Окрім кадрових перестановок, президент і його команда, схоже, взялися за перегляд свого підходу до комунікації з громадянським суспільством і політичним ландшафтом загалом.

Це хороший сигнал для всієї системи. Активна частина суспільства протягом чотирьох років війни фактично вела діалог сама з собою — у надії, що на Банковій їх бачать і чують. Проте переконливих доказів цьому не було.

Тепер влада нарешті починає говорити з тими, хто реально впливає на стійкість Сил оборони та суспільства загалом. Це запізнілий, але правильний крок.

Я знаю, що мене читають люди, які впливають на інформаційну політику президента. Тому висловлюю сподівання, що з часом у кабінеті президента з’являться й ті, хто здатен адекватно критикувати президента та окремі його рішення.

Це створить корисний прецедент для нашої політичної традиції. Уже не кажучи про те, що такий підхід просто знеброїть критиків і опозицію — якщо мислити суто в прагматичній політичній логіці.

У будь-якому разі практика правильна. Її потрібно продовжувати й поступово відмовлятися від інформаційної консервації.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Першою жертвою захвату Гренландії стане не Данія, а Україна

Ділюся з вами цікавою статтею Politico, яка на тлі напруженості навколо Гренландії констатує смерть трансатлантичних відносин і задається питанням: а чому б не розірвати відносини з Америкою у сфері військового співробітництва?

Звучить інтригуюче, якби не війна в Україні, у якій закупівля європейцями американської зброї забезпечує стійкість фронту, а американські розвідувальні дані розширюють український горизонт планування та допомагають реагувати на загрози.

Давайте розберемося, що задумали європейці і чим ця заворушка загрожує Україні.

Підібрав для вас ключові фрагменти:

🔴Обширна мережа військових об’єктів у Європі — один із ключових важелів тиску на США, адже саме через них Вашингтон проєктує силу в Африці та на Близькому Сході;

🔴Уряди Європи задаються питанням: навіщо США зберігати доступ до цих баз і підтримку союзних ВМС, ВПС та спецслужб, якщо вони самі загрожують суверенітету члена НАТО — Данії?;

🔴США опираються на Європу не лише у питаннях безпеки, а й як на важливого торгового партнера та ринок збуту американської зброї, що за бажання може стати для ЄС інструментом тиску;

🔴У столицях Європи розмірковують, як протистояти Трампу. Прості варіанти включають тактику затягування, лобізм серед республіканців, відправку союзних військ у Гренландію та навіть рекламну кампанію в Америці;

🔴Однак ідею обмеження доступу США до військових баз європейці бояться озвучувати публічно. Причина: підтримка Трампа є життєво важливою для гарантування безпеки України в рамках будь-якої мирної угоди з Росією;

🔴У НАТО визнають, що використання баз США як інструменту тиску призведе до взаємних втрат: Європа ще більше послабить власні гарантії безпеки, а США втратять ключову логістичну платформу;

🔴Бен Ходжес зазначає, що втрата баз матиме «катастрофічні» наслідки для операцій США, оскільки Рамштайн, зокрема, є ключовою відправною точкою для розгортання американських військ на Близькому Сході та в Африці.

На мою думку, ідея обмежити доступ США до їхніх військових баз має стратегічну недооцінку. Якщо для США втрата баз створить незручності, то для Європи такий сценарій лише прискорить вивід американського контингенту з Європи, чого європейці завжди прагнули уникнути.

Безумовно, у такому сценарії США зіткнуться з труднощами при плануванні військових операцій, але у крайньому випадку вони могли б розглянути створення інфраструктури в Африці, де місцеві режими готові торгувати суверенітетом за безпеку та гроші.

Очевидно, що Африка ніколи не замінить Європу з багатьох причин: час, ризики, нестабільність регіону. Але як тимчасове рішення — цілком допустимо. Принаймні це виправдано тим, що Африка також є полем конкуренції з Китаєм.

Якщо говорити про реальні ризики, вони полягають у тому, що у випадку ескалації між Європою та США саме Україна стане важелем тиску на європейців.

Якщо ще недавно Трамп погрожував зупинити продаж зброї через те, що Україна нібито була перешкодою до миру, то зараз Україна може недоотримати ці ресурси через те, що Європа не хоче віддавати йому Гренландію.

Трамп усвідомлює, що Україна — це екзистенційний виклик для Європи, адже результат війни визначить конфігурацію майбутнього зіткнення [конвенційного/гібридного] з Росією. Тому європейські уряди не можуть собі дозволити відмовитися від зброї та розвідувальних даних США.

Саме тому ця ідея європейців виглядає як дешевий та непереконливий блеф, бо в іншому випадку Європа лише додасть собі проблем: спровокує відхід США і наблизить війну з Росією.

Отже, я веду до того, що якими б події навколо Гренландії не здавалися далекими від нас, ми знаходимося на першій лінії ризику через розборки між США та Європою.

Також не варто забувати, що у Трампа залишається останній люфт для захоплення Гренландії — це час до проміжних виборів у США.

Я не вірю, що в Конгресі знайдеться достатня кількість людей, які б змогли зупинити його. Їхнє переобрання буквально залежить від лояльності до президента.

Тому я схильний вірити Трампу на слово і вам раджу.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Як на мене, навіть на невербальному рівні зрозуміло, чому присутність Кирила Буданова в переговорній групі — це позитив.

Нам давно бракувало такого прагматизму й холодного розрахунку. Емоції та їхні наслідки ми вже бачили. Досить.

Сподіваюсь, що я не розчаруюся в цій оцінці.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Як же набридла ця європейська «потужність»…

На Politico вийшла чергова «потужна» колонка Доменека Руїса Девеса та Еміліано Алессандрі, у якій вони критикують генерального секретаря НАТО Марка Рютте й називають його «речником стратегічної покірності Європи».

Давно в мене так не «підгорало» від європейської інтелігенції, яка з піною біля рота доводить, що Європа ось-ось стане ледь не третім глобальним полюсом — на рівні зі США та Китаєм.

Якщо коротко: Марк Рютте заявив у Європейському парламенті, що «без США континент не зможе захистити себе», що страшенно обурило шановних авторів. У статті є кілька здорових міркувань, але більшість тез, як на мене, занадто оптимістичні. Спробую з ними посперечатися.

Підібрав для вас ключові фрагменти:

🔴Формула Рютте виглядає так: ядерне стримування = захист США = безпека Європи. Звідси випливає теза про ілюзорність європейського суверенітету. Така логіка не відповідає сучасним загрозам;

🔴Стратегічна стабільність Європи дійсно ґрунтується на ядерному стримуванні, але більшість викликів в сфері безпеки [від гібридних до конвенційних] відбуватимуться нижче ядерного порогу;

🔴Європа не приречена обирати між залежністю від США та вразливістю. Роль французьких і британських ядерних сил реалістична, хоч і складна. Ця тема більше не є табу. Відмова Рютте її визнавати гальмує стратегічну еволюцію;

🔴Рютте відкидає ідею [це не так] «європейського стовпа» в межах Альянсу. Нині додаткова цінність ЄС полягає у формуванні інтегрованого оборонного ринку, який підтримує Єврокомісія, однак Рютте недооцінює наявні військові можливості Європи;

🔴Ключова слабкість Європи — це промислова роздробленість. Вразливими місцями залишаються боєприпаси, мобільність, супутникові спроможності та дозаправка в повітрі — проблеми системні, але вирішувані.

Я переглянув повний виступ Рютте й не знайшов у ньому жодної тези, яка бодай якось послаблювала б Альянс чи європейську безпеку загалом. Так, Рютте прямо визнає залежність Європи від США, але саме з цього починається шлях до її поступового скорочення.

Також я категорично не погоджуюся з применшенням ролі ядерного потенціалу. Будь-яка конвенційна чи гібридна агресія неминуче має тінь ядерної ескалації. І лише ядерний паритет США [відносно Росії] здатен створити бодай якийсь реальний стримуючий ефект.

Так звана «європеїзація» ядерного потенціалу за рахунок Великої Британії та Франції на нинішньому етапі залишається радше порожніми балачками. Але навіть якщо уявити реалізацію цієї ідеї, франко-британська ядерна парасолька не здатна замінити американську тріаду — ні за масштабом, ні за географією, ні, головне, за рівнем довіри.

Так званий «європейський стовп» НАТО — безумовно, правильна концепція. Але не варто забувати, що цей «стовп» усе одно не матиме єдиного центру ухвалення рішень. А це означає добре знайомі ризики: дублювання командних структур, конкуренцію за ресурси, саботаж з боку окремих держав і розмиття відповідальності в критичний момент.

Саме тому Рютте максимально реалістично окреслив перспективи Європи тут і зараз: треба скорочувати залежність від США, але в жодному разі не відмовлятися від стратегічної співпраці з Вашингтоном.

Під час виступу Марк Рютте відповів одному євродепутату [цитата недослівна]: «Хочете бути повністю самостійними? Удачі! Але тоді будьте готові підвищити оборонні витрати з 5% до 10% ВВП і закласти ще сотні мільярдів євро на створення власної ядерної зброї».

Рютте працює з реальністю й водночас утримує трансатлантичну співпрацю — завдання, яке сьогодні є надскладним. Тому профілактичне приведення до тями євробюрократів можна лише вітати.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Чому американцям начхати на пострадянський простір

Висвітлюючи візит Джей Ді Венса до Південного Кавказу, The Washington Post маркувала цей регіон як частину Росії. Згодом пост видалили та перепросили.

Пам’ятаю, як ваш адмін так само спіймав The Washington Post на подібній помилці. У 2023 році видання позначило на інфографіці Крим російською територією. Після мого твіта редактори випустили оновлену версію, але без жодних вибачень.

Насправді це не лише про редакційну неуважність. Це симптом ширшої проблеми — поверхневого розуміння пострадянського простору в медіасередовищі США, який досі виглядає як «сіра зона» з розмитими кордонами, історією та суб’єктністю.

Навіть війна в Україні не стала тригером для переосмислення цього регіону. Причина не лише в браку експертизи, а в тому, що колишня [десь і діюча] орбіта впливу Росії ніколи не була визначальним елементом стратегічного мислення американських еліт і суспільства.

У період однополярності [славні були часи], коли США активно проєктували силу й задавали рамки глобального порядку, цей регіон так і залишався периферійним — важливим ситуативно, але не системно.

А нині, коли Вашингтон дедалі більше концентрується на внутрішніх пріоритетах і власній півкулі, простір між Балтією, Кавказом і Центральною Азією ще більше випадає з поля стратегічного фокусу.

Шкода, що ми не усвідомили це раніше.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Енді Бейкер — тихий архітектор «розлучення» США та Європи

Це матеріал, на який я дуже чекав. Politico зробили цікавий профайл на людину, що формує ідеологічну складову зовнішньої політики Трампа та Венса. Про Енді Бейкера та його зростаючий вплив я загдував в листопаді минулого року.

До речі, наші дипломати з Бейкером на контакті. Зокрема посол України в США Ольга Стефанішина час від часу згадує Бейкера в медіа та багато в чому координується з ним та іншими впливовими членами Білого дому.

Це вкотре підтверджує, що процес переговорів не зводиться лише до фігур Віткоффа та Кушнера. Існує ширше коло акторів, які відіграють важливу, хоч і менш публічну роль — і Бейкер є одним з них.

Підібрав для вас ключові фрагменти:

🔴Бейкер допоміг скласти промову, яку Венс виголосив на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому 2025 року. Заяви Венса майже через рік продовжують викликати бурхливу реакцію в європейських колах дипломатії;

🔴Бейкер зіграв ключову роль у формуванні нової Стратегії національної безпеки США, яка перегукувалася з промовою Венса в Мюнхені та одночасно критикувала НАТО за постійне розширення;

[Роль Бейкера в мюнхенській промові та стратегічному документі раніше не висвітлювалася].

🔴Зростання впливу Бейкера та «гнучкого реалізму» змушує багатьох європейських дипломатів змиритися з думкою, що руйнівна для норм зовнішня політика Трампа ймовірно переживе самого президента;

🔴Представник уряду Великобританії описав Бейкера як людину, яка дуже активно співпрацює зі своїми міжнародними колегами. Він зазначив, що європейські уряди розглядають це як тривалу зміну;

🔴Ставши сенатором Венс запросив Бейкера на посаду радника з питань національної безпеки. Під час роботи в Сенаті Бейкер відіграв важливу роль у формуванні позиції Венса щодо протидії наданню військової допомоги Україні з боку США;

🔴Бейкер, який вільно володіє російською мовою, відіграв важливу роль у зусиллях з укладення мирної угоди. Саме Бейкер формував контури переговорів з Україною, включаючи такі питання, як угода про корисні копалини;

🔴Бейкер, який називає себе «реалістом» і скептично ставиться до традиційних союзів, як очікується, відіграватиме ще більш важливу роль у формуванні майбутньої зовнішньої політики Республіканської партії.

Як ви вже зрозуміли, варто дивитися не на персоналію як таку, а на те, що вона символізує. Бейкер — це не просто радник. Це маркер зміни парадигми республіканського істеблішменту.

Тут важливо не мати ілюзій: навіть якщо уявити, що президентом стане хтось на кшталт Рубіо, фігури типу Бейкера все одно будуть поруч і впливатимуть на звонішню політику. Тобто Бейкер уособлює певний інтелектуальний зріз сучасної Республіканської партії.

Ця тенденція має довгостроковий характер. Ба більше, я б не виключав, що навіть у разі повернення демократів до влади окремі контури нинішнього республіканського підходу збережуться. Інерція — річ вперта.

Традиційно раджу читати матеріал повністю. Переклад опублікую незабаром.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Демократам цікавий клімат, а не безпека Європи

Губернатор Каліфорнії Гевін Ньюсом пише в Х:

«Провів плідну зустріч на Мюнхенській конференції з безпеки з міністром закордонних справ Данії Ларсом Льокке Расмуссеном.

Незалежно від того, хто перебуває в Білому домі, Каліфорнія завжди буде надійним партнером, відданим спільним демократичним цінностям, боротьбі зі зміною клімату та економічній співпраці»

Здавалося б, чому провідний посадовець європейської країни зустрічається з губернатором штату, який має обмежений вплив у межах федеральної політики США?

Але Каліфорнія є достатньо впливовим штатом на зовнішньому контурі. Окрім величезної економіки [п’ятої у світі за номінальним ВВП], вона є передовим партнером у сфері технологій, аграрного сектору та логістики.

Каліфорнія часто виступає окремим глобальним актором у кліматичній політиці. За губернаторства Ньюсома штат уклав кліматичні угоди з Китаєм та Канадою. Тобто Ньюсом фактично займається субнаціональною дипломатією.

Відвідуючи Мюнхенську конференцію з безпеки, Ньюсом, окрім інтересів штату, представляє і власні політичні інтереси як потенційний кандидат у президенти у 2028 році.

Його завдання полягає в тому, щоб посилити свої зовнішньополітичні позиції, підвищити власний авторитет і переконати європейців, що життя після Трампа існує.

Це стосується й інших демократів — таких як Рубен Галлего, Олександрія Окасіо-Кортес та Гретчен Вітмер, які також готуються до виборчого циклу.

Але, на мою думку, у своїх промовах у Мюнхені Ньюсом надто фіксується на кліматичній політиці — темі, яка точно не є ключовою проблемою для Європи сьогодні. Зрештою, це конференція з питань безпеки, а не клімату чи торговельної політики.

Власне, це вкотре демонструє певну кризу порядку денного демократів, який сковує їхніх провідних лідерів у спробі бути почутими і одночасно не втратити підтримку електорату й партійного істеблішменту.

У світі, де на наших очах руйнується міжнародне право, усі ці розмови про клімат виглядають дещо недоречно. Особливо на конференції, де обговорюють питання фізичного виживання цілого континенту.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Клінтон не має права критикувати Трампа за політику щодо України

Хілларі Клінтон, виступаючи на панельній дискусії Мюнхенської конференції з безпеки, розкритикувала Трампа за «ганебну» політику щодо України.

Загалом, у нас є всі підстави критикувати підхід нинішньої адміністрації. Але коли це робить Хілларі Клінтон, звучить це, м’яко кажучи, досить смішно.

Але для початку ось її повна цитата:

«Я вважаю, що позиція адміністрації Трампа щодо України є ганебною. Я вважаю, що спроби змусити Україну до капітуляції — ганьба. Я переконана, що спроби Трампа та Путіна скористатися стражданнями українців — це історична помилка.

Саме тому Україна бореться за нашу демократію, наші цінності, свободу та цивілізацію, втрачаючи тисячі людей і спостерігаючи, як їхня країна руйнується за примхою однієї людини. Трамп або цього не розуміє, або йому байдуже до цих страждань».

Коли Клінтон говорить про «історичну помилку», навряд чи вона вважає такою спробу перезапуску відносин між США та Росією, яку ініціювала адміністрація Барака Обами.

Сама ж Клінтон відігравала одну з ключових ролей у тому процесі. Думаю, ви пам’ятаєте вже легендарний епізод із кнопкою «перегрузка» на зустрічі Клінтон і Лаврова.

Я просто хочу нагадати, що тодішнє перезавантаження відносин із Москвою почалося вже після війни в Грузії, яка стала ясним сигналом ревізіоністських намірів Росії.

Проте це не завадило адміністрації Обами діяти з не меншим прагматизмом, а саме: використання російського повітряного простору для постачання військ в Афганістані, договір СНО-III та низка інших спільних проектів.

Мені здається, чи це недооцінка стратегічних намірів Росії?

Я вже мовчу про реакцію адміністрації Обами на анексію Криму та війну на Донбасі — ви і так прекрасно це пам’ятаєте. Так, тоді Клінтон уже не обіймала посаду держсекретаря, але це також є її спадком.

Безперечно, її висловлювання звучать правильно й навіть мають моральне підґрунтя. Але ця пані сама долучилася до закладання уповільненої бомби під систему міжнародного права, коли повірила, що з Росією можна будувати партнерські відносини.

Це той випадок, коли важливо помічати конфлікт між риторикою та фактичною спадщиною.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Ньюсом «наводить мости» з Україною?

У продовження теми субнаціональної дипломатії Гевіна Ньюсома.

На полях Мюнхенської конференції з безпеки відбулося підписання меморандуму про взаєморозуміння між Каліфорнією та Львівською областю. Ось що пише Ньюсом із цього приводу:

Мав честь зустрітися із заступником губернатора Львівщини [у нас немає губернаторів, але окей] Олександром Кулепіним, щоб засвідчити підписання меморандуму про взаєморозуміння між Каліфорнією та Львівською областю.

Ми зміцнюємо торгівлю, підтримуємо сталий розвиток та економічне відновлення, а також поглиблюємо партнерство між нашими регіонами-побратимами»

Я трохи заглибився в суть угоди, і цікаво, що Ньюсом відзначає компанію Direct Relief, яка вже надала Україні підтримку на 2,2 млрд доларів у сфері охорони здоров’я.

Загалом угода відкриває можливості для каліфорнійських компаній у різних сферах: від медичних технологій до аграрних інновацій та цифрової трансформації.

До речі, за останні два роки офіс губернатора Ньюсома вже залучав малі підприємства Каліфорнії до участі в торговельній конференції «Відбудова України». Можливо, саме ці компанії тепер виходитимуть на український ринок.

Окрім гуманітарного виміру, тут можна розгледіти і політичний. Коли Вашингтон стає непередбачуваним, Ньюсом демонструє, що на рівні штатів досі існує консенсус щодо підтримки України. Яка-не-яка, але опозиція чинній адміністрації.

Про те, як Ньюсом використовує Мюнхенську безпекову конференцію у контексті своєї президентської кампанії, я вже писав тут.

Не варто перебільшувати значення цієї події, однак у разі гіпотетичного президентства Гевіна Ньюсома його кейси залучення приватного капіталу до відбудови України точно стануть нам у нагоді.

Щиро дякуємо пану Ньюсому за допомогу.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Болтон: невступ України в НАТО — наша стратегічна помилка

Колишній радник Трампа з нацбезпеки Джон Болтон взяв участь у подкасті The Fifth Column, де, серед іншого, йшлося про Україну. Обговорювали й стратегічні питання — зокрема помилку Заходу, який у свій час заблокував вступ України до НАТО.

Ось цікавий фрагмент:

«Нашою найбільшою помилкою в 1990-х роках та за часів адміністрації Буша було те, що ми залишили Україну, Молдову та Білорусь у сірій зоні – не докладаючи більше зусиль для їхнього майбутнього членства в НАТО.

Східні та Центральні європейці благали про захист у Росії. Ми розширили НАТО, але залишили небезпечну прогалину, якою Росія швидко скористалася.

У 2008 році Буш намагався пришвидшити вступ України та Грузії до НАТО, але Франція та Німеччина заблокували цей крок.

Україна — неймовірно багата та могутня країна, яка прагне стати справді європейською та західною, відкидаючи водночас агресивний націоналізм Володимира Путіна»

Я не до кінця погоджуюся з тезою, що Білорусь можна було витягнути із «сірої зони». На відміну від Грузії, Молдови та України, вона від самого початку обрала автократичну траєкторію розвитку й системно рухалася в цьому напрямі.

Але загалом кейс Бухаресту 2008 року підштовхує до ширшого висновку: історія з невдалим лобіюванням ПДЧ для України з боку Буша певною мірою руйнує міф про повністю васальну залежність Європи від США.

Франція та Німеччина продемонстрували більш ніж проактивний спротив планам США щодо України. І, здавалося б, навіть їхня безпекова залежність від Сполучених Штатів цьому не завадила.

Тому коли вам кажуть, що європейці щось не можуть — це брехня. Вони просто не хочуть.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Павло Анатолійович — фаховий спеціаліст. Маю честь знати його особисто та працювати поруч.

🇺🇸 Гамбіт Трампа