Вирішили сказати пару сів про таку штуку як військові облігації.

Що то таке і для чого воно? ОВДП або облігація внутрішньої державної позики - це борговий цінний папір, який видає держава в особі Міністерства Фінансів і йде на фінансування державних витрат та інвестицій. ОВДП відрізняє від, скажімо, акцій якоїсь компанії для покупця те, що в даному випадку держава гарантує повну виплату вартості кожної облігації, а також відсоткові річні накопичення (у нас є під 10% та під 11% річних). Власне, наразі це, навіть, безпечніше та вигідніше за депозит, оскільки повернення позичених грошей прямо гарантуються державою і її силою, на відміну від депозитарних вкладів у банках.

Оскільки наразі війна, то купівля ОВДП - набула неабиякого сенсу, оскільки держава зіткнулася з непередбаченими державним бюджетом витратами, а отже, потребує додаткових грошей для забезпечення роботи і виконання своїх функцій. Коли ми кажемо усі сфери та функції, ми маємо на увазі й роботу відповідних державних органів та інституцій. Так-так-так і ЗСУ також. Зараз особливо.

Логічно, що борговий цінний папір - посвідчує борг, в якому ви, як особа що купила ОВДП є кредитором, а держава є боржником, який мало того, виплатить з відсотками те, що взяв, але й виконує свої функції на користь своїм громадянам. Власне, це є величезним + , якщо ви є громадянином України і вирішили придбати ОВДП.

Проблема хіба у тому, що через банк купляти облігації - не вигідно, оскільки банк бере велику комісію за свої послуги. Банку банально не цікаво співпрацювати з фізичними особами, бо вони в середньому, купляють менше, що банку не вигідно, оскільки отримає меншу комісію за свої послуги. Тому варто оформлювати брокерський рахунок у спеціальних фін. установах, які надають брокерські послуги і, власне, можуть завести такий рахунок.

Скільки потрібно вкладати, якщо хочеться це зробити? Частину з вільних грошей, які не йдуть на життєво важливі потреби. Якщо ви залишитеся без грошей - облігації вам не допоможуть. До того ж, в даному випадку йдеться не стільки про варіант заробітку, скільки про альтернативний спосіб фінансової допомоги державі.

Христос Воскрес!
Воскресає й наша гордість та віра у те, що ми сильні та суб'єктні.
Господь завжди посилає лише такі випробування, в яких ми маємо знайти якийсь урок як для себе, так і для свого духа. Особливо в такі буремні часи, коли ворог лютує в нашій Україні.
У цей святий День перемоги життя над смертю зичимо всім перемоги наших сил світла над лихою стороною темряви нашого ворога.

Сьогодні у роковини Чорнобильської Катастрофи ми згадуємо про ту жахливу трагедію, що сталася на нашій землі 36 років тому.

Будь яка трагедія - це урок. Багато хто і часто пише про те, що у цьому винен тоталітарний лад. Але жоден лад не існує без людей.

Усі техногенні катастрофи стаються саме через людські помилки. Але це була не просто “людська помилка”. Це була глобальна дурість на всіх стадіях. Власне, цим словом можна охарактеризувати будь яке явище, що відбувається на територіях, куди поширюється вплив москви.

Брехня та покладання на авось - от у цьому уся політика орків.

Неймовірним чином цьогоріч, ЧАЕС, з якою мирно співіснують українці, так би мовити, долучилася до оборони Києва і купа опромінених русачів поїхала розносити радіацію.

Необізнаність ворога зіграла з ним поганий жарт.

І лише завдяки кваліфікації українських спеціалістів, 1986-й не повторився.
Така вона, наша ядерна зброя: мирна, поки її не розворушиш, неконтрольована, якщо пробудити.

Знання і пам’ять дають нам контроль над катастрофою, коли як замовчування вбиває. Тому про ЧАЕС треба згадувати не лише як дату чи щось, чого не можна допускати, а й як про пам’ятник тому, що буває, коли дурість перемагає і чому нам потрібно дбати про навчання спеціалістів найвищого рівня, як інтелектуально, так і морально.

Коли на нас напали, ми не мали необхідного озброєння, не були на самозабезпеченні.

Якщо ви читали наші старі пости, ми писали про те, що країна має бути самостійною і мати змогу сама відбитися в разі нападу. Для України це було особливо актуально. 8 років нам не допомагали (хоча не варто забувати, що й ми не були особливо активними в цьому), на початку повномасштабного вторгнення виявилося, що на нас вже хрест поставили.

Побачивши цю реакцію, багато хто розчарувався в заході, адже все міжнародне право пішло коту під хвіст, інституції виявилися мало того що безпомічними, так ще й дали мовчазну згоду на дії росії, а ніякі економічні стримувачі не подіяли, бо русня готова гівно їсти аби довести свою «велич».

Ми не були готові залишитися самі. Дуже хотілося тоді сказати: «хто б сумнівався».

Але виявилося й дещо інше. Перевага русні була також в її зв’язках, яких ми її тепер успішно позбавляємо. Це демонструє, що самостійність – звісно, класно, але вона мусить поєднуватися з активною зовнішною політикою.
Коли ворог щось готує – він обов’язково розраховує сили противника, намагається дізнатися, що в нього є і скільки, чи готовий противник це використати, які в нього стосунки з іншими геополітичними акторами, щоб отримати допомогу або ж навпаки.

Могти отримати підкріплення з-за кордону в сучасних умовах виявилося важливо. Можливо, навіть вигідніше, ніж виготовити самим нашвидкоруч. Ми могли б бути найбільш незалежною у світі країною, але це б не врятувало від прильотів ракет в тил: на наші заводи, бази, шляхи сполучення. Так чи інакше у нас були б слабкі місця, про які ворог неодмінно дізнався перед нападом.

Водночас, щоб припинити допомогу, яка нарешті стала надходити – ворогу довелося б оголошувати війну (ну або «спєцапірацию») всім. Можливо, Захід і був приспаний тривалим миром і страхом перед руснею, але ще не настільки розклався, щоб піддатися на істеричні погрози. Зрештою, це була б звичайна поразка ще й мовчазна, і їм це тепер стає зрозуміло.

Тепер Україна може фактично вимагати озброєння і що важливо, отримувати те, чого ворог не передбачав. Русня не могла передбачити, що нам передадуть стінгери, джавеліни, гепарди і т.д., вона розраховувала мати справу лише з таким-сяким озброєнням, частково радянським, частково вже створеним чи зремонтованим в Україні.

Можна сказати, що без допомоги ми б всі вмерли. Це була б правда і питання не лише у зброї, але й в дипломатії. Русня б безперешкодно травила нас в інфопросторі.

Можна сказати, що надання допомоги відбирає у нас перемогу, бо вона стає колективним здобутком. Це була б не правда. Інтернаціональний легіон у нас виключно добровільно, а озброєння є нічим без належного застосування.

Але тепер є підстави обміркувати автократизм. Чи є більш доцільним робити ставку виключно на те, що сам зробив і не підпускати туди нікого, чи бути відкритим до комунікації, затребуваним (ну тому що хто буде допомагати мішку лежачої картоплі), але не загрозливим?

До речі, про вимагання - там палата представників США підтримала надання нам ленд-лізу 😃

5:14 настало.

Насправді щось сталося. Просто ми не кажемо, а вони - не знають.

З днем прикордонника, шановне панство та панянство, а особливо причетні. Саме ви перші зустріли ворожу наволоч з боєм, коли вона осмілилася повномасштабно вторгнутися 24.02

Знаєте, що жахливо? Схоже, що найважливішим моментом існування багатьох наших співвітчизників стала смерть. Ця смерть так чи інакше: в себе вдома, на вулиці чи в бою зі зброєю в руках - була за Україну.

Вбиті цивільні трагічно долучилися до побудови нашого майбутнього. Мало хто, крім родичів, друзів та колег по роботі (або односельчан, якщо йдеться про села, де всі всіх знають) знав про цих людей. Мало хто цікавився, який у них будинок, де вони працюють, які мають мрії, переживання, які їх скелети в шафі. У декого з них навіть поцікавитися було неможливо через вік. У цих людей більше не буде особистих досягнень: вони не завершать навчання, не створять сім’ю та навіть не відбудують свій зруйнований будинок. Можливо, через війну, від цих людей не лишилося взагалі нічого.

Крім їх смерті.

І фактично, вона стала головним внеском в майбутнє. Завдяки тому, що наш ворог виявися покидьком, а загиблі люди – в конкретний час у конкретному місці – всі змогли нарешті побачити, що є росія.

Тепер ми поширюємо дописи про звірства русні з історії, розбираємося з комплексом меншовартості, усвідомлюємо себе і свою силу, багато з тих, кого на початку війни можна було назвати «партнерами» перетворилися на партнерів, до них навіть додалися неочікувані країни, яких ми партнерами не вважали. Ми зірвали з русні її маску і довели до прямих погроз всьому світові, що поступово пробуджує його від сну.

І це заслуга одночасно життя і смерті. Смерті, бо без неї ніхто б не звернув на нас увагу. Життя, бо воно дало змогу побачити, скільки смерті приніс ворог.
Якби встигли евакуювати всіх людей (хоча, навряд чи росія це б так просто допустила) з прикордонних територій – великого зрушення б не відбулося.

По-перше, ми б не побачили справжнього обличчя противника. Можливо, багато хто, переїхавши, продовжував ратувати за «русскій мір», бо банально не бачив в ньому шкоди. Люди б не відчули небезпеки. Зараз же всі бачать, що ні російськомовність, ні політична нейтральність, ні ще якісь чинники не є перешкодою для русні, щоб вбити цивільних.
По-друге, світ вважав би це черговим замісом комбатантів. Нам би не постачали зброю і не допомагали все більше, якби не побачили, що насправді відбувається. Геноцид – доволі потужний аргумент на захист потрепілого народу.
По-третє, мотивація тримати населений пункт – вища, якщо там хтось є. Відчуваєш, що щось захищаєш, що там є хтось, хто на тебе сподівається, хто залежить від твоїх зусиль, знаєш, що в разі невдачі цих людей чекає смерть. Чисто психологічний аспект, хоч за наявності людей, вести бій стає складніше.
По-четверте, люди можуть чинити опір і побачивши смерть цілком мирних співвітчизників, вони часто тільки більше надихаються на цей опір. Якби на тимчасово зайнятих противником територій не було людей туди б просто навезли русаків і побільше. Подібне вже бувало. Вибити противника стало б значно складніше і навіть невигідно, бо там би вже були геть не наші люди.

І, нарешті, ми б не отримали того досвіду шокової терапії, котра тепер спонукає нас боротися, ставати активними, кращими. Стало цілком очевидним, що за нас ніхто не вступиться ні зараз, ні в майбутньому. Можливо, поставлять щось, але захищатися ми вже маємо самі. До того ж, ми нарешті зрозуміли, що якщо нас нема на геополітичній арені – там є наш ворог. Ми не вели проти росії війну на міжнародному дипломатичному рівні, але вона вела. Що ми й побачили у перші дні, коли нас всі кинули, забоялися росії, давали всього кілька днів на життя.
Тепер же очевидний факт – ми мусимо бути сильними і не боятися цього. Нас лякали, що бути сильним = бути загрозою, небезпекою (при чому робили це ті, хто сам таким є).

І все це ціною та завдяки тисячам смертей звичайних людей. Незалежно від того, ким вони були при житті – вони зробили неймовірний внесок у нашу перемогу. Справжню перемогу. На всіх фронтах.

Напасти на Придністров’я?

Вчора ввечері з’явилися повідомлення про те, що росія ухвалила рішення захопити Молдову. Зрозуміло, звідки.
Ми тим часом обрали тактику - надавати розголосу всім планам русні, підтвердження яких ми знаходимо.

Так було з битвою за Донбас, яка поки що повноцінно не розпочалася. Так було з захопленням Харківщини, південного регіону нашої держави, яке поки що також не перебуває на піку активності. Так само з різноманітними потенційними ударами по містах.

Оскільки русня вже заявила про себе як про безпринципного противника – жодна із загроз не може бути проігнорована ані нашою владою, ані міжнародними партнерами.

Таким чином ми ніби попереджаємо удари противника. Втім, сподіваємося, всі розуміють два моменти:

1. Час не йде нам на користь. Безперечно, потрібен час, щоб отримати техніку партнерів, пройти навчання з користування нею, перемістити її на позиції. Проте, підготовки не мають затримуватися і щойно будуть завершені – треба бити ворога, гнати його невпинно. Ні за яких умов ми не маємо стояти на позиціях при повній готовності.
2. Ніхто тепер не обирає стратегію з єдиним варіантом перемоги. Русня опідливалася, вона це знає. Купа проколів у них від того, що треба щось робити, керівництво ганяє, а те керівництво теж ганяють, а те керівництво ганяє вище керівництво. В результаті відбувається дія заради дії. Проте це не значить, що можна розслабитися. Недооцінка ворога, що прагне твоєї смерті – може бути останньою оцінкою у житті. Навряд чи вони обирають кращий варіант.

Вочевидь, цілісна картина - русня прагне створити собі варіант з кількома виграшними комбінаціями.

Ми чекаємо, що вони от-от нападуть, почнеться місиво: до Пасхи, до 1 травня, до 9 травня. На 9 травня? Ми шукаємо прив’язку до значущих дат, але не факт, що вони дійсно мають значення.

Напад на Молдову, яка не має боєздатної армії – дійсно був би для нас небезпечним.

Україна правильно робить, коли надає докази у доступ (як от наперед друковані газети). Таким чином можна показати Молдові загрозу і створити сприятливу дипломатичну обстановку для дерусифікації Придністов’я і передачі його під повну юрисдикцію молдавської влади.

Також, це можливе створення успішного діалогу з Румунією. Захоплення руснею Молдви було б прямим втручанням в інтереси Румунії, для якої Молдова – це споріднена кровно-родовими зв’язками країна, на яку вони мають доволі значущий вплив. Таке нахабство означало б не тільки небезпеку під боком, але й плювок в обличчя від москви.

В умовах війни ми не можемо чекати виникнення тої самої загрози Бессарабії і Буковині. Ми не можемо допустити Західний фронт, адже очевидно, що він буде робити і куди прагнути просунутися.
Ми не маємо чекати ходів росії, ми маємо ходити самі. Дії наші, звісно, мають відповідати обстановці й стратегічній меті. Необхідну інформацію мають відповідні структури. Та не слід забувати, що це - війна, нам щось може здаватися не зовсім коректним, але і ми самі, і світ повинні мати сміливість визнати за нами таке право.

Данілов сказав, що Угорщина була попереджена про вторгнення мордору в Україну і очікувала на частину території, за що, відповідно, матиме наслідки. Давно пора.
Якщо хтось забув по Угорщині, нагадаємо, 22 лютого вони творили отаке.
Власне, на пряме вторгнення їх не вистачило, от і роблять тепер капощі. Хіба їх міністр тоді не набрехав про те, що буде загроза Київщині

Чому русня - це орки? Дуже серйозне пояснення.

Ні для кого не секрет, що об’єкт творіння набуває не тільки властивостей, які хотів надати творець, але й особливостей єства самого творця. Як людина несе в собі частинку Божественного, квазітворіння, що має уподібнитися до Творіння, проте є його химерою, що часто несе відмінне чи зовсім протилежне від задуманого.

Ця частинка проявляється в наших думках.

Якщо застосувати аналогії зі світом Професора Толікієна, то варто порівняти та протиставити, скажімо, Манве та Ульмо (хоча тут підійшов будь хто з валар) з Мелькором. Перші два йдуть на зближення через те, що їх взаємодія дає кращий результат - Ульмо милується сніжинками та туманами, що творяться тільки за рахунок їхньої взаємодії, коли як Мелькор, навпроти, увесь Айнуліндале (та і в подальшому) тільки те й робить, що намагається сплюндрувати або підкорити те, що сам не створював. І от коли йому підкорите це не вдається - він починає це нищити, плюндрувати та робити все на зло. Чому? Через заздрість та образу на батька й братів та сестер. Коли Манве мовив за інших братів та сестер, що Мелькор не отримає у своє володіння злочинно те, що робили вони всі разом, - той пішов робити пакощі та не полишив бажань захопити прекрасні землями Арди.

Це патерн: отримав жорстку відсіч - побурчав - пішов деінде - попсував територію, проте так само ще хотів псувати все, що було прекрасне.

Тут же і понти Мелькора. Поки інші айнур, стаючи валар, спускалися на Землю (Арду) - набирали вподоби такої, що була б сприйнята творіннями Еру (уподібнювала їх до них, хіба відзначаючи їх більшою пишністю та величчю за них, та така, що засновувалася на їх знаннях про світ видимий (світ фізичний), а не про світ істинний (світ духовний)), то Мелькор, вирішує демонструвати який він найвеличніший з синів та доньок Еру Ілуватара, рушив на Арду “мовби гора, що пробивається з моря і вершечком своїм простромлює хмари, мовби гора скута льодами та коронована льодом і полум’ям; і очі його палали як жар, то спопеляючи, то пронизуючи смертельним холодом”.

Коли ж інші валар почали отримувати своїх підопічних, то ображений Мелькор отруйною брехнею заманив Первородних (ельфів) та зробив з них орків, тобто повністю перекроїв їхню первинну сутність. Коли як ельфи прагнули (як і валар, які були їхніми піклувальниками), до творіння, то орки, як і Мелькор, прагнули лише до нищення та плюндрування усього прекрасного.

Так само й інші народи Арди, що будуть потрапляти під вплив Мелькора та його поплічника Майрона (які в подальшому стануть Морготом та Сауроном), проявлять найгірші свої риси.

І от ми бачимо у нас під боком цілу країну, що населена заздрісними та ницими істотами, що готові померти, але увігнати увесь світ у болото. Вони не прагнуть до великого, лише думають про те, як зробити комусь гірше. А тих хто прагне вищого - опускають на їх просякнуту болотами землю, бо “нічого й починати добре жити”.
Мелькор - це “рускій мір”. Мелькор - це те, що перетворює на орків.

Бо Мелькор - не творець. Моргот - це той, хто через свою жагу до володіння та образу на батька сплюндрував його прекрасних дітей.

Моргот - це смерть та знущання. Моргот - це те, що сталося в Ірпіні, Бучі, Бородянці та Маріуполі. Моргот - це те як і чим живуть орки, бо він вклав у них свою справжню суть. Хаос. Злоба. Образа.

Тому орки й прагнуть усім єством до цього. Ненавидять усіх і самих себе, і особливо свого господаря.

Але не повбивають одне-одного бо ними цей Моргот править непрямо. Він має свого Саурона, що раціоналізує його, надихається ним. Проте возводить особисто для себе одне його бажання у абсолют - прагнення до володіння. Ім’я та прізвище цього Саурона завжди змінюється. Проте суть та дії залишаються такими самими - підкорення вільних народів. І як тільки він отримує сили у новому втіленні - спрямовує свої орків на нову війну.

Але настане день, коли в Ородруїн буде скинуте Кільце та Саурон до кінця часів стане лише бестілим духом, а потім остаточно переможений разом зі своїм господарем.

Але чи доля підготувала для нас лише падіння Саурона чи цілий Дагор Дагорат? Що ж, принаймні можна сказати, що якусь епоху ця війна закінчити повинна.

Сьогодні хотіли б написати про дві визначні дати в поприщі української мілітарної історії. А саме про заснування полку "Азов" та батальйону "Айдар".

Цього дня, 5-го травня 2014 року було засновано тоді ще батальйон "Азов", який вже нині став полком.

Сьогодні, завдяки своїм бойовим подвигам, "Азов" згадують у всьому світі як символ героїзму та незламності духу. Слова "Азов - сталь", стали ще одним символом цієї війни, що вмотивовує нинішніх бійців і буде вмотивовути наступні покоління українців. Мабуть і для усієї мілітарної історії світу це вийде саме як приклад виключного героїзму й майстерності українського війська.

То ж вітаємо причетних!

Також увесь цей тиждень святкує своє заснування батальйон "Айдар". Як знаєте, ми регулярно допомагаємо 2-й "Афганській" роті цього батальйону, а також в ньому наразі проходить службу наш близький друг Хімік. В історії батальйону було багато звершень, а буде - ще більше.

Знаємо людей як з "Азову", так і з "Айдару" і знаємо, що ви нас читаєте, ну або побачите цей допис.

Ми всі дуже чекаємо коли ви повернетися живими і з перемогою! А про все інше - ми потурбуємося.

Слава Українським героям! Слава Україні!

Тут Азов запустив петицію, провести “extraction” з Азовсталі. Тобто залучити міжнародну спільноту, щоб наших бійців і цивільних евакуювали морем в третю країну. Чому для цього треба допомога інших держав, гадаємо, зрозуміло.

Ця петиція вже обросла фейками і неймовірними подробицями, тому ми звернулися за інформацією безпосередньо до Азову.
Загалом, будьте уважні до інформації щодо блокади. Чим більш загрозлива інформація, тим більше ажіотажу й маніпуляцій.

На жаль, війна передбачає виникнення блокад, котлів, функціонування в умовах нестачі обладнання, пального і т.д. Для деблокади вживають заходів. Так, ситуація складна, адже ми самі не маємо досить сил, а міжнародна спільнота теж переживає кризу, в ній назріває розкол.

І тим не менш, ми мусимо зберігати холодний розум, адже блокада це ще й засіб психологічного тиску, ворог може добитися:
А) Настільки сильного суспільного невдоволення, щоб командування пішло на необдуманий крок і завело війська у пастку. Це втрата більшої кількості боєздатних з’єднань.
Б) Довести ситуацію до катастрофи і звинуватити в цьому українське командування. Це можливість просувати ідеї на кшталт: «бачите, вас кинуть, здавайтеся, вашій владі на вас начхати».

Не час зараз і для імпульсивних дій. Якби питання блокади замовчувалося – ми б не бачили в мережі публікацій, вище командування не говорило б про це у зверненнях, не було б ніяких спроб евакуації. Заборона мітингу у Києві теж не входить у секцію «зрада»: краще не дозволити людям зібратися, ніж збирати їх частини по всій вулиці, адже нема гарантій, що десь не сховалася мерзота із завданням навести на них удар (ще й з можливістю заявити: «бачите, київська влада знищує тих, хто говорить про Маріуполь»). Така подія була б ще й потужним моральним ударом по захисниках Маріуполя. Те ж саме з ідеєю, побаченою на просторах інтернету «зібрати цивільних родичів і близьких та піти колоною». Чи може бути щось страшніше, ніж знаходитися в пастці, розуміти, що загинеш і дізнатися, що твоїх близьких на вільній території не вберегли?
Ми завше повинні думати не лише про власні почуття.

Чи багато ми чуємо про те, в якому стані були війська на Східному і Південному напрямках на час встановлення блокади? Чи був їх стан викликаний недоліками командування, чи тим, що у нас, блін, війна і снаряди падають не лише на противника?

А між іншим наші герої не дали взяти регіон у друге кільце північніше. Гнати їх з позицій голіруч на деблокаду навряд чи було б адекватно.

Будьмо розважливими в інфопросторі. Ми мусимо допомогти Маріуполю, і, водночас, ніяк не маємо ставитися легковажно до життя бійців та цивільних поза блокадою.

Пресконференція захисників Маріуполя з заблокованої росіянами "Азовсталі" — дивіться наживо

@UKRCHAN

Байден підписав закон про ленд-ліз

Україна та ЄС

Вчора МЗС Кулеба заявив, що не може бути ніякого альтернативного до ЄС утворення, Україна має стати кандидатом на вступ цього літа.

Здавалося б, чого нам так пхатися в ЄС, якщо нам там не раді? Зрештою, є ще проект Інтермаріум, мрії про який ми плекаємо, і котрий об’єднав би нас в одному альянсі з сусідами, котрі нас найкраще розуміють.
З тих же дипломатичних відносин, відомо навіть що така пропозиція навіть була озвучена на зустрічі лідерів 5-ти країн. Проте Зеленський її відхилив. Це трохи пахнуло зрадою, адже в ЄС є країни які до нас ставляться скептично, якщо не вороже. Втім, опитувальник ЄС було заповнено і демонструється чітке бажання таки туди потрапити.

Чи є це помилкою?

Можливо. Нас довгий час експлуатували, не сприймали серйозно, а потім ще й заочно поховали як державу. Держави ЄС перш за все думають про власну вигоду (як і ми), і в них нема ані бажання, ані часу займатися «якоюсь там Україною». А ми наївно покладалися на колективний Захід і ЄС зокрема. Варто, щоправда, відзначити, що й ті, кого ми вважаємо зараз дуже близькими соратниками – не надто виражали свою активність у запобіганні війні. Чому так сталося: власне небажання, чи тиск з боку більших гравців - ми зможемо дізнатися тільки після перемоги.
Напрошується висновок, що ЄС так собі друг і варто б глянути на Інтермаріум.

Чи може це бути не помилкою?

Може. Перебуваючи у нейтральному як до росії, так і до Заходу статусі, торгуючи з обома, Україна реально перебувала під тиском обох. Велика гра відбувалася без нас. Навіть знищивши росію як державу, ми могли б опинитися в «групі підтримки» ЄС. Серед другорядних країн. Інтермаріум мусив би набратися сили, щоб чинити конкуренцію ЄС. Україна теж намагалася бути конкурентоспроможною, але поряд з привілейованою росією, не мала змоги зміцніти. Умовно, ЄС намагався б послабити Інтермаріум. Після важкої війни, Україні важко було б взяти провідну роль у цьому проекті, чи забезпечувати його так, як в ЄС це робить Німеччина та Франція.

Отримавши доступ до вже створеного союзу, ми все так само можемо спершу отримати з нього зиск (виділення грошей на відбудову), можливо, певні пільги, а тоді рішучою політикою пробиватися до першості. Для цього нам треба сформувати міцну державу, а не дати їй посипатися купою ворогуючих груп, кожна з яких перетягуватиме головну роль у боротьбі на себе. Треба починати встановлювати систему цінностей, які ми можемо сміливо внести в майбутнє Європи, адже вже підкріпили своєю кров’ю. Отак банально творити майбутнє своєї держави, не переписувати який небудь досвід країни Х, а ВЛАСНЕ майбутнє, для себе.

Так, наче ЄС має монополію вказувати, що для України є добре, а що – погано. Навпаки, ми можемо творити власний досвід і доводити, що так краще.
Україна може творити. Україна повинна творити, конкурувати з монополістами. Ми маємо шанси змінити систему, котра виявилася невдалою і зробити це зсередини. Так, ми можемо створити паралельну структуру «бо ми образилися» або тому що ці держави нам культурно ближчі, та варіант позмагатися з «сильними світу цього» в дипломатії, ще й на їх території, був би цікавий.

Україна шукає дипломатичні шляхи визволення людей з «Азовсталі», бо росія не погодилася на «extraction».

Звісно, не погодилася. І зазнав краху черговий міжнародний інструмент.
Українські герої вже більше ніж 2 місяці обороняють фортецю «Азовсталь» і не мають іншого вибору. Скласти зброю - дорівнює тортурам та смерті в полоні окупанта.

Тому й збирали підписи і просили застосувати процедуру «extrаction» - переміщення силами третьої сторони, що не є учасником збройного конфлікту, на свою безпечну територію до фактичного завершення бойових дій.
Така процедура є двох типів: добровільна, за попередньою згодою осіб, щодо яких відбувається (визволення) та недобровільна, без згоди таких осіб з правом застосувати силу (викрадення/затримання). В контексті захисників Маріуполя розглядається і може розглядатися виключно перший тип – визволення.
І, на жаль, ми наражаємося на максимально дурні перешкоди, які демонструють всю наївність того, хто придумав процедуру.

Потрібна згода росії, як учасника конфлікту.

Чому потрібна, якщо це нормальний і цілком адекватний звичай війни?
Бо росія проти і, скоріш за все, при спробі ексфільтрації наших захисників з Маріупольської фортеці, атакує як їх, так і представників третьої країни, що спробує допомогти.
росія чхала на всі моральні, етичні та норми міжнародного гуманітарного права. Для неї домовленості – порожній звук. Це ми побачили у звільнених містах і селах, чуємо та бачимо свідчення нелюдського ставлення до полонених комбатантів та цивільних осіб.

Для кацапів видати наших героїв означало б продемонструвати свою слабкість.

ВОдночас, третя сторона, що має намір здійснити процедуру ексфільтрації хоче отримати згоду на її проведення, інакше може стати учасником бойових дій, якщо доведеться використати зброю для оборони. Простіше: очікується, що відповідь на свинособачу провокацію буде розцінено як вступ у війну цієї третьої країни.
Зрозуміло, що у світу не вистачає на таке сміливості, бо ж майже 80 років на терімн «війна» було накладено вето. Знаєте, як ото дитина ховається під ковдру: «якщо я не бачу монстра, то монстр не бачить мене».
Ексфільтація створювалася для тих, що хоч якось підпадає під визначення «цивілізовані люди». Навіть терористичні угруповуваня могли відпустити заручників (прикладом, до речі, людяності, є захоплення бійцями Ічерії москалоти в театрі Норд-Ост і добровільна згода відпустити частину заручників до фінального штурму де загинуло набагато більше осіб, ніж від рук самих ічкерійців).
Тому росія навіть не країна-терорист. Для неї, котра не визнає жодних норм, необхідно створити статус «країна-варвар». Та що свідомо відходить від цивілізаційних норм і порушує їх щодо інших країн (спойлер: про неї те саме казали і в минулому сторіччі). Такий статус повинен надавати усім договорам та інших нормативним актам з руснею, статусу нікчемних, звільняти від зобов`язань інші країни, з можливістю ведення бойвих дій на території росії з метою встановлення та підтримання цивілізаційного ладу та забезпечення безпеки людства.
Чому людства? Щонайменше, Західний світ живе в страху, що росія зробить «щось дуже погане». Так, за те, що не живуть так, як хоче русня. А отже, перемога русні у світі призвела б до панування страху й безчестя.
Ми всією країною сподіваємося на щонайшвидше визволення наших героїв. Окрім пошуку якихось альтернативних шляхів, ми маємо добиватися від світу пояснення, чого це він так боїться. Навіть відчайдушні, здавалося б ірраціональні пориви для порятунку захисників «Азовсталі» заслуговують куди більшої шани, аніж боягузливі відмовки будь-яких країн про «відповідальність за світову безпеку».
З такою силою міжнародного права Захід прямує хіба до небезпеки.