Смішки смішками, а пизда з горішками.

Я трохи жартував, коли обіцяв закінчити війну за 24 години — Трамп

Спочатку існували обчислювальні нейромережі, здатні розпізнавати зображення, працювати з великими даними та виконувати складні логічні операції. З часом їхній рівень ускладнювався настільки, що вони почали наближатися до людських когнітивних можливостей, а згодом і перевершувати їх у швидкості та масштабі обробки інформації. Їх робили автономними: вони могли навчатися, приймати рішення та вдосконалювати самі себе без постійної участі людини.

Паралельно велася розробка перших нейроінтерфейсів. Спочатку це були пристрої, які допомагали людям з особливими потребами – відновлювали зір, слух, дозволяли керувати протезами кінцівок, коли спинний мозок не виконував своїх функцій. Ці технології поволі набирали популярності, покращуючи якість життя тисяч людей.

Поступово інженери та вчені побачили потенціал поєднання двох напрямків: надпотужні нейромережі могли працювати спільно з людською нервовою системою через вдосконалені нейроінтерфейси. Спершу це було обмежене експериментами в лабораторіях, де люди отримували додаткові «модулі» пам’яті або обчислювальної потужності. Потім виявилося, що так можна суттєво підвищувати мозкову активність у тих, хто цілком здоровий, – від студентів, які хотіли швидко запам’ятати великі обсяги матеріалу, до науковців, яким потрібен був потужний інтелектуальний «ривок».

Минали роки, і нейромережі, інтегровані з мозком, набрали такої потужності, що значна частина мислення фактично відбувалася у «цифровому сегменті» свідомості. Біологічний мозок поступово грав меншу роль, лише підтримуючи базові функції. У якийсь момент стало зрозуміло: якщо головна частина когнітивних процесів працює «в хмарі», то чи потрібен сам «м’ясний» мозок?

Крок за кроком частина суспільства почала відмовлятися від біологічного тіла. Спершу – через перенос свідомості у цифровий простір, де кожен міг існувати без обмежень звичайної фізіології. Міста потроху порожніли, а люди мешкали у віртуальних світах. Згодом дійшли до наступного запитання: якщо фізичне тіло не є обов’язковим для життя, навіщо тоді взагалі лишатися «прив’язаним» до певної локації?

Так з’явилася ідея відправляти безпілотні кораблі по всесвіту. Кожен із них ніс на борту роботизовані аватари, що перебували в сплячому режимі. Коли корабель прибував на планету чи астероїд, який варто було дослідити, чиясь цифрова свідомість (з тих, що «жили» у хмарі) могла завантажитися в одного з роботів і «прокинутись» уже на місці, фізично маючи тіло машини. Так почалося масштабне розселення людей-цифрових свідомостей по різних куточках галактики.

Ось так, від перших дослідних нейромереж до повної відмови від біологічного тіла, людство дійшло до нової форми існування. Це справді можна порівняти з тим, як колись первісна мавпа вперше взяла в руки палицю: такий само могутній еволюційний стрибок, тільки цього разу – в цифрову вічність.

Я поставіла