Хроніка з виснаженого напрямку. Свідчення вигаданого офіцера вигаданої бригади. Проте болить по-справжньому.
З "К" до "В". Потім знову "К". Потім "Д". Без перепочинку, без ротації. В обороні – без укріплень. У штурмі – без резерву. Офіцери більше не ведуть у бій — вони тягнуть туди тих, хто ще в строю.
На ділянці понад 5 км — 10, максимум 12 бійців. Оборону тримають водії, артилеристи, кухарі. Але і вони — "закінчилися". Від штату в батальйонах залишилось 25% людей, більша частина яких вже поклала своє здоров'я раніше, а зараз обіймають посади баньщиків, водіїв, бо хочуть залишатись корисними і надалі.
Коли згоряє ще один батальйон, ми не отримуємо підкріплення — ми отримуємо “перерозподіл”. Люди не приходять — їх розмазують по дірках, які навіть важко порахувати.
Ворог заходить штурмом по кілька разів на день. Мотоциклетні хвилі, броньовані хвилі, штурмові групи зеків. Натомість наші новоприбулі мають п’ять днів адаптації. На шостий — в бій або в землю.
Накази зверху звучать як істерика. “Відновити позицію!” — яка нічого не дає. “Провести штурм!” — через кілометр відкритої місцевості, втрачаючи при цьому людей на підходах. Накази приходять напряму від найвищої військової посадової особи вигаданої армії.
Розвідка? Немає часу. Вогнева підтримка? Не встигла прибути. FPV? Не вистачає навіть на одну роту.
Ті, хто мав би розуміти обстановку краще за нас — бояться на неї дивитися. Вони не визнають очевидного, бо легше шукати винних в самій бригаді, ніж говорити правду нагору – хоча вище лише одна людина. Легше доповісти фразу "обстановка контрольована", або "командир вигаданої бригади обманює та ховає людей" ніж зізнатись, що цей контроль — це ілюзія, що спирається на роздроблені коліна і настільки важку втому – що смерть здається порятунком від цього театру абсурду.
Страх перед головним генералом паралізує не лише рішення, а й совість. І в цій тиші, де мали би бути мужність і правда, звучить лише одне — як викрутитись, як перекласти провину, як вчасно сказати правильне слово. Ситуація виглядає так, наче хтось нагорі вже примирився з нашою смертю, і тепер лише визначає, хто саме і в якому порядку ляже в цю землю першим.
Ми бачимо, як нас затискають. Ми бачимо, що буде, якщо впадемо. За нами — інші вигадані бригади, вже напівоточені. Ми тримаємося не за наказ, не за план — за тих, хто ліворуч і праворуч, за бригаду, яка ще жива.
Командир? Він з нами. Але він — заручник наказів з іншого світу, де PowerPoint важливіше за евакуацію.
А тепер гіпотетичні вигадані питання:
- Скільки ще потрібно "вигаданих" бригад, щоб почали слухати не паркетних генералів, а фронт?
- Скільки ще життів треба втратити, щоб наверху визнали: це не “частковий некомплект”, це системна катастрофа?
- Чому ми, які «на колінах» просять Мавік, маємо виконувати накази тих, хто має все — крім відповідальності?
- Чому серед генералів більше тих, хто боїться втратити посаду, ніж тих, хто боїться втратити людей?
- Хто відповість за тих, хто більше не повернеться? Чи знову — ніхто?
- Чи має бути чергова трагедія, щоб нарешті зрозуміти — ця війна виграється не звітами, а кров’ю та правдою?
- І головне: чи зможе держава колись дивитися нам в очі — якщо ми раптом повернемося?