занавесом. Как говорил сам солист группы Scorpions на одном из прошлых концертов, ещё задолго до текущей войны, что его не эту песню вдохновила атмосфера в Москве, когда он там выступал в 1989 году и тысячи россиян пришли на этот концерт и подпевали. В лицо дул ветер, и в воздухе чувствовались перемены, и вот они, россяне, стоят прямо тут, все друг другу рады, и мы наконец-то стали ближе, после многих десятилетий противостояния. Я прямо почувствовал этот момент падения железного занавеса, падения многолетней диктатуры, и как люди боролись за свободу и хотели перемен. Я родился уже позже, но, судя по всему, ощущение было непередаваемо. Советским людям дали шанс. И вот на сегодняшний Украина смогла стать свободной, а режим в России свернул куда-то совсем не туда и теперь от имени России развязана крупнейшая война за последние 80 лет. Горько очень от того, что те радостные ожидания свободы и мира не оправдались. Тем не менее, я верю, что в итоге Украина победит, а Россия будет свободной. Слава Украине!

О людях которые дороги нам, но которые не дорожат нами

Здравствуйте Доктор!

После смерти человек оставляет после себя невыносимую тоску, печаль, и груз самобичевания и сильной боли... Но к сожалению на плечах тех, кому эти люди были дороги, причем на всю оставшуюся жизнь. Родные, близкие, друзья, знакомые...

Я из Новомосковска (это Днепропетровская область).
Моя родная сестра живёт в Чугуеве. Да да, в том самом Чугуеве.
У нее есть муж, и ребёнок 10 лет.

В новостных сводках не пишут сознательно где-то 95-98% всех взрывов, прилётов по этому городу. Пишут сухо: "где-то в области". Потому что устали, или я не знаю почему. Просто уже не пишут об этом. Это ужасно. Но отсутствие новостей не отменяет наличие прилётов.

С самого первого часа войны я боролся всеми силами за то, что бы переехала моя сестра ко мне, в Новомосковск, на что получал ответы:
"Да это же военных бомбят". Да, вот такой вот человек мой была моя сестра на начало войны. "Да это же военных бомбят, а нас то за что?".
Я быстро вразумил её, что я в любой момент могу быть таким же военным, и что это значит, что меня теперь тоже нужно бомбить? Убивать? Уничтожать? День назад - я гражданский, ко мне пришли меня убивать - я стал военным, на следующий день - то теперь "тебя убили - так надо" что ли?

У меня получилось убедить сестру, что военные такие же люди, а часто где-то и лучше, чем обычные граждане окружающие нас всех в мирное время. Путем примеров, разъяснений, но все же удалось достучаться.

А потом через 5 дней войны, где на начало боевых действий сестра думала что "да никто же не будет трогать гражданских" - в сети появились видео залпов градов по жилым кварталам Харькова. Это уже окончательно подтвердило человеку - что сюда россияне пришли убивать. Убивать всех.
И вбросы и сформированное отделение "народа от военных" создано искусственно, что бы не было помощи, поддержки этим самым людям которые стоят на нуле и защищают своим телом тех, кто стоит сзади.

С начала войны я видел как человек жил в какой-то параллельной реальности. И старался предпринимать все возможные и не возможные действия для того, что бы этот человек покинул объективно невероятно опасную зону. Чугуев.

Причем такая возможность БЫЛА, и ни на один день на пропадала.
Были дни очень страшные, но в основном всегда были варианты как можно было покинуть этот ужасный обстреливаемый чем только возможно рашистами - город.

Работы как вы понимаете - там никакой нет. Вот от слова совсем.
У людей нет еды, часто нет света, нет воды из-за уничтоженных станций, либо отсутствия электроэнергии. Условия - отвратительные.
Всё это время я удаленно пересылал деньги что бы была возможность купить у местных еды. И так же продолжал работать с сестрой что бы она уехала.

Но ей что-то не давало. Вечно что-то не давало.
Находился миллион отмазок. "Дороги перекрыты, простреливаются", "заминировано", "нет бензина", "на блок-посту вручат повестки, мужа заберут в армию, а я останусь одна, и всё, моя жизнь кончена", и так далее.

Мне приходилось КАЖДЫЙ пункт озвученный выше - развенчивать. КАЖДЫЙ. И о повестках (как оказалось и как я считаю самый важный стоп-фактор), и о "нет денег", и о "не знаем как ехать", и так далее.

В итоге они приехали ко мне в начале Мая.
Спустя 3 месяца активных боевых действий.
Причем сделали это спонтанно. Собрали все вещи, погрузили в автомобиль - и уехали.

Приехали, по приезду - состояние у них было дерганное, адреналин зашкаливал, рассказывали о том, что с ними очень хорошо обращались на блок постах, конфеты давали ребенку, и так далее. Прям судя по их рассказу - это их очень удивило, и разорвало шаблоны и ложь в которой они жили.

Я был рад, безумно счастлив. Потому что моя сестра покинула место, где объективно математически просчитаны риски быть убитым - превышает всё возможное логичное и рациональное.

(продолжение)
В конце мая почти днем я проснулся от шороха, они собирали вещи, и уже выносили их в свой автомобиль припаркованный во дворе.
Я немного не понял что происходит. Спросил что вы делаете - они сказали "спасибо за гостеприимство, я уезжаю обратно".

В этот момент у меня перевернулся весь вообще мир.
Приехать ко мне, после довольно внушительной работы с ними что бы они переехали, причем речи о деньгах вообще никаких нет (моя квартира, я за всё плачу, если хотите помочь - можете попробовать найти работу и жить, получая при этом заработанную плату по возможности).

Короче - они просто собрались и уехали.
Я пытался их отговорить. Пытался выяснить причину.
Ведь никаких конфликтов во время их проживания не было от слова совсем.

Внятной причины - не было.
Что-то было обрывочно изложено о "деньгах", и что "так будет только лучше для всех", и всё.

Были и воззвания к здравому смыслу. Что в Чугуеве опасно, там стреляют, там летят снаряды, летят ракеты, и так далее. На что мне отвечали: "там уже всё успокоилось, там всё хорошо". И это в мае месяце. Когда на конец августа известно что май месяц был самым трагичным месяцем в этой войне, и были очень большие потери по всему фронту...

Были попытки поговорить, на гране чуть ли не крика (крика не было, но желание безумное было). Что бы дать объяснить что то, что сейчас происходит - абсурд, фарс, идиотизм, и приведет гарантированно к трагедии.

Все попытки вразумить - были тщетные. Они просто сели в автомобиль, сказали что напишут когда доберутся, и уедут.
Через несколько часов - в Чугуев прилетело. Именно во время их поездки обратно. Никто и слова с их стороны об этом и не сообщил. Т.е. враньё что там "внезапно" стало "безопасно" в тот же день через несколько часов - было полностью развенчано одной новостью. Но это повлияло ни на что.

В этот и последующие дни я очень сильно много думал. Пытался понять причину, копался в себе, пытался понять что я сделал не так, что можно было бы ещё сделать, и так далее. Пытался анализировать другие какие-то данные которые могли повлиять, но ответов на свои вопросы так и не нашел.

Да, она жива, до сих пор находится в своем Чугуеве, до сих пор регулярные обстрелы. Рассказывает как ходила в магазин - и была свидетелем того, как деды и бабки старые падали солдатиком на землю, а в небе разрывались кассетные снаряды и летели осколки и звук ещё такой специфический. И всякие такие подобные истории из её реальной жизни. Фотки скидывала школы, куда ребенок ходил (школа находится у дома где они живут) в хлам разрушена, там люди прятались от бомбежек, и именно туда рашисты и били. Скидывала фотки подстанции какой-то в хлам разрушенную, другие детали войны, и разрушения. О том, что родственники мужа в малиновке - осколки на огородах собирают И это типа как в порядке нормы. Что брата мужа - осколком чуть не убило, потом с дома вытягивал метал.

Через какое-то ещё не продолжительное время и попытках убедить сестру уехать из опасного места я понял что всё бессмысленно. И к большому моему стыду мысленно похоронил свою сестру из-за чрезвычайно сильного накала с эмоциональной точки зрения с моей стороны, душа болела очень сильно. Но по другому уже никак.

Ей родной брат, с квартирой, в городе где нет арт обстрелов предлагает жильё, живи - за всё уплачено, ни копейки не нужно от тебя - но даже это не побуждает ехать. Я нашел жильё у знакомых за границей - бери и едь туда - тоже не едут. А потом ещё и возвращаются назад.

Если вы думаете что у меня так одного? Нет дорогой Доктор, не у одного.
В моем подъезде хрущевки живёт женщина, у нее есть сестра в Бердянске. Ровно та же история, но она даже не смога убедить родственников уехать из Бердянска.

Другая история - однокурсница из Никополя. Живёт в Новомосковске.
Родители её живут в Никополе.
Сестру свою родную она уговорила уехать.
Родители тоже. Ровно так же как и я. На время.
Родители посидели у своей дочки в Новомосковске, и отец этой девушки решил вернутся в Никополь. На работу работать. Под арт. обстрелами. Их предприятие уже трижды было обстреляно градами. Три раза. Но он вернулся и продолжает работать. Это не государственно важное предприятие, это частник, ни на что не влияющее. Т.е. не инфраструктурный проект вообще. Но человек возвращается в Никополь, что бы работать там под обстрелами...

Через время - и мать этой девочки уехала к отцу в Никополь.
Вот такая вот, невеселая история, как минимум о трёх разных семьях, где родственники сами по своей воли возвращаются обратно, и тем самым обрекают себя на невероятные уровни опасности, и попутно тянут на дно и морально эмоционально истощают своих родных и близких которые за них переживают ещё больше, чем эти сами родственнички относятся к своим жизням.

Доброго дня, шановний Євгеній Олегович, команда та читачі!
Перш за все хочу приєднатися до усіх подяк, все що Ви робите неймовірно підтримує та надихає робити більше з кожним днем!

Кожен наразі відіграє свою важливу роль, не розумію лише чому деяким людям так потрібно визнання того що вони роблять і якщо його немає - скиглять і схлипують чи можуть і взагалі перестати робити хороші справи?

Судячи з листів, які зачитувалися в сьогоднішньому ефірі (19.08) деякі здавалося б ще свідомі росіяни, які проти війни та допомагають, можуть прийти до думки “не все так “однозначно”” та перестати допомагати бо їх ненавидять - відповідь коротка і занадто відверта: є за що, але якщо ви робите щось, що може хоч трохи покращити становище - робіть, від щирого серця без сподівання отримати за це визнання, можливо це той самий час для вас, коли хороші справи вимагають тищі.

(перев.: для россиян, которые против войны и помогают, но могут изменить свое мнение и перестать помогать, потому что их ненавидят - ответ слишком откровенный: есть за что ненавидеть, но есть вы делаете хоть что-то, что может немного улучшить положение дел (помочь беженцам, которые хотят покинуть вашу страну и т.д), то делайте добро от чистого сердца, без надежды получить за это признание, возможно это именно то время для вас, когда хорошие дела требую тишины)


Для тих українців, які поїхали закордон і засмутилися що хтось не вважає їх більше патріотами - нам своє робити, кожному з нас, тож визнайте нарешті для себе що те, що ви робите важливе і не чекайте визнання від інших. Лише недалекі отримують задоволення пригнічуючи інших, робіть і надалі добрі справи, не очікуючи і не пояснюючи, тим паче таким людям. Можливо і на краще що вони вияви свою справжню натуру і тепер у Вас є можливість очистити власне оточення і залишити поруч тих людей, які вас підтримають в будь-яких обставинах


Ми обовязково переможемо!

Добрый вечер, Евгений Олегович и все читатели канала. Очень долго не писала и не читала письма. Но регулярно смотрю выпуски. Хочу написать вот о чём: Очень часто поднимается вопрос языка ( понимаю, что работает пятая колонна), но многие люди попадают под её влияние. Так вот: мне нравится передача " Следствие вели с Леонидом Каневским", и есть там такой выпуск под названием "Знамя Адольфа Гитлера", этот выпуск именно про работу пятой колонны в блокадном Ленинграде. Советую многим сомневающимся посмотреть. И вопрос языка: так же из фильма ( Тайна белого ангела). В ВОВ сражались с немцами, но не переставали учить немецкий язык. А почему? Думаю, что потому, что язык великих писателей не имеет отношения к войне - это первое. И второе - я считаю, что в современном мире стОит изучать языки тех стран, с которыми граничим. Во первых это упростит пребывание в этих странах туристов и т.д. ну и как плохой вариант - язык врага надо знать всегда. А ни одна страна мира не знает, кто и когда на неё нападёт. Нашей стране жить в территории почти в 2000 км. со страной-террористом....что от них ждать, мы не знаем.
Я уверенна, что Украина 🇺🇦 победит. С уважением, временно ВПО из БАХМУТА. ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА.

Обыкновенное чудо

Здравствуйте, Доктор! Я о хорошем. Вы буквально спасли мою семью. Когда началась БЕДА, оказалось, что мой муж - непробиваемый «невсетакоднозначник». В сущности очень хороший человек, а тут- бубубу, бубубу - «где вы были восемь лет…пиндосам, значит, можно… а детей Донбаса тебе, не жалко…а зачем они там свой майдан…»- ну и дальше по методичке. Стыдно вспомнить- взрослые люди, с пятью высшими образованиями на двоих, каждый вечер орут друг на друга как пьяные извозчики - выясняют, кто из них «зомби». Безнадежно. -Что слушаешь? -Комаровского. - Укрпропаганду, значит. -Чтоб ты знал, никто так, как Комаровский «не топит» за русский язык, он против ненависти, даже сейчас! А потом, в апреле, Вы прочли в эфире мое письмо о Ваших книжках в Томских магазинах. Такая радость, как будто Вы руку мою пожали! Прослушал несколько раз, помолчал, и- « Ну,что ж… это твоя моральная победа!» Дальше так : - Что слушаешь? -Комаровского. Дать наушник? - Ну, дай… Однажды вдруг:-«Тикать» нужно твоему доктору, во Львов там, или в Польшу, а то свои же «заметут»… Надо же, неоднозначник за украинского доктора переживает! Смотрю- на Ваш канал подписался, про Гиркина уже -молчок! И вот после очередного Вашего стрима - Ну, что, милый, про войну скажешь? …- ТЫ! БЫЛА! ПРАВА!!! Так то. Дорогой доктор, благодаря Вам, близкий человек на моих глазах избавился от индуцированного бреда. Не быстро, да. Но ведь болезнь длилась десятилетия, а выздоровление- месяцы. Низкий Вам поклон и вечная благодарность за Ваш тяжкий труд, за стойкость и мужество. Твёрдо убеждена - единственное надежное средство от страшной эпидемии паралича мозга- не мощная контрпропаганда- она блокируется, а пример человечности, здравого смысла, честности и любви к людям.

Р.s. Мечтаю после войны поработать в Вашей клинике санитарочкой, бесплатно.

Здравствуйте Доктор!

Большего вреда чем моментальное оповещение о "попали не попали" в режиме реального времени со стороны СМИ, телеграмм каналов, и различных групп - мне трудно представить.

Причем много раз официальные власти на всех каналах связи с общественностью уведомляли: "не пишите, и не публикуйте ничего сразу, не корректируйте врага".

Что делают местные телеграмм каналы, и СМИ?
"Ха ха ха, не попали, не попали, вашу ракету сбили наше ПВО. Ха ха ха - дураки косые!".
Через 5 минут объявляют вновь тревогу - и на этот раз ракета убивают кучу людей. Снова пишут тот же телеграмм канал: "слышны взрывы там то и там, по предварительной информации сообщают о жертвах". Либо какое-то сми.

И тут же в этом же сообщении 30 секундами позже опубликованное прикрепляют ссылку: "присылайте видео ракет, взрывов вот сюда".
И в эту же минуту - люди массово сами, добровольно - скидывают эти видео, фото.

После чего ещё через 2-3 минуты - это видео и фото появляются на телеграмм каналах, и уже залиты на ютубе.

Вот как на это реагировать? Уже сил нет. И самое гадкое - тяжело отыскать тех, кто стоит за владением канала. При этом эти люди не факт что находятся в Украине. Хотя даже если находятся - то это делает саму ситуацию ещё хуже. Потому что это СМИ, или телеграмм канал за непонятно чем (хайпом что ли?) бежит сломя голову корректируя последующие ракетные удары и информирует в реальном времени врага об удачной или неудачной ракетной атаке.

В том числе сами украинцы посылают непонятно кому данные с точной геолокацией которая прикреплена к видео-файлу, и фото. Всякие EXIF заголовки которые никто не вытирает в файле - отправляют напрямую фиг пойми кому с временными метками когда точно было снято и где видео пролета откуда и куда. Корректировщики РФ стоя аплодируют украинцам.

Второе - это не соблюдение рекомендаций и правил поведения во время военного положения. Причем это поведение носит определенный характер. Нет ракетных прилётов - можно нарушать. Начались ракетные прилёты - несколько дней после ударов по городу - массово начинают соблюдать эти правила и рекомендации. И держится этот эффект не более 3 дней.

Самый банальный пример: светомаскировка.
Я понимаю, что вам залили в уши пропаганду о том, что у РТФ великие спутники, глаз саурона, и видят всё в полной темноте. Но с вами не согласны законы физики. Иначе бы - массово не отлавливали бы различных наводчиков и корректировщиков которые катаются по Украине в своих городах и фотографируют различные объекты по которым потом прилетает.

И банальное отсутствие освещения из всех окон в жилом доме - может замаскировать объект, или указатели к объекту, и сломать навигацию летящей ракете в которой ВНУТРИ есть камера. Её (ракеты крылатые) не ведут по точным GPS координатам на плоскости. Её ведёт оператор. Как пилот - но только удаленно. И когда у тебя ночью в квартире целый город сияет как гирлянда - то не составляет вообще никакого труда попасть куда нужно по определенным световым указателям. Это правило которое спасает жизни - игнорируют. Игнорируют до тех пор - пока рядом с домом не прилетит ракета. И это уже достало.

Вам что, трудно шторы зашторить? Или картоном окно закрыть что бы свет не пропускало? Или вы на себе хотите проверить после прилёта в ваш дом?

Пожалуйста - соблюдайте информационную гигиену, и следуйте рекомендациям военных, и оф. гос. лиц. Не публикуйте информацию и не шарьте снятые ваши видео, или записи диктофонов с незнакомыми людьми, да вообще ни с кем. Не наводите дополнительно рашистов на объекты в погоне за "своей минуткой славы". Эта минутка славы - цена жизней. Ракета РТФ может убить очень много людей одним выстрелом. А вы этому способствуете. Не помогайте врагу.

Альона, я так довго чекала ваших листів,і з перших рядків я зрозуміла,що сьогодні він від вас.

Я відчувала ,що він буде важким ,але я не знала ,що мені буде так боляче 🥲🥲🥲🥲🥲🥲🥲🥲.

Я тільки знаю ,що ви дуже талановита людина з прекрасною душою , а ще я знаю знаю ,що таких історій тепер буде дуже багато,не у всіх вистрачить життя,аби їх всі почути чи прочитати;такі історіі це наше все,ми повинні їх слухати і розказувати своїм дітям та внукам (якби боляче б нам не було ),щоб ці неймовірні люди з таких історій завжди були серед нас ,щоб ваша подруга ,її донька ,їх відважний та мужній герой завжди були в наших серцях.Безмежна їм вдячність !

Вічна пам’ять нашим героям!🇺🇦

Велике дякую вам Альона ,за вашу присутність на цьому каналі 🙏,ви неймовірна людина.



Все буде Україна !💙💛

Добрий день, лікарю! Дуже рада, що познайомилась з Вами ще під час першої вагітності, Ви дуже полегшили мені, молодій мамі, життя! Пройшло вже більше десяти років, а Ваші слова цитую при кожному доречному випадку. А ще рада, що наша педіатр теж ,,за Вас‘‘. Дякую Вам за всю роботу, яку Ви робите, а особливо за воєнні ефіри! А ще дякую за прочитання казок, у Вас справді гарно виходить, голос заспокоює і заколисує, нехай ця справа продовжується! Щодня чекаю на новини від Вас, хоча і в сльозах доводиться проводити кожен випуск. Я вже якось тримаю себе в руках, щоб не розплакатись десь на вулиці, в магазині, поліклініці чи просто від того, що у когось на рингтоні заграла ,,Червона калина’‘, але Ваші ефіри сповнені такої душевності, що навіть не бачу те, що на екрані, а лише слухаю Вас. Попередній випуск слухала якраз закриваючи варення. Загалом цього року закрила більше, ніж звичайно деякої консервації, зі страху не можу перестати це робити. Нам то вистачило б і вдвічі менше, але лякає, що доведеться з кимось ділитись. Лякає не тому, що жадна, а тому, що якщо хтось потребує чужої консервації, то справи геть погані. Я з однаковим настроєм приймаю усі пори року, у кожній є приємні спогади і щось своє прекрасне, але цьогоріч я так боюсь настання осені і зими, що навіть не відчуваю літньої спеки, на яку всі так жаліються. Миру нам! І поїдання консервованого лише тому, що нам так хочеться, а не тому, що ми цього потребуємо.

Здравствуйте, Доктор!

Война. День 178. Все всё понимали

Вестник Вашингтона буднично поведал -
Знал о подготовке весь крещеный мир.
И, без задней мысли, не спеша обедал,
Думая - "по плану", россиян Кумир.

Захотел в учебник, на анфас монеты,
В памяти потомков зацепиться чтоб.
Пётр, Джугашвили - им бы те ракеты,
Невский и Суворов - всем разбили б лоб.

Осень. Делегатов звездно-полосатый
Из страны-мишени траурно встречал:
"Рыть траншеи надо. Вот, от нас… лопаты".
Неоптимистично, лучше бы молчал.

Кинут клич Европе, эхо отвечало:
"Бросьте, обойдётся, это - не впервой".
Альбион, прибалты - лишь они с начала,
Говорили: "Может. Знаем, Он - такой!"

На витке последнем мир ловил Министров
В кулуарах зимних залов и дворцов.
Но в ответ все то же: "Плещете канистрой,
Чиркаете спичкой. Наш-то не таков".

Все всё понимали, знали досконально:
Где пойдут по полю, лесом, по земле.
Да, разведка янки - профессиональна,
Знать кроты в Совбезе или аж в Кремле.

Война ФМ | @voina_fm

20.08.2022

Доброго дня Лікарю!

Використовуючи ваш ресурс хотілося задати питання біженцям поза межами України в Європі.
Я IT фахівець, та 99% відсотків часу провожу вдома, мало з кім спілкуюсь, лише з тими, що стосується основної праці.

В мене дуже багато знайомих в усіх куточках світу. В усіх. Переважно освідчені дорослі люди з бізнесами.
Спілкуючись з ними, здається враження, що усі ті представники країн з котрими я спілкувався - тільки те й роблять, що день та ніч допомогають біженцям з України.
Це з їх слів.

Типічна історія будь-якого іноземного знайомого поза межами України:
- "а ось ми збираємо речі для Українців та передали та відправляємо багажами та літаками"
- "а ми донатимо регулярно у різні фонди грощі"
- "а в нас працюють штаби, та ми перераховуємо кошти на потреби біженців"
- "а наша держава виділила близько ХХХХХ тисяч місць для біженців з України, з дуже великою зарплатньою (декілька тися євро)"


Я трошки не розумію що відбувається. Бо зі слів представників бізнесу та іноземного капіталу - масово донатять, допомогають, волонтерять.
Причому кидають лінки на різноманітні фонди, їх лише я особисто бачив - десятки.

Усі представники своїх країн розповідають як їх країни прихистили десятки, сотні тисяч біженців з України, та повністтю їх усім забезпечують.

Наприклад:
- Данія: прихистила більше ніж 30 тісяч біженців та забезпечила їх роботою.
Зарплатні там ДУЖЕ великі. Але жодного доказу цього я не знайшов.

- Нідерланди: Більше ніж 60 тисяч біженців прихистили та усім забезпечили.

- Франція - у новинах каже що кілька сот тисяч біженців прихистила, а офіційні документи говорять лише о 85.000

- Іспанія - більше 130 тисяч біженців прихистили офіційно. А кажуть у новинах що ще більше.

- Португалія - більше 10 тисяч

- Бельгія - кажуть в СМІ що більше 85, а офіційних данних нема, але можно зробити по інформії з офіційних джерел, що мова йде лише про 3-4 тисячі біженців.

- Норвегія - кажуть в СМІ що прихистили більше 50 тисяч, але з офіційних документів кажуть що "близько 35 тісяч попросили про притулок, й це дуже важке навантаження на нас". Тобто цілих даних щодо людей - нема.

- Швеція у березні анонсувала що очікує що буде близько 76 тисяч біженців, але з офіційних докумнетів прибуло 60 тисяч біженців.

- Фінляндія - кажуть з СМІ близько о 35.000 біженцях з України, але з офіційних джерел була знайдена інформація лише о 1200 сімействах. Тобто тисяч 5 людей.

- Естонія - дуже маленька країна з великим серцем - більше 40 тисяч біженців прийняла.

- Латвія - те ж саме як й Естонія - більше ніж 24000 біженців. (це дуже маленькі країни з невеличкими бюджетами)

- Lituhana (Літва) - більше 49 тисяч прийняла, теж за терріторією як одна українська область. Але умістили в себе за свій рахунок ціле маленьке містечко.

- Польша - більше ніж 1.5 млн зареєстрованних біженців, та десь біля 500 тисяч не зареєстрованних. Тобто більше ніж 2 мільйони людей у Польщі.

- Чехія - більше 380 тисяч (по деякім офіційним данним близько 400 тисяч) зареєстрованних біженців з України.

- Словенія - 22 тисячі зареєстрованих.

- Венргія - каже що 1.5 млн людей прихистила. Потім кажуть в СМІ що більше 670 тисяч. Потім що 500 тисяч. Потім що 200 тисяч. А потім дізнаємося що навіть офіційних звітів неде нема. Приблизна кількість біженців у венгрії меньше ніж 10 тисяч чоловік. Це якесь убожєство.

- Румунія - каже що 84 тисяч людей прихистила, але офіційних джерен не знайдено. Також були досить погані новини з "пайками на їжу в розмірі 10 євро але через неділю". Інформація потребує уточнень.

- Молдова - офіційних джерел не знайдено. Але з новин різних джерел - інформація десь о 80 тисячах біженців. Інформація не стрибає у мільйони або сотні тисяч як у інших країн, тому вірю.

- Болгарія - більше 110 тисяч біженців офіційно підтверженних

- Сербія - 5 тисяч чоловік з новин, але нема ніякої статистики офіційної. Новини кажуть що близько 2500 українців на терріторії Сербії.

- Греція - 27 тисяч офіційно підтверженних

- Словакія - 69 тисяч, та отримують допомогу постійну від держави.

- Хорватія - 9 тисяч біженців офіційно

(окончание)
- Італія - 94 тисячі, офіційно. Платять допомогу (маленьку, але яку не яку й за це дякую)

- Швейцарія, найбагадша країна Європи. Заявила у новинах про 60 тисяч біженців. А по документах (офіційних): дає до 9000 тисяч ліжок у прихістках, та місячну платню у розмірі 1500 долларів на особу. Але ви повинні розуміти, що там хліб коштує долларів 15-20. А середня зарплатня під десятку тисяч долларів на місяц.

- Австрія - теж не бідна країна. Дуже суттєво різняцця показники щодо прихищенних біженців на термін до 2023 року. Від 230 тисяч до 12 тисяч офіційно. Більше ніж 12 тисяч біженців офіційно підтверженних не знайшов.

- Германія - також як і сербія, венгрія, та австрія - декларує що прихистила мільйони. Потів не мільйони а майже мільйони, потім не майже мільйони а хочаб 900 тисяч. Потім на офіційній сторінці знахожу інфу о 630 тисячах, потів з цих 630 тисяч - лише 240 тисяч получили притулок.

- Об'єднане королівство - нещодавно офіційно прихистили трохи більше 100.000 біженців з України. Люди дають житло з свого фонду, та грощі, стараються допомогати з пошуком роботи тощо.

-----

Тепер трохи статистики.
Західна Європа, чим західніше та північніше - тим багатша.
Це не просто багаті люди, це дуже богаті люди.
За ту ж саму роботу тут в Україні - там такіж фахівці отримують у 20-30-50 разів більше коштів.


Британія 100.000 (67 млн) + Франція 85.000 (67 млн) + Іспанія 130.000 (47 mln) + Португалія 10.000 (10 mln) + Бельгія 4000 (11.5 mln) + Нідерланди 60.000 (17.5 mln)
+ Італія 94.000 (60 mln) + Данія 30.000 (5.8 mln) + Норвегія 35.000 (5.3 mln) + Швеція 60.000 (10 mln) + Швейцарія 9000 (8.6 mln) + Австрія 12.000 (8.9 mln)
+ Германія 240.000 (83 mln)

100000 + 85000 + 130000 + 10000 + 4000 + 60000 + 94000 + 30000 + 35000 + 60000 + 9000 + 12000 + 240000
Сумарно +- 869 тиcяч біженців прихистили ці країни.

Це кістяк, основа-основ Європи. Вони своїми зусиллями володіючи 90% усього ВВП Євросоюза (24 трлн долларів на рік)
Прихистили навіть не мільйон Українців.

Загальне населення по країнам котрі прийняли біженців:
400 млн чоловік.

Так, найбагатщі країни в світі з народонаселенням в 400 млн чоловік, змогли через силу, та купу перепон ледве-ледве вмістити в себе навіть не мільйон Українців. Найбагатщі країни світу.

------

А що стосується інших країн - то самі зможете порахувати. Мені лінь.
Але й так видно - коли країна з населенням майже мільйон - вміщує в себе та дає прихисток десяткам тисяч, та країна як Україна - мільйони. Але не має трильйонних бюджетів, як Германія...

Для чого усе це я пишу?
Бо з кожного кутка від моїх іноземних колег лунає "всі усім допомогають".
В кожній країні - десятки фондів, десятки fundrainsing програм.
Кожна з країн західної Європи виділяє з бюджету мільярдні кошти та не один раз на допомогу біженцям. Мільярди. Ще такіж самі мільярди - вони збирають з донатів.

Але це все для майже 1го мільйона людей.
Якби це все було правда - то цей мільйон Українців був би найзаможнішим у світі.

Дорогі читачі - будь ласка сповістіть про ваш досвід якщо можете. Де ви знаходитесь у Європі.
Та отримуєте допомогу. Якщо так - скільки та від кого?

Якщо ви можете - будь-ласка сфотографуйте фонди та інші організації котрі збирають грощі.
Бо в мене відчуття - що коється якась "величезна афєра вєка"

Дякую за увагу.

Дякую всім хто евакуювася!!!
Чому:
1. Чим більше українців виїхало за кордон - тим більше виживе, залишиться здоровими ( не потрібні дітям повітряні тривоги та поранення уламками), збережеться генофонд нації, збережеться психічне здоров'я жінок та дітей.
2. За рахунок величезної кількості виїхавших - зменшилось навантаження на економіку ( ви отримуєте виплати за рахунок бюджету інших країн, а отже тим хто залишився можна надати більш об'ємнішу допомогу)
3. Меньше навантаження на фонд житла.
4. Менше навантаження на медицину ( лікарні і так переповнені😭).
5. Меньше скупчення людей у місцях що обстрілюються.
6. Нашим бійцям легше вести бойові дії - знаючи, що цивільних людей там немає.
7. Що до чоловіків - боягузи не потрібні на передовій 🤷. Якщо людина до паніки боїться смерті то хай краще не крутиться під руками у наших захисників.
Кожна людина має право на страх: -боїшся воювати? Зроби все щоб той хто вже воює - вижив і залишився здоровим!!! ( Купи шолом, бронежилет, сухпайок, воду, бинт, антисептик, сухий душ, рацію, автомобіль, байрактар, танк, літак, супутник!!!) - будь що!!!

Тим хто залишився - теж дякую! Ви вселяєте віру в те, що ця війна необхідна нам, що наші хлопці воюють за тих хто віре в них, віре у перемогу, віре в Україну!!! Нашим захисникам потрібна не лише матеріальна допомога, а й моральна! Ви підтримуєте економіку, ви наповнюєте бюджетї!

Тим хто заздрить - що закордоном гарно живеться і що там у них все гаразд. А що ви хотіли? Щоб вони як росіяни стали нам свої соплі по плечах розвозити? Щоб розказували нам як їм там сумно за батьківщиною, як їм там усе чуже і в них нічого немає ( лише те що їм хтось дав), як їм за нас душа болить, як їм хочеться до дому? Ви не задумувались, що вони розуміють - нам тут важче ніж їм, і це в порівнянні з нами у них все гаразд? Ви не думали що скаржитись на побутові проблеми людям у яких над головою літають снаряди - неетично. ( Кстати, раzzіяне это и вас касается).

Що до того чому я сама не в евакуації.
Я не боюсь смерті. Так сталось, що я вже декілька разів була на межі смерті - і знаю що є речі жахливіші за бистру смерть. Я працюю водієм громадського транспорту, а отже необхідна на своєму робочому місці, особливо в світлі останніх подій ( більше ніж 30 чоловіків з нашого колективу вступили в ряди захисту державних кордонів). А щоб пекар спік хліб, лікар - лікував, продавець- продавав хтось має їх привезти на робочі місця.

Що до того які погані ТПО ( тимчасово переміщені особи). Вони дійсно погані і ведуть себе не гарно. Але задумайтесь - які на те причини? Як ви не розумієте, що коли людина втрачає все - то вона знаходиться на якійсь певній межі своїх психологічних можливостей. Вони більше скандалять і ведуть себе не гарно - бо їм болить!! Вони налякані - що їх чекає на завтра? У них буде де взяти грошей на зйомне житло? Опалення? Їжу? Так, держава дала їм сьогодні гроші, але що то за гроші в порівнянні з втраченим, а завтра держава дасть? Де жити? Що їсти? У що взутись та вдітись? Як пояснити дитині чому у всіх дітей навкруги є іграшки, а в нього немає?
Ви думаєте такі думки добавляють оптимізму, привітності, бажання дивитись на всі ці усміхнені обличчя навкруги?
Є люди які у розпачі починають все намивати і начищати, а є такі що просто опускають руки і не можуть навіть елементарного зробити. Дайте людям час! Все налагодиться, протягніть руку допомоги, а якщо ні, то хоч не поглиблюйте цей їхній стан. Найгірша дитина в класі - найбільше потребує любові ( не вседозволеності та всепрощення, а саме любові)

Ми єдиний народ, це наша спільна батьківщина, ми все подолаємо!!?