вітаю тих, хто в it

з днем медичного працівника🫡

Lady in Black: https://music.youtube.com/watch?v=fipplWIr1SY&feature=share

В мирное время переход с советских машин на западные может запросто занять, например, лет десять: миллион проверок, миллиард протоколов, триллион подготовок и так далее. Это к тому, как война все ускоряет, а война давно неведомого масштаба ускоряет эти процессы и до неведомых скоростей. Даже если мы допустим, что решение о F-16 было принято еще в 2022 году, все равно это очень быстро. Теперь нужно не забывать, что, во-первых, потери среди F-16 будут, и это нормально. На войне теряется любая техника, если она участвует в боевых действиях. Во-вторых, самое худшее, что может случиться с F-16, — это то, что украинцы, боясь их потерять, будут использовать их ограниченно. В-третьих, русские будут раскручивать ИПСО похлеще, чем с "леопардами" и "абрамсами". Мол, чудо-самолет горит и вас не спас. Нет, F-16 — это не чудо-самолет, это просто хороший боевой самолет западной школы авиастроения. А неуязвимое "аналоговнетное" чудо-оружие бывает только в раскаленной фантазии русских.

@yigal_levin

Тяжкий ПТСР в 19 років. Ветерани війни вже в 20. Флешбеки та вічні голоси тих, кого немає; відчуття того, що зробив недостатньо та люта ненависть; загострене почуття справедливості та нерозуміння цивільних, викревлене почуття гумору та щира радість простим та зовсім звичним речам.

Мало? Ось ще.

Приступи неконтрольованої агресії та раптова апатія; думки про самогубство, які перетворюються на нав'язливі ідеї, відстороненість та, одночасно з нею, максимальна відкритість до тих, хто пройшов схожий шлях. Тиха, дурна та навіть алогічна радість від того, що побратим отримав поранення, але "живий і відпочине тепер!".

Мало? Ось ще!

Ночі, які тягнуться безкінечно, кожна хвилина віддається безжальними ударами серця, кожен різкий звук - загроза. Впасти в обійми сну без образів, жахів та криків - дика розкіш, яку вже забувати почав. Перманентний головний біль та дзвін в вухах. Шрами: видимі на невидимі, каліцтва та метал в середині: один - що мав вбити, другий - що рятує та скріпляє. Все це, як чорна хмара над головою, як морок, що ходить за тобою і вдень, і вночі. Ти перманентно бачиш світ через призму своїх травм, через чорно-білий фільтр, немов через діряву тканину бачиш справжню реальность, і саме розуміння цього, роздирає душу. Відстороненість та пофігізм, якому дивуються та на який ображаються.

Мало? Ось. Ще!

Ти бьєшся з демонами, яких ніхто, окрім тебе, не бачить. Ти кричиш у тишу, а у відповідь чуєш лише відлуння своїх власних страждань та болю. Кожен день - новий виклик, кожен момент - нова битва. Ти намагаєшся знайти сенс, шукаєш спосіб продовжувати жити, але в решті решт, підвертаєш ногу та падаєш у ту ж саму яму болю, розпачу і зневіри.

Мало? Ось!

Чіпляєшся за спогади, як за останню соломинку в морі варпу та чистого хаосу. Твої Побратими – єдині, хто розуміє, що ти переживаєш. Вони, як і ти, живуть у цьому непроглядному тумані, але разом ви створюєте маленький острівець світла в океані темряви...

Так мало...

В натовпі, в чергзі, в метро, на заправці, в кав'ярні, на СТО, та просто на вулиці, впізнаєш "своїх", по очам, впізнаєш. Очі - дзеркало, в якому відображається той самий досвід, та сама воля, ті ж самі жахи, ті ж самі надії...

Автор фото - Тінь
Автор тексту я.

Американський піхотинець