я проводила півроку тому марафон для поетів та сонграйтерів
він все ще є в записі

тому якщо вам цікаво - прошу дуже ❤️

я ховаю свій погляд між вигинів вій.
я не можу дивитись на тебе. ти - Вій.
подивлюсь - і полізе нечистий.

я без кола із крейди чи навіть хреста:
зрозуміла, знезброєна, тиха, проста,
як просфора - із пісного тіста.

ти інакший. ти змій, перелесник. мольфар.
як твій рід як носій гріховодницьких чар
не згорів у вогнях інквізицій?

тільки погляд - і весь буковинський фольклор
вже розгойдує балки душевних опор
крізь розширені чорні зіниці.

ти лукавий і грішний. не знаєш межі.
провокуй, прирікайся, що хочеш кажи –
я не буду дивитись у вічі.

але в мить, як не будеш дивитися ти,
і втрачатимуть пильність в орбітах чорти –
озирнусь. і постукаю тричі.

кімната. я і він. просекко. жар від тіл.
деталі не усі розкрию вам наразі я.
і він у певну мить мені прошепотів:
«скажи, яка твоя прихована фантазія?»

кажу: «ти уяви великий чорний дрон
гуде, аж небосхил підхоплює вібрацію,
і він летить на схід, долаючи кордон
крізь ниви і ліси в російську федерацію.

повзе велика тінь дахами у містах
на місію, колись, не скоєну Гаагою.
і кожен Божий звір, комаха або птах,
що бачить в небі дрон, киває із повагою.

все вище блиск зірок, все нижче горизонт -
московська окружна, десяте коло Данте.
востаннє і вуглець, і кисень, і озон
розріджують вночі ударами куранти.

дзижчить над містом дрон, немов травневий хрущ,
фінальний лейтмотив - повітряна тривога.
це буде другий том роману «Мертвих душ»,
дописує сюжет вже не Микола Гоголь.

нарешті дрон і Кремль зліпились, як магніт.
і ясно хто є ким: хто мінусом, хто плюсом.
летять уламки скла, кераміки і плит,
ховає мавзолей під землю землетрусом.

хтось дзвонить ФСБ - не ловиться звʼязок -
порвався, певно, шнур від зламів штукатурки.
ховається орел макітрами в пісок,
і трощить свій хребет об металевий бункер.

розбрикує удар над площею граніт,
і чавить від свого падіння кожне падло.»
сказала я йому… і вже в наступну мить
ми в раковині вдвох перемо простирадло.

відсилка до вірша Франка

летить.
це убік, чи одразу - у мене?..
під шкірою пульсом здригаються вени
порожні квартири. забиті підвали.
нам містом вночі сплав важкого металу
пронизує свистом небесну блакить.
летить.

летить.
обривається вибухом. близько.
звук скла та бетону. вібрація. тріскіт.
поки що - не я. але це - тимчасово.
бо там на світанку за обрієм знову
з погрозою знищити в будь-яку мить
летить.

побачила сьогодні в когось цей вираз про кіно і дозволила собі адаптувати його під всі жанри:

«мистецтво не зупиняє війну, але продовжує життя»

я потягнула руку до абрикос на гілці – і вони розтіклися сірими струмками від запʼястя до ліктя.
я спробувала схопити абрикоси ще раз – в долоні залишилася каламутна пляма.
дивно… мої очі ж пообіцяли мені що от-от буде спонтанний літний перекус! як так?
може треба було зривати плоди з більшим ентузіазмом?
чи навпаки, я тиснула занадто сильно – от вони і перетворилися на липку рідину?
я подивилася на небо, не підіймаючи голови: шпаки пролітали в мене під ногами і ховалися між дахами будівель.

калюжі в моєму дворі були усім і одразу: і абрикосовими гілками, і старими балконами, і багатоповерхівками. в одній з них я на секунду побачила власну посмішку. але варто було хоча б трохи поворухнутися - кут зору змінювався, і калюжа ставала вже чимось іншим.

жодній з цих калюж не належав сенс того, що вони так реалістично відзеркалювали.
жодна з них ніколи не зможе бути тим, що я в них побачила. висота неба в калюжі дорівнює глибині тріщини в асфальті.

ненавмисно нападала зі вчорашньою грозою
ненавмисно випарується із завтрашньою спекою.

спробую тримати голову піднятою, щоб не так часто стикатися із беззмістовністю зображення на поверхні.

на ринку ряди пахнуть морквою по-корейськи,
в куточку ларьок, у якому хтось робить ключі,
зі стін промовляють шматки комсомольської фрески…
що саме - не знаєш, бо літер поки що не вчив.

ось маму покликала жінка - гучна і румʼяна,
ти мамині пальці міцніше стискаєш в руці.
вона вам обом на запʼястя поклала сметану:
«ану, - каже мама, - куштуй, чи піде на млинці.»

позаду залишився ринок гудіти як шершень,
ви йдете до будки зупинки - нарешті удвох.
у мами багато пакетів - береш той, що легше,
щоб потайки красти із нього немитий горох.

приїхав тролейбус, ти швидко біжиш до віконця.
«щасливий квиток, - каже мама - тут сім, і тут сім»
і зайцем у тебе на носі катається сонце,
яке відбивається з вікон сусідніх таксі.



присвячується харківському ринку біля ст.м. «Палац спорту» і найтеплішій руці

хто не знав, як виглядає мій робочий процес 🫡

я - небайдужий чоловік
за даними мандату.
я - провідник та оберіг
свого електорату.

слуга народу - на цей строк,
а там - куди покличуть.
нехай мене осудить Бог,
і не дай боже - слідчий.

не бийте, друзі, по своїм
підчас публічних акцій.
лівобережжя це мій дім -
принаймні з декларацій.

бо влада - це тяжкий тягар,
непіднятий донині.
на кожну зраду чи хабар
є ж «слава Україні»

я сам не раз тікав з-під куль.
ви бачили світлини?
синів б своїх послав на нуль,
якби б були в країні.

ну й що, що імпортне авто?
але ж не в бізнес-класі!
ви знову кажете не то -
розмови не на часі.

всім треба гроші у війну
хтось навіть знає межі.
як терміново треба… ну…
зберіть у соцмережі.

не хочеш цим псувати день?
в смартфоні кнопка «викл»
цілую всіх у бюлетень.
у Раді час канікул.

на сході світанки тепліше і довше,
туман покриває покоси.
вітри залізають під піксельну товщу
і дим заплетають у коси.

від вибуху спалах погаснув в імлі
і звуком розходиться досі,
я встану на захист своєї землі
або проросту в ній колоссям.


Лісіч для ГО «Землячки»
з днем незалежності!
Героям та героїням слава!

Павлоградська частина. одна із кімнат.
на годиннику тричі лунає набат.
я лежу, ніби скутий від лоба до пʼят –
певно, більше не питиму наніч.

відчуття, ніби ще хтось знаходиться тут…
щоб знайти винуватця невидимих пут,
направляю свій погляд над ліжком у кут –
витріщається сонний параліч.

моє тіло заплутав невидимий шов.
я кажу йому: «ти молодець, шо зайшов.
і давай, без дурниць - не влаштовуй тут шоу,
я вже бачив страшніше картини.

раз під Бáхмутом був, майже втрапив в полон,
цих військових історій у мене – вагон.
ти сідай, якщо раптом клонитиме в сон –
в нас будильник на шосту годину.

ну а ти як? де був вже сьогодні вночі?
не сідаєш, мовчиш? ну як хочеш – мовчи.
мене досвід на фронті так само навчив –
просто тихо робити завдання.

ти вартуєш, де хочеш… я б теж так хотів:
будь-куди, будь-коли – без машин, поїздів.
ти ж без цілі стоїш… ну а я свій мотив,
вже півроку, як бачив востаннє.

я би теж так стояв – нерухомо як тінь,
вартував непорушність її сновидінь.
я іще раз пішов би звільняти Ірпінь,
щоб із нею побути хоч трішки.

я б на ранок – в Попасну, Покровськ, Вугледар
в замінований ліс, під ракетний удар,
аби ти хоч на ніч передав мені дар
просто мовчки стояти у ліжка,

не будити, вдивлятись у риси краси…
вибачай, я напевно, тебе пригрузив?
ми вже тут здичавіли, як вуличні пси
від тривоги, безсилля та смутку.

вибачай, що від справи тебе відволік –
якось сам по собі розвʼязався язик.
ти хороший слухач. я тепер – твій боржник.
пригощайся — бери самокрутку.»


Лісіч

у замку поміж гір, струмків та піших троп
(не видам на загал докладнішу адресу)
жила принцеса – і у неї й в кведах ФОП
з печаткою було написано: «принцеса»

щоденно в неї був ранковий ритуал:
пілатес, скраб і фільтр зі срібного сервізу,
вряди-годи вона зривалася на бал,
і іноді – туди, де їй потрібна віза.

читала по ночах історії із книг,
купляла різний хлам для затишку кімнати,
жила собі без драм… якби не натовп тих,
хто мав в собі порив принцесу врятувати.

пардон, а як іще? такий сценарний хід:
споконвіків самець рятує бідну самку,
тож принци, як один, юрмились у воріт
щоб витягти її без запиту із замку.

з балкону вже не раз вона кричала всім:
«мілорди, цей палац - мій особистий простір,
в дракона, я прошу, не тикайте списів -
він тут якраз аби не було зайвих гóстей.»

а принци, як стовпи, завмерли біля стін
і чухають свої сталеві обладунки:
«неписаний закон - принцеси всіх країн
таємно у душі бажають порятунку»

під брамою весь день непрохані баси,
терпець її почав виходити за рамки,
й принцеса утекла до відьми у ліси,
щоб вигнати усіх прихильників з-під замку.

вона знайшла її у хатці із сосни –
та пряла у вікна і сьорбала гербарій.
принцеса їй: «прошу, бабуся, поясни.
як можна у свій бік поправити сценарій?»

і відьма їй на те сказала пару фраз
з проханням згодом їх промовити до принців:
«надійний відворот - доведено не раз.
вже скоро будеш ти з собою наодинці.

не бійся і кажи» – закінчила вона
з принцесою свою наставницьку розмову.
пізніше того ж дня принцеса із вікна
сказала відворот від відьми слово в слово:

«багато хто із вас, мілорди, щось казав,
та доказ почуттів - приємні щирі вчинки.
хто виявить любов шляхом конкретних справ –
клянуся, ось вам хрест, візьме мене за жінку»

під замком, де колись – не стати, не пройти,
тепер - ані душі… як й не було, неначе.
хтось плюнув та пішов, хтось їй сказав «а ти?»
хтось голубом прислав сповіщення «побачим»

на цьому казці цій заслужений кінець,
не знаю, як для вас – мені він довподоби.
принцеси, ви якщо й зберетесь під вінець,
нехай це буде з тим, хто не пиздить, а робе.

Моя книга знову в наявності 💅

1,5 години з розумними жінками 🐰


https://youtu.be/PnCoGZxjhz0?si=A76Vtij4gwHF7kjF

у моєму будинку насильно змінили замки.
не сьогодні - колись... та в свята я пригадую часто,
як груднева стипендія йшла на плацкартні квитки.
але зараз туди на Різдво вже не кличуть батьки –
там тепер новий рік наступає без нового щастя.

в незакритому небі лунає святковий салют
над дахами, що звикли до попелу, диму та сірки.
незнайома сімʼя притягнула ялинку в наш кут,
одягла на зелені долоні гірлянду, мов джгут,
і вдягнула на крону червону, як нутрощі, зірку,

подарунки, напевно, сховали, як ми - на балкон,
після обстрілів в лютому, кажуть, він був аварійним…
але зараз на місці побоїв - шершавий бетон.
після бою курантів молодших вкладають на сон,
щоб звикали з дитинства на згарищі спати спокійно.

на відібрану землю уламками падає сніг.
хтось напʼється, можливо до пісні, а може - до плачу,
пригадають покійних, піднімуть бокал за живих,
а в печері на їхні податки прокинеться МІГ.

Бог нас вчив пробачати - та й він би таке не пробачив.

🚑ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНИЙ ЛОНГРІД🚑


якось в рубриці питання/відповідь в сторіз мене спитали: «чи ти щаслива?»
відповідь на це питання настільки мінлива, що аж захитує.
але є питання, які я собі ставлю кожен день - і ставлю їх із задоволенням!
можливо, зараз вони важливіші та практичніші для мене ніж якесь фантомне «щастя»

• “чи мені безпечно?” не треба іронічно хмикати - саме в цьому щоденному подієвому землетрусі так важливо мати своє укриття, мікровсесвіт, бульбашку. тому я з тривогою тримаю руку на пульсі мого спокою (хах, оксюморон). Бо якщо мені безпечно - в дружбі, в романтичних стосунках, в якомусь проєкті - усе, можна дихати, творити, бути ініціативною.

• “чи мені цікаво?” особисто для мене немає гіршого відчуття, аніж нудьга. і не тому, що я балувана Галя і потребую безперервного “хліба та видовищ”. а тому, що в світі до тривожних спазмів в діафрагмі так багато цікавого! моя ідеальна пропорція дорослого життя - 30% нудної NPC-рутини, 30% - споглядання чогось цікавого збоку, 40% - активна участь в чомусь цікавому. впускати в себе якусь кількість зовнішнього світу, закриватися, перетравлювати і випускати якусь кількість себе - назовні.

• “чи я правдива?” до себе, звичайно - до інших я не лукавлю. зазвичай, я можу “припудрювати” якісь свої не дуже “красиві” частини. коли я відчуваю внутрішню напругу, то зупиняю себе і кажу: «так, давай тільки чесно. я ж не буду сварити». на намагання зберегти его може піти літри енергії.

• “чи я відчуваю свою причетність?” до подій, до спільнот, до важливих соціальних явищ. от якраз на це питання я так боялася дати собі чесну відповідь. бо відповідь - ‘ні’. зараз я не відчуваю, що роблю щось важливе хоча б для когось, окрім себе. саме тому цей пост і народився - як спроба вплинути позитивно на життя хоча б якоїсь кількості українців.

от десь на перетині відповідей «так» на всі ці питання і живе моє щастя. і я вірю, що в когось ці внутрішні радари - свої в залежності від контексту. які питання-компаси ведуть тебе?

i know your history as much as i know mine
i can opine myself in rhythmic line
and lean on learned and lead my way
with all mistakes I’ve never made
with all my thoughts i’ve never told
with my ‘all in’ and latest ‘fold’
with blaming trail, with training bluff
with new perspective meaning “love”
with new perspective meaning “hate”
with all mistakes i’ve never made
I am amusing… or… am I?
at least, I fall, and feel, and rhyme.

raised by the male gaze,
chained, changed and chased.
breasts and thighs and waists —
women.

waiting for their lines,
building others’ lives.
thinking otherwise?
villain.

covered and unseen,
sin as second skin.
you assume, it seems,
ancient.

“let them eat their cake” —
as a main mistake,
blind to others’ ache,
nations.

“nothing but rage bait”?
that’s the point I’ve made,
dealing with my fate:
writer.

some things never change.
that’s why I am again
holding my keychain
tighter.

випадково в кавʼярні побачила:
як завжди - непривітний, небритий.
а мені розсказати нема чого –
просто хочеться говорити.

я незграбна у мʼязовій памʼяті –
як до кóмина, тягнуться руки.
і думки, як збунтовані наймити,
вириваються в словосполуки.

я на тебе не злюся – а варто би.
не відводжу очей – але треба.
пʼю еспресо, закусую жартами
і ковтаю звертання до тебе.

ми не збіглись сердечними ритмами,
відштовхнулися внутрішнім тиском.
тільки ти - охолонув і витримав,
а мені ще гасити цю íскру.

сіло сонце – багряне та втомлене,
білий місяць зʼявився натомість.
ти наснишся мені – це домовлено
і записано у підсвідомість.