Давно мав би щось написати.
Про зашкарублу тупість людей, про глибинного хохла в душі нашого народу, про націоналізм та традиціоналізм в їх нинішніх і майбутніх іпостасях, чи хоча б про те, як мало не лишився похованим міною в паршивому бліндажі посеред безіменної посадки.

Але сідаючи за кожен текст, я себе питаю, чи змінить він хоч щось? Для мене самого все, що відбувається, подібно до джерельної води, котра тече кришталевими трубами — настільки все зрозуміло, спокійно і тихо, що достатньо просто всістися й насолодитись.

Проте де ви бачили аби джерельна вода текла якимись трубами, не втрачаючи своєї джерельності?
Там же де й кришталеві труби напевне.

При усій очевидності нашої реальності, практично неможливо передати комусь власне бачення. Погляд кожного обмежується його особистими затьмареннями; якщо довіритись Дхармі, дізнаємось, що вони виражені поетичним числом вісімдесят чотири тисячі.

Вісімдесят чотири тисячі неправильних станів ума.
Й вісімдесят чотири тисячі майстерних засобів подолання цих недугів.
Лише один правильний стан, світопроживання, насильно передати котре, абсолютно неможливо. Воно подібне шляху, який не можна пройти за когось.

Усе, що я згадав у першому абзаці має досить туманне значення. Мені завжди хотілося говорити про те, що важко виражається словесними нагромадженнями. Або з кимось мовчати про це.
Можливо це просте бажання бути зрозумілим та прийнятим, не розмикаючи вуст, серед тих, кого я сам мовчки приймаю.

Але окрім цього, чим більше я говорю, тим більше впираюсь у кволість мови, і стіни її абсолютної непридатності, як засобу передачі істинних сенсів.
Всі ці «ізми» та «атії», «пост», «мета», усілякі сертифіковані «ологи»… Просто бруд на лобовому склі реальності.
Просто завіса, що заважає споглядати світанок.

Нажаль, невербальне пізнання світу, доступне менш ніж одному відсотку з нас. Інтуїтивне розуміння. Проживання стану.
Ті, хто його реалізували, ходять по Землі, кидаючи співчутливі погляди на суєтне шархання бентежного натовпу, й подекуди намагаючись порятувати цю
юрбу.

Невже все так погано? Ні, мій безцінний друже, все, як і завжди, відносно. Нам доступно значно більше за пустотність слова.
Чим більше ти говориш про кохання, тим менше важать твої слова. Чим більше розказуєш про майбутнє, тим менше зробиш аби його побудувати.
Чим легше обіцяєш, тим менше виконаєш.

— Друже, але ж спочатку було Слово?
— Так. А до усіх початків була любов. Всепереможна і мовчазна.
Така сильна, що не потребувала назви.

Чи варто через це назавжди стулити рота? Аж ніяк.
Проте помічайте, споглядайте, дійте. Навіть якщо ви не той один відсоток, що відмовився заради істини від будь-яких благ і самого протиставлення благого й худого, дещо ви все ж можете.

У ваших обіймах більше кохання, ніж у самому «кохаю».
Ваші квіти і поцілунки, ваша увага й готовність пожертвувати собою, говорять більше за ваше «люблю».
Простягнута рука серед відвернутих поглядів, розкриті вуха серед байдужих зітхань, світло посмішки серед викривлених гнівом лиць.

Я на війні тому що чаша моєї волі, повниться вином любові і співчуття, силою і бажанням захистити те прекрасне, що є в цьому світі.
Це вино не піниться сліпою ненавистю, хоча іноді й гарчить від нестримного гніву.
Коли смерть прийде за мною, я буду достатньо спʼянілим істиною, аби востаннє засміятись разом зі світом.
Чи проживаєш ти щось подібне? Чи усвідомлюєш?

І чи варто говорити про якісь націоналізми та націократії, традицію і революцію, копирсатися тисячолітніми звалищами філософії, коли твої очі не здатні кохати та все ще відвертаються від зла?

Так, мій друже, варто. Тому що це Ми.
Така наша природа — будувати зі слів храми мегаполісів, аби блукати ними, не помічаючи за неоновим сяйвом відблиску істини на місячному диску.
Можливо, коли ти вдосталь зітреш ноги і впадеш у води втоми, вони таки донесуть тебе на тихий берег розуміння.

Твої слова важать тоді, коли їх важко говорити, коли в тебе не вистачає часу та сил. Тоді вони знову набираються значенням.
Твої слова важливі, коли поперед ними крокують вчинки.

Дхарма говорить про три брами через які наша воля взаємодіє зі світом. Брама думок. Брама мовлення. Брама тіла.Від найтоншої до найгрубішої
Насправді ці брами єдині, бо ведуть в одне і те ж місце, бо кожна з них є однаково пустою посередині і тому може пропускати через себе ріки сенсів і вчинків.

Ти сам вирішуєш, який з потоків, вириватиметься крізь тебе — брудні отруйні помиї чи води святості.
Вчись, слухай і читай, мовчи і роби.
Говори і роби.

Читай Сціборського, Міхновського, Платона, Аврелія, Талеба, Гессе, Толкіна, Аберкромбі та кого завгодно.

Тоді ти зможеш радувати недурних дівчат грайливими вогниками власної ерудиції і принаймні не здаватимешся ідіотом, навіть будучи ним.
Можливо тексти і роздуми зростять тебе до вчинків і справжнього життя. Можливо ти будеш успішним.

Про що цей текст? Це вже абсолютно неважливо, адже тут немає нічого окрім хаотичних візерунків моєї любові і співчуття, спрямованих у всесвітню порожнечу. Я не хочу аби ти розумів, я не хочу аби ти просто відчував.

Я хочу аби ти проживав. Усією своєю увагою. Кожен сонячний промінь, що цілує тебе в обличчя, кожну мить щирого сміху, що стелиться вулицями, перемішуючись з запахом розквітлого бузку й різнотравʼя.
Кожен приліт міни чи кулі, що може позбавити тебе подиху.

Я просто хочу аби ти пережив сенс, на тлі якого вимальовувався увесь цей текст. Можливо тобі вдасться.

Смерть має свій страшний і тихий післясмак.

Повідомлення без віповіді, десятки запитань серед побратимів, чи точна інформація, лавини чорно-білих постів в інстаграмі, фото з поховання нарешті.

Кілька тижнів і вже помічаєш, що можеш на якийсь час забути. Війна 24/7, нові задачі та цілі. Але потім, влігшись спати, знову ловиш обличчям перестигле яблуко спогадів, і тебе сіпає зсередини.

Ось кілька місяців, днів чи годин тому, ви пили чай або каву, говорили про свої цілі, бачення світу, хороше кіно, а тепер ти затуплюєш погляд об останні повідомлення мессенджера і не хочеш вірити, що відповіді вже не буде.

Всередині ніби туга за втраченим майбутнім. Можливості щось виправити або просто зробити разом, більше немає. Це викликає гнів та холодне і тверде бажання помсти, що коле тебе зсередини.

Коли загинув Джентельмен, дуже не хотілось спішити з висновками, виставляти якісь пости тут чи будь-де. Але здається надії пора звільнити місце для смирення.

Ми були знайомі недовго, проте яке це має значення? Десяток років можна знати й навіть спілкуватись з людиною, але так і не віднайти нічого спільного між вашими серцями. І протилежне — коли ви прийшли з різних світів, несучи на плечах по рюкзаку дивного й несхожого між собою досвіду але дивитесь в один бік, бо обрали один і той же шлях.

Джентельмен був дуже розумною людиною з величезним потенціалом. Ми розходились в чималій кількості питань, як метафізичного й політичного, так і етичного кшталту.
З ним цікаво було мати розмову, особливо коли вдавалось вивести його на серйозність тону, не банальною темою чи думкою.

Він був язичником, мав гарний смак на кінематограф та вмів гарно пожартувати. Ще недавно ми сиділи в горах біля покинутого католицького монастиря, оточені палючим сонячним промінням та набридливими язиками протягів.

Доки перекладачка розповідала іншим про історію маврського завоювання Іспанії і реконкісту, ми з тобою обговорювали межі свободи волі і пізнання. Язичницьку і буддійську космологію, фігури трікстерів в літературі.

Ти захоплювався вчинками і силою. Це нас обʼєднувало.
Того дня ти спитав у мене: «Возможно ли в буддизме наебать судьбу? Жестко наебать».
Я відповів, що в буддизмі відсутня концепція невідворотної долі, котру хибно ототожнюють з кармою і спитав чому тебе це цікавить?

У відповідь почув, що Одін є найкрутішим у скандинавському пантеоні через те, що він хоче наїбати долю. Він знає про те, що настане Рагнарок і йому суджено загинути, проте готується до останньої битви і робить усе можливе аби перемогти, знаючи про невідворотність поразки.

Далі ми говорили про долю і відсутність єдиного Бога-творця як в буддистському, так і древнє-скандинавському вимірах. Я розповідав про те, що якщо є можливість наїбати долю, значить вона укорінена у світоустрій апріорно, а тому навіть твій найоб вже передбачено і прораховано — все сумно як в матриці.

Ти спитав, що про це все розповідає буддизм, а я, як завжди посміявся, і відповів, що етичний аспект Дхарми важливіший за космологічний проте, якщо тобі цікаво, то наїбати долю усе одно варто, бо це правильно. Бо це все що ти можеш собі дозволити в рамках свої волі — самому обрати як вчинити, керуючись власним ціннісним виміром, і не зважаючи на результат. Зробити те, що було б правильним, навіть коли страшно і немає надії.

Ти сказав, що саме тому прийшов на війну і що вона для тебе вже програна. Що це наша остання апокаліптична битва і все, що лишилось це насолодитись нею, зробивши усе якнайкраще.

Я розповів, що для мене усе це лише картонні декорації — кацапський ідіотизм з русскім мірам, українська національна ідея, всі варіанти найближчого й віддаленого майбутнього — усе це лише умови для прояву своїх найкращих якостей, обставини, які відображають то істину, то набір ілюзій і все, що хочеться, це вдосконалитись самому і сподіватись, що зробиш світ дещо кращим.

Згодом літак висмикнув нас з тієї сонячної бухти спокою, і закинув прямісінько у відсирілу палатку, що тонула в грунтах напівглухого післязимового лісу.

Ми їли якусь гидоту, котру я не спромігся б назвати ковбасою в цивільному вимірі.

Але тоді це було найсмачнішим делікатесом — і так завжди, обставини зумовлюють оцінки, це відносність сприйняття.

Тоді ти був дещо задуманим, більш аніж зазвичай. Ні з того ні з сього ти спитав, чи вважаю я нас достатньо достойними аби бути забраними до кола Ейнгеріїв після смерті в бою?
Я не ще не встиг відповісти, бо як завжди почав обдумувати почуте, а ти подивився на мене й тихо і серйозно сказав, що вважаєш мене достойним. І що був би радий бути поряд в останньому бою.

Подумавши, я відповів, що це взаємно; що вважаю, що він точно достойний, і хоча я не маю такої певності щодо себе, проте зроблю все можливе аби бути таким.

Тоді я задумався, що певно він має якісь передчуття, проте не став розпитувати, списавши усе на чергову шизу моєї інтуїції.
Тепер жалкую, що не спитав. І не можу собі до кінця пробачити, що ми так і не зустрілись, хоча за кілька днів до свого останнього бою, ти писав мені.

Перечитуючи ті повідомлення, я відчуваю ту саму тугу по вкраденому майбутньому і тупий біль від того, як мало часу в нас залишається.
Як і більшість з нас, ти мав усі можливості аби не бути там де ми є.
І, як усі ми, ти знав, що немає більш підходящого місця й часу аби стояти тут. Це і робить нас сімʼєю.

Тобі хотілось прожити щось визначніше за матеріалістичну буденність і бути більшим за той набір маленьких ролей, що всесвіт роздає слабким.

Ти зміг цього досягти. Загинувши в бою.
Якщо мої феноменологічні уявлення про світоустрій вірні, твій потік дхарм вже перезібрався в новий набір скандх. Ти матимеш нове тіло, особистість, обставини — все що необхідно аби продовжувати свій шлях. Можливо ми ще встигнемо зустрітись за цієї інкарнації.

А можливо тебе затягло в один з незліченних войовничих вимірів, і ти сидиш у колі Ейнгеріїв після чергової битви. Як би не було, я зберігатиму спогади про тебе.

Памʼятаємо. Помстимось.

Думайте вже зараз, робіть кроки. Щоб потім не звинувачувати все і вся. Страшна не армія, а невідомість. Як показав мій власний досвід та досвід моїх побратимів, добровільний вступ у військо та попередня САМОСТІЙНА підготовка дають дуже багато бонусів.

⏳ Підготовка, а не паніка — нагадуємо вам про наш Путівник Воїна, де зібрали корисні поради по підготовці до служби у війську.

Не нехтуйте можливістю підготуватися завчасно та посилити себе для того, аби ефективно включитися у оборону країни.

🫡 Путівник доступний безкоштовно на сайті Victory Drones.


🫐 Victory Drones

Коли ми переможемо?

То ж, перше, ми не переможемо. Перемога — це боєздатна країна з вмотивованим населенням та сильною економікою, розташована в рамках своїх юридичних кордонів та не гребуюча необхідністю зайти на чужі території і спалити там все нахуй дотла задля власної безпеки.

Чим довше йде війна, тим більша срака настає на абсолютно всіх рівнях існування — як на системному, так і для окремо взятого індивіда в рамках згаданої системи. При тих людських і матеріальних втратах, котрі ми понесли, казати про якусь Перемогу не зовсім адекватно. Хоча ідея Перемоги нам необхідна для продовження боротьби. Те що ми зможемо записати собі за Перемогу у війні, буде не більш ніж досягненням в окремо взятій битві. Але це буде величезне досягнення.

З нас розпочато наступну велику епоху воєн і чим далі, тим цікавіші події очікують. Амерікан дрім чи європейська сієста втрачатимуть можливість свого втілення в новій реальності, а наш імовірний пройоб коштуватиме світу сталого балансу сил, і в результаті терези перевалять в бік усіляких підсанкційних країн різного рівня шизоїдності.

Що в такому випадку чекає на таких як я? Довічна боротьба за кожен метр території, вбивства, катування, ув'язнення, міграція з інтеграцією у воєнізовані формування інших країн, etc. Варіантів немало, про якість і бажаність кожного з них судіть самі. П'ять-десять років після поразки і російська машина пропаганди насадить значній частині світу свою версію подій та нову історію. І вони проковтнуть.

Згадайте як ви ставились до російсько-чеченських війн? Ви про них чули? Якщо чули, то чи не здавались для вас чеченці терористами і тому подібне? Якщо ні, то ви мабуть свідома людина, з чим вас вітаю проте нагадую, що наш відсоток надзвичайно малий. Те, що отримали чеченці в результаті війни це трагедія. Але для нас подібний сценарій є максимально оптимістичним і малоймовірним, бо нас сусіди ненавидять ще більше після того як ми відправили отари їх ванюшок додому, по фасованими в чорні пакети.

Що чекає у випадку поразки на цивілів? Окрім вищеозначеного, урізання прав і свобод, серед яких можливість хоч щось пиздякати в бік влади, віджимання бізнесів, переписування історії, заборона усього українського, ПЕРЕСЕЛЕННЯ (так-так, а шо ви думали, будете далі спокійно жити свої життя? Ні, це країна тих хто її АСВАБАЖДАЛ, ви ж поїдете в усть-залупинськ, розвивати тамтешню економіку (спиватись) під наглядом контролюючих органів до кінця життя)).

Ще можете влетіти в касту гауляйтерів, колаборантів і тому подібних гнид, які усе своє нице існування присвятять вистиланню перед переможцями але так і залишаться меншовартими недоросіянами-селюками. І жити довкола вас також будуть ті, хто вас завоював, саме їх ви будете обслуговувати на касах, їм наливати чай, лікувати зуби, заправляти машини. Отака ціна небажання бути частиною Nації та зносити з нею усі випробування.

Для мене Перемога це повне знищення російського державного апарату, перш за все, його силових частин, уособлених конторою та армією, отримання контролю за їх природними ресурсами, відповідно відновлення нашого економічного потенціалу і саме собою територіальної цілісності. І звісно що розбудова і розвиток армії та інших державних інституцій, створення умов для розвитку бізнесу

Що нам заважає це зробити? Ми. Ти і я. Не погана влада, не світова змова, не складні часи. Тільки ти, я і наша безвідповідальність, бажання грати свою маленьку роль у великому світі. Не хочемо бути великими і величними — світ нас перемеле. В маленьку труху. Відповідно до наших бажань. Доки ми не будемо готові жити свої життя задля чогось більшого аніж інтереси нас, як окремо взятих особистостей, чогось хорошого годі чекати.

Як би не срала в вуха та очі умовно ліва пропаганда, всі сучасні супердержави будувалися за використання агресії, системної політики (в московитів цьому слід повчитись — якщо дурість системна, вона працює. І плювати, що вона так і залишається дурістю), усвідомлення себе як частини чогось більшого і готовності собою заради цього більшого пожертвувати. Простіше кажучи, ідейність, системність, експансія. Ідейність як ядро, системність як обов'язковий атрибут усіх методів досягнення цілі, експансія як ціль. Будь-який задрипаний бізнес-коуч пояснить вам елементарну необхідність масштабування і зростання без котрих ваша справа загнеться. Держава має просувати свої інтереси, захоплювати ринки, мати змогу змагатись.

Багато років нас балували розповідями про те, що свобода є чимось невід'ємним і за неї не треба платити, що держава є не більш ніж машиною з обслуговування бажань її громадян. Розказували нам також, що війни звісно не буде, і взагалі війни відходять у минуле.

На виході ми отримали «культ похую» і нових героїв нашого часу. Достойних згаданого культу. Але це вже окрема тема, про яку теж скоро напишу.

А щодо мене… Я лежу в теплому бліндажі після більш-менш вдалого дня, маю можливість бачити схід та захід сонця. Мене оточують побратими, на яких я можу покластись. Коли ви зрозумієте як мало людей готових ризикнути за вас життям, пріорітети і світосприйняття дуже зміняться. То ж, я чудово почуваюсь, хоча війна це все ще лайно. І це те ще лайно…
Продовжуємо їбашити. Усіх обійняв.

Трошки щасливого мене перед відʼїздом на війну.

Раджу підписатись на Володимира. Він вже давно серед усіх цих баталій, йому є що вам розповісти. Крім того, його тексти не пропущені через буддистьку призму, як мої, а тому можуть бути більш зрозумілими.

Друзья, приветствую вас

Приношу свои извинения за длительное тут отсутствие - ритм моей жизни в последние три ее месяца не давал мне достаточно ресурса, чтобы создать что то новое и интересное для вас

КМБ, который я проходил сразу после месячной реабилитации, забрал много моего здоровья

Уже как месяц я нахожусь на Донбассе; здоровье и силы восстанавливаются

Начинается новый виток в моей жизни, в котором у меня будет больше возможностей для общения с вами

Мой профиль в инстаграме был удален полицией цензуры; комментировать это неинтересно и бессмысленно. Удалили и удалили

Даю ссылку на новый профиль - буду благодарен за репост

Видео в этой записи - фрагменты из моего КМБ. Это то самое "бессмысленное и беспощадное" - особо посмеются над этим видео военные

Всех обнял!

https://www.instagram.com/p/C8fV4gCNPwg/?igsh=MXcyYWVkZXpqMWVlcA==

Я воюю за один ранок. Наступний.

Проте, коли іду спати, мені ввижаються інші ранки.

…Після години на килимку для йоги, я ходжу по квартирі з чашкою травʼяного чаю, зібраного біля нашого буддистського центру. Довкола витає аромат вже догорілих пахощів і єдине джерело світла — зграйки невеличких свічок, дбайливо розставлених по кімнаті — повільно витанцьовує на шкірі коханої.

Тханка, котра вінчає собою мій домашній вівтар, зберігає лик Зеленої Тари.

Вона озирає нас поглядом любові і співчуття, доки ми засинаємо в обіймах після виснажливого тижня. Стрілка годинника ледве торкнеться девʼятої.

Я загортаюсь у темряву й до самого ранку не побачу сновидінь. Не відчуватиму нічого окрім твого тепла.

Вже о четвертій, тіло розбудить мене, зволоживши очі парою сліз і вимагаючи на скільки є сил вдихнути. Я вставатиму так аби ти не чула. Я вкриватиму тебе в теплу ковдру.

В коридорі на мене чекає заздалегідь зібраний рюкзак з безліччю речей, проте в ньому не буде нічого зайвого.

Невелика палатка і килимок, кілька термосів з різними видами чаю, газова горілка з балоном, ніж, мультитули, похідний чайний набір.
Веревиця подарована тими, кому пощастило побути в Непалі, горіхи і сухофрукти, рушник та змінна білизна.

Я вийду тихенько й без поспіху, дістанусь свого мотоциклу, і ще раз вдихну повні груди повітря, коли увімкну запалення.

Доки їхатиму до річки, сонце з-за обрію визирне вже до половини. Коли увійду в її води, світанок висвітлить небо, сховавши останню зорю.

Холод розбудить мене вдруге. Я все ще живий. Мій світ все ще рухається. Обтершись лляним рушником і випивши чаю, я споглядатиму птахів. У небі й на землі.

Вони не розбиватимуться, втрачаючи свідомість після ударних хвиль. Тут ніхто не вмиратиме. І мені стане тепло. Можна їхати далі.

Роса, прохолода, хвоя в повітрі.
Шини лишають по собі красиві візерунки на змоклій землі.
Я розкладаю палатку, розстеляю килим, розливаю чай. Ліс приймає мене без застережень.

Веревиця вже відбиває кожне завершене коло мантри, маківка підпирає небо, думки приходять та йдуть.

Скоро я зіллюсь з простором і просто перебуватиму. Потім лежатиму в палатці, питиму чай. Дивитимусь як хмари котяться небом.

А коли відчую, що досить, повернусь до тебе. Наче і не йшов. Ляжу поряд і посплю ще годину, доки ти не прокинешся.

Я воюю за кожен такий ранок. Навіть коли його нема.

Дім свободи, свобода дому, свобода вдома.

Мені важко не перемішувати декілька тем в стакані єдиного тексту. Багато всього в житті, ще більше в голові. Вибачайте за сумбур.
Дім це прекрасно. Навіть коли по півдня нема світла чи ще чогось. Місто живе своє життя, природа змінює цикл за циклом, я лежу на підлозі усміхаючись в стелю, просто тому, що вдома.

Кожна психіка справляється з викликами дещо по-різному, у притаманному їй стилі. Мені спокійно. Проте з однією думкою поки не змирився.

Усе це дуже надовго.

Я точно не хотів би повʼязувати своє життя з військовою справою.
Але не бачу альтернатив. Просто є зло і є необхідність його знищити. Інакше воно знищить усе, що я люблю, заради чого живу.
Якщо я не вилечу звідси після можливих поранень чи старих травм, то вилечу вже на той світ.
Така ціна.

Мабуть моя трансформація остаточно оформиться тоді, коли я зможу прийняти реальність у якій ця війна триватиме ще років 30.
Якщо ми сприймемо її саме так усім суспільством, то шанси на гарний результат сильно виростуть.

Важко осягнути усе це, коли ти виріс у просторі абсолютної свободи. Я майже завжди робив, що хотів, зважував і робив. Та дещо змінилось. Чим би ти не займався, справа завжди в цінностях, в ідеях — вони диригують людьми.

Свобода має чимало вимірів вираження. Старий філософський поділ на «свободу від» і «свободу для»…І моє власне сприйняття — якщо доживу до Перемоги за моїм же визначенням, то це вже буде «СВОБОДА БЛЯ!».

А без гумору (хоча без гумору тут тільки вішатись), то я б виділив свободу глибинну і ціннісну та свободу буденну, простолюдинну, комфортну. Зараз поясню.

Приймаючи те чи інше важливе для мого подальшого життя рішення, я орієнтуюсь на цілком конкретні питання, припущення та розрахунки. Але стосуються вони часто дуже незвичних для більшості людей тем.

Скільки приблизно я проживу, вчинивши таким чином?

Якщо я помру сьогодні ввечері, як би мені хотілось провести цей день?

Ні, якщо РЕАЛЬНО Я СЬОГОДНІ ПОМРУ, що я мав би зробити?

Чи відчуваю я істинність і правильність своїх вчинків?

Чи мучить мене тягуче відчуття ваги власної совісті? Якщо так, то чому?

Чи ця справа настільки важлива, щоб за неї вмерти? Стати інвалідом? Розійтись з близькими?

Не знаю, як ви, а я років з 23 планую життя виходячи з того скільки років я в середньому зможу прожити і скільки з них покласти на досягнення певної мети.
Коли я був на цивілці, то не боявся жодних труднощів, бо розумів, що куди б я не вліз, від цього швидше за все не вмирають, то ж можна пробувати що завгодно, бо ж на людей мені переважно абсолютно похуй.

Війна це змінила. Я можу вмерти. Вірогідність цього діла стала навіть не знаю в скільки разів вищою.
І мені не похуй. На дітей, жінок, старих, націю, Україну, майбутнє.
І на власне життя. Не похуй на тих хто бореться.
Справа не в назві Україна. Справа у правильності. Коли до вас в квартиру хтось ломиться з ножем, кричачи, що вбʼє вас, ви навряд чи поступаєтесь йому однією з кімнат в надії, що інші кімнати йому не потрібні.

Я піду трошки далі, і одразу скажу, що якщо ви чекаєте, що від концепції «психопата з ножем» вас врятує хтось інший чи що ви не заслужили таке, а тому воно не може з вами трапитись або ж вважаєте, що раз трапились, то можете проклинати несправедливість світу… ви помиляєтесь.

Я б сказав, що така реакція тупа. Запитав би чому у вас нема ножа чи пістолета, особистої охорони, сигналізації, чого завгодно, що мало б убезпечити вас від такої ситуації?
Швидше за все я почув би, що подібне вкрай малоймовірно і боротьбою з такими от психопатами мають займатись «спеціально навчені люди».

І тут маю розчарувати — ви майже нікому нахуй не потрібні настільки, щоб ризикувати за вас життям. І якщо ви не дбаєте про власну безпеку, то це ви ідіот, а не світ несправедливий.

Усе написане є звісно метафора, що віддзеркалює частину нашого суспільства.
На щастя для не дуже свідомих особистостей, довкола дійсно вистачає тих, хто готовий за вас ризикнути. Навіть не вглядаючись у вашу зовнішність чи внутрішнє наповнення. А просто тому що для них (нас) очевидно, що якийсь довбойоб з ножем, що ломиться в чиюсь квартиру, це не окей.

Іронія в тому, що квартира у нас одна. І хтось бореться фізично, хтось подає знаряддя боротьби з шухляди на кухні чи від небайдужих сусідів, а хтось сидить в дальній кімнаті в навушниках і дивиться відео з камери в коридорі, прикидаючи чим все закінчиться

То що ж по свободі?
Сидіти в дальній кімнаті, їсти печиво, лазити через вікно на вулицю аби спокійно жити життя — все це свобода. Свобода власного комфорту. Смачна буденність.

Що таке свобода ціннісна? Перш за все мати можливість свою свободу відстояти. Навіть таку примітивну, котра описана вище. Я неодноразово наголошую на двох моментах практично в кожному зі своїх ессеїв.

Перше — ви абсолютно вільні у виборі в умовах апріорно даних обставин. Чому апріорно даних? Та тому що скільки б ви не медитували і яким би хорошим не були, деякі речі просто стануться. Сонце сходить не тільки для хороших, смерть приходить не лише за поганими.

Війна сталась. Вас не питали. Проте що робити у цих умовах це ваш вибір.

Друге — вибір тягне наслідки. Усі бачать цей світ по-різному. Але ми комунікативні істоти. В тій чи іншій мірі кожен з нас частина суспільства, що тягне за собою наслідки. Коли ви отримуєте спадок, то берете його разом з боргами. Інакше цей інститут просто не працює.
Якщо ви думаєте, що нічого не винні суспільству і державі, добре. Але не варто дивуватись, якщо суспільство забʼє вас на смерть за вашу байдужість.

Це крайнощі. А на шляху до цього, вас можуть позбавити прав, зневажити і тому подібне. Вилучення з общини було одним з найсуворіших покарань за давніх часів.
Зараз ми маємо значно більше особистісної свободи. Тим не менш, забезпечують цю свободу саме інститути суспільних рівнів.

Людство розвивається, системи та ієрархії ускладнюються. Свобода нікуди не зникає. Якщо ви готові відмовитись від благ суспільства, аби не приймати труднощів, які постають разом з цими благами, тисну вам руку. До зустрічі в густих гірських лісах, темних печерах, віддалених пустелях.
Або ж серед неонових мегаполісів з чашею для подаяння і в обірваному одязі.
Чи готові ви до цього? Якщо ні, то є недобрі новини — за блага треба боротись.

І це лише низовий рівень. Рівень комфорту за який тримається переляканий міщанин.
Чи може така маленька людина щось відстояти? Навряд. Уся ваша свобода висловлювань, творчості, вільного розвитку, будь-яка свобода — забезпечується силою.

Якщо такого забезпечення немає, можете просто забути про якісь правила. Сила не є поганою чи хорошою. Я б сказав, що сила є прекрасною. А от куди ви її направите? Це знову ваш вибір.
Таких виборів міщанське суспільство старається уникнути.
Проте світ стукатиме у ваші двері стільки скільки буде потрібно аж доки ви не засвоїте урок. Або поки цей стук не переламає ваші кістки.

московія є сильною. Вираження цієї сили досить гидотне але монолітне. Ми також є сильними, відчайдушно сильними, проте все ще занадто відірваними одне від одного і від викликів, що дає нам світ.

Якщо ви оберете шлях розвитку і сили, шлях співчуття і самопожертви (постановки чогось загального більш важливим за ваше особистісне), то отримаєте зовсім інше сприйняття, якість життя і реальність.

То ж якої свободи ви хочете? Свободи втікача? Свободи програвших власній байдужості, ліні, слабкості? Чи свободи вчинку, подвигу, сакральності?

Все це може здаватись чимось віддаленим і абстрактним. Але я дам конкретику. Чи вмієте ви поводитись зі зброєю? Надавати домедичну допомогу пораненим? Орієнтуватись на місцевості? Здаєте кров? Донатите регулярно і такі суми котрі вами відчуваються як щось майже некомфортне? Віддаєте непотрібні речі? Волонтерите десь на регулярній основі? Воюєте в той час як могли б жити своє спокійне життя?

Я не дарма кажу про регулярність, системність. Людина це істота, що 80% свого життя проживає «на звичках». Питання в тому хороші вони чи погані і чи відслідковуєте ви їх взагалі. Нема регулярності, нема й результату — особистісної трансформації.

Все про що я писав у своїх питання — також свобода. Це вартісний вибір, який потребує жертв. Вашого часу, сил, фінансів, здоровʼя.
Кожен робить в міру своїх сил. Кожен може змінитись, якщо дійсно цього захоче і почне йти в напрямку змін. Я бажаю вам бути тією версією себе, котрою ви могли б пишатись. Тією, котра дає вам відчуття спокою, правильності і важливості вашого життя в житті інших.

Фундамент на якому стоїть дім вашої свободи не географічний, а метафізичний, і закладений він десь на рівні вашого сердечного центру. То ж якщо хочете свободи довкола — знаходьте силу будувати її зсередини і випромінювати в простір. Знаходьте силу, освоюйте силу, будьте силою. В мене все.

People come and people go, life is a revolving door.