Ну в принципі так і вийшло. 10449 тепер основа для подальших правок. Рада підтримала

Панове, оскільки законопроект про мобілізацію зараз на етапі правок і його текст до 21.02 буде нестабільний – подальші коментарі по ньому будуть уже після появи таблиці на друге читання. З негативного, скоріш за все після появи цієї таблиці законопроект швидко перейде в статус Закону.

А поки адмінша йде писати магістерську роботу, шоб мати диплома😁

Всіх вітаю , наш колишній адмін, неоформленний пірат і порядочний босяк Тарзан після ребухи повертається в стрій.

Він потребує допомоги зі збором коштів на спорядження, адже зараз перебуває на стадії офіційного оформлення.

Допоможіть нашому другові або завтра до вас завітає сирок і ви будете вже разом з Тарзаном збирать собі гроші на екіпу.

Репост та допомога дублонами вітається:
https://send.monobank.ua/jar/2ASAYxw1Zs

Панове, є неіронічна можливість закрити збір на драйвлінк для Айдару, який тягнеться ще з Різдва.

Донати сюди:

https://send.monobank.ua/jar/AZTSx5afKb

Всім дякую! Збір закрито!

Ми зробили це разом😌

Всіх не перерахувати, але ми дякуємо кожному особисто. Всім хто донатив та робив репости.

Ви - найкращі

Потрапила мені в руки отака книжка: Ланді Бекфорт «Чому він це робить?». Одна з тих, що я читала в межах підготовки магістерської, щоб трохи більше розібратись в сімейних судах США.

Назва, звісно, така, що може дуже привабити людей, які обстоюють позицію, що в домашньому насильстві завжди винен чоловік і різко відштовхнути тих, хто думає, що зараз тут у 500 сторінках розкажуть, чому чоловіки – зло.

Насправді, це не зовсім так. З тих матеріалів, що я взагалі начитала, цей, певно, найкращий. Автор говорить не лише про «жорстоких чоловіків» (про жінок теж) і не поширює цей термін на всіх чоловіків, на перших сторінках пояснюючи, чому вживає саме таке формулювання.

Спершу скептично ставилася до матеріалу, який прямо не відноситься до магістерської, але зрештою прочитала все. Вважаю, що варто почитати навіть тим, хто не зазнає і не вчиняє домашнього насильства. Там багато цікавої інфи. Мені сподобалось, що автор:

1. Має практичний досвід роботи з кейсами домашнього насильства ще з 90-х. Тобто він не з порожнього місця це говорить і не використовує як джерела всякі неперевірені статті.
2. Не ототожнює культурні відмінності та сімейні ролі з насильством (натрапляла на статті, де, наприклад, написано, що якщо жінка займається дітьми і домом, а чоловік відповідає за публічну сферу – то це насилля. Хоча на практиці особисто знаю сім’ї з таким розподілом ролей, але в яких насилля не відбувається)
3. Не дегуманізує тих, хто вчинив насилля. Чому це здалося добре? Бо прямий наїзд на людину в таких кейсах у форматі «ти монстр» спричиняє автоматичну захисну реакцію. Людина відчуває напад на саму свою сутність, що це просто її всю вважають абсолютним злом, а не певні аспекти поведінки. Автор же вказує, що хибними можуть бути погляди/цінності і з цим можна працювати. Плюс цікаво говорить про систему покарань, а не як деякі, що просто кажуть «чим більше строк у в’язниці – тим краще».
4. На відміну від дуже багатьох інстапсихологів, статті яких потрапляють в інтернети, тут немає оцього заклику «тіки шось не так – розходьтесь». Ні, автор не пропонує залишати ситуацію як є і змиритись, але він радше виступає за поступове і систематичне викорінення насильства в сім’ї.

Добре показано, як відбувається взагалі наростання насильства і різниця між власне насильством і сімейним конфліктом. І хоча деякі соціальні моменти мені не були до кінця зрозумілі (бо я не живу в Штатах), а всі контакти, перекладені українською для України не актуальні (лол), почитати цілком має сенс.

В умовах, коли у нас демографія пішла в глибокий мінус і населення отримує кінську дозу стресу, було б слушно зменшити насилля вдома. Фактично, виходить, що якщо це саме домашнє насилля починається, то потім переростає у щоденні розборки і це все тільки погіршує ситуацію, доки не призводить до повного розвалу сім’ї, судових справ, а на додачу до всього – суспільної конфронтації.

По-факту, збільшення кількості міцних успішних сімей, могло б бути потужним сигналом, що сім’я – це добре. Ну але зробити це можна лише добровільно.

Як відомо, 19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила тризуб, як малий державний герб України.

Мабуть, кожний з нас знає, що тризуб був символом наших князів, хоч від князя до князя мав відмінну форму. Як-то в князя Святослава Хороброго він мав форум двозуба,а спадковим тризубом він став вже за нащадків Святого Володимира Великого - Святополка, Ярослава Мудрого та інших князів. А за часів визвольних змагань тризуб став символом єднання українських земель.

Якщо переглядати стінограми записів тих днів, коли приймалося рішення про затвердження державного гербу, можна побачити, як комуняцькі недобитки, аж у з піною у рота намагалися не допустити затвердження наших національних символів, як офіційних символів держави. Використовуючи різні засоби, аргументації, вони мали єдиний намір - не допустити використання тризубу та нашого стягу, як національних символів.

Наш герб, як і інші національні символи - це символ нашої боротьби за нашу самостійність. Наразі - це символ жертовності та прагнення до свободи. Символ, що вселяє надію майбутнього на сильну, незалежну державу.

Наш друг попросив допомогти зі збором на пікап для 35 ОбрМП, що зараз на Херсонському напрямку.

Потрібен пікап і треба зібрати частку в 25к.

Просимо донатити та поширювати

Посилання на банку - https://send.monobank.ua/jar/7x2VHJHHZD

Сьогодні вшановуємо день пам’яті Героїв Небесної сотні.
З часів Революції Гідності ми всі, українці продовжуємо щодня доводити, що це було не дарма. І незважаючи на всі труднощі і перешкоди – доведемо.

Тут вам підібрали матеріал, як то було.

Адмінші пощастило бути активною ще тоді. І хоч останній раз була на Майдані 18 лютого, пам’ятаю, як сиділи вночі сім’єю, дивились прямий ефір. Якось уже розповідала більше.

Пам’ять про той час досі надихає мене, коли думаю, що держава мала більше важелів впливу і монополію на застосування сили, але все одно не змогла примусити народ поступитись. Я не сприймаю Революцію як боротьбу за вступ до ЄС, але як боротьбу за становлення України.

Два роки...

Минуло цілих два роки. Довгих, немов ціле життя. Невимовно болючих.

Рівно два роки тому нас, цивільних, пробудили вибухи. Дехто зустрів повномасштабне вторгнення на лінії фронту.

Рівно два роки кремлівстка істота оголосила про початок вторгнення.

Чи змінилися ми за ці два роки? Чи зрозуміли щось для себе? Питання виключно і повністю риторичне.

Українці - унікальна нація, яка має такий внутрішній ресурс, які не мають інші. Тим, кому давали 3 дні - стоять вже два роки.

Втім, зрозуміло одне: ніхто крім нас не здобуде Пернмогу над ворогом. Ніхто крім нас не відстоїть Незалежність нашої держави.

Ми маємо триматися разом, бо інакше - не буде майбутнього.

Ми пройшли точку неповернення, а надалі - все у наших силах.

Дякуємо всім, хто героїчно долучився до оборони нашої держави. Світла пам'ять усім полеглим героям, що віддали своє життя в боротьбі за нашу свободу.

Слава Україні!

Знаєте, для мене війна була завжди. Принаймні, психологічно. У сім’ї було прийнято не замовчувати більш давні злочини русні. У мене був вільний доступ до літератури про ОУН/УПА, про Січових Стрільців, про Голодомор, також сімейством відвідували проукраїнські заходи, були на революції 2004 року і 2013-2014 теж, і це все формувало відчуття, що велика війна – лише питання часу.

З 2014 по 2022 мені вдалось не раз долучитись до волонтерства, до вишколів і, якщо чесно, 24.02.2022 мені було навіть трохи соромно, що повномасштабне вторгнення не було для мене несподіванкою. Не було шоку, не було заціпеніння чи чогось такого. Зростання частоти і масштабності обстрілів на тодішній лінії розмежування, що почалося, здається, 17 лютого – було сигналом приготуватись.

Мені тоді згадався передовсім – Майдан. Те саме відчуття певної єдності. Здавалося, що вся країна стала ніби єдиною живою істотою, що приготувалася до захисту. І це напруження поступово зростало, як перед стрибком застигають м’язи, щоб у час Х вивільнити енергію й накинутися на ворога з усією силою. Ранок 24 лютого був схожий на натискання спускового гачка. Попри те, що певна віддача вдарила в плече, куля все ж вилетіла вперед. І вся енергія спустилася на ворога.

Зараз відчувається набагато складніше. Здавалося, тоді нам загрожувало обезголовлення, болісне, але швидке, а зараз більше схоже на відривання по шматочку, що не загрожує миттєвою смертю, але все таке ж небезпечне і психологічно складніше витримати. Не можна отак накинутись на ворога з усією силою, а є важка, рутинна і подекуди механічна робота на перемогу.

Але зрештою, це є стан, який теж потрібно опанувати, і жити з ним, адже багатьох, навіть тих кого ми з адміном особисто знали – уже немає і найстрашніше, що можу собі уявити – щоб це було марно.

Нічого з цього не має бути марно.
І не буде.