Авторство вирішило стати домінуючою особистістю і змушує писати щодня й багато, але сьогодні я до вас у справі, а саме – поглянемо на питання ефективного виживання у складних умовах.

Маю на увазі щось типу «психологічної боєздатності». Відверто, ми живемо у складних умовах і я дедалі більше помічаю (і не тільки я, а я соцопитування та дослідження – теж), як війна впливає на цивільних:

- Підвищення рівня алкоголізму/наркоманії та споживання алкоголю на одну людину;
- Погіршення сну та ритму життя загалом (вигорання, втома)
- Підвищення рівня стресу та, як наслідок – серцево-судинних захворювань, інсультів психічної нестабільності (якщо ми ігноруємо або не помічаємо стрес – він переходить у фізичну площину і впливає на організм)
- Депресія, апатія, суїцидальні думки

Депресію та апатію, до речі, ми уже вчимось долати, а ось з рівнем тривоги й стресу ситуація інша. Якщо раніше в основному бачила як люди під час обстрілів Києва ховаються у себе в коридорі, то зараз більше почали ходити до метро та інших укриттів. Спостерігаю навіть такий феномен, що люди приходять ввечері до метро і сплять там навіть якщо тривоги немає (не те, щоб поганий вибір, бо дозволяє виспатись, не прокидаючись вночі щоб перейти в укриття). Нам природно страшніше, коли ми бачимо та чуємо вибухи й останнім часом обстріли саме такі: з одного кінця Києва чутно, що діється на іншому. Плюс у мережі одразу повідомлення типу: «Київ – гучно».

І навіть якщо здається, що це не турбує конкретно вас, ви не панікуєте і не починаєте інстинктивно тікати – цей стрес відкладається на рівні фізіології.

У чому суть? Звісно, у росії навряд чи була така мета з самого початку, бо планувалося ж захопити «Київ за 3 дні», потім, деякий час явно була тактика залякування та деморалізації шляхом регулярних обстрілів (пам’ятаєте ці дописи на кшталт «дивно, понеділок, а масованого обстрілу – немає»?) але зараз – дуже вірогідно йде тактика виснаження. Ми звикли до регулярних обстрілів, але до хаотичних звикнути складніше. Це не про мораль, крім моралі у нас ще тіло є і воно теж багато вирішує.

Розумію, що таке порівняння може здатись болісним, але це щось на кшталт великої в’язниці, де наглядач використовує жорстокі методи. Коли їжу приносять в один і той же час і допити теж відбуваються регулярно з певною періодичністю – людина встигає пристосуватись та навіть визначити: скільки пройшло днів, який час доби, її біоритми трохи коригуються, щоб зробити існування легшим. Однак, коли усе відбувається хаотично, коли можуть кілка днів не годувати, а тоді почати кидати їжу кожні дві години, а бити у випадковий час і незрозумілим способом (наприклад, спершу забираючи кожного по черзі, а тоді раптом одну людину кілька разів поспіль, тоді кількох по черзі і ніхто не може зрозуміти, хто буде наступним і що з ним трапиться) – адаптація не працює. Починаються не лише психічні, але й фізіологічні проблеми.

І, насправді, це б’є по людині навіть сильніше, якщо у неї начебто є свобода і нормальне життя. Коли людині просто погано, але іноді буває гірше – відбуваються глибинні зміни, а коли гойдалки між «я сьогодні в ресторані святкував День Народження» і «бляха, ресторан, де я святкував День Народження – розбомбили» - є більший діапазон, людина не припиняє відчувати.

В результаті що? Слабший імунітет, більше хвороб, менша фізична та психічна витривалість, потенційні ризики передчасної смерті від вад серця (це прям особливо). Таким чином фраза «більше не буде таких мобіків як у 22 році» стає ще трагічнішою, бо ж йдеться не тільки про рівень мотивації, але й про рівень сили та здоров’я з яким людина приходить.