Вона була хвора власним самолюбством та егоїзмом. Вона сказала: «альтруїзм – вища ступінь егоїзму». Проте вона не знала, що аби щось дати – потрібно мати щось справді універсально цінне. Вона не знала, що давати потрібно не що завгодно, а лиш те, що від неї потрібно і що несе обдарованому користь, про що вона рівними літерами зазначала у багатотомних кодексах відносно самої себе.
Вона вважала себе святою і прагнула показати це всім. Вона вирішила, що вона – найрозумніша, а з розумом «приходить покірність». Вона розуміла, що не має тих зубів і кігтів, що у її суперників. Вона відмовилася від них сама. І озброїлася правом. Широким правом. Правом, яке було покликане обеззброїти противників, але яке перетрималося у тілі, наче перестиглий плід, і почало вбивати її. Ті, хто мав зуби, навчилися користуватися її зброєю. Вона була змушена дати їм притулок під своєю спідницею, часом годуючи кращими своїми дітьми, аби тільки їй не кусали ноги.
Зрештою, вона почала пити веселкові таблетки, демонструючи самій собі, що усе гаразд, переконуючи себе, що це вітаміни, у той час, як це була отрута. Вона стала маленькою і беззахисною, мирилася з будь-якими знущаннями, запевняючи, що так для неї краще, що їй все ж більше користі від цього, аніж шкоди, а тоді міцно зав’язувала це новим законом. Дітей, котрі бачили її страждання і бажали допомогти, вона замикала за гратами, проганяла, вважала останніми покидьками, возвеличуючи своїх убивць.
Вона називала це рівність і гуманізм. І смерть її була виправдана.
Звали її Європа.

Держава. Що ми уявляємо під цим словом? Насправді, всюди кажуть по-різному. Хтось уявляє сильні владні структури, бюрократію котра давить на людину, поліцейську жорстокість, ієрархію і за це ненавидить такий інститут. Хтось мислить інакше та уявляє певний суверенний конструкт, з територією, людьми, законами і, звісно, тими, хто керує.
Взагалі, держава так чи інакше була створена для того, аби надавати особі певні гарантії, неважливо, чи ми розглядаємо теорію осілого бандита, чи насилля, чи договору, чи будь-яку іншу. Навіть у рабовласницьких державах тим же рабам надавалися певні гарантії, хоч і приписувалися вони вільній особі (наприклад обмеження на жорстоке поводження, шляхи переходу до касти вільних і т.д.). Тобто життя особи завжди відігравало певну роль на законодавчому рівні.
Де-факто, держава – екосистема людини. Екосистема територіальна, от як певна кліматична зона для тварин, котра у свою чергу ділиться на області, райони, локальні екосистеми (міста/села з певними общинами та локальними особливостями побуту). Екосистема ця регулюється самими людьми, просто замість різних видів ми маємо різних за віковою групою, фахом, поглядами і т.д. людей, які конкурують між собою, а державний апарат повинен виступати регулятором між цими групами, щоб когось не стало надто мало чи надто багато і екосистема не загинула. Це не означає вказування людині, що їй робити, а сприяння її природному потягу до чогось, щоб, наприклад, ті, хто хоче займатися математикою, не мусили ставати юристами, бо треба заробляти гроші.
Екосистема, у якій стає надто багато чогось – занепадає, адже для неї важлива гармонія, тобто лише та держава, яка надає рівну увагу і підтримку різним галузям і структурам всередині себе, може претендувати на добробут і розвиток. В іншому випадку вона втрачає автономність, адже потребує зовнішньої підтримки (майнової, кадрової), не може себе забезпечити і втрачає ще більше. Не варто плутати автономність держави з автаркією, бо вона не здатна забезпечити себе ресурсами, яких у неї немає (викопати золото, де його нема), але вона може забезпечити існування і розвиток галузей, які б могли отримати і використати імпортовані ресурси.

Отже, якщо це – екосистема, яка не дає нам одне одного повбивати, то логічно, ми не мали б виступати проти неї, адже яка лисиця буде топити за знищення свого лісу, бо вона хоче жити в морі? Ми можемо бути незгодні з ладом, законодавством, але головне, ми завжди незгодні з людьми, які очолюють державу, а не сам конструкт. Ми ненавидимо її за те, що вона не виконує своїх головних функцій із захисту, забезпечення добробуту і свободи особистості. Однак проблема тут саме в людському факторі.
Людина не повинна боятися держави, вона не повинна сприймати її як загрозу. Правничі тексти часто містять вельми цікаву фразу: «захист особи від держави». Проблема в тім, що це радше проблеми комунікації людей, а не напад структури на людину. Структурі це не непотрібно. Структура неупереджена і справедлива, але нежива. Їй навпаки необхідно, щоб все було правильно та гармонійно, вона потребує розвитку особистості, бо те, що не еволюціонує якісно - помирає. Власне, дискримінація ж вигідна лише окремим особам, котрі хочуть отримати вигоду.
Це певний аргумент проти знищення структури: усі ці люди, які хочуть отримати вигоду з дискримінації нікуди не зникнуть і не розчиняться від сорому і людського осуду, а радше реорганізуються в куди більш некеровану силу. Як то кажуть, хто хоче – завжди знайде спосіб…
Але проблема… Ті, хто керує, не довіряють людям, народ не довіряє владі… Якщо ми спитаємо службовця, хто має право приховувати, а хто ні – він скаже, що держава має право мовчати. Якщо ми спитаємо представника громади – він скаже, що хоче сховатися сам. І це неправильно. Річ у тім, що ви не сховаєтеся, але державі на це все одно, поки ви не робите нічого незаконного. Держава має право вам казати не все. Безперечно у межах справедливості і лише для того, щоб гарантувати вам ваш законний захист.
Отже, найкращим вибором, напевно, було б відійти від егалітаризму. Визнаймо, у нас критерії відбору на рядову посаду в компанії більш суворі, ніж на ключові посади в управлінському апараті. Фактично, головне – тобі виповнилася визначена кількість років і ти популярніший за інших. Чому ти популярніший? Ну прост…
І це дико дискредитує державу. Абсолютно. Ми більше поважаємо корпорацію, у якій крутяться гроші, ніж парламент, при тому, що як раз таки парламент дав можливість цій корпорації діяти і спрямував її діяльність, а сама по собі корпорація експлуатувала б кого завгодно і як завгодно аби забезпечити клієнтуру.

Річ у тім, що треба бути найбільш кваліфікованим. Кваліфікованим саме для цієї роботи. І не лише володіти знаннями, що і як має бути зроблено, але і моральним базисом, здатністю до самообмеження, розумінням, що і для чого ти робиш. Ну і звісно, відповідальністю за проступки, еквівалентною твоїй посаді. Якщо ти хочеш керувати чимось, а тим більше кимось, то логіка повинна бути не: «о, я можу це зробити, бо я недоторканний і нічого мені за це не буде» - себто здобуттям більшої свободи для себе. Це має бути «я не робитиму цього без крайньої необхідності, бо я маю бути прикладом для наслідування, а хто буде поважати того, хто користується своїми привілеями направо і наліво?».
Грамотний лідер повинен розуміти як потреби індивіда, так і потреби групи індивідів, за яку він особисто відповідає, і людства загалом, а також зважати на глобальні наслідки прийнятого рішення (для природи, наприклад). Чому ми нехтуємо ефектом метелика у політиці? На що ми сподіваємося? Ми надто часто впадаємо у крайнощі і робимо косметичні ремонти аби потішити око. Але найдовше слугують нам ті ремонти, на які ми не шкодували грошей, часу, терпіння і коли ми зрозуміли, що аби стало комфортно треба не змінити лампочку, а зірвати стелю і замінити проводку, щоб у вас люстра була над столом, а не над унітазом!
Як каже відома цитатка зі шкільного курсу: «Ми недостатньо багаті, аби купувати дешеві речі». Як шкода, що ми її імплементуємо лише в економіку (котра, до речі, розглядає людину як річ, залежно від користі, яку та може надати). Хіба ми достатньо багаті, щоб обирати будь-кого?

Негативні наслідки приховування від держави насправді існують. Якщо ви з чимось незгодні і мовчите – держава ніколи не знатиме про це і не вирішить проблему. Якщо ви незгодні, але надто ненавидите структуру, щоб з нею взаємодіяти – ви дискредитуєте самі себе власними діями. Якщо ви хочете приховати несплачені податки, таємно отримані кошти – то не лише порушуєте закон, але й погіршуєте становище чесних людей, адже їм доводиться закривати створені вами діри в бюджеті.
Ви кажете, що велике починається з малого, а суспільство залежить від індивіда. Тоді думайте про наслідки своїх дій. Чому ви хочете вивчитися, отримати корочку і поїхати працювати за кордон? Тому що на Батьківщині проблеми з роботою. Але ці проблеми не вирішаться від того, що ви виїхали, навіть навпаки, стане тільки гірше. Чому ж майже ніхто не хоче взяти на себе відповідальність зробити щось корисне для своїх співвітчизників? Людинолюби, як вам живеться? Працюєте за долари і євро, кричите, що ваш народ пригнічує держава. Звісно, пригнічує, бо їй потрібно жити і забезпечувати хоч якийсь рівень життя попри те, що ви, розумники, виїхали шукати кращого світу. А не хотіли б ви своїми силами змінити все, надати людям ті гарантії? Ви ж такі розумні, вчені, знаєте, як має бути, але ви надто лицемірні для самопожертви.
Ви думаєте, що прекрасне життя – це життя в достатку, багатше і різноманітніше, ніж більшість людей може досягти. Але хіба не було б прекрасніше забезпечити таке життя і собі, і іншим людям? Так вас принаймні будуть поважати і не доведеться будувати навколо будинку височезний паркан.
Між державою та індивідом мають бути довірливі стосунки. Індивід – знати, що він захищений. Держава – знати, що індивід відповідальний і бажає покращити її, тому він заслуговує свободи слова, інформації, бо він не передасть цю інформацію ворогові, а використає на користь вітчизни.
Будьте відповідальними, панове, і буде вам щастя

Пішли з життя курсанти. Вони могли бути майбутнім авіації для нашої Держави, проте, страшна авіакатастрофа забрала їх у нас.

Світла пам‘ять загиблим. Співчуття рідним.

В нашому світі такий чудовий поділ…
Оптимісти – наївні люди, котрі вірять, що все буде лиш краще, що «чорна смуга» обов’язково скінчиться, применшують невдачі, возвеличуючи успіхи.
Реалісти – ті, хто тверезо дивиться на світ, реагує на певні його зміни, підлаштовується під них і шукає способи адекватно виживати, при цьому не плекаючи ані рожевих ілюзій, ані не впадаючи у відчай.
Песимісти – ті хто підмічає радше негативні моменти, може навіть дрібницю зробити приводом ледь не для суїциду.
Оптимістам завжди кажуть «осісти на землю», у той час як песимістам «шукати в житті щось хороше».
Проте чи є це правильним?
По-перше, це намагання звести всіх людей до того самого «реалізму», який незрозуміло що собою являє.
По-друге, хіба не буде песимістом людина, яка у своє «тверезе бачення світу» вкладає ідею того, що треба змиритися з фатумом, ловити сьогоднішній момент, чіплятися за будь-які можливості отримати щастя або ж плисти за течією і намагатися підтримати якийсь певний рівень добробуту. Вони не мають сенсу буття, окрім досягнення побутової мети чи особистого задоволення. Їх життя починається десь близько до моменту народження і завершується смертю. «Всі ми рівні перед обличчям смерті», який сенс щось робити, якщо люди забудуть та й взагалі все помре разом з людством. Так?
Ті класичні песимісти давно мертві, ми замінили їх «реалістами».
При тому ми активно соромимо оптимістів за невгамовну енергію, жагу до життя і чогось, що прийнято вважати «неможливим». Ми намагаємося зламати цим людям крила, показати, що сучасний світ нездоланний, хай би навіть він виявися зробленим з картону.
Хіба не ті є реалістами, хто попри все готовий творити, старатися для потопельників буденності, аби наповнити їх життя сенсом? Вони реалісти бодай тому, що творять реальність. Їм все одно на те, завершиться їх життя разом із стуком серця чи буде там щось ще, ці люди творять собі проміжну мету, бажаючи за наданий відрізок часу дати світу якомога більше користі. Їх не хвилює, що всі старання можуть бути стертими за мить, вони вбачають сенс життя у тому, щоб зробити все на що здатні і спокійно розпрощатися у разі чого.
І, власне, який нам зиск з того, щоб вбивати у таких відчайдушних людях віру у світ, який вони хочуть бачити і яким вони хочуть зробити його для всіх? Ні, це не злочин проти індивідуальності людини, радше проти людства як виду, бо хто творитиме світ, якщо всі стануть «нормальними»?
Можливо, він був би іншим, якби ми правильно розуміли сутність багатьох речей і явищ.

Про комплекс супергероя.

Підійміть руки ті, хто не висміював наслідки допомоги супергероя? Якщо не всі, то точно більшість.
Для подолання ворога вони не обирають методів, а, отже, і не обирають наслідків. Цікаво те, що їх допомога, зазвичай, вартує набагато більше, ніж те, що планує зробити їх ворог.
Що цікаво, ворог може і не виходити за рамки закону.
«А чи не потрібні такі герої, що будуть карати лиходіїв, поза рамками законності?», - спитаєте ви і будете абсолютно праві, але...
Закон не ідеальний, проте ми живемо у парадигмі того, що держава, як інструмент, і як об‘єднання громадян, нації, шо виступає регулятором суспільних відносин, створює окремі чітко регулятивні норми, що об‘єднуються в систему права.
Для цього ми повинні миритися з цим, пам’ятати, що ми виступаємо на державницьких засадах і точно, жодним чином не хочемо падіння держави.
Саме держави, а не існуючої системи, яку ми хочемо вдосконалити і замінити.
Тим не менш, відштовхуючись від дійсної парадигми, можемо для себе визначити, що з нашого боку, дії такого супергероя, скоріш, шкідливі.
Повертаючись до лиходія і його гру у законність - логічно, що ми задамо собі питання: «а що робити?».
А от саме для того, щоб відповісти на це питання, нам потрібно звернути увагу на людей з «комплексом супергероя» у реальності.
Як вважаєш ти, любий мій читачу, чи легко знайти порушення у агітації явних антиукраїнських сил, чиї назви мені навіть писати огидно? Однозначно так. Ми намагалися - не змогли.
Але, натомість, ми зустрічали велику кількість порушень у, здавалось би, проукраїнських сил.
В зрозуміло, що ворог для того і доглядає за законністю своїх діянь, бо до нього й так багато претензій...
Але не про нього мова!
Безліч порушень роблять ті, хто називає себе державниками і несе за собою, хоч яку-небудь, але проукраїнську позицію. Жах!
Морок! Темрява! Апокаліпсис! Хотілось-би вимовити більш лайливі слова, проте, не буду, бо не люблю використовувати їх у своїх думках. Залишимо їх опонентам...
І от ми доходимо логічного висновку. Чи потрібен супергерой у існуючій парадигмі? Людина, партія, що плюючи на систему, буде битися зі силами зла та мороку?
На жаль, такі дії тільки шкодять... Але, будьмо оптимістами - боротьба триває!
Той хто хоче перемогти – має бути не лише відчайдушним героєм, але й розумнішим та хитрішим за свого опонента, він повинен думати комплексно і пильно стежити за собою і своїми соратниками, бо тільки продумана протидія з ідеальною стратегією призводять до успіху.

Хай плаче сонце, хай співа мініністрель
Хай музика грає і грім прогримить
Хай візьме маестро свою акварель,
Та зупинить навіки кінця цього мить

Чого ти шукав,, о подорожній, о брате?
Чи знайшов те, чого шукав так?
Залиш їх, приглянься, навіки прокляті
Всі будуть, хто духовно застався бідняк

Хто долю свою продав, зацурався...
Хто вирішив, що важливіше «прогрес»...
Хто лібералізмом своїм замарався
Хто вибрав, замість традиції, культурний регрес

Я в пустку кричу, я дивлюсь на небо
Хто чує, хто баче, хто відчува?
І десь недилеко ти ходиш, журбо?
Але хай громом гримить моя боротьба!

Хто філософ, хто воїн - твій день ще прийде!
І світ сучасний здригнеться від жаху.
Згинь же, загинь, привиде,
Що людство віками веде все на плаху

І стане та мить, що врятує всіх нас
І будьмо готові нести її
Коли прийде наш, браття, час
На місці веселкових полотен - проростуть лілії

Покрова Пресвятої Богородиці – завжди була славетним святом для нашої держави, нашої нації. Цей день, також, освячений козацькими мечами та кров’ю… Освітлений запеклою боротьбою бійців УПА, що створили свою організацію у цей день.
Славетна традиція українського війська та військової української справи передається від покоління до покоління, від старих до малих.
Традиція запеклої боротьби за державу та націю, за віру та ті ідеали, що несе в собі наш народ.
Ця славетна традиція продовжується і по сьогоднішній день. Ми прославляємо наше військо в цей день, що кров’ю і потом захищає те, що нам святе.
Але не тільки той є захисником України. Хто живе заради неї та усіма своїми справами прославляє її, допомагає їй та возвеличує її – також справжній захисник та вартовий нашої Великої держави. Хто з пером, хто з серпом, хто своїми вміннями.. Всі, хто живе Україною – боронять її.
У цей славетний день ми маємо пам’ятати про тих хто загинув за славу та ідеали Української держави, хто боронить їх та буде боронити, бо традиція українства буде тривати допоки б’ється серце останнього українця.
І коли воно зупиниться – не згине і ця слава, ті ідеали… Бо дух живий… І не вмре він та й не зникне – ніколи!
Слава Україні! Навіки слава тим, хто боронить її, боронив та буде боронити! Вічна слава героям усіх поколінь!

Ода українському трайбалізму.

Іноді, мій любий читачу, ми повинні наголошувати на неприємній правді. Такою правдою можна назвати і те, що європейські народи – слабкі. Як культурно, так і морально.
Як демонструє практика – вони легше поглинають і легше адаптують нові віяння, що йдуть всупереч традиціям та устоям, що складалися у них не одне століття. Обираючи комфорт виживанню, відмовляючись від самих себе та своїх національних ідей все ближче підходять до тієї межі неповернення, коли європеєць повністю втратить свою ідентичність, замінивши її новою – сірою, обезкровленою та безликою.
Чи можемо ми уявити, щоб європеєць, цінною свого життя, захищав свого посестру або побрата, навіть якщо той і не правий? Нажаль, ми втратили почуття власного племені, інтереси якого ми не можемо не те що захистити – відчути.
Так, ми не відчуваємо самих себе. Ми розчиняємося у буревії цього вітру змін, проти якого, як демонструє життя, вдало стоять народи азійські.
Як зазначалася раніше, цим народам присутнє саме поняття трайбалізм. Вони будуть стояти горою за своїх до останнього, щоб відстояти інтереси. Їм не важливо хто правий, так як для них завжди правою стороною буде саме побратим або посестра, якому завдали кривди.
Згадаймо ж що сталося з українцем, який осмілився своєю вантажівкою проїхати там, де був мітинг БЛМ. Пам’ятаєш таке, мій любий читачу? А знаєш, що мене вразило і обурило, одночасно?
Відсутність реакції української громадськості та української діаспори.
Чому українці не здатні створити соє лобі, що буде обстоювати свої інтереси? Нам не важлива доля українців?
Ви можете сказати, що ми обрали інший цивілізаційний шлях, однак, сходження у прірву є не цивілізаційним шляхом, а є сходженням у прірву, тобто актом суїциду.
Чи можемо ми уявити, щоб народи Азії спокійно сприйняли таке? Хвала народу китайському, вірменському, турецькому… Ні! Вони б не змогли проковтнути таке і, якщо б було потрібно, вийшли б на смертний бій за такі нападки на свого побратима.
А щодо росіян? Чи це азійський народ? Аж ніяк. Якщо у нас, хоч якось та хоч колись проявляються крайні задатки трайбалізму (насамперед, завдячуючи, скоріш за все іранській крові кіммерійців, сарматів та скіфів), в них такого явище не спостерігається взагалі. Вони до останнього будуть звинувачувати саме росіянина, а не його кривдника.
То кого ви звинувачуєте у азійськості? Тих, хто за своєю природою та поведінкою аж ніяк ним не є?
Тим не менш, на мій власний розсуд, трайбалізм, безперечно, є притаманною рисою сильних народів, одним з яких повинні стати ми ,українці.
Ми повинні бути усюди і пробивати свої інтереси будь де і будь як. В цьому питанні ми повинні відійти від європейськості та пригадати своє коріння.
Ми не повинні бути слабкими, бо лише сильні правлять балом. Ми повинні бути сильними і дружити з сильними.
Саме тоді зазвучить українське слово, українська правда, а дух українській возвеличиться як ніколи.

Держава і політика – не місце для сентиментів?
Скільки разів ми чули, що політика має стати ближче до людей, що вона має бути добрішою, що вона повинна турбуватися про життя і забезпеченість кожного і надавати права тим, хто цього потребує.
Не повинна. Якраз таки політика всезагальної любові веде до тотального знищення. Коли ти любиш всіх – ти не любиш нікого і всі підуть у прірву слідом за одним. Принцип виживання сильнішого і то значно краще, бо той бодай виживає, навіть якщо слабші гинуть.
Політика не має нічого спільного з любов’ю, дружбою, прив’язаністю, співчуттям та іншими схожими емоціями, так само як вона і несумісна з жорстокістю чи мстивістю. Вона безпристрасна і справедлива. Не зараз. Але має бути такою. Вона полягає не в забезпеченні добра всім і кожному і не в тому, щоб які-небудь наркомани були представлені в парламенті відповідно до їх кількості у суспільстві. Держава не повинна забезпечувати широке представлення таких от гіпотетичних наркоманів (власне, як і просто їх забороняти) – це сигнал, що вона має працювати над тим, щоб їх ставало дедалі менше в суспільстві, зникав попит і представлення їх інтересів було більше непотрібне.
Політика – це регулятор, котрий аж ніяк не повинен прогинатися під суспільні тенденції, реагувати на те, що відбувається у натовпі і вводити те, чого хоче якась групка народу. Це болото. Чистий концентрований популізм. Політика сама повинна формувати ці тенденції і вона повинна бути достатньо сильною, щоб бути греблею, а не річищем, щоб встоювати перед народними примхами, не поринати в них, а самій встановлювати тенденції. Вона не повинна бути «з народом», - це народ повинен бути з нею.
Іноді вона вимагає тих дій, котрі взагалі суперечать будь-яким принципам людської моралі, при цьому не будучи аморальною, а лиш справедливою. Може викликати обурення навіть в душі того, хто її творить. Саме тому, там не повинно бути людей малодухих, наївних, тих, хто «за все хороше, проти всього поганого», не має бути корисливих, тих, хто в угоду собі готовий топити цілий народ. У такій справі можуть бути люди емоційно витривалі, ті, хто не страшиться відповідальності, бодай би вона була смертю, хто готовий повністю відмовитися від себе і безпристрасно чинити згідно закону і правила найбільшої корисності, при цьому здатен усвідомити різницю між корисністю темпоральною і глобальною, стабільною, такою, цінність якої з роками росте, а не зменшується.
Поки ж влада залишається у руках людей, котрим не чужі звичайні людські примхи і цінності – вона приречена залишати всіх інших людей невдоволеними і, зрештою, бути поглинута ними.