Принагідно хочемо сказати: не забувайте їсти, пити і дихати.
Не читайте новини з неперевірених джерел. Стежте за перевіреною інформацією:
https://news.1rj.ru/str/miUkraune
Згадайте своїх героїв та своїх антигероїв, хай надихають вас рухатися далі попри все. І хай ваші демони вас бережуть.

Тримаймося.

Слава Україні!

Редакція «Андерхаунд»

Просто неба, що сипле снігом мов зірками, лежить Хтось. Вітер відніс його капелюх, і той покотився ген-ген палаючим колесом. Маска спала з обличчя і, звернувшись величезним вареником із начинням вірусів, лежить на землі.
Хтось марить. Бачить, як на Старокиївській горі, де раз за разом оживають порубані дерева і мріють камінним сном зачаровані скіфські ватажки, торує шлях крізь небеса прадавня липа. Скоро по ній підуть весняні соки в ирій, у занебесся, і наситившись тою жертваю, небо вдячно стане на одну зі сторін у війні мертвих.
Березневі іди. Колодій. Землю колотить, вона рипить під страхітливими кроками залізних тварин. Деякі з тварин поранені. Правлять ними мерці, які ще не знають про те, що тіло їхнє – порох, а душа – попіл.
Хтось марить тими страхітливими кроками, захлинаючись чорною жовчю нападу. Над ним, колисаючи, стоїть темна постава запустної пані.
Запустна пані пишна, гарна, зусибіч тепла і широка, цілунок її – п'янка вишнівка, обійми її – смерть.
Вона колисає на руках колодку, порожніми очима, які виїли страх і ненависть, дивиться на погризені різаниною шляхи.
– Ходіть сюди, парубійки, – шепоче. – Ходіть, молоді, нежонаті бахурі, ходіть. І не соромно вам на Запусти бути без пари? І не бридко перед людьми ходити самим-одним, ні до кого не притулившись? То я вас притулю! Гляньте, яка файна в мене дитинка на руках – одного дня родилася, другого хрестилася, на третій гуляла, на четвертий зібрала всього цвіту по всьому світу, на п'ятий занедужала і стала хворіти. На шостий ставимо свічки, будемо молитися, будемо ждати прощеної неділі. А щоби вам велося легше, срібні мої вороженьки, безкровні та мертві, що з вас ні ковтка вже не випити – прив'яжу до вас колодку мою, дитину мою, ніжну, кохану, плекану.
Падає з рук запустної пани колодка та перетворюється на труну. Труна з тирси, бо жодне дерево не хоче віддати життя за того мерця, що мусять його поховати: тирса, сміття й мотлох самі збираються шар за шаром, труна за труною, та лягають у театр-київський-трамвай, що везе Куренівкою душі розтривожених мешканців Бабиного Яру. Там теж свято невдовзі, Пурім Ґадоль, мерчині печуть із землі Гаманові вуха, всі знають – чому.
Хтось катається про землі, стогне від криків і сирен. То не фантомні сирени та крики – то зливаються минуле та майбутнє, перкроюється світ у суцільній страхітливій гіпнагогії.
По цей бік болю і страху стоять ті, кого теж можна було би, певно, назвати мерцями. Їхні обличчя затягло імлою з Дніпра. Вовчими ріками, підземними водами, туманом і жилами землі іде до лав війни, що судомить кожен в'яз, – корабель із людських нігтів, і мертве полум'я на його щоглах вирує в такт тому, як піднімаються з-під землі перші квіти. Полум'я мертве іде до полум'я живому, мерці з душами ідуть на поміч мерцям із душами проти мерців без душі.
Під землею, серед таємних ходів довкола Львівської брами дзвінко дзвонять у розсохлих скринях срібні монети: бійся, кажуть, бійся березневих ід! І потяги полонених мерців десь аж за Єнісеєм проносять на скам'янілих вустах новину, стару як світ: помер, помер кіптяр, діва в білому вже пролила олію на пекельну пательню, і панночки-царівни в лебіжому пір'ї готові стати в танок.
Ні в кого, шепоче Хтось. Ні в кого з них. Ні в кого з них нема обличчя, тільки черепи. Але коли колодку Запустної пані покладуть у землю, але коли цариця Естера в сукні з сувоїв заведе спів, але коли Фреїні коти розірвуть вніщо темряву – обличчя проростуть на черепах, мов перші весняні квіти. До цього ще довго, так довго, вічність, ціла доба чи дві. Але танок здійсниться, і буде суд над мертвими, і дехто з них воскресне й оживе, а декого ніколи більше не буде.

На прощену неділю на прощі танцюватимуть білі лебідки. Білі, мов останній весняний сніг.
Так каже Хтось, а тоді засинає у власній чорній слині неспокійним порожнім сном і бачить те саме, бо сон віднині є явом.
Але так, каже полум'я з корабля мерців, буде не завжди. Ти ще оживеш, повернеш собі своє ім'я й лице, і дерева оживуть. А поки не терпи. Кричи. Ридай. Ненавидь.
Люби.
І там, де над Кимось проходить віщий мертвий вогонь, тріпочуть бруньки на березах.

Так, народе.
Наша редакція адаптувалась до реалій воєнного часу та продовжує працювати попри все.
Звісно, роботу над третім номером журналу ми поки що відкладаємо до більш спокійних часів, але натомість — у наших соцмережах відкриваємо шпальту «Голос народу».

Гадаємо, ви вже також помітили, що за дні війни авторки та автори України не тільки не занепали духом, але й навпаки продовжили працювати, й уже з'являються короткі замальовки/оповідання, а також поезія, що відображає як теперешній стан країни, так і ваші власні емоції, почуття.

Тож якщо у вас за цей час уже накопичились матеріали хоч українською, хоч російською мовою:
— ваші думки/історії/щоденникові записи, якими б ви хотіли поділитися;
— оповідання;
— вірші, –

надсилайте їх нам, і ми будемо розміщувати їх на наших каналах.
Як такового редагування текстів цього разу не буде, лише мінімальна пунктуаційна корекція, адже зараз це — простір саме для вашого голосу, яким він є.

Такі тексти ми будемо позначати відповідним гештегом, #голоснароду .

Повноцінній воєнний випуск також буде, але вже на момент мирного часу, як остаточно переможемо ворога.

Слава Україні!

«Для очень многих, как стало известно, и военных экспертов в том числе, нападение РФ на Украину – неожиданность, которую предсказывали ещё на 16-е, затем на 22-е февраля. Неожиданность, которая уже сломала много семей, унесла много жизней и, что самое для меня лично непростительное, убила детей. 38 детей. 38! И это только те, о которых известно. От фотографий, на которых пара приносит в больницу полуторагодовалого ребёнка и после понимает, что он не выжил, стынет кровь в жилах. Такой он – русский мир, что ворвался к нам в 5 утра (а где-то пишут, что в 4) с грохотом и обстрелом военных баз 24-го февраля».

ЖёлтоЛис,
08.03.2022

Полный текст телеграфируем.

#голоснароду

Я порожній.
Мій дім надто теплий і світлий.
Надто легко вдихати
повітря початку весни.
Надто схоже
на сон, і вві сні я лишаюся жити,
хоч не мав би, бо надто
порожній, щоб бачити сни.

Накриває пітьма
моє місто, мене та мій розум.
Захлинаються в шумі
і жах, і надія, і лють.
Ніби цього нема.
Ніби тільки наснилась загроза,
і не чути відлуння,
і вию тривоги не чуть.

Порожнеча;
в ній зривається, губиться погляд,
в ній згасають слова,
вона встала навколо, як дим.
Справжні речі
не проходять крізь неї. І воля —
наче тінь нежива,
наче звуки у товщі води.

Я стою та мовчу,
бо мій голос не має звучати,
бо він теж — порожнеча,
бо шум поглинає все те,
що я бачив і чув.
Якщо це іще тільки початок,
не дозволь мені втечу
у темне порожнє ніде.

Ерік Іскра
02-03, 03.2022

#голоснароду

Мало

«Все, ракети летять, почалось» — каже друг мені в трубку, і я прокидаюсь насправді. І здається спочатку, що все буде добре, що переможемо, що вони навіть з кордонів не вийдуть — а вони йдуть, і йдуть, і йдуть, і страшно, звичайно, страшно, коли гримить за вікном, коли сирени виють, коли з вікна бачиш ракети, які летять у Вінницю, у Васильків, у будинок в Жулянах. А у Вінниці друг, а у Василькові ми з друзями шашлики смажили, на гітарі грали, а через дорогу від того дому в Жулянах подруга с хлопцем.

Повний текст телеграфуємо.

Видра
10.03.2022

#голоснароду

Щоденник болю

***

Там, де був ліс, відранку чорніє поле.
Ніби все диха – чи то в голові шум?..

Лікарка каже писати щоденник болю.
Літери всі розбіглись.
Але – пишу.

***

Кроки – мов громи,
і зв'язки печуть мені ноги.
Світ – розпанахані нутрощі,
Світ – без мети.
Кажуть, то десь на кишках
Розіп'яли одного,
Й тим розтривожили ватру,
Що нищить світи.

Попіл немов, відліта день останній зимовий.
Йду навпростець,
А дорога темна й ковзка.
Я – наче птах без'язикий,
І жодного слова,
Жодною з мов
Не злітає з мого язика.

***

Нейромашина сну дорогою стогне тривожно,
Привиди древніх тварин везуть її ген без мети.
З неба спустилось лице, не чортове і не боже, –
Зірчине.
Зірка Полин палить і палить світи.

Алекс Берк
02-04.03.2022

#голоснароду

02 — 11

... В пять утра. Без объявления. За свержение чужого режима. С чувством крайнего дежавю на мой дом напала страна, с которой мы вместе прошли через такое, что больше никому не снилось. А потом ещё одна, с которой было пройдено не меньше.

Я живу в Днепре. И у нас пока тихо. Нам дали больше времени. Я уже привыкла просыпаться от сирен, воющих на транзитные ракеты и вечером бегать в убежище от них же. Я вижу укрепления, вижу людей, действующих как одно целое, вижу готовность. Вижу ярость и веру в лицах. Мы сможем. Мы выстоим. Как и каждый город.

Продолжение телеграфируем.

Morrigan S. Crows
02-11.03.2022

#голоснароду

***

Це останній твій день без сигналів тривоги. Лиш навчальні, якісь там, у школі, давно — коли натовп сміявсь під порогом, коли все це далеким здавалося сном.
Це останній твій день, коли ходиш на пари. Переймалася за контрольну й диплом. Але хто, в дідька, знав, що на лекціях спали, переймались за двійки — востаннєє, мо'.
Це останній твій день, коли ранок — це кава, а не звістки страшних — та реальних — новин. Потім жодна новина не буде цікава, крім одної — чи всі ми сьогодні живі?
Це останній твій день, коли небо безхмарне, безракетне й безпострільне угорі. Ухопи кратку мить, коли твердь та безкрайня, і дивуйся, чому терпко так в цій порі.
Це останній твій день, коли... Боже, аби взагалі не останній. Інше виправиш тут, на грішній землі. Тільки б вгледіти путь хоч у цьому тумані.
Не останній для світу же день взагалі, тож, можливо, ще будуть і кава, і пари, і небо. Тільки б марилось це десь аж там, вдалині — ну а більше мені ніц не треба.

Літературовідьма
09.03.2022

#голоснароду

13

... 312 часов или 18720 минут, в которые люди в Украине испытали самый разный окрас эмоций.

Позже я узнаю, что надо было собирать тревожный чемоданчик заранее, но в тот день я не знала, что стоит собирать с собой в дорогу в военное время.

Л. кричал что-то про документы, одежду, а я думала только о том, что не смогу взять гитару с собой и вообще была крайне настроена, что сейчас всё пройдёт и ехать никуда не нужно.

Однако рюкзак начала собирать.

Через час было собрано 4 рюкзака, сумка, кое-как уговорила кошку залезть в переноску и нашла место для фотоаппаратов — ценная память — но всё ещё искренне не верила, что нужно будет покинуть дом.

Полный текст телеграфируем.

Padmanima
09.03.2022

#голоснароду

Не на кожен матеріал може знайтись вербальна відповідь, тож додали реакції до постів.
Підтримуймо одне одного.

War

Повітряна тривога,
Негайно прямуйте до найближчого укриття.
Моє укриття на твоїх грудях —
Трішки вище району сонячного сплетіння.

Крізь польський кордон — довга дорога
Крізь безвихідь та невороття
Невідомості й вибухів відлуння,
Свист ракет та рук тремтіння.

Ти став мені дорожчим за життя.
Три слова «я тебе кохаю»
Я ще не чула ні від кого.
Давай після війни ми знову зробим відкриття,
Давай не скажемо нічого злого.

Давай ми створимо новий словник —
«Сім'я», «майбутнє», «діти» та «любов».
Вже зараз кожен з нас — це чарівник,
І кожне слово — цегла відбудов.

Не стільки страх побачити руїни,
А стільки — серце, вщент розтрощене.
Його, як місто, не збереш докупи,
Його частини непідвладні зрощенню.

А що, як прийде мир, а нас нема?
А що, як серце більше не відновиш?
А може, й добре: в серці стін нема,
Лиш жовте поле, лиш синє небо

Назад у Бога молиш.

Alina Kundukova
9.03.2022

#голоснароду

Я кажу: якщо те найгірше, що очікую, трапиться з нами,
якщо вигорить небо і стане нам залізною кліткою тиша, води більше не будуть сині, пройде світом останній вершник —
дай померти мені серед перших, щоб не бачив вогню руїни, щоб не знав, як насправді пахне страшнозвісний дим полиновий.

З-за вікна долітає знову вибух десь за далеким шляхом.

Я з фортеці дивлюсь навколо —
там палає, там чути стогін, там не чути уже нічого, там засіяно чорним болем, там постала свинцева хмара замість неба, і стін, і стелі.
Тінь крокує моєю землею, тіні байдуже, хто чим марить.

Це вже сталося не зі мною.

Там вже зараз кружляє попіл, хтось скипілою кров'ю кропить мертве поле й ворожу зброю, дим зі згарищ повзе містами та просотує кожен подих, і несуть непрозорі води ген мостів та життів уламки.

Сипле сніг, наче після смерті; замітає сліди та горе.
Це вже сталося.
Тане обрій, снігом, димом, імлою стертий.
На фортеці тріпочуть стяги.

Якщо морок підступить ближче —
дай вдивитись йому в обличчя та всміхнутись крізь сльози страху.

Ерік Іскра
08-10.03.2022

#голоснароду

як би не тремтіли руки, голос має звучати чітко
під колокола та сирену охоронець шуткує про свою жінку
п'ятиранкове небо віддає гірким присмаком нікотину
пухнастий собака вигулює свою людину

вже не страшно, але про всяк випадок найдорожчим пишеш «кохаю»
жінки у підвалі сидять тихо-тихо, з водою та дітлахами
охоронець шуткує, що в кожного на горищі має бути прихована своя зброя
коли сміх зупиняє страх, то на сто відсотків ми встоїмо

найпопулярніші імена домашніх тварин — байрактар та джавеліна
перед обличчям орди росіян ми стаємо єдині
всіх, хто прийшов вбивати цивільних, чекають земля та ріка
молитва звучить більш переконливо, коли з пліч звисає АК

немає більше нічого, крім любові й тривоги
ця гримуча суміш трансформується в перемогу

LoKay Raidho
12.03.22

#голоснароду

По утреннему туманному Харькову шагает Сиреноголовый – нескладный, изломанный трёхметровый силуэт. Угловатые конечности ритмично подергиваются, пальцы с полудюжиной суставов на каждом конвульсивно сжимаются, будто душат кого-то. У Сиреноголового две головы и каждая воет, но каждая – по-своему. Одна – тихо успокаивает тех, кто живет на этой земле, кто встал на ее защиту. Стойте крепко, воины края Слобожанского, сирена спасет от подлого врага. Вой второй головы слышат только те, кто запродался кровавому безумцу из восточных болот. Звук змеей заползает через уши в их гнилое нутро, разрывает изнутри, сводит с ума, заставляет видеть врагов в товарищах. Сирена воет, и пришлые стреляют друг в друга, падают на землю с выпученными глазами, в агонии отрывают уши, надеясь хоть так заткнуть звук. Не выйдет.

Со стороны разбитых подлыми бомбардировками больниц выдвигаются кучки медсестер. У них нет лиц, в них вообще мало человеческого, лишь очертания тел да манера держаться на двух ногах. Сестры немилосердия идут на окраины – туда, где стоят пришлые. Они просто идут, но чем ближе они, тем явственнее каждый пришлый ощущает во рту вкус могильной земли. Шаг – и в глотке пришельцев начинают копошится жирные дождевые черви. Шаг – и сколопендры выползают из глазниц, лишая оккупантов зрения. Шаг – и оружие в руках пришлых рассыпается ржавой пылью. А сестры все идут и идут.

Под Госпромом проспается Кракен. Лениво поднимает щупальца, водит ими в воздухе и, кто бы мог ожидать от такой громадины, резко выбрасывает один из отростков в воздух. В щупальце дергается вражеский самолет. Дергается, пытается освободиться, но Кракен слишком долго спал. Ему скучно, он хочет есть, и он отправляет железную птицу в свою квадратную серую пасть. Прилетаете еще, я голоден.


Пришлые не знают, что сам Город встал против них, что сам Город сейчас стряхнул с себя маску добродушной "студенческой столицы" и обнажил свою суть – бетонного безжалостного монстра. Пришлые не знают... но очень скоро поймут.

«11:00-15:00

Ти чекаєш, що кохана людина ось-ось виїде слідом за вами. Він так і каже, що ось-ось, ось-ось, але не їде. Листування, дзвінки, зв’язок, що переривається… Ти не можеш плакати вголос, бо твоя дитина сидить на сусідньому сидінні; між вами барикада з речей, і ти тонеш в німому крику.
Потім біля вашого вже колишнього дому горить церква і вибухають танки. Місто обсипають спалахи. Зверху воно схоже на феєрверк — це ти підглядаєш в інтернеті, за звичкою. Ти ще не знаєш, що за пару годин ти будеш зовсім без інету. Плачеш беззвучно, ніби звук реально тупо вимкнули — просто сльози котяться, і ти заводишся в німій істериці. Ти не можеш ревіти й кричати вголос, бо дитина сидить в машині практично біля тебе — вас розділяє тільки купа речей…»

Продовження телеграфуємо.

Анфіса Сметаніна\Влада Холод
24-28.02.2022

#голоснароду

у цій війні найбільше підводять руки:
підступно виказують слабкість, невпевненість, неготовність.
кісточки стесуються у кров, з'являються тріщини,
пальці болять від надто жорстких фастексів,
стропи та ремені натирають мозолі на подушках,
фаланги розтискаються від морозу.
доводиться вперто чекати, як і усім нам,
доки загрубне шкіра й не буде аж так боліти,
доки однаково впевнено будеш тримати
автомат, лопату, чашку для побратима,
апмулу зі шприцем, чиєсь плече,
іншу руку, десятки інших рук,
які теж, безсумнівно, звикнуть та пристосуються.
я не хочу тримати чиюсь відірвану руку,
але знаю, що буду чистити бруд з-під її нігтів
і, так само як сотні інших до мене, стогнати від реготу із власником
у кареті швидкої.
коли небо й земля вибухатимуть тисячами скалок,
мільйони рук попри біль триматимуть
щит, курс, немовлят, чиїсь душі, пульт управління, черпак та скальпель,
бо руки звикають,
бо небо і землю
потрібно комусь тримати.

цианід
13.03.2022

#голоснароду

давай устроим мир внутри себя.
вокруг так много непростительного зла,
что режет изнутри нередко крайне остро.
давай устроим мир внутри, пускай это непросто,
но попытаться стоит, ты хочешь верь, а хочешь — нет,
здесь может быть совсем простой ответ.

давай устроим мир, снаружи очень громко.
там сеют тьму и лёд, в котором тонко
дрожит ещё надежда на сердца.
давай устроим мир, что без конца

живёт.

Padmanima
03.03.2022

#голоснароду

«Це, насправді, трошки весело. Це непоганий приклад того, як працює інформаційний шум. Бо я не читала новин, але про загрозу війни мені було відомо. Я не пам’ятаю, звідки я про це дізналася і яка була моя реакція. Здається, ця інформація просто з’явилася в моїй голові одного дня — так, ніби завжди і була там. І це частково логічно. Бо коли твоя країна 8 років знаходиться у стані війни з іншою, нова загроза інтригує, але дивує не сильно. А от цифра «200 000» трохи змінює ситуацію».

Повний текст телеграфуємо.

Авторка: Вероніка Лелека
Ілюстраторка: Іванова-Лелека Марія, 8 років

13.03.2022

#голоснароду

по всему телу — разрядами — шум и гул;
я делаю всё, что могу. я так мало могу!
пока я ошибаюсь и делаю выводы не о том,
у вселенной кончается «скоро»; у неё уже нет «потом».

в моей голове так пусто и влажно сейчас.
там нет городов, только старый разбитый причал —
место для скорби. кругом лишь вода, вода.
кажется, другого там и не было никогда.

надо собраться, ведь собираются все, —
и мчаться, мчаться в этом жутком, измазанном в кровь колесе!
надо всё помнить, надо следить, смотреть
(а в голове в купорос превращается медь,

а в голове ржавчиной обращается сталь)!
я не знаю, кем стал; я знаю, что очень устал.
и слова опустели,
и во всём теле — ком:
нет сил
больше заботиться
ни
о
ком

Алекс Берк
10.03

#голоснароду