- Не потрібно мені нічого зичити.
- Що? - обернувся я.
На мить мені здалося, до він не може підібрати слова.
- Якщо не хочеш...ну тобто, я знаю, що тобі це не подобається.
- Про що ти взагалі базікаєш?
Він завагався, а потім жартівливо, хоча й не дуже, відповів:
- Ну коли я востаннє зичив твою сорочку, ти ледь не задушив мене.
Кров налилася мені в щоки.
- Якщо я все правильно пам'ятаю, - відповів я, - ти тоді запропонував зняти з себе одяг.
- Технічно, то був твій одяг.
- А якщо я запропоную не душити тебе в обмін на те, що ти нікому більше не пропонуватимеш знімати чий-небудь одяг?

- Фармере, ти що збуджуєшся?
Я хотів вмерти. Просто там і одразу ж. Мені хотілося, аби підлога під ногами розступилася, аби ми всі вчотирьох загинули на місці. Я і далі витріщався на стелю і вдавав, ніби не почув.
- Якщо так тяжко втриматись, - прошепотів він так тихо, наче голос у моїй голові, - можеш спокійно...ем...дати цього раду. Тільки тихо.
- Заткнись.
- Простягнути руку допомоги?
- Іди к бісу, Дарнею.