Одна з тих страшних речей, якими ламали українців за совєтів - то податок на дерева та масова примусова вирубка садів. Їх було кілька: 29го, 39го, 48го і останній 53го, буквально перед самою смертю Сталіна. В деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити (за несплату карали). В інших - це робили показово бригади "буксірів" і червоноармійців. Скасували його в 54 р.

Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру - важко оцінити. Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки. Але якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків). От ви куштували коли-небуть дулі? Я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із 16 ст. (і аж до 19 ст. не мав конкурентів). Деякі культури - чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики - просто зникли, часом навіть назви не лишилося. (Мені здавалося, що фізаліс - це нова культура. А виявляється, його масово вирощували в кін. 19 ст. і називали ліхтарником.) А разом із тим усим - зникли рецепти солодощів і домашніх наливок.
І навіть слова - зникли. От ви знали, що первісно означало слово "смаколик"? На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів - від скасування кріпацтва і до першого податку на садки, тобто майже три покоління - селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди. Кожна сім'я мала свою спеціалізацію - смородина, малина, аґрус... або яблука, або вишні. А "смаколик" - це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення.
  
Коли податок на садок скасували, мій дідо - Петро Сікачина - заповзявся посадити садок. Це була його стрижнева мрія, життєва опора. Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки. І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати як сінокіс. А сам яр - для стримання ерозії - засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи, а також ліщину й бузину). Ерозія припинилася. Загалом тоді по селу було висаджено багато дерев - лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах, ялини, верби, осокори, тополі, дуби. Це по суті врятувало село й поля довкола нього. Інакше б прийшли суховії. Так ось, щоб змогти посадити садок із яблунь і груш - всі дерева дід сам щепив - він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Бо плодових дерев, що вціліли - були одиниці. Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам'яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінничині це - "канхветка"). Крім того, 4 сорти груш. Сливи і вишні росли дикі. 4 сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960х. Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів - дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю місцеву дід нашукав у лісосмузі. Смородина в нас росла дика - велетенські кущі в півтора людські зрости, з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими. Порічки й малина з'явилися пізніше.
  
До дерев ставилися з благоговінням. Зрубати? Гріх. Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево - оплакували. Кожне весняне саджання - свято і символічний акт "я живу, я росту, я вірю в майбутнє... і коли навіть я помру, дерева - залишаться".
  
Вікі пише, що відновити шкоду завдану цими сталінськими указами і втамувати "фруктовий голод" вдалося в 1969р. Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи - втрачені сорти й культивари, природні гібриди... вони втрачені навіки. Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття - це втрачений час. І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам'ятав з дитинства, як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки? Такі рани зціляє тільки Бог. Такі гріхи прощає тільки Бог.

Наш обов'язок - пам'ятати.
Авторка: Зоя Жук.