One of the strongest nominees on EFA was Olga Zhurba’s film Songs of Slow Burning Earth in the documentary section. Competing against it were Riefenstahl and Hassan from Gaza. The winner, however, was Fiume o Morte by my Croatian friend Igor Bezinović, a film about the poet Gabriele D’Annunzio.
I’ve known Igor for about eight years and have visited his hometown of Rijeka several times, where the film was shot. He delivered his acceptance speech first in Croatian and then repeated it in English. He said he was dedicating the award to Rijeka and to the student protests in Croatia.
Igor isn’t on social media, but you can congratulate him by liking this post. It's sorry that our Ukrainian film did not win, but it was really strong competition.

Моя розмова з грузинським режисером Олександром Коберідзе про його "Сухе листя", найекспериментальніший фільм року. Редактор видання e-flux удосконалив інтерв'ю, попросивши задати Сандро кілька важливих питань.

Подивилась сьогодні Germany Year 90 Nine Zero Годара на пресс-показах Berlinale - Berlin International Film Festival і ще раз подумала, який же все ж таки бездарний Nouvelle Vogue вийшов у Лінклейтера. В 1991 року Годар вже знімав фільми у дусі ессе, які нагадають його пізній "Соціалізм" та "Прощавай, мова", і як і усі у ці часи (по ретроспективі Берлінале цього року це дуже видно - Жилнік, Макавєєв ) цікавився Пушкіним та Прокоф'євим. Весь фільм побудований на цитатах (справжніх і вигаданих), як це любить ЖЛГ, і є конструктором надбань світової культури від Брехта і Баха до Данте і Сервантеса. Формально у кадрі секретний агент Леммі Каушен, який фігурував у "Альфавілі", намагається вибратится зі Східної Німеччини на Захід. Перший же кадр закінчується крупним планом вуличного вказівника Karl Marx Strasse, вулиці у берлінському Ньойкольні. І кидається у вічі наскільки складною була фігура Годара і його тип мислення, і наскільки Лінклейтер його приземлив, упростив и притрусив рожевою пудрою.

Таке враження, що сценарій "Нувель вог" писався буквально по мемуарам і інтерв'ю ЖЛГ, бо Гійом Марбек не розмовляє як жива людина, а як цитатник або чат гпт. Людина-міф він і є звичайно міф, але мені здається Лінклейтер зробив образ пластикового зухвалого Годара просто від безсилля. Він не зміг приблизитись до чогось справжнього і навіть не намагався. У фільмі звичайно гарна робота кастинг-директора, який знайшов півсотні акторів схожих на справжніх діячів "Нової хвилі". Гарна робота оператора. Але сподіваюсь, що колись ми нарешті отримаємо спражній байопік про Годара, достойний людини, яка не захотіла на усе це дивитись у 90 років і покінчила життя евтаназією. А не оцю пародію яка сьогодні отримали два "люм'єри" - за режисера і актора.

Обіцяне інтерв'ю з Альбертом Серра. Під час інтерв'ю він весь час поводився як нарцисичний павлін, а після мого питання про російський проект піджав хвіст та швидко завершив розмову

Уважно вивчила програму головного конкурса і перспектив Берлінале. Ну там не все так вже і погано, але це інший тип фестивалю. Присутність великої кількості режисерів-ноунеймів компенсує те, що в їх фільмах грають біль-менш зірки. Ось наприклад у фільмі Animol про темношкірого підлітка режисерки Ешлі Волтерс грає Стівен Грем (мабуть знову чийогось батька). У A Prayer for the Dying Дари фон Дусен сам Джонні Флінн, той самий британець, який грав у "Еммі" і нещодавно засвітився у "Прощавай Джун", режисерському дебюті Кейт Уінслет. Це у "Перспективах". У головному конкурсі крім таких режисерів-зірок як Мундруцо (саундтрек до якого до речі писав френс-бейсед росіянин Євгеній Гальперін), Шанелєк і Алана Гоміша, є фільми, наприклад с Сандрою Хюллер (Rose by Markus Schleinzer), з Жюльєт Бінош (Queen at Sea by Lance Hammer), з Ель Фаннінг (Rosebush Pruning by Karim Aïnouz). (Про рівень майстерності Каріма Ануїза я промовчу, "Мотель Дестіно" - один з найгірших фільмів Каннського фестивалю 2024 року).

Якщо Берлінале Карло Шатріана був фествалем authors, Берлінале Тріші Тутл - це фестиваль actors. Недарма за її едиції в Берлін вперше прилетів Тімоті Шаламе. І цього року відібрано фільми маловідомих режисерів, але з зірками-акторами. Це мабуть той самий поворот у політиці фестивалю, який хотіли від нього мер Берліна та фінансові інституції - долучити на Потсдамер-плац зірок і зробити червону доріжку більш червоной. Ну що ще сказати - після того як фільм Хон Сан Су засунули у "Панарому", може він більше в Берлін вже й не приїде. Бо він і Джеймс Беннінг - єдині хто залишились з колишніх постійних "відвідувачів". Цього року немає навіть Дені Коте. Попри все will try to enjoy.

У продовження попереднього посту про Берлінале: просто Тріша Тутл рекламує мерч

З усієї когорти заявлених щойно жюрі Берлінале знаю лише Фредеріка Гамбалека з Перспектив. Моє інтерв'ю з ним читайте тут

Коли в 1986 році сталася аварія на ЧАЕС, це був вихідний, субота. Але мама чомусь пішла на роботу, хоча працювала завідуючою дитячого садку. Був теплий як щодо квітня сонячний день. Я гуляла на вулиці у своїй улюбленій рожевій спідниці. У кінці вулиці я побачила маму, яка йшла з роботи та побігла їй назустріч. Мама була дуже схвильована і сказала щоб я йшла додому. Згодом бабусі дісталося від мами, що вона випустила мене на вулицю. Але ми жили в Білопіллі за 400 кілометрів від вибуху, тому все минулося. Сьогодні я була на ретроспективному показі Берлінале українського фільму 1990 року "Розпад". Він про те, як сталася Чорнобильська аварія, як еваюкуювали тисячі людей на автобусах із Чорнобильської зони, а номенклатура тікала на броньованих автівках в аеропорт і замовчувала ситуацію. Я дивилась на це попередньо прочитавши, що в Києві у власній квартирі насмерть замерзла бабуся, яка пережила Голокост, і в мене просто не хватало нервів дивитись.

Україна просто зараз знаходиться у пункті гуманітарної катастрофи у мільйони рази страшніше за Чорнобильську аварію. У моїх знайомих у Сумах плюс тринадцять у квартирі і електрична плита для готування у той час як світло вимикають по 16 годин на добу. Регулярні прильоти, про які всі ви добре знаєте. На днях влучили у дитячий садок у Ворожбі. Сподіваюсь, у німецьких критиків, які прийшли на показ, вистачило сил додивитись фільм і у своїх статтях вони привернуть увагу до України. Дякую, Berlinale - Berlin International Film Festival за те, що включили цей важливий фільм до програми.

Я не знала, що на прес-показі Берлінале може бути повний зал, і мені доведеться сидіти на підлозі. Таке було сьогодні на показі The Moment, фільмі з іконою зумерів Charli XCX. Я до сьогоднішнього дня не чула жодної її пісні, феномен її популярності викликає у мене дисонанс, але фільм дуже ок. Рецензія буде пізніше.

Finally! Після двох місяців очікування нарешті поговорила з Надавом Лапідом про його неймовірний фільм Yes. Інтерв'ю буде опубліковане у весняному номері шведського друкованого журналу FLM. Як прев'ю моя ідея для заголовку така: "Не думаю, що Трампу важлива думка Мартіна Скорсезе про його президенство"

У 2015 був такий польський фільм Перформер Лукаша Рондуди, про який я трохи писала для видання "Нова Польща": Оскар Давіцький — відомий польський художник, який через екстремальні перформанси «досліджує межі свого існування». Скажімо, засовує голову в петлю, тримаючись за повітряні кульки. Стрибає на батуті у свіжовикопаній могилі. Заграє зі смертю. Шукає нові ідеї для перформансів. У нього закохана галеристка — саме вона допомагає знайти куратора, якому подобаються скульптури Давіцького. Фільм, у якому знявся реальний митець Давіцький, — не документальний, хоча точно відтворює кон’юнктуру сучасного артсередовища. Подані в титрах дати життя митця є фейком: Оскар живий." Зараз Лукаш Рондуда зняв новий фільм, який вчора було представлено в Роттердамі. Фільм знову знятий на основі історії реальної людини. Здається, Рондуда, який є куратором Музею Сучасного мистецтва у Варашаві, бере сюжети прямо з робочого життя.

Моя бумерська рецензія на фільм Charli XCX

Зробила інтерв'ю з парою аніматорів, в яких цікаве прізвище Лондон. Це олдскул короткометражний фільм, про те як батьки на 14-річчя сина захотіли влаштовувати йому сюрприз, якого він ніколи не забуде і запросили... стриптизерку. Ідея пришла Енді Лондону під враженням від дитячих спогадів, коли таке трапилося на вечірці у друга. Ця розмова про часи Рейгана, про травмуючий дитячий досвід та унікальну техніку анімації, коли прототипом героя став власний син Лондонів. Прем'єра фільму відбулася на Санденсі

Взагалі-то це вже п'ятий повнометражний фільм молодого ісландського режисера Глінура Палмассона і він не новачок, а серйозний фестивальний гравець. "Любов яка залишається" була відібрана від Ісландії представляти країну на Оскар, але не увійшла у шортлист, хоча на мій смак фільм набагато краще розрпіареної "Сентиментальної цінності". Так сталося, що я бачила всі фильми Палмассона, вивчала його творчість та писала про нього раніше. Дуже часто він знімає на плівку 35 мм безкраї ісландські пейзажі, на фоні яких відбуваються якісь драматичні події. У центрі сюжету зазвичай сімейні відносини. Наприклад у фільмі "Білий, білий день" чоловік після смерті дружини дізнається про її зраду. "Любов яка залишається" - фільм про розлучення але й про пошук примарного зв'язку між двома людьми та спроби його відновлення. Один з головних героїв, Магнус намагається зрозуміти у чому секрет його почуття до дружини і в чому зміст його кохання до неї. Палмассон - тонкий режисер, але антипод Бергмана. В нього теплі фільми, хоча й сповнені іноді темними і іронічними метафорами. А ще в цьому фільмі грає власна собака режисера Панда, яка отримала у Каннах Пальмову гілку. З вчорашнього дня у прокаті в Україні, але українські видання не замовили мені текст. Тому пишу для Австралійського - там теж прокат.

цікавий гібрид з Роттердамської програми Bright Future. А ще виявилось, що режисер, болгарський німець - знайомий моєї подруги. вона розповіла, що вони разом зустрічали українських біженців на польскому кордоні, а потім він дозволив їм жити у своїй квартирі, а сам кудись з'їхав. highly recommended. і до чого тут Бодріяр?

У цьому анімаційному короткометражному фільмі пари Лондонів з Лондону (sic!) мені сподобався не лише унікальний стиль анімації, коли силуети героїв прорисовують поверх контурів живих акторів, але й саундтрек. Починається з кількокохсекундного, але впізнаваного фрагменту моїх улюблених Carpenters, а потім двічі у різних варіантах повторюється культова пісня Crispin & Glover. Прем'єра фільму відбулася на Санденсі

3 days to Berlinale - Berlin International Film Festival. Fully agree: MORE PETZOLD