А зранку слід сказати собі: сьогодні мені доведеться зустрітися з людьми нав’язливими, невдячними, зухвалими, підступними, заздрісними та егоїстичними. Усі ці вади з’явилися в них через незнання того, що є справжнім добром і злом.

Який буддийський іноді цей Марк Аврелій. І життєвий)

https://music.youtube.com/watch?v=kzXDEs6ivxs&si=aXjT5rnCkc1btlM6

Час поговорити про #ТЦКUltras.

Показником якості ідеї і тексту в полі соцмереж для мене є наявність оцих от двох представників емоційної знакової системи: 🤮🤡.

Коли я їх бачу, то розумію, що комусь зараз боляче, а значить сила прикладається точнісінько в область тригера.

Відмівши усілякі широко політичні і глибоко абстрактні роздуми про причинно-наслідкові звʼязки військового часопростору (а як їх не відкинути, якщо ми, запевняю вас, не володіємо ніякою інформацією, аби мати змогу аргументовано перебирати язика на цю тему?), зосередимось на дуже конкретних фактах, які кожен військовослужбовець, що хоч якось був дотичним до бойової роботи, знає…

Перше — нам не вистачає людей. Аби вистачало, ми всі ходили б у відпустки, не сміялися б зі слова «демобілізація», мали б регулярні ротації та періоди відновлення.

Друге — підтримання достатнього мобілізаційного рівня є першочерговою умовою існування нас як державної нації (бо це є первинною умовою здатності продовжувати війну).

Скільки не отримай дронів чи бк, яких крутих позицій не побудуй, і як героїчно і професійно не воюй, але для виконання задач, що обумовлюють наше виживання (не кажучи вже про перемогу), потрібна чимала кількість людей.

Спосіб яким ми продовжуємо тягти цю лямку якраз і полягає в розтягуванні лямки, що саме собою є не нормальною ситуацією, а знову ж таки ненависною необхідністю, яка додає імовірності нашому загальному виживанню.

Простіше кажучи, я ваш героїзм «на увазі мав», і аби ним не займатись, нам треба набагато більше бійців, бо достатня кількість особового складу означає менше робоче навантаження на окрему людину і розвʼязує руки в питаннях відпочинку, відновлення, ведення достойного людини збалансованого життя.

І от підводжу вас до того, що через все вищерозмальоване, питання того як ефективно і справедливо відбувається мобілізація, є ключовим при будь-яких інших ідеально рівних умовах.

Коли ти переступаєш поріг, що відділяє тебе від статусу цивільного, відбувається магічна метаморфоза — ти тепер з нами в одному човні, його пиздують торпедами зусібіч, і він, курва, підводний.

Перше що ти захочеш, так це нормальних людей, поруч, друге — побільше зброї і БК, а третє — елементарного розуміння з боку тих, хто дивиться на все це як на інтерактивний серіал про морський бій з елементами гри в кальмара.

І тут цікаве: бо вчора ти був таким самим оленем, який займав позицію спостерігача і проводив своє життя в режимі очікування якоїсь розвʼязки, помноженого на страх того, що тебе візьмуть за сраку і змусять воювати.

Але ось ти з нами, і о чудо, тепер тебе цікавить чи достойні поряд люди, чи достатньо тебе навчають і забезпечують, чи добре платять. Простіше кажучи, тепер тебе цікавлять права військовослужбовців, а не якоїсь там абстрактної людини, котру не можна перетворювати на «БУСінку» (а хтось думав, що «ухілєс» це альфа і омега зневаги?).

Спростимо ще. Коли дороги назад нема або її ціна така, що ти не готовий платити, життєві вибори стають значно простіші. І ось ти вже думаєш про те, як би гарно і красиво облаштуватися на війні — вбивати побільше підарів чи приносити користь іншим чином, і не загнутися та не здеградувати самому.

І ось вже ти сам намагаєшся зібрати пазл справедливості, копаючись у питаннях по типу «чому ж я тут, а Інокентій Залупа, з яким я вчився в школі, ні?»… Де ж справедливість?! А, ой, вчорашнім Інокентієм був теж ти сам… невдобно вийшло.

В ідеальному світі, де все робиться красиво і правильно, бусифікація та всі інші достоїнства гостинності, не мали б місця бути… А ще в цьому ідеальному світі, черги в ТЦК стояли б 4 роки, а не 4 тижні.

Тому, що ми говоримо суворій масовій мобілізації? — Трикратне Так.

За короткий час, що я у війську (третій рік пішов), покращилось стільки всього, що я на таке навіть не сподівався (хоча бабок треба більше, тут не посперечаєшся). А от питома вага новоприбулих якось не збільшується, так щоб це відчував простий боєць.

То ж все до біса просто — нема достатньої мобілізації — нема нас.

А я от люблю це життя і дуже сильно хочу ще побути, бо ж жить нада інтєрєсна і я не перестаю це робити, доки є змога.

І саме тому будь-яка діяльність, спрямована на зрив мобілізації це постріл собі в коліно. І знаєте, стріляти собі в коліно дуже легко, коли це коліно абстрактне… бо ось це «собі».. ну де ж це «собі»? Де я, а де армія? Хехе..

В тому і відповідь. Опинишся в армії, і всі абстракції заграють конкретикою, і умоглядне коліно почне віддавати цілком реальним болем. І тобі дуже не захочеться в нього стріляти.

От настільки усе просто.

Час хуярити на улюблену роботку! Хотів би я сказати…

Але ж я «противник концепции работы в целом», як казав мій друг.

Тому просто побажаю вам гарного дня і сподіватимусь, що, і мій складеться.

Так, ну за день вже бачив як привітання зі святом приймають нормально, бачив як кажуть (і жінки і чоловіки), що вітати з цим святом — це блядство. Бачив тих, кому ці питання глибоко байдужі. Ще бачив якийсь мітинг проти змін в цивільному кодексі, що стосувався прав жінок.

З чого доходжу висновку, що порядку в датськім королівстві не було й не буде))

Але все ж, на наступний рік прийму стратегічне рішення поздоровляти жінок в інший день. До того часу якраз почитаю які там зараз альтернативи.