Самурай, Сицилійський клан, Нескорений, Прощавай друг.

Коли вишуканість була вишуканістю, а мужність залишалась чеснотою серед мас і транслювалась в кіно.

От тобі і «Пішла епоха».

Не подобається мені цей серпень всратий - забагато забирає.

Перегляньте що-небудь за його участі. Дядько і Україну підтримав свого часу.

І задонатити на смерть ворогам не забудьте. Бо фільми ви все ще можете переглядати спокійно лише тому, що якась частина населення не забула, що значить бути чоловіком. Про жінок, котрі воюють я взагалі мовчу — це богині.

Не знаю, що більш швидше вбиває мої нервові клітини зараз — алергія з усіма наслідками чи те, що я тепер командир.

Армія це таке місце, де коли тобі шось два рази пропонують, а ти відмовляєшся, то на третій раз тебе вже ставлять перед фактом.

Шо таке командир? Плюс відповідальність, більше нервів, ніяких привілеїв по факту. Що з цього всього можна мати? Мабуть гарний ґрунт для розвитку стоїчних якостей. Я просто приймаю це.

Якщо ви не мріяли бути в армії і для вас це усвідомлена необхідність, як у моєму випадку, то врятувати вас може хіба буддизм чи стоїцизм..
Краще ж змішати один до одного і пити двічі на день, залпом.

Якою б чистою не була ваша мотивація, довбоєбізм, котрий вас оточуватиме, абсолютна несправедливість та тонна дискомфорту, від побутового до психологічного, таки вас підкосять.

Шо з тим робити? Найважчий крок. Відпустити все. Уявіть що ви вже мертвий. Ви вже проїбали не те шо своє щасливе цивільне майбутнє, яке десь там, на горизонті, майбутнє, що вабить відблисками минулого, але вже й не маєте сьогодні.

Ви ходячий труп — істинний самурай, як в Хагакуре. Біда: знову воїнські метафори. Чесно кажучи вбачаю дисонанс в правій риториці з цього приводу — поділити суспільство на козаків і свинопасів недостатньо, дуже топорне і нежиттєздатне. Ще менш актуальне аніж індуїстська кастова система. Проте це не значить що поділ за діяльністю не має під собою ґрунту.

Піду на Ви, на святая святих — націоналізм. Національні держави це дещо з розряду новизни в світовій історії. Маю думку, що більш узагальнені й прості речі перемагають на еволюційному рівні. Все зайве відсікається. Мабуть це причина того, чому все тягнеться до узагальнень та ярликів: правий, лівий, модерний, архаічний, українець, американець, білий, чорний.

Ці поділи, з одного боку, мають під собою обʼєктивний ґрунт. Але я не можу відірвати його від субʼєктивного сприйняття. За наші уми боряться, бо ж що всередині, те і ззовні. Хочете змінити світ — змініть мислення. Тому мені видніється глобальна світова цивілізація майбутнього, корпоративні держави, в котрих твоє місце визначається діяльністю. Чин бʼє кров, скажімо так.

В кожній нації ви знайдете хороших і поганих з тієї чи іншої точки зору, в кожній нації ви побачити суддів, крадіїв, убивць, святих, поліцейських, рятувальників.

Чому так? Бо світ функціонує за безліччю своїх законів. Суспільний рівень передбачає взаємодію між людьми. Чим вона буде обґрунтована? Тим що ми можемо зробити одне для одного. Ми не рівні. В кожного свої схильності, бажання, навички. Якщо загальний рівень зрозумілий — безпека, вдоволення, самореалізація, то точковий розгляд питань, тобто проявлення цих потреб, буде дуже відрізнятись.

Тому усі розмови про рівність треба вести з безліччю засторог. Не думаю, що нації щезнуть в найближчі 500 років. Але їх змішування і розмивання, безперечно неспинний процес. Націю можливо зберегти у випадку коли дійсно левова доля народу поділяє погляди на безліч речей і має змогу та бажання ці погляди відстоювати, в тому числі ціною життів окремо взятих індивідів.

Чи потрібне це відстоювання? Чесно кажучи, я не знаю. Можу лише виходити з власних потреб і бачення, котрі говорять мені, що наразі я за становлення нації маю поборотись. Чому національні держави взяли гору в свій час? Бо давали змогу знайти щось спільне для величезної маси людей, а також дозволяли перерозподілити соціальні ролі. Плюнути в їбало традиційності і сталості. Чи погано це? Не думаю.

Світ балансує. Це було необхідно. Це дозволило вдовольнити потреби дуже багатьох людей. Але часи йдуть і хтось іде далі. Все змішується. Народи, стани, класи, професії. Усе шукає нові форми існування.

Думаю з часом національність стане чимось, що так само визначається діями, а не народженням або іншими вродженими ознаками. Воював за націю? Є її частиною. Розділяєш її мову, культуру, історію? Хочеш відчувати себе їх частиною — будь ласка. Але будь готовий довести, що це істинне бажання, а не бутафорія.

Але навіть так це все буде другорядним. Мені здається, що за своєю природою, людина схильна до експансії.

Ця планета лише початок. Тільки якщо ми впораємось. Аби йти далі, маємо усвідомити себе як єдину спільність — землян чи типу того. Громадяни Землі. Зараз це виглядає як фантастика але як на мене це так само логічно, як і увесь попередній розвиток людства — від малих спільнот (родин, племен) до величезних - націй, релігій.

До речі, так, релігійна ознака сильніша за національну. Бо більш універсальна. То ж релігійний ренесанс це також один з основних факторів, котрі визначатимуть наше майбутнє.

Світ стає все цікавішим. Хочеться просто дожити до цього кіберпанку. Як це все прийняти і не поїхати головою? А уявіть, що ви вже вмерли. І все проїбали. А тепер гляньте довкола.. Час є, можливості є..І ви ніби переживаєте своє життя наново. Тоді вас не хвилюватиме ні кіберпанк ні цифровий неофеодалізм та корпоративні держави майбутнього.

Місце втечі й тиші є завжди, це ваш вибір.

То ж такий стоїчний підхід відкриває перед вами багато дверей, позбавляє ниття, обдаровує таким здоровим похуїзмом, з цілющими властивостями, я б сказав. Будьте розважливі, це лише життя.

Навіть якщо ви зовсім не мріяли стати воїном, а потрапили у всесвіт вархамера чи скайріма, саме ваш вибір, як до того віднестись і що робити. Шукайте і дійте. Україна це взагалі атракціон сенсів. І те що поки шо вас закинуло в історичний бойовик, не означає, що ви ще не зіграєте в симулятор огородника.
І одне нічим не краще за інше, перефразовуючи одного відомого імператора, котрий свою капусту любив більше за імперію (як не дивно річ дійсно про звичайну капусту в городі, а не оце от все).

То ж світ цікавий. Навіть якщо ми в армії, а довкола кривавий довбоєбізм з перспективою мордора.

Що в вас залишиться? Лише ваші вчинки. Те, що у вас неможливо відняти. Який би прохаваний і хитрий ти не був, завжди знайдеться хтось вправніший. Те що було дано тобі від народження, може бути забрано випадком — здоровʼя, сімʼя. Ти можеш втратити положення, гроші, що завгодно. Але вчинок ти втратити не можеш.

Це мабуть найкрутіше. Коли досягаєш усіляких висот на різноманітних поприщах, за якими нас так відчайдушно жене лайфстайл-маркетинг, розумієш, що в фіналі це все лише гра. І єдине що в ній важить, це здійснені вами вчинки. Навіть кожен відморожений мудак і довбойоб не вірить, що він такий і не хоче аби інші його таким вважали.

В глибині свого нутра ми розуміємо, що важливо. Проте лазерне шоу споживацького суспільства настільки засліплює, що не встигаєш навіть розгледіти себе в дзеркалі. І я не про зовнішні дзеркала. Подивіться на себе зсередини. І жахніться. скільки ж там одноразового непотребу? І тільки ви в силах викинути і заспокоїти нарешті свій внутрішній океан.

Навіть в крові і лайні, усе це можливо. Продовжуйте діяти. Діяння — єдина маніфестація віри. В будь-що.

То ж обіймаю вас і продовжую свою роботу, видираючи горло від кашлю, а очі від запалення. Без достатнього сну та нормального харчування. Без близьких поряд.
Без улюблених справ, нормального відновлення і відпочинку. Стільки скільки відчуватиму можливим і необхідним. І все це дрібниці. Тому що тут все значно жорстокіше і жорсткіше. І всі мої дискомфорти це просто стандарт, як ваша ранкова кава. Проте страждання і насолода лише субʼєктивні відчуття.

Міняйте полярність. Міняйте сприйняття. Будьте спокійні.

А це я був в Іспанії. Гарна країна. І наче без амброзії хехе))

Просто трохи часу.

Ні, я не хочу в минуле — я просто хочу до себе.

Всьому свій час.

Допоможіть дотиснути петицію будь ласка.

Взаглі дивуюсь, шо вона за один день не закрилась при такій кінематографічній історії.

Шо я зрозумів, будучи в армії — мої погляди на життя ніколи нікуди не впишуться до кінця. Я хуйова ролмодел, як її не покрути.

Ненавиджу узагальнення поглядів, ярлики та іншу хуйню. А це нажаль нормальний спосіб сприйняття світу для людей.

Людське схвалення чи засудження нагадують мені пропалену шльондру, яка завжди йде туди, де більше платять.

Друга річ, котру я зрозумів в армії — добрим я з неї не повернусь.

Третя — колись мене ненавидітимуть і зневажатимуть ті, хто раніше любили.

And last but not least… Мені на все це буде абсолютно похуй.

Іронічно, але єдині двоє людей, котрі могли зрозуміти мене по життю, зараз не тут. Хтось обрав трансфер в Канаду через Польщу, а хтось сонячне проміння Португалії.

Так само зробили ще двоє надзвичайно близьких мені людей, чиї цінності я розділяю, і кому бажаю по життю лише щастя та успіхів.

Усіх їх мені не вистачає.

І все ж, як я написав вище, я ніколи не впишусь повністю в жодну з систем. Тому я зробив те, що вже зробив. Я тут. Де війна.

А колись обиратиму знову. І можливо зовсім інакше. Все по-іншому, все як захочу, все як вважатиму правильним саме для себе.

Україна? Можливо я за неї помру.
Але мені її мало.
Я хочу весь світ.
Жодних привʼязок та привʼязаностей.

Колись я був зовсім близький до тієї свободи, котру собі змальовував. А потім прийшла війна.

Але я до тієї свободи доберусь.

Єдине, що мене зупинить це смерть, і те до наступної інкарнації (с)

Пу пу пуууу... Мото цієї війни.

Був у Харкові, провідав пораненого побратима, пожмакав на вулиці прегарного хаскі з повною гетерохромією, поїв у ресторані, сходив у зоопарк (нахуй зоопарки).
Одним словом, подивився людей, подумав, насолодився.

Шо я можу сказати? Відчув себе так ніби вийшов з-за ґрат. Можна просто гуляти, знайомитись, милуватись старим містом, насолоджуватись холодним вітром, прокрастинувати і планувати. Так це відчувається. А за кілька годин звідти знову всраті бліндажі, побруднені берці, двісті, триста, і підари, що респавняться кожного виїзду, скільки їх не вали. І ніяких зупинок.

На війні мене бісить підпорядкованість. Стільки років крокував до того аби ні від кого не залежати, мати можливість сказати "стоп" і "ні" будь-чому, щоб в результаті перерізати своїй свободі горло над жертовником нації...І зробив би це ще раз — така ціна становлення і треба її платити.

Але до чого я? Просто дискомфорт. Коли ти цивільний, у тебе є більш повна "свобода на нахуй". Ти можеш послати будь кого і будь-що без особливих наслідків. Війна ж така штука, що необережне слово чи дія може зчинити вплив не лише на тебе. А всі твої безцінні і недоторканні права не згодяться навіть для паперу під самокрутку. Свобода нікуди не дівається. А от наслідки вибору вже зовсім інші.

Мирне життя на смак ніби втрачене дитинство. Хочеться в нього пірнути і плавати як в тому клятому морі. От тільки в ті далекі часи поряд була мама і гидотні надувні нарукавники, що тримали тебе на плаву.

Але раз освоївши плавання, вже не повернешся до стану його незнання. І в нарукавники всуватися вже недоцільно й зашкварно. Так і з цією війною, насильством, сакральністю — безвідкатне дорослішання без можливості рестарту. Втрата вкоріненого відчуття Миру.

Це не значить, що я не маю бажання поїхати в абстрактну Бразилію, щоб танцювати там з цілком конкретною гарячою дівчиною (привіт, кохана), споглядаючи мирне нічне небо і тепле світло ліхтарів. Але де б я не опинився, мені вже не забути 24 лютого з тим відчуттям ахую і безсилля. Скільки б не тривав мир, його завжди може перервати війна, яку я не зможу зупинити. Лише прийняти, підготуватись, долучитись або ж втекти від неї. Іншого не дано.

Той "мирний" стан свідомості п'янить мою пам'ять. Я не хочу цілковито його втратити. Тому мені так приємно бачити освітлені міста вночі. Вони нагадують про тригодинні подорожі машиною з мого дитинства. Темні жахливі дороги, освітлені лише зорями і світлом фар, очікування того, як я приїду в село, вдихну незвично чисте повітря та побіжу пити воду, яка так відрізнялась за смаком від міської. І згодом дорога назад, в нічний Київ, що світиться 24/7. Ніякої небезпеки. Це те, що я так хотів би передати своїм дітям. Хоч трохи миру і безпеки.

Парадоксально але єдиний спосіб цього досягти, це продовжувати воювати. Аж доки світовий баланс не зміститься і ми не помітимо, що топимось в крові. І ніхуя романтичного в тому нема. Пора випливати.

...А Харків цього разу мене дуже порадував. Колись я в нього влітав аби віджати якийсь автосалон, заарештований в рамках кримінального провадження..Тоді місто здалось мені мертвим. Сьогодні ж я ним упивався.
Що ж..тепер є настрій перечитати Степового вовка. Колись мене ця книга неймовірно надихнула і навчила досить простим але важливим речам...

Нахуя тобі жити, якщо ти все ще не навчився танцювати з красивими жінками? Навіть якщо не вмієш танцювати..? Думайте)... кохайте, воюйте, танцюйте.. Така вже наша антитрилема існування)

Вітаю, панство.

Нарешті маю змогу поділитись з вами збором і невеликим подкастом чи інтервʼю — називайте як хочете)

Поговорили на досить вузькоспецифічні теми але вам може бути цікаво, раз ви вже тут. Крім того, розповів коротко про наш збір.

Підтримайте гривнею, котани, це зараз дуже треба 🫶

За невеликий донат в 600 грн, до речі, зможете доєднатись до йога-марафону, котрий проводить мій Майстер. Хто мене знає, той в курсі й щодо моєї скурпульозності і дотошності у виборі спеціалістів. Люблю я майстрів своєї справи. Паша безумовно з таких, тому доєднуйтесь, пробуйте практику на собі і отримуйте результат.

https://www.instagram.com/p/DB3E2i4hbdj/?igsh=amszNG9pZGhtbTZs

А ось тут ми загалом і поговорили 🗿🌚

Якщо вам зайде, пишіть. В майбутньому я сподіваюсь повторити досвід таких розмов на цікаві мені теми. Але то вже буде більш конкретно і глибше.

Друзі. І перед початком марафону все ж таки добився і отримав дозівл на публікацію інтервʼю з командиром, якому ми збираємо.

Поговори про йогу, буддизм (він буддист), війну, армію і купа всього ще. Як на мене-дуже цікавий матеріал, тому всім хорошого перегляду.

Нагадую про наш збір, всі інформація вище

https://youtu.be/i4quUrO9mtM

Ну і найголовніше… Не забудьте про банку…🌚🌝

send.monobank.ua/jar/ATd7Ynk1gg

Ну, і шоб трошки нагадати, шо кожна ваша копійчина сприятиме утилізації наших недобрих сусідів, закидаю один з відосів нашої роботи.

ps/ так, ви можете почути тут мій прекрасний голос🗿

💥Піхотний фарш

Ліквідація ворожої піхотної групи FPV-дронами.

📍Харківщина

Працює екіпаж «KEHTU» - лайк цим козакам.

🫡 Ми нищимо ворога кожен день!
Підтримуйте, підписуйтесь, донатьте на FPV (їх потрібно дуже багато)!

Збір на важкі дрони: https://secure.wayforpay.com/button/bb764dd8ee55f

☑️ ПІДПИСКА ТГ / YouTube / ФЕЙСБУК / TWI X / ІНСТА / TikTok /SL8-🇺🇦

Був такий кацапський виконавець — “Старательно рефлексирую”.

Нічого окрім його псевдо я не памʼятаю. Але якби я зараз робив тріпхоп альбом, то називався б він «Стараюсь не рефлексировать».

В мене вже зібралось немало не дописаних текстів, а вони мене абсолютно не влаштовують.

Результативність росте, я краще сплю, в моє життя повертається ритуалістика: від дихальних технік до йоги і спорту в цілому (д - дисципліна). Буддійська формальна практика теж зі мною хоча й нерегулярно.

Є й інше хороше.
Один крутий пан після кількагодинної нічної відеоконфи на тему «Психоделіки та реабілітація військових» ще й вирішив підігріти мене чаєм. Що чудово, бо мої бойові тануть у безлічі замовлень, що стосуються війни, а середній чек по чаю на цивілці це 10-15к. Шоб вистачило на півроку) Тут жаба душить на таке витрачатись.

До речі, про крутих людей.
Йоги та тьма інших небайдужих закрили наш збір на машину, вона буде вже на днях. Відчуваю вдячність. Навіть хочу їздити. Загалом, битись моє серце швидше завжди змушували лише мотоцикли. Війна це потрохи змінює.

В мені забагато усього аби вивалити це на цифровому папері.
Коли все йде в потоці, не хочеться особливо говорити. Надлишку енергії з бажанням розʼїбати увесь світ (в хорошому сенсі) в мене поки нема. Роблю, що маю, в своєму темпі.

Війна все такий же пиздоріз і все так само необхідна. Мʼясорубка Клаузевіца. На цю тему в тому числі гарно написав Врядник. Вийшла його Автаркія. Чудове чтиво. Багато з чим не погодився б але в цілому нічого кращого не читав на тему сприйняття війни, використання різних практик в цих жорстких умовах та воїнського світогляду загалом.

Якщо книга Зелінського нагадувала мені типову брошуру успішного успіху в плані мислення але для військових (занадто банально, при всій повазі до автора), то Автаркія жива і пристрасна. Цікава і ефективна в своїх практичних аспектах. Огляду не буде. Як я не зробив його на Метаромантику й кілька інших цікавих творів, так і тут.

Почитайте самі, я просто порекомендую.
Настрій у мене лежати в невеликому човнику, котрий течія несе в бік серпневого заходу сонця по одній із приток Десни, в бік Новгород-Сіверського монастиря.
Мала батьківщина в тих краях. Місце сили.

Мої архетипи розростаються ударами грому і блискавки посеред хмарного неба. Якщо я не є ними, то хто я? На тлі чого я їх бачу і де це тло?

Похуй.

Гра продовжується, воїни проламують двері войовничих вимірів потойбіччя, кров напуває землю достоту. Впору б захлинутись але ця земля бачила й не таке.

А я й далі пливу в тому човні, як майстер дзен. Тільки дзена там немає. Як і майстра. Як і мене. Та це питання часу. Поки ж подякую хвилям розуму — іноді вони виносять мене до приємних берегів.

Я хотів би обійняти кожного й кожну, хто втрачав. Мені теж боляче. Проте мені й добре. Горе й виття це нормально. Та пригадувати тих, хто жив і пішов як воїн не завжди варто з одним лише присмаком гіркоти.

Ірландець… Цей текст також усе ще лежить не дописаним. Десь лежить і він сам. Судити про смерть воїна з позицій обивателя, дурно хоча б з поваги до полеглого. Сльози це нормально. Сльози це ваше невідʼємне право. Як і помста. Як і прощення. Як і все по колу.

Більшості просто ніколи не стане зрозуміло, що таке красивий вчинок і красива смерть. Мораль лише відносність. Добро і зло не сталі величини. За смертями героїв не варто бачити одні лиш сльози і горе.

Вбивство ворога це таке внутрішнє покликання. І я збрешу, якщо скажу, що подекуди й сам не відчуваю від того задоволення. Але я себе і воїном у означеному мною сенсі не назву. То ж і відчуття ці не настільки притаманні мені.

Проте воїнів я бачив. І якщо ви думаєте, що їм не хотілось би крові і агонії ворогів, то ви ахуєнно так помиляєтесь. І в їх бажанні немає нічого поганого.
Сучасний світ старанно намагається змалювати нас миролюбними у наших же очах. Хоча ні. Зі світом усе в порядку. Це ми не чесні з собою. Не визнаючи якоїсь зі своїх сторін, ми спотворюємо реальність.

То ж згадуючи тих, хто пішов і ллючи сльози, радійте подекуди за те як ахуєнно ці лицарі єбошили на фарш своїх опонентів. Честь.

За цей місяць мене стільки разів запитали, як моя менталка, що я вже і сам цим зацікавився. Як на мене, то найкращий стан менталки тоді, коли про неї не думаєш. Я не можу нічого сказати про це. Один день так, другий сяк. Просто я вмію працювати з внутрішнім світом. Але в цілому, скажіть який стан менталки є нормальним і хто визначав ту норму? Мій розум діє відповідно до обставин. До війни моя психіка не часто стикалась з тим, що мене намагатимуться регулярно вбити, знаєте.

Згадана вічна гільйотина в купі з невизначеністю майбутнього і вимушеною необхідністю розпорошуватись на декілька діяльностей, замість того, щоб лупати одну-дві улюблених, котрі приносили б мені користь, задоволення та гроші... Увесь цей стан ніби не окей.

Але що про це думати? Найкращий інутремент для вирішення ментальних проблем має дві складових. Перша — робота з тілом. Бажано переносити його у просторі доволі часто, а ще й простір довкола нього змінювати. З другим підпунктом в мене дуже важко. Це виморожує. Але на війні така хуйня, що головна аксіома — "аби не гірше".

Другий пункт — припинення внутрішнього діалогу. Не плутати з уникненням себе і своїх проблем. Акт припинення діалогу це реалізація бездіяльності на рівні думок і емоцій. Якщо точніше, то це позбавлення їх уваги та відрізання чуттєво-мисленнєвого потоку, ще на етапі його зародження. Тобто до того, як цей потік зачепить вашу увагу разом з енергією, вбере їх в себе і понесе бозна куди, витискаючи вас ніби спанч-боба, що впав у простір між кухонною мийкою і запліснявілою стіною совкової кухні.

Ви не намагаєтесь вимкнути свої думки і почуття. Ні, ви просто помічаєте простір між ними і практикуєте утримання стану споглядання цього розуміння. Коли ментальне усвідомлення того, що всі ваші думки і почуття живуть окремо від вас, як Споглядаючого, закріплюється на рівні переживтого досвіду, спокій приходить сам.

Дуже дієва і гарна річ. Проте є й деякі нюанси. Утримувати це сприйняття допомагає регулярна медитативна практика. Складність в тому, що нічого особливого робити не треба. Але ми так звикли творити хуйню, що не розуміємо, який стан є первинним. Спокійним і нормальним.

Бездумне прослуховування музики, споживання тонн контенту по всім каналам сприйняття...Ось це все заважає. І може хитати вашу кукуху сильніше за війну, як таку. Але й на війні хіба більшість виходить з цього колооберту довбоєбізму довше ніж коли йому загрожує небезпека? Зрідка.

Світ йобнувся. Я завжди намагаюсь утримувати ясне сприйняття і бачити красу, навіть серед усіх потворностей. Але що я зрозумів...Моя карма не така вже й хороша для цього.
Так, я не бачу в потоках лави і гівна молочні ріки, як це буває в Просвітлених. Я лише сприймаю усе як закономірний результат і випромінюю любов та співчуття. Принаймні намагаюсь.

Але треба визнати (мені; за вас я не знаю), що світ таки йобнувся абсолютно цілковито.

...Куди не кину оком стомленим -
Кругом хуйня...

І спарва не в тому, що заябують мене питання сучі і все таке. Просто плотність, насиченість і об'ємність мисленнєвого і чуттєвого потоку в людства настільки зросли, що від таких показників, черепушки вже не можуть не тріскатись. Війни, катаклізми, крайнощі. Ти можеш вибудовувати свій власний світ...Але не можеш змінити загальної тенденції. Твій максимум це кораловий риф спокою серед океану пиздеця. І риф цей все одно під водою. Мить перед обличчям нескінченності. Процес вже не піде в зворотньому напрямку. Усе це можна лише пережити, якщо вдасться.

То ж як моя менталка..?
А я їбу?)

Я волів би тихо робити гроші, кохати й піклуватись про жінку, виховувати трьох дітей і слати цей світ нахуй разом з усіма його історичним викликами, геройствами та іншими висерами концептуального мислення. Так само як я хотів би слати нахуй погоню за грошима, задоволеннями, швидким дофаміном і якимось статусом та іншими зовнішніми атрибутами.

Стоїцизм чи Гедонізм? Аксіома Ескобара.