#фільми

Нещодавно друзі мені скинули фільм, який зробили активіст_ки САДу в Одесі, та він на мій погляд є неймовірно важливим.

По суті, впродовж 25 хвилин вони говорять за проблеми безхатьків й загалом людей, які продовжують опинятися на вулиці. Їхні складнощі у виживанні, досвід спілкування з іншими, спроби відчути себе бодай якось часткою оточуючого суспільства.

Стосується це і людей з ВПО, які лишившись житла можуть впасти на самий низ соціуму. Відсутність розуміння зі сторони інших, агресивна архітектура, зачасту безкорисні соціальні установи (які ніби мають повернути назад цих людей в суспільство). Складається враження, що кінцевою метою держави та підприємців є просто непомітно вбити людину, яка більше не має свого даху над головою.

Єдине, що в мене викликало в цьому фільмі трохи нерозуміння, це спіч про суб'єктність, політичну акцію таких людей (тощо), бо ж вони вочевидь не думають такими категоріями та це нормально. Іншими словами виглядало трохи надумано. Та попри це, фільм лишається прекрасним й жахаючим. Рекомендую до перегляду заради вашого ж реаліті-чека й оновлення розуміння того, як повсякденні для нас речі є нищівними для інших. Подивитися його можна було онлайн до 7 грудня (провтикав строки), тому поки що просто лишу посилання на публікацію журнала «COMMONS», які розмовляли з авторами. В майбутньому ж, якщо десь побачу вільне посилання до перегляду — обов'язково прикріплю до посту.

https://commons.com.ua/uk/vitisneni-film-pro-zhittya-bezpritulnih-v-odesi/

🦉 Айнський ритуал іёмантэ

На гравюрі з музею айнів Kussharo Kotan, Японія 🇯🇵 зображено ритуал іёмантэ — обряд «проваджання духа». У цьому випадку — душі рибного філіна, одного з важливих камуїв (божеств) у традиції айнів.
У центрі — птах, піднятий на дерев’яному помості. Навколо — чоловіки у традиційному вбранні, які виконують рухи ритуального танцю. Жінки стоять по колу та супроводжують церемонію співом.
Для айнів іёмантэ — це спосіб відпустити дух назад у світ камуїв. Ритуал був формою поваги й підтримання зв’язку між людьми та божествами, а не актом покарання чи жертвопринесення.

#НАрх_штудії
#НАрх_ідея
#НАрх_екологія

Декілька місяців тому "Соціальний рух" проводив лекцію на тему degrowth (антизростання); відео, щоправда, так і не виклали на youtube... і, мабуть, не дарма, бо я не знаю, як можна було так кепсько розповісти про таку цікаву і значиму тему.

Відтоді я твердо вирішив сам підготувати й записати ознайомчу лекцію, присвячену антизростанню. Сьогодні я нарешті це зробив.

Degrowth / антизростання - це єдина соціально-екологічна концепція, яка, на мою думку, у наш час варта уваги, не рахуючи більш радикальних. Починаючи з 1970-х, ідея антизростання поступово здобувала прихильників як в академічному, так і в активістському середовищі. Як цілісна (але не замкнена в якійсь "завершеній" догматичній формі) концепція, degrowth здійснює критику наявних суспільно-економічних відносин, зокрема відносно їхнього впливу на довкілля, а також пропонує альтернативу, маленькі кроки до якої, доступні кожному з нас, представлені на цій схемі з 9 елементів.

00:00:00 - "Економіка" як ідеологія та "друга Природа"
00:04:50 - Критика індикаторів "економічного розвитку" (ВВП, ВВП на душу населення, ІЛР)
00:08:00 - Чи є мета у "економічного зростання"?
00:10:22 - Модель "сталого розвитку" (sustainable development)
00:12:41 - Парадокс Джевонса
00:14:00 - Витоки концепції degrowth
00:15:48 - Моделі майбутнього згідно доповіді "Межі зростання" 1972 року
00:20:49 - Термін, ідея та рух до антизростання
00:23:41 - Програма антизростання за Гіоргосом Каллісом
00:25:45 - 9 складових концепції degrowth
00:36:02 - Підсумки

«Збереження молоді в селі я вважаю своїм першочерговим завданням. Адже якщо виїде молодь і діти, то завтра не буде села. Виходить, що на сході країни тоді взагалі не буде людей».

Створювати умови, у яких діти можуть рости, вчитися та розвиватися, а не просто виживати, — це обовʼязок будь-якої держави. Проте в Україні це не завжди так: сільські школи закривають, лікарні та пологові будинки скорочують, а соціальні інститути працюють неефективно. І все це — на тлі війни й економічної нерівності.

Особливо гостро проблема відбивається на сільських та прифронтових територіях, де ресурси обмежені, а молодь змушена шукати безпечніші умови в інших регіонах чи за кордоном.

🙌🏽 На щастя, у таких громадах інколи з’являються ініціативи солідарності, аби хоч якось покращити поточне становище. У них беруть участь старости, активісти та волонтерки, які організовують молодіжні простори, гуртки та освітні програми, щоб дати дітям шанс на розвиток і нормальне дитинство.

У новій статті ми розповідаємо про історії локальної взаємодопомоги, які вселяють оптимізм і показують, що сьогодні існує кричуща потреба у радикальних змінах соціальної політики в Україні.

Матеріал у Pdf-форматі.

#херсонські_штудії

Час херсонських штудій: які проблеми документування наразі існують? Чи завжди запис й передача в архів є правильним рішенням?

Уявімо ситуацію. Ви журналіст/ історик, який хоче написати якусь статтю чи щось інше по темі окупації. Утім, якось так виходить, що не зрозуміло, звідки і за що взагалі чіплятися. Однак ви дізнаєтеся, що є n-людина, яка вже колись ділилась свідченнями на камеру. Звісно, всі почнуть до неї їздити знов і знов. Мільйон моментних записів, однакових питальників, реєстрацій, відправок в архіви. Здавалось би, ось вона, правильно написана, задокументована історія, яка буде передана нащадкам. Однак що кажуть ті самі люди, коли їх не знімають, а особистість обіцяють не розкривати навіть за найбільш... дивних свідчень? Свідчень, що відхиляються від зальноприйнятної історії й наративу.

Неочікувано для самої людини, з якою вже здавалося б тривали тисячі годин розмов по темі окупації, відкриваються все нові більш відверті спогади. Вона каже "Чорт... впродовж такої кількості часу в мене хотіли дізнатися відповіді на ті й самі питання, що я вже й забула, що існувало інше. Не помітила, як мої відповіді стали вже буквально заготовленими, бо кожне питання було передбачуваним. Моя жива історія стала ще однією реплікою в музеї".

Усна історія може дати неймовірно великий внесок у формування розуміння тих чи інших подій, що формувалися та відбувалися по світу. Однак, якщо ми кажемо за окупацію, з роками може виявитися так, що ми йшли по хибному сліду. Упускали чимало деталей, вимагаючи від людей повної ідентифікації, як в якомусь дослідженні тилового міста по питанню побуту та їхніх традицій, що я вважаю критичною помилкою.

Коли ти приїхав досліджувати якусь культуру в n-селище, є класним і правильним документами свідчення людей. Ти тут всього на тиждень, часу обмаль, треба формувати новий архів. Однак в умовах, коли ти приїхав на територію, де нещодавно пройшла окупація, подібний загальноприйнятий шлях є хибним. Лише проводячи незліченну кількість часу в тому місці, вливаючись в контекст, тільки з роками в тебе розпочнеться формування справжнього, глибокого дослідження. Тоді, коли люди зможуть тобі справді довіряти.

Після чималих роздумів я прийняв рішення, що вникнув в контекст окупації, відмовлюсь від як такових питальників. Відпав сенс слідувати тому, що регулярно змінюється в процесі розмови. Відпав сенс створювати архів, за яким можна ідентифікувати людей. Так, нащадки тепер ніколи не дізнаються, від кого було почути ті чи інші зайнятної свідчення з окупації. Ніколи не дізнаються віку, зросту, кольору очей. Однак чим є кращим та записана історія, в якій людина боїться висловити думку, що може бути сприйнята хибним чином? Боїться висловити думки тим, хто приїхав, а потім зникне в невідомому напрямку? Скільки ще однакових історій та їхніх результатів буде передано нащадкам? Зрештою, чи буде їм круто працювати з незліченними копіями?

Власне, веду до того, що усна історія по темі окупації має формуватися радикально іншим чином. За доброчесності й відданості дослідника, можуть бути відкриті небачені простори й розуміння того, що відбувалося. Чого тільки варте взяття в приклад роботи різних окупаційних установ, або бізнесів, провайдерів, що перейшли на їхні стандарти. Ці люди ніколи не захочуть спілкуватися на камеру, бути записаними відкрито з тих чи інших причин. Можуть соромитися, боятися згадок свого минулого, але також можуть хотіти поділитися розумінням всіх тогочасних процесів, учасниками чи свідками яких буди. Я їх бачив, спілкувався. Тільки забезпечив повне стирання спогадів з записів я спроможний забезпечити більш широке розуміння усної історії та окупації. Забезпечити взаємну відкритість людям. Ніяк інакше.

Хтось скаже, що подібна не записана на диктофон історія є апріорі хибною, бо людина може почати додавати... не існуючих деталей? Однак чим захистити конвенційну історію при поставленні аналогічного питання? Неочікувано може прийти розуміння що, виявляється, навіть при записі людина може так само прибрехати, прикрасити події, перебільшити свою роль й інше. Однак який сенс й потреба красуватися людині, яка розуміє, що ніхто не дізнається про її існування? Шанс подібного, вочевидь, зменшується в рази. Водночас, відкриваються нові простори для документування настільки вражаючої розум історії.

Записана історія не завжди є істинною. Вона, як би не хотілося визнавати, не здатна забезпечити розуміння чималої кількості процесів, що відбувалися з людьми за таких складних історичних подій, як-от окупація. Є нормальним, що іноді люди не бажають ділитися минулим, оскільки не розуміють, як скористається та чи інша людина свідченнями, відмінними від існуючого наративу. Отак і виходить, що окупація, судячи з усього, спроможна відкритися по максимуму тільки за забезпечення повної анонімності людей.

Наостанок можу лише пожартувати, що опубліковані у великих журналах дослідження теж можуть виявлятися не істинними. Навіть маючи 100500 ніби підтверджених даних. Чого тільки варта справа з реалізацією коштів по теорії з хвороби Альцгеймера, яка виявилася написаною на сфабрикованих даних. Ми ніде не захищені від академічної доброчесності. Чимале впирається в банальне бажання нас самих писати.

#херсонські_штудії

Після останнього посту дуже сильно задумався над тим, як все-таки краще називати/описувати свою діяльність в Херсоні.

Суто з методологічної точки зору, весь ґрунт дослідження окупації в мене проростає з усної історії. Науки, що орієнтована на запис та послідовну інтерпретацію тих чи інших подій зі слів людей. Однак коли доходить питання до збереження цих свідчень, то виникає несостиковочка.

Культурна антропологія як такова, виступає для мене «еталоном» в темі документування. Згадуючи все той же останній пост, «культурна антропологія» має змогу розкритися на повну, коли ти приїжджаєш в селище досліджувати ту чи іншу культуру. Ти маєш на запис, спокійну дешифровку, устаканювання інформації, якій вже чимало років.

Усна історія ж для мене радше є відвітленням від культурної антропології, маючи перед собою більшу гнучкість в діях та менше вимог щодо бюрократичного оформлення. Утім, як правильно відмітив мій друг «критеріями "науковості" досі лишаються фіксовані джерела, які можуть бути піддані (повторній) перевірці. Без них будь-яка праця з гуманітаристики буде поставлена під сумнів. Наука як конвеєр з виробництва знань досі працює тільки так.»

Отож, враховуючи мою відмову від збереження джерел для наступних поколінь (в рамках різних архівів тощо), я просто йду по гарячим слідам історії, заходячи на територію гонзо-журналістики/військового репортажу, де подібне в рамках дозволеного.

Іншими словами, моя діяльність суміш двох вищезгаданих сфер, і не зовсім правильно вдарятися в крайнощі першої чи другої. Не вписуюсь в будь-якому разі через нюанси з документуванням й саму методологічну складність роботи. Лишається тільки взяти волю в кулак, та спробувати запропонувати щось нове.

Засновуючись на ґрунті усної історії, та максимально гнучкому збереженні й передачі інформації зі сфери репортерства, думається моя робота виступає в ролі «польової документалістики». Йдучи по гарячим слідам історії, моєю метою є і лишатиметься збір й формування «колективного досвіду» людей з окупації. Йдеться не просто про збір інформації, а про дослідження гострих тем, які достатньо часто в історії можуть навіть і не виринати. Йдеться не просто за епізодичні приїзди в зону дослідження, а про взяття радикальної участі в житті міста. В спробі порозумітися з місцевими.

Ну і, звісно, йдеться про неможливість збереження свідчень за поточної ситуації. Відверті розмови не рідко можуть йти в розріз з загальноприйнятим наративами.

#херсонські_штудії

Наостанок щодо методології думаю можна спокійно додати, що «польова документалістика» вирізняється серед інших самою екстремальністю збору свідчень.

Йдучи по гарячим слідам історії, коли не пройшло навіть 10 років та всі не встигли повноцінно відрефлексувати події, що продовжуються, можна наткнутися на чимале нерозуміння роботи. Зокрема на заваді можуть стати спец. служби.

«Польова документалістика» не приймає аргументацію «почнемо збирати свідчення, коли все охолоне й пройдуть десятиліття». Або ж у нашому випадку, як дехто каже, коли закінчиться повномасштабна війна. Думаю варто не забувати, що людям властиво помирати. Всіх це рано чи пізно торкнеться, однак війна кратно збільшує цю ймовірність. Вона ж і не рідко змушує людину переїжджати на нове місце проживання. На мою думку шлях, що йде через гарячі сліди історії, має шануватися. Це не якийсь егоїзм чи клінічна шизофренія, а цілком виважений крок спробувати сформувати історію, поки ті, хто її пам'ятає, ще ходять десь поруч з нами.

Це спроба дати людям відчути, що їхня пам'ять не робить з них ізгоїв.

#херсонські_штудії

Чимало часу я задався питанням, які історії криються на спортивних майданчиках Херсона, де діти продовжують щасливо гратися навіть під канонади артилерії. В самого часу на пограти з ними в футбол немає як мінімум з тієї причини, що живу в червоній зоні та трошки не попадаю по часу. Утім, схоже частково відповідь знайшлась, оскільки Антипенко провів прекрасну роботу.

Більше року він спілкувався з дітьми на Таврійському районі. Їхню гру в футбол можна регулярно побачити проїжджаючи на маршрутці або тролейбусі по проспекту 200-річчя Херсона. І ось, почитати їхні історії для мене є небаченою розкішшю, тож поділитися цим думаю обов'язково варто.

Водночас якщо вже казати за тему спортивних майданчиків, то в мене є не менш круті спогади і з червоної зони, оскільки впродовж років, з самого моменту мого заселення в місто, тут грають в волейбол дорослі. Особливо влітку, коли в тебе відкрите вікно, в проміжку 17:00-20:30 можна чути нескінченні вигуки й удари по м'ячу, що добротно заспокоює. Відчуття й тривожність від того, що ти постійно один вдома — зникає.

#рецензія_на_книгу

Чогось забув написати невеличкий відгук по роботі Слотердайка, тож виправляюсь.

В есе «Терор з повітря» Слотердайк розсуджує над темою того, як модерна війна знищує життєсвіт противника. Ну і по суті розглядає те, як від палок й мечів ми дійшли до окопної війни, хімічної зброї, а також самої атомної бомби. Найбільше він мабуть зосереджується на питанні саме хімічної зброї, оскільки за його словами ХХ століття згадуватимуть як епоху, де головною ідеєю стало знищення не тіла ворога, а його довкілля.

Жах нашого століття — це форма прояву модернізованих з огляду на теорію довкілля знань про знищення, згідно з якими терорист розуміє власних жертв краще, ніж вони самі себе розуміють. Якщо тіло ворога уже не можна ліквідувати за допомогою прямих влучань, то нападник дістає змогу унеможливити його подальше існування, достатньо надовго занурюючи ворога в непридатне для життя середовище.

Вчення про отруйні хмари — це перша наука, що видала ХХ століттю атестат зрілості.

Враховуючи те, що в нас особливо наразі не використовується товком хімічна зброя за повномасштабної війни, найближчим до цих описів зі знищення навколишнього світу мабуть буде «Солнцепек» русаків. Жахи його використання ви можете і самі без проблем знайти на просторах інтернету.

Також він висуває достатньо зайнятну тезу щодо визначення тероризму, висловлюючи думку, що його потрібно ідентифікувати як «дитя Модерну, бо він дозрів до чіткого визначення, коли принцип нападу на довкілля й імунну систему організму або форму життя був утілений з довершеною технічною експліцитністю». Прикладом такої технічності можуть слугувати перші газові камери, що були винайдені та впроваджені в США для виконання смертних приговорів (1920-ті). Ну і зокрема він відмічає, як саме бажання бути гуманними в такій справі, як вбивства, призводило тільки до більшого безумства.

У концепті газової екзекуції проявляється те, що не лише війна експлікує речі; цей ефект так само часто спричиняється прямолінійним гуманізмом, який із середини XIX століття визначає американську спонтанну філософію, а в її академічній версії перетворюється на прагматизм. У своєму бажанні поєднати найдієвіше з найменш болючим цей спосіб мислення не давав збити себе зі шляху протоколами страт, які вказували на безпрецедентні страждання окремих засуджених у газових камерах. Описи жахливої брутальності наводять на думку, що США впродовж ХХ століття, попри всі гуманістичні відмовки, повернулися до середньовічних катувань. Офіційно, певна річ, страта газом і далі мала вважатися заразом практичною й гуманною процедурою; у цьому сенсі газова камера Невади була культовим місцем прагматичного гуманізму. Її впровадження було продиктоване сентиментальним законом Модерну, який передбачає свободу громадського простору від демонстрації особистої жорстокості. Ніхто не мусить, як модерні люди, приховувати жорстокі риси особистих учинків, що так влучно сформулював Еліас Канетті: «Сумарна чутливість у культурному світі дуже зросла... сьогодні було б складніше засудити окрему людину до публічного спалення на вогнищі, ніж розв'язати світову війну».

Слотердайк дуже правильно каже, що «Людина не тільки те, що вона їсть, але й те, чим вона дихає й у що занурюється. Культури — це колективні стани імерсії в повітря і знакові системи». Беручи навіть в приклад окупації Херсонщини, коли не рідко могло смердіти якимось гнилим, трупним запахом, можна прослідкувати, як то зводить людей з розуму. Зрештою, наше мислення дуже залежить від оточуючого повітря, і він поставив собі конкретну мету постаратися зрозуміти, наскільки цей світ знищувався століттями війни та її винаходами. Ну і зокрема він достатньо круто підмітив, що по суті суспільство споживацтва було винайдене в теплиці — під скляними дахами пасажів XIX століття. Бо ж повітря впливає навіть на наше бажання щось купляти 🌚

Останнє, що я мабуть хотів згадати з цього есе, це те, як Слотердайк пророкував деякі речі зі зброєю в майбутніх війнах. Наприклад, він наводив звіти Міноборони США, де планувалося до 2025 року вже розробити погодну зброю, а також інші плани по розробці телеенергетичної. Висловлюючись в тексті, він називав це лише питанням часу, коли наступна велика війна у світі між державами перейде в таку форму. Від газу до атомної, від атомної до погодної. Утім, як ми можемо побачити сьогодні в час повномасштабної, схоже все сталося інакше. Грубо кажучи, стався відкат на століття тому, і він лише продовжується. Коли закінчилася важка техніка, пересідають на мотоцикли, а з мотоциклів на коней. Супроводжується ж вся кровопролитна і жахлива війна не телеенергетичною зброєю за неймовірні кошти й технічні досягнення, а дешевими дронами з аліекспрессу. Воістину, ніколи не здогадаєшся, що уготовує доля. Одним же з великих випробувань, яке я зустріч своїми очима та досвідом, що пов'язується зі знищення навколишнього світу, зазвичай було не саме повітря, а скиди з дронів. Трохи в іншій формі, але все той же терор з повітря в нас лишається. Знищення життєсвіту противника теж нікуди не ділося. Та хоч це і не робиться газовими камерами чи хімією, все одно фізичні ураження психологічно дуже сильно сказуються на стані людини. Переламані ребра від прильотів теж не дають вільно дихати, примушуючи людину брати участь в самознищенні. Постає питання того, як продовжити жити в цьому понівеченому світі.

Одним словом — рекомендую. IST Publishing проробили класну роботу та випустили достатньо актуальне есе.

Думаю теж можна коротенько написати такі собі підсумки року. В Херсоні все стабільно, ситуація не покращується. Утім, попри все, у мене з'явилася можливість допомагати місцевим ще більше завдяки реалізації нового проекту. В ньому є свої нюанси, складнощі, однак я безмежно радий його існуванню, як і тому, що нарешті розпочав писати безпосередньо книгу по темі окупації.

Я вже накидав більшу частину вступу, а також дав на вичитку друзям другий розділ, який мені справді до вподоби. Ну і як і минулого року, продовжую зустрічати все нових і нових прекрасних людей, які мені допомагають в її написанні. Дякую вам, друзі.

З прийдешнім Новим роком! Продовжуємо вірити в краще та працювати на благо інших.

#рецензія_на_книгу

Сьогодні трошки слів по профільній літературі.

«Як суспільства пам'ятають» достатньо гарна робота Пола Коннертона, в якій він ґрунтовно розбирає різні дослідження й практики з питання нашої пам'яті. Зокрема дуже сподобалося як він розібрав тему «нормального випадіння пам'яті» в рамках нашого мозку (причому на прикладі походу за хлібом 🌚), а також ролі соціальної пам'яті в суспільстві, розвиваючи тезу щодо тілесності й церемоній вшанування пам'яті:

... деякі випадки, події та ситуації, повторювані за своєю природою, пригадати не так просто. Щоразу, коли я купую хліб, це відбувається так, як і у попередні дні, втім, конкретного дня я можу не пам’ятати. У подібних ситуаціях запам’ятовується лише перший і останній випадок/досвід, тож здатність пригадати кожну потрібну мить зазвичай набуває форми кривої, подібної до латинської букви U. Проміжні миттєвості, які складають цю послідовність, будуть забуті, бо їхні «позначки» в загальній череді випадків будуть практично ідентичними.

Образи з минулого зазвичай «виправдовують/легітимізують» соціальний лад теперішнього... найкраще це проявляється між людьми різних генерацій через різницю пам'яті та спогадів; мова може бути одна, однак словник самих знань може не мати нічого спільного.

Образи минулого та зібране у пам'яті знання про минуле передаються та підтримуються через (більш чи менш ритуалізоване) відтворення/перфоманс або певного роду дійство.

Утім, як він вже відзначить наприкінці книги, неясним лишається питання щодо винаходу тих чи інших ритуалів з одного боку, та їхньої живучості з другого. Яскравим прикладом такої відсутності живучого «ритуалу» тут буде битва під Ватерлоо. Хто її зараз буде взагалі згадувати і вшановувати загиблих?

Власне, головна теза книги полягала в поширенні ідеї дослідження «пам'яті-звички» (в простонароді ви можливо чули «м'язову пам'ять», тож таким чином буде легше сприймати на перших кроках); терміни «звички» та «схильності» Коннертон розділяє:

Проте звичка це щось більше, ніж лише схильність. Значно краще від терміна «схильність» слово «звичка» прояснив би нам спосіб, що відповідатиме такій формі діяльності, за якою цілий кластер рис зібрано разом у формі практики. Йдеться про діяльність, якою оволодівають, у тому сенсі, що на неї впливає вся наша попередня діяльність, і яку в будь-який момент можна відкрито маніфестувати, яка є дієвою (готовою до «застосування»), але це відбувається в якийсь прихований спосіб, якщо це не наша явно домінантна діяльність. Ми могли б взяти і слово «схильність», щоб описати все це, але це буде не зовсім вдалий вибір. Термін «схильність»/«прихильність» пропонує щось приховане, латентне, те, що матиме потенціал до розкриття, щось таке, що потребуватиме позитивного стимулювання, щоб активно при-вести цей «механізм» у дію, причому джерело цього стимулювання знаходитиметься не в нас самих. Натомість термін «звичка» передає сенс дієвості, «оперативності», діяльності, що постійно практикується. Ця риса звички проявляється саме тоді, коли ми розглядаємо суто технічні навички, виконання/практикування яких мінімалізує свідомий момент, який лежить в основі багатьох наших дій.

Тут можна доречно згадати мову тіла, яка в тому ж середньовіччі відігравала дуже велику роль у визначенні такої собі ієрархії, як-от вміння пити, їсти виделкою тощо. Все це є «пам'ять-звичка», яка дуже специфічним чином постійно трансформувалася в плині історії. Письмо в тому числі містить незнищенний тілесний компонент. І поки фізичне існування за своєю суттю скороминуще, ритуальні жести залишаються незмінними.

Соціальні звички є суть дійство, яке забезпечує легітимність виконавцю. Тож, якщо пам'ять-звичка є за своєю природою перфомансом — тобто такою, що може розігруватися, то соціальна пам'ять-звичка має бути відверто соціально-перфомативною.

Спогади й відтак розповіді очевидців, які походять із різко відмінних культур, про одну і ту саму подію неодмінно будуть різнитися, особливо якщо це буде якась дуже непроста подія на кшталт тих, до яких зазвичай звертається усна наративна традиція.

Тут в приклад по суті теж можна навести окупацію Херсонщини, оскільки сприйняття подій навіть в рамках однієї культури значно різнилося від району до району. Буде цілком правильним сказати, що слідуючи Коннертону, цю саму «пам'ять-звичку» окупанти намагаються замінити на свою. Приклад тому «ритуальні дійства» з купою пропаганди: білборди з вирізками книг, які конститують їхню правду; різні масові заходи по сприйняття культурі та асиміляції української; спроба створення видимості нової ієрархії влади тощо.

Ну і шо тут додати... ця робота правда здатна вивести на нові думки щодо нашої здатності пам'ятати. Мені вона сподобалася і Коннертон обов'язково засвітиться в моїй книзі серед роздумів над методологією досліджень пам'яті нещодавніх критичних подій. Єдине що тут мене можливо в книзі вводило в ступір, це одруківки, через які зрозуміти суть речення ставало значно складніше 🌚

На початку повномасштабної Тимофій дійсно навчався в рф та мав можливо не дуже однозначні погляди щодо перебігу подій. Утім, як можете й самі побачити, він зрештою з усім визначився та пішов в РДК. Він справді воював, штурмував, захищав той же Вовчанськ.

Я дійсно ціную ті дні, що проводив з ним до повномасштабної на філософських гуртках за його авторства в Одесі, або ж за чаєм в Києві, як то було нещодавно. В листопаді 2025 ми бачилися в останнє. Власне, він без іронії складав враження людини, яку подібна смерть на війні ніколи не застане. Сталося інакше, що й досі важко усвідомити.

Друже, наша компанія істориків тебе завжди пам'ятатиме, як і твої побратими. Прокладений тобою шлях воістину прекрасний.

Тимофій — присутній!

https://news.1rj.ru/str/rvc_army/1685