Часто, коли бачу як хтось помирає, думаю про те, що ця людина народилась, сиділа на батьківських руках, засинала під теплим поглядом рідних, які обіймались і спостерігали як засинає їх чадо, отримувала подарунки на Новий Рік, грала в доганялки з батьком, приймала їжу з маминих долоней, ходила на побачення, отримувала якісь слова підтримки від вчителей, і все це життя вело цю людину, в даному контексті чоловіка, до того, щоб десь в чужій країні ось так безглуздо загинути, в кращому випадку стати «контентом», героєм ролика знятого на дрон, ну або на телефон того, хто буде проходити повз твоє тіло і знімаючи казати: «шо ти, голова, нахуя сюди прийшов? Мовчиш? Ну ото і мовчи».

І чим буденніше відбувається ця смерть, чим effortless-сніше(не знаю як краще сказати це українською, з найменшим докладанням зусиль, мабуть) вдається забрати у цієї людини життя, тим частіше про це задумуюсь.

Не веду ні до чого, просто не привʼязуючись до нації і обставин, мабуть прикольно було б якщо дійсно в момент смерті свідомість поверталась в дитинство. Туди, де тепло, затишно і безпечно, з найближчими людьми.