Незабаром втрати росіян загиблими та пораненими, за підрахунками українського Генштабу, перевищать 1 000 000 осіб. Колишні сподівання, що трунопровід з України протверезить сусідів, на цьому етапі здаються смішними. Не треба ілюзій, Кремль і далі без жалю палитиме у вогні війни жителів депресивних регіонів.

Неймовірна байдужість Рф до втрат випливає зі штучності утворення «російської нації». Московська еліта не вважає підданих рівними й навіть своїми. Це ставлення завойовників до переможених, панів до холопів. Втрати не болять російській владі, бо жертви не є для Кремля повноцінними людьми.

Що тоді казати про ставлення росіян до українців? Звіряча жорстокість агресора – це причина, чому визволення військовополонених, цивільних заручників, викрадених дітей є завданням № 1 для України.

Учора субʼєкт Путін влаштував розмовне шоу спеціально для Президента Трампа і провів пресконференцію в зручний для перегляду за океаном час. Суб’єкт навʼязливо й нахабно повторив свої вимоги фактичної капітуляції України. Головна заява: зустріч із тандемом Трамп/Зеленський можлива лише за умови загальної згоди Заходу на капітуляцію України.

Вікно можливостей для домовленостей з Рф, яке Білий дім досі вважав відкритим, демонстративно зачинили з боку Кремля.

Путін ірраціонально вірить, що навіть після трьох із лишком років кривавої та масштабної війни зможе домогтися повної перемоги. Впевненості йому останнім часом додає активізація масових ракетно-дронових ударів по Україні, виключно по цивільних. Очевидно, що без суттєвого посилення української протиповітряної оборони сучасними західними системами, а також без збільшення ракетних можливостей України повернути росіян на переговорний трек буде дуже складно.

Конфлікти на Близькому Сході, напруження в Індо-Тихоокеанському регіоні, загострення в Африці є ланками одного глобального ланцюга, за яким чітко простежується вплив Рф. Кризи вигідні Москві через коливання цін на енергоринках. Зростання вартості нафти прямо наповнює російський військовий бюджет.

З погляду України ситуація на Близькому Сході несе ризики, але не є катастрофічною. Хоча увага міжнародної спільноти тимчасово зміщується, це не означає втрати підтримки. Технологічні та військові можливості Заходу достатньо гнучкі, щоб одночасно допомагати Ізраїлю та Україні. Зброя, яку використовують в обох конфліктах, суттєво різниться, а тому безпосередньої конкуренції за ресурси немає.

Для Європи війна в Україні залишається головним питанням безпеки. Європейські еліти вже чітко усвідомлюють, що без стабільної та сильної України стримування Рф неможливе. Події навколо Ірану лише підкреслюють необхідність пришвидшення військового виробництва та трансформації безпекової архітектури ЄС.

Не буває вічних союзів, і кожен альянс необхідно зміцнювати. Попри скепсис напередодні саміт у Гаазі зміцнив НАТО. Вперше з умовних 2 % оборонного бюджету взято курс на 5 %. Це сигнал усім супротивникам: найпотужніший військовий союз в історії планує лише посилюватися.

Більше ніхто в НАТО, включно з Президентом Трампом, не сумнівається, що експансіоністські наміри Кремля виходять за межі України. Тому в Гаазі були зафіксовані три базові речі. Перше: Рф є головним ризиком. Друге: для мінімізації ризику треба перебудувати структуру НАТО й суттєво збільшити фінансування. Третє: програми стримування неможливо реалізувати без України.

Визначення Рф як загрози та підтвердження наміру підтримувати Україну внесено у фінальний документ саміту. Тепер це фундаментальний статус-кво. Такий тепер вигляд має загальна безпекова архітектура Європи – з Україною як невіддільною частиною.

Рішення Президента Трампа продовжити й розширити військову допомогу Україні на тлі продуктивних особистих комунікацій із Президентом Зеленським очікувалося, бо відповідає найгострішим інтересам США. Це пряма обʼємна ін'єкція коштів у серце американської промисловості. Заводи в кількох десятках штатів уже перевантажені замовленнями, створюються робочі місця, власні арсенали оновлюються.

Головну вигоду становить також і зниження ймовірності агресії Рф проти інших держав у Європі. Зупинивши Путіна сьогодні в Україні, Білий дім уникне астрономічних витрат на захист союзників по НАТО завтра.

Цю демонстрацію сили бачать по всьому світу. Європа дихає з полегшенням, маючи шанс на своє безпекове переформатування, Китай уважно стежить, КНДР все очевидніше грається із сірниками, Іран закріплює вивчений урок. Кожна українська перемога американською зброєю додає США ваги в переговорах, відчиняє двері для вигідних угод у торгівлі та безпеці. Абсолютно зрозуміла логіка…

За словами канцлера Мерца, час дипломатії в стосунках з Рф завершився. Правда в тому, що ніколи й не починався.

Путін використовує переговори тільки для пропаганди, поширення своїх людоненависницьких ідей і затягування часу. Місяці безплідних обговорень необхідні йому для продовження повітряного терору, яким росіяни сподіваються зламати волю українців до спротиву. Сьогодні вночі для цього не вистачило атаки 397 безпілотників разом із 18 балістичними й крилатими ракетами. Отже, будуть нарощувати обсяг ударів.

Рф демонстративно та вкрай цинічно «синхронізує» удари по цивільному населенню України з об’єктивно миротворчими заявами Президента США. Очевидно, що Путін вважає себе хитрим дресирувальником із ракетним батогом у руці. Курс Кремля на зумисне приниження ролі Сполучених Штатів як посередника й лідера світової спільноти, попри поблажливе від початку ставлення, зрозуміли й у Білому домі. Конфлікт державних інтересів підсилюється тепер зіткненням характерів. Жодних сумнівів немає в тому, що фінал цього протистояння буде вкрай неочікуваним і негативним для провокативного «субʼєкта Путіна»…

Субʼєкт Путін хоче війни, вбивств та руйнувань і в спільних інтересах людства має бути силою примушений до миру. Ми досягли моменту, коли це стало таким саме загальновизнаним фактом у світі, як кругла форма Землі та польоти на Місяць. Звичайно, знайдуться ще фрики, які спробують оскаржити очевидне. Однак вони сперечатимуться із залізобетонним цивілізаційним консенсусом: Рф може жити тільки в стані кривавої війни. Інших конкурентностей і суб’єктностей у цієї країни немає…

Своєю брехнею та кровожерливістю Путін відверто вже дістав буквально всіх, від штучного інтелекту Grok до Білого дому, від нейтральних донедавна країн Північної Європи до Глобального Півдня, на якому дедалі менше охочих виправдовувати геноцид. У час постправди щирою, справжньою правдою визнана українська, вистраждана на полі бою.

Необхідність застосування мілітарного примусу до Рф більше не вважається однією з версій майбутнього. Кремль зірвав переговори, і ця необхідність лишилася єдиним способом повернути світ до нормальності.

Реального прориву в переговорах із Росією не станеться, доки Кремль не відчує потужного санкційного та військового примусу. Це чітко розуміють наші американські та європейські партнери. Тому зараз у центрі уваги – посилення тиску на Рф паралельно з розширенням спроможностей України завдавати ударів по військових об’єктах ворога на його території.

Втім, стамбульський формат має важливі й конкретні цілі. Перша – обмін полоненими. Два попередні раунди дали змогу значно збільшити кількість звільнених українців, зокрема й цивільних. Друга – повернення депортованих дітей. Ця гуманітарна місія має стати ключовим пунктом обговорення. Третя – підготовка майбутніх переговорів на рівні лідерів. Остаточні рішення у Кремлі ухвалює лише одна особа. Президент Зеленський неодноразово підкреслював, що завершення війни можливе лише за прямої участі керівників двох держав.

Стамбул – це ще один крок до реалістичних рішень, і українська делегація працюватиме саме на такий результат.

Дискусія про роль особистості в історії не буде завершена ніколи. Немає сенсу вдаватися до неї і в обговоренні заяв Президента Трампа, який тепер звертається до субʼєкта Путіна лише мовою ультиматумів. Тут важливі всі причини разом.

По-перше, Сполучені Штати мають стратегічний інтерес в утвердженні миру, бо він є базою економічного процвітання. Америка стала великою, коли перемогла порушників міжнародного порядку та відкрила епоху глобальної торгівлі.

По-друге, зрозуміло, що Рф не є раціональною країною, яка може ухвалювати адекватні рішення. Рф настільки нікчемна сьогодні, що свою суб’єктність як «путінська авторитарна держава» може реалізовувати тільки через насилля, війну та масові демонстративні вбивства цивільних в іншій країні.

І по-третє, субʼєкт Путін, як завжди, неправильно оцінив характер Дональда Трампа. Після довгої перерви США знову очолює чоловік, що реалізується через конфлікти, вміє використовувати силові інструменти й не терпить приниження.

Якщо всі чинники скласти до купи, розвиток подій передбачити легко.

Приєднання територій не є кінцевою метою Путіна. Він не згодний із самим існуванням України. Путін хоче, щоб ми зникли як держава. Прагне позбавити нас армії, зовнішньої політики, права голосу у власному домі. Маємо стати невиразним русифікованим придатком імперії. Тому розмови про «мінімальні вимоги Москви» безглузді – існують лише максимальні.

Кремль живиться війною та не зупиниться до стратегічної поразки, коли агресія стане для РФ непосильною. Будь-які інші варіанти перемир’я означатимуть паузу на російських умовах. Це знищить міжнародне право. Світ отримає сигнал: за менший злочин карають санкціями, за більший – санкції знімають. Глобальна система безпеки зруйнується, а війна стане універсальним способом розв’язання суперечок.

Єдиний шлях до сталого миру – зробити так, щоб Кремль боявся навіть думати про нову агресію.

Україна оцінюватиме результати зустрічі в Анкориджі за трьома критеріями.
1) Негайне безумовне й повне припинення вогню.
2) Узгоджені з Україною та Європою принципи подальшого мирного процесу – без права вето Москви. Зокрема, реальний тристоронній формат переговорів.
3) Зрозумілий сигнал усім іншим країнам – реципієнтам російських ресурсів: підтримка війни означає ізоляцію та втрату ринків. Санкції…

Ані торгу територіями, ані особливих статусів для окупованих районів. Спершу припиняють умирати люди, потім розпочинається політика. Очевидно, що Президент Трамп хоче покинути Аляску миротворцем, а не статистом у чужому (читай – російському) сценарії. Це можливо лише тоді, коли перший пункт про припинення вогню буде виконано буквально за години. Інакше мають автоматично вмикатися жорсткі інструменти тиску.

Одинадцять років війни за незалежність навчили нас, що найбільш позитивні й негативні сценарії ніколи не справджуються. Так, бойові дії не можуть припинитися за результатами однієї зустрічі – це нонсенс. Будемо реалістами: мир не настане миттєво, а частина українських територій тимчасово лишиться під окупацією, доки санкційно-ізоляційний прес не зламає російську економіку.

Однак учора в Білому домі було чітко показано, що так само неможливий апокаліптичний сценарій. США й Рф не нав’яжуть Україні умов, яких не прийме український народ. Є також упевненість, що Європа формуватиме принципи переходу до миру разом із США. Тепер кордон безпеки ЄС проходить по Україні, і це ілюструє потужний склад делегації європейських лідерів у Білому домі.

Росія намагатиметься брехати й тягнути час, але інструменти примусу спрацюють. Наше завдання – до цього часу утримати суб’єктність, нарощувати оборонпром, вимагати санкційної деструкції Рф і готовності партнерів до введення своїх контингентів. У такий спосіб ми зможемо зупинити війну на умовах, сумісних із волею українського суспільства.

Європа нарешті зрозуміла, що без сильної України її власна безпека є фікцією. Тому сьогодні обговорюються не абстрактні «гарантії», а нова архітектура оборони континенту.

Базовий елемент – це Збройні Сили України. Вони вже зупинили Рф і тепер мають стати ядром системи стримування.

Розвиток мілітарного виробництва – Європа будує заводи з випуску техніки й боєприпасів, Україна створює дрони, системи РЕБ і ракети.

Закрите небо – не лише Patriot, а вся «парасолька»: тактична й стратегічна авіація, розвідка, інтегрована ППО.

Ракетне стримування – Москва повинна знати, що будь-який удар отримає співмірну відповідь. Уже сьогодні ми проєктуємо ракети дальністю 3 тисячі кілометрів із бойовою частиною понад тонну.

Кремль не боїться паперових декларацій. Інструментом примусу до миру мають стати нові заводи, тисячі ракет, сотні тисяч дронів. Нова формула європейської безпеки створюється через силу, а не через ілюзорні компроміси з агресором.

Президент України зустрінеться в Парижі з фон дер Ляєн, Рютте, Мерцом, Стармером для «звірки годинників» під час інтенсивних обговорень гарантій безпеки для України. А точніше – гарантій безпеки Європи на східному кордоні.

Є два паралельні процеси. Перший – ситуативна спроба зупинити війну, у якій головну роль відіграють Сполучені Штати й особисто Дональд Трамп. Другий – конструювання повоєнної архітектури Європи. Там знають свої слабкості: європейці мають дефіцит зброї та не можуть без США накласти ефективні санкції на Індію та Китай. Але ЄС узяв на себе мілітарне стримування Росії – на базі ЗСУ, українських ракетно-дронових технологій, можливо, за участю європейського контингенту.

Україна виступає активним модератором у цих процесах. Постійне щоденне спілкування з партнерами заради глобальної та континентальної безпеки…

Переговори на Алясці Путін використав лише для затягування часу, а потім принизив Президента Трампа. Усі кроки американської адміністрації до встановлення миру були відкинуті. Натомість російська делегація в Пекіні показово схилила коліно перед стратегічним противником США. Маски скинуті, ілюзій не залишилося навіть у Білому домі.

Розчарування Заходу нездатністю Кремля тримати слово зараз конвертується в цілком практичні рішення. Про частину з них говорив Президент Зеленський у Парижі.

Сполучені Штати тиснуть на ЄС, щоб європейці припинили закупівлю російської нафти. Тим часом понад два десятки європейських країн офіційно розглядають можливість відправлення своїх військових контингентів в Україну. Поки що в межах умовних миротворчих місій, але межі можливого розширюються на наших очах. З кожним російським ракетним ударом по містах України. З кожним новим божевільним дописом когось з оточення «субʼєкта» на кшталт мєдвєдєва/захарової…

Якщо відверто, то Китаю, безумовно, абсолютно відомо, що на шляху до миру в Україні стоїть лише небажання Росії. Пекін міг би зупинити війну одним натиском важеля, та йому все ще вигідніше спостерігати. Геополітичні супротивники слабшають, зростає залежність сателітів – і все це без прямих витрат...

США своєю чергою мають повернутися до статусу модератора та змусити Кремль завершити війну. Або ж мають змиритися, що світ переорієнтовується на Схід. Впевнений, пан Трамп ці ризики чітко усвідомлює. Ніхто не хоче увійти в історію як президент, за якого Америка поступилася лідерством. Значить, дипломатичний процес у конфігурації сильні США – активна Європа – вольова Україна за участі Китаю є неминучим…

В очікуванні продовження перемовин Україна робить домашню роботу: розгортаємо мілітарне виробництво, запитуємо й отримуємо озброєння, формуємо гарантії безпеки. Готові до миру. Але не до неадекватних «вимог» РФ…

Рф навмисно, продумано і з конкретними намірами атакувала дронами Польщу. Це, поза сумнівом, цілком свідома стратегія. Щоб протестувати «систему можливих відповідей Заходу» та довести, що її немає. Щоб шокувати європейських партнерів України, налякати їх і вивести з алгоритмів підтримки. Щоб розширити й масштабувати війну на території Європи. Щоб привчити до думки про можливість та обов’язковість війни…

Як уже неодноразово було сказано, Рф добровільно ніколи не вийде з війни. Тому життя в ілюзії, що можна умиротворити агресора (Рф), пішовши на компроміси на його користь, означає лише обов’язкову масштабну трагедію для багатьох європейських країн дуже скоро...

Путін, як класичний російський «політичний газ», намагається заповнити собою весь доступний простір. У його маленькому тілі ховаються колосальні амбіції імператора всесвіту. Він хоче все: всю владу, всі багатства, всі землі, всіх людей у кріпацтво – не тільки у своїй державі, а всюди, куди може дотягнутися.

Невгамовне бажання мати та панувати допомогло йому всередині Росії, де Путін буквально з’їв своїх супротивників. У міжнародній політиці та сама жадібність робить його вкрай ненадійним партнером. Жодні письмові угоди, усні домовленості, меморандуми, компроміси неможливі з людиною, одержимою завоюваннями.

Росію вбиває війна, але Путін, як наркоман, сам не може зупинитися. Весь світ бачить, весь світ розуміє: Путіна доведеться приземляти колективно.

На лінії фронту тривають важкі бої без суттєвих просувань, на які розраховував Путін, анонсуючи «весняно-літній наступ». Тому масовані нічні атаки дронами й ракетами, знищення енергетики та житлових будинків у Чернігові, Сумах, Харкові, Дніпрі – це єдиний ефективний інструмент ведення війни, що залишився в Росії.

Як це зупинити? Коли зростає кількість відповідних ударів, зростає їхня руйнівна сила та соціальна ціна війни для населення Рф. Поки вибухає «десь у Бєлгороді», Москва гуляє. Коли вибухи почує Центральний федеральний округ, ставлення зміниться. Для цього потрібні «томагавки», або «фламінго», або важкі дрони – неважливо. Потрібні переконливі далекобійні засоби деескалації, і побільше.

Менше розмов – більше далекобійності. Після того як Росія зірвала ініційований Президентом Трампом дипломатичний процес, у Білому домі шукають новий шлях до миру. Українська делегація у Вашингтоні презентує стратегію підвищення вартості війни для агресора. Інструменти відомі: крилаті ракети, спільне виробництво дронів, посилення ППО. Удари по нафтопереробці й військовому виробництву Рф ефективно скорочують ресурс насилля.

Так, «томагавки» не є універсальною зброєю і мають технічні обмеження. Але це не про «можна / не можна», а про «треба / потрібно більше». Ми пропонуємо чесну угоду: Україна знижує ризики для всього Заходу, Європа оплачує свою безпеку, США заробляють на постачанні озброєння. Хочемо миру, значить, мусимо проєктувати силу глибоко в серце Росії.

Міністр війни США Гегсет анонсує надходження до України більшої «вогневої міці». Не роки, а лише вісім місяців знадобилися Білому дому для реалістичної оцінки ситуації. І це добре. Соціологія показує: навіть виборці Республіканської партії, лише половина з яких учора нас підтримувала, сьогодні є проукраїнськими на 80 %. Відбувається фундаментальне усвідомлення Росії як стратегічного супротивника, а України – як стратегічного союзника США. Тепер бачимо чітке розуміння: без тиску, без сили – ніяк.

Для тиску треба більше зброї, більше мілітаризації. Потрібно комбінувати санкції з дипстрайками й тиском на фронті. Удари дронами мають поєднуватися з далекобійними ракетами. Кількість ракет, що летітимуть у бік Росії, має бути щонайменше такою самою, як кількість російських ракет по Україні. А дронів – по 500 щоночі, і не лише по Бєлгороду, але й далі. Якщо в росіян постійно лунатимуть сирени і вони будуть занурені у відчуття війни, це суттєво зменшуватиме їхню підтримку агресії.