«Вогонь на обрії»

Невелике село на сході України ще вчора жило звичним життям: діти бігали ґрунтовими вулицями, жінки сушили яблука на подвір’ях, старі сиділи біля криниці. Та коли над ранком почулося виття сирен і глухий гуркіт, усе змінилося.
На пагорбі над селом стояли двоє — молодий лейтенант Олексій і сержантка Марина. Обоє дивилися вдалечінь, де здіймався дим. Вони знали: ворог наближається.
— Триматимемося, — тихо сказав Олексій, стискаючи автомат.
— Триматимемося, доки треба, — відповіла Марина.
Їхній взвод був невеликим: кілька десятків хлопців і дівчат, кожен із власною історією. Один колись був учителем історії, інша — студенткою медицини, ще один — водієм маршрутки. Усі вони стали пліч-о-пліч, щоб боронити рідний край.
Бій почався раптово. Гриміли міномети, тріщали кулемети, земля здригалася. Та українські воїни тримали рубіж. Марина витягла пораненого побратима з-під обстрілу, а Олексій підбив бронетехніку ворога. Кожен метр землі відвойовувався ціною поту, крові й відваги.
Коли надвечір тиша повернулася, над пагорбом майорів синьо-жовтий стяг. Село залишилося вільним. Люди вийшли зі схованок, приносили воду й хліб тим, хто ще годину тому стояв на межі життя і смерті.
Олексій і Марина сиділи поруч, втомлені, але усміхнені. Вони знали: цей день — лише один із тисяч у великій боротьбі. Але й знали, що Україна вистоїть, бо за нею — серця її захисників і захисниць.
💙💛
Слава героям! Слава захисникам і захисницям України!
Зі святом, дорогі наші воїни, дякуємо вам за мужність і свободу!

Дідусь Джіпіті

«Скарб у Білому Лісі»

У невеликому містечку на заході України мешкало троє друзів: Тарас, місцевий історик-аматор, Іван, жвавий сільський механік, та Орися, бібліотекарка з гострим язиком і неабиякою цікавістю до таємниць.
Якось Орися принесла стару книгу, знайдену на горищі бібліотеки. Усередині, між пожовклих сторінок, вони знайшли клаптик карти. На ньому було позначено «Білий Ліс» і дивний знак — сонце з трьома променями.
— Це точно скарб! — вигукнув Іван, одразу уявивши собі скриню з золотом.
— Або пастка, — буркнула Орися. — У старих книгах нічого просто так не ховають.
— Тим більше варто перевірити, — вирішив Тарас, бо в глибині душі мріяв стати справжнім дослідником.
І вже наступного ранку вони вирушили в дорогу.
Дорога була не з легких. Іван, як завжди, змайстрував із велосипеда «позашляховик»: причепив колеса від воза та моторчик від старої пральної машини. Машина гудіти гуділа, але час від часу скидала друзів у кювет, викликаючи у Орисі репліки на кшталт:
— Ще раз так — і їдеш у ліс сам, кмітливий ти наш!
У лісі ж пригоди тільки починалися. Вночі їх розбудив дивний свист — виявилося, то їжак, який вкрав Іванові бутерброд. А вдень вони мало не загрузли у болоті, з якого вибралися лише завдяки тому, що Орися, не втрачаючи гумору, крикнула:
— Якщо вже тонути, то разом, бо мені книжки ще списувати завтра!
На третій день мандрівки вони знайшли галявину, де стояв старий кам’яний хрест. Біля підніжжя була плита з написом:
«Сонце освітить шлях лише в полудень».
І справді — коли сонце стало в зеніті, промінь упав просто на камінь, під яким виявилася схованка. Друзі завмерли: усередині була не золота скриня, а… шкіряний щоденник.
То був щоденник місцевого священика з XVIII століття. У ньому описувалося, як він ховав книги й рукописи від царських солдатів, аби вони не знищили місцеву історію.
— То от який «скарб», — тихо промовив Тарас. — Не золото, а пам'ять.
— А я вже уявляв, як купую новий мотор для трактора, — зітхнув Іван.
— І добре, що не золото, — усміхнулася Орися. — Бо золото сварить людей, а книги — вчать.
Вони повернулися в місто героями. Щоденник передали музею, а місцева газета написала про них статтю. Іван, правда, найбільше пишався тим, що його «позашляховик» потрапив на фото в першу шпальту.
А в Білому Лісі залишилася галявина з кам’яним хрестом, де сонце щодня опівдні падало на камінь — мов нагадування: справжні скарби України зберігаються не в землі, а в серцях та пам’яті людей.

Частина 1

Ніч дихала холодом і неоном. Місто спало — або прикидалося. Рекламні вивіски на фасадах гуділи, як п’яні джмелі, відбиваючись у калюжах багряними плямами. Вулиці були порожні, тільки де-не-де — таксист, що дрімав на стоянці, чи пес, який нишпорив біля смітників. Це місто не мало однієї душі — радше кілька, пошматованих і переплутаних. Хтось казав, що тут ніколи не буває повної тиші. Навіть коли все завмирає, чути, як дихає бетон.
Я сидів у своєму офісі — старій двоповерховій будівлі колишнього банку на вулиці, яку навіть карта не завжди правильно знаходила. Табличка на дверях стерлася, лишився тільки слід від старих літер: «Приватний детектив. Гліб Савчук». Тепер просто Гліб. Бо хто тут, у цьому місті, ще вірить у формальності?
На старій електричній плитці закипала кава, пахла гірко, з присмаком безсоння. За вікном — вечірній дощ, що не вмів закінчуватись. Саме тоді двері прочинилися. Без стуку, без кроків — лише легкий запах парфумів і морозного повітря.
Вона стояла у дверях. Висока, в темному пальто з вузьким коміром, під яким ховалось півобличчя. Волосся темне, блищало від вологи, а очі були такі, що навіть світло лампи боялося за них чіплятись.
— Ви Савчук? — її голос був рівний, але м’який.
— Якщо не податкова, то так, — відповів я, відставляючи чашку.
Вона сіла навпроти, поклала на стіл конверт — товстий, злегка вологий від дощу.
— Мого брата звали Тарас. Він трубач. Грав у «Клубі “Калібр”». Два дні тому зник. Телефон вимкнений, вдома не з’являється. У поліції сказали — чекати. А я чекати не вмію.
Вона ковтнула повітря, наче воно було гірким.
— Він міг мати борги, — додала тихіше. — Але ніколи не тікав.
Я глянув на конверт. Аванс був пристойний. Мені не треба було більше питань.
«Калібр» стояв на розі проспекту — той самий тип клубу, де дешевий джаз прикриває брудну бухгалтерію. Вхід охороняв хлопець із тату на шиї, який дивився, як пес, що давно втратив цікавість до життя.
Бармен у брудному жилеті витер склянку і криво посміхнувся, коли почув ім’я Тараса.
— Аякже, грав тут. Уміє, сука, дути так, що в жилах гуде.
— Де він тепер?
— Вийшов перекурити після третього сету. І не повернувся.
За кулісами я знайшов футляр від труби. Порожній. Усередині — клаптик нотного паперу, обпалений по краях. Нотні знаки тремтіли, як нерви після пострілу. Хтось гасив цигарку прямо на папері.
Запах гвоздикового тютюну висів у повітрі. Такий курили лише найманці з «Бригади» — ті, що збирали борги для кредитної контори «Чорні Кредити». У футлярі лежала ще й сірникова коробка з їхнім логотипом.
Я взяв її, як доказ. І як передчуття.
Офіс «Чорних Кредитів» тулився у будинку на центральній площі — колишня ощадкаса, де тепер торгували боргами. У фойє — запах полірованої шкіри й антисептику. Менеджер у костюмі, який, здавалось, коштував більше, ніж його душа, люб’язно посміхнувся.
— Тарас Степанюк? — перепитав він. — Ні, таких клієнтів не мали.
Я поклав перед ним коробку сірників.
— Це ваша “промоція”?
Він не змигнув.
— Ми залишаємо їх у клубах. Просто реклама. Люди люблять вогонь.
Він сказав це спокійно, занадто спокійно. Так говорять лише ті, хто знає, що ти нічого не доведеш.
Поліцейська на ім’я Люба Кравчук зустріла мене з таким виразом, ніби шкодувала, що я ще живий. Колись ми працювали разом.
— Твій музика, — сказала вона, гортаючи справу. — Не судимий. Але є цікава деталь: три тижні тому його бачили на старій баржі біля річкового порту. Там контрабанда, зброя, валютні схеми. У списках — “Тарас”, без прізвища. І все.
Я спитав, чи є шанс, що він живий. Вона зітхнула.
— У цьому місті шанс є лише в тих, у кого є дах. У музикантів — ні.

(Далі буде…)

Частина 2

Порт зустрів мене запахом іржі, дизелю і мокрої деревини. Вітер із річки був пронизливий, немов старий борг.
Сторож у будці підморгнув мені.
— Тарас? Та був такий. Грав десь тут, потім щось винюхував, бігав до складу. Потім — бах, і тиша.
Я зайшов у склад. Під ногами рипів метал, на підлозі — сліди крові, старі, висохлі. У куті — мундштук від труби, зламаний навпіл.
На бетоні — подряпини. Не від бійки, а акуратні, ритмічні. Наче хтось лишав ноти замість підпису.
Я показав фото знайомому піаністу. Той розгледів у подряпинах три ноти: «сі-ля-ре».
— Це акорд. Але ще можуть бути ініціали. Або знак для когось.
Ім’я, яке спливло в голові — Сергій Сорока. Колишній кримінальний бос, тепер поважний меценат, власник клубів, барів і одного телеканалу. Його руки пахли грошима й вином.
«Темна Гуща» — його бар на околиці. Сорока сидів у своєму кутку і пив каву з коньяком.
— Тарас, — повторив він, дивлячись на мене. — Гарний музикант. Але надто цікавий.
— Убили його ваші?
Він посміхнувся.
— Якби я вбивав кожного, хто мені цікавий, у цьому місті грали б лише півні.
Він дістав із кишені візитку, на звороті якої — адреса: старий кінотеатр «Забутий Екран».
— Там закінчуються всі його партії. І, можливо, починаються твої.
Кінотеатр стояв на відшибі, зарослий бур’янами, мов пам’ять, яку не хотіли тримати. Усередині — темрява і пил. Під сценою я знайшов коробку. Всередині — касета, підписана чітким почерком: «Мар’яні».
Я вставив її в старий магнітофон.
Голос Тараса звучав, ніби крізь скло:
«Мар’яно, якщо ти це чуєш — я пішов далі, ніж слід. “R-Трейд” через клуби відмиває гроші. Я взяв копії документів. Якщо зі мною щось станеться, покажи це Глібу Савчуку. Він знає, кому довіряти… Прости, якщо вже пізно».
Потім — шум, крик, глухий удар. І тиша.
Коли Мар’яна прийшла вдруге, я вже чекав. Вона виглядала спокійною, навіть занадто.
— Ви щось знайшли?
— Касету. І правду, яка вам не сподобається.
Я ввімкнув запис. Її пальці на мить стиснули край стола.
— Він завжди ліз, куди не треба, — прошепотіла вона.
— Ви його любили?
— Братів люблять по-різному.
Вона подивилася на мене.
— Ви думаєте, я його вбила?
Я не відповів. Але вона зняла рукавичку. На пальці — старий, тонкий шрам.
— Ми разом працювали. Для “R-Трейд”. Він збирав дані, я мала їх передати. Але в ту ніч на складі… нас перехопили. Я вистрілила. Було темно. Я думала, що в повітря.
Її голос зірвався, але сльози не впали.
— Ви приховували це? — запитав я.
— Я прийшла не по виправдання. По відплату. Той, хто нас здав, ще живий. Його звати Сорока.
Стукіт у двері перервав розмову.
Троє чоловіків у чорному зайшли тихо, як морок. Попереду — Сорока.
— Касету, Савчук, — сказав він. — І забудь. Ти ж не герой.
Я натиснув «Play». Замість голосу пролунало виття сирен — звук, який я записав зверху перед тим, як віддати справжню копію Любі.
Сорока стиснув щелепи.
— Ти граєш небезпечну музику, детективе.
— Може. Але сьогодні оркестр уже на підході.
Мар’яна рвонула до нього. Постріл — і світло згасло. Скло, крик, темрява.
Коли все стихло — Сороки вже не було. Його люди лежали на підлозі. Вікно відчинене. На підвіконні — слід від червоної помади.
Через тиждень знайшли тіло Тараса в річці, неподалік доків. «R-Трейд» згоріла швидко, як феєрверк: арешти, втечі, зниклі документи. Люба сказала, що Сороку бачили востаннє в Польщі.
А Мар’яну — ніхто.
На моєму столі лежав конверт без адреси. Усередині — відполірований мундштук і коротка записка:
«Дякую, Глібе. Міста, як люди — іноді треба, щоб їх очистив дощ. Бережи слух.»
Я поставив мундштук на вікно, поруч із чашкою холодної кави. Надворі сипав дрібний дощ, і місто знову грало свій нічний блюз — сумний, але живий.
Я запалив цигарку і подумав: поки ще є ті, хто слухає — історія не закінчена.
А Львів, Харків чи Одеса — різниці нема.
У кожному українському місті є свої тіні,
і свій музикант, який грає до останнього подиху.

Частина 1

Юля закінчувала зміну в службі доставки, коли почалася злива. Вона перемкнула ліхтар на кермі велосипеда в режим «мигалки» й притислась ближче до бордюру: машини шугали калюжами, як катери. Останнє замовлення — салат і суп на Позняки — віддала вчасно, але чайові були «перепрошую, дрібних немає». Вона зітхнула, відмітила доставку в застосунку й уже хотіла їхати додому, коли з бічної вулиці вибіг хлопчина з каремими очима й у футболці поверх худі.
— Дівчино, — він задихався, — ви на велосипеді? Можете швидко перекинути сумку на Лівобережну? Дуже треба. Заплачу.
— Я не кур’єрка «на замовлення», — відказала Юля. — У мене своя зміна закінчилась.
Він показав телефон із відкритим чатом: аватарка — синьо-жовтий прапор, назва — «Штаби_генератори_ЛБ». Повідомлення зверху: «Привезіть рюкзак. Усередині — документи й кеш. Забирає “Леся”, пароль “соняшник”».
— Це для штабу, — сказав хлопець. — Я сам не встигаю. Притулок от-от закриють, а метро — останній поїзд.
Юля глянула на годинник: 22:51. До «Лівобережної» — 12 хвилин, якщо не зіб’є машина.
— Скільки платите? — автоматично спитала. В кишені у неї сиділа оренда й борг за ремонт гальм.
— Скільки скажете, — і хлопець простяг чорний рюкзак. — Тільки обережно.
Вона кивнула. Взяла рюкзак, кинулося в очі: важкий, але не камінням — наче пачки паперу. Застібка зношена, блискавка їде шорстко. В голові мигнуло: «А якщо дурниця?». Але злива, чат волонтерів і слово «генератори» закрили сумніви так само швидко, як вода змиває крейду.
Юля стартонула.
Дорога до мосту забрала нерви: водії різко гальмували, «євробляхи» летіли, ліхтарі набережної миготіли. Біля Микільської Слобідки її обігнав білий бус без номерів. Скосився — і пригальмував поруч. Вікно опустилося.
— Дівчино, — чоловік у кепці, — ви Рома? Рюкзак до «Лівобережної»?
— Ні, — сказала Юля і додала швидкості. Бус сунувся слідом ще метрів двісті, потім відірвався. Вона вилаялася про себе й зрозуміла, що долонею стискає блискавку рюкзака так, що пальці біліють.
На «Лівобережній» зал був напівпорожній. Пахло мокрим бетоном і кавою. Юля злізла з велосипеда й озирнулася. Біля газетного кіоску стояла дівчина в дощовику, капюшон натягнутий на очі. У руках — прозорий файл із паперами. Вона помахала Юлі.
— Ви з рюкзаком? Леся. Пароль?
— Соняшник, — сказала Юля, і щось у ній розслабилося: нарешті кінець мокрій авантюрі.
— Дайте сюди, — Леся взяла рюкзак і… вже за мить різко відсахнулась, втупившись у щось у коридорі. Юля обернулася: білий бус із паркінгу, двоє в темних куртках біжать у бік турнікетів. Охоронець станції підняв руку, але ті показали посвідчення. Надто швидко для справжніх.
— Це не наші, — прошепотіла Леся. — Біжимо!

(Далі буде…)

Частина 2

Вони зіскочили сходами вниз, Юля котила велосипед. Поїзд ось-ось під’їде — лінійки світлодіодів блимають, повітря в тунелі полоще спідниці. Двоє зверху вже оглядають людей, когось зупиняють, не кричать — «культурні». Від цього стало лячніше.
— Рюкзак назад, — шепнула Юля. — Вони на нього. У вас файл — відволічете.
Леся вагалась секунду, потім віддала. Юля закинула рюкзак на спину, схопилася на велосипед і — так, це безумство — поїхала прямо платформою. Кричати «не можна!» не було кому: машиніст уже гальмував, люди інстинктивно відхилилися. Двоє в чорному прискорились. У Юлі вкрутився в ступицю поліетиленовий пакет — колесо заскирчало. Вона ледь не впала, але втрималась і стрибнула в останній вагон у ту секунду, коли двері почали змикатися. Чоловік у куртці сунув руку — двері схлопнулись за крок від його пальців.
Вагон рушив. Юля сіла на підлогу біля стику, серце билося в горлі. У вікні мигнули обличчя тих двох — і зникли.
— Ви в порядку? — спитала жінка з пакетом мандаринів.
— Та так, — видихнула Юля. — Пробачте за цирк.
У «Дарниці» вона вийшла, сіла на лавку. Телефон завібрував: невідомий номер.
«Ви забрали не те. Залиште рюкзак у камері схову на “Чернігівській”. Гроші ваші. Або проблеми».
Юля подивилася на Лесю (та зайшла у вагон, поїхала далі), потім на рюкзак. Вага. «Кеш». «Генератори». Хто кому бреше? Вона відкрила блискавку рівно настільки, щоб зазирнути. Всередині — три банківські пакети з купюрами, дві тонкі папки з печатками й записник з номером «+380… Лєся (штаб)». На одній папці — договір: купівля 10 генераторів 5 кВт, постачальник — ФОП «С.»; аванс — 50%. На другій — список адрес: ОСББ, дитсадок, харчоблок лікарні. Пальці в Юлі трохи тремтіли, але голова холоднішала.
«Добре, — подумала. — Якщо це “біле”, я маю повернути волонтерам. Якщо “сіре” — все одно не віддам тим, хто ловив мене біля метро».
Вона набрала номер із записника.
— Лєся? Це Юля. У мене ваш рюкзак. Вас переслідують.
— Я вже під землею, — задихано відповіли. — Їдьте не на «Чернігівську». Зустріч змінили. На «Дарницькому вокзалі» є камера схову №104. Код надішлю.
— Тих, хто в чорному, ви знаєте?
— Ні. Але знаємо, що постачальник «С.» — люди Платона. Він вже два рази зривав оплату під приводом «перевірок». А в нас — термін по лікарні.
Юля недавно читала про такого «радника» від міста: живе в дорогих пальтах, оптимізує «непотрібні» речі. Різонуло всередині: у мами якраз згорів старенький обігрівач, вони жили з однією плиткою на кухні. Генератори в ОСББ — це не ідея, це життя.
— Ок, — сказала Юля. — Але я піду в обхід.
Вона знову сіла на велосипед і змінила маршрут у голові: не прямою, а дворами, вулицею Гната Хоткевича, де можна їхати між будинків, потім — через яр, де собаки й рідкі ліхтарі. Дощ стихав. Асфальт блищав. Біля аптечного кіоску стояла бабуся з порожнім візочком, вона сперлась, віддихувалась. Юля зупинилась на секунду — дала їй води. Та благословила «дитино, бережися». Маленькі ритуали міста.
На розв’язці побачила фари білого буса — вони різко взяли правіше. Юля зістрибнула з бордюру й заїхала у двір, де колись гуляла з племінником: два дитмайданчики і пандус до під’їзду. Пандус звів на короткий «місток» до сусіднього двору — під ним балкон на першому поверсі з розбитим склом. Вона прошурхотіла, зачепивши кермом мотузку з дитячими прапорцями, і вискочила на тиху вулицю. Серце знову билося в скронях, але в голові було ясно: «Ще п’ять хвилин».
Дарницький вокзал пахнув пиріжками й гарячим чаєм — нічні продавці не здавалися. Юля зайшла в зал, поставила велосипед поруч із охоронцем і підійшла до ряду камер схову. №104. Вона ввела код, що щойно прилетів у месенджер, поклала рюкзак, зачинила. У цей момент у дверях залу знову з’явилися ті двоє в чорному. Юля повернулася спокійно, взяла велосипед за кермо й сказала охоронцеві:
— У вас туалет де?
— Ліворуч, — показав він.
Вона рушила туди — і, пройшовши за кут, швидко сіла на велосипед, відштовхнулася й зникла в бічному коридорі до перону. Вийшла на платформу, де якраз зупинялась електричка на Бровари. Двоє в чорному зметушилися, втратили її з виду серед людей.

Телефон завібрував: «Отримали. Дякуємо. Чайові залишимо в пакеті 104. Тільки не забирайте зараз — простежать. Заберете через годину. І — вибачте за нерви».
Юля сіла на лавку на платформі, зробила ковток гарячого чаю з термоса, який завжди возила. Руки ще тремтіли. Вона подивилася на свої кросівки — мокрі наскрізь, на коліно — подерте. Смс від мами: «Не забудь хліб». Юля всміхнулася й відповіла: «Буду за 40 хв». Хотілося плакати й сміятися одночасно.
Через годину вона повернулася до камери схову. Усередині — той самий рюкзак, але замість грошей — конверт і маленька коробка. У конверті — «Дякуємо. Це офіційно від штабу. Звіт надішлемо. Вкладка — для вас» і 12 тисяч гривень. В коробці — брелок із металевим соняшником.
Вона стояла з тим брелоком в руці й раптом відчула, як робиться тихо всередині. Не тому, що стало безпечно — ні, місто гуло, люди поспішали, злива знов збиралась. Тихо — бо в житті з’явилося щось рівне: від точки А до точки Б, через страх, холод і дурну вдачу, але — довезено.
Додому Юля їхала вже не наввипередки. Заїхала в цілодобову за хлібом. На касі перед нею чоловік довго шукав дрібні. Юля просто поклала картку й кивнула: «Разом». Чоловік подивився, збентежено усміхнувся.
— Дякую.
— Нема за що, — сказала вона й причепила соняшник до ключів.
Удома мама спала на дивані перед телевізором. Юля поставила хліб, тихо закрила балкон і, перш ніж лягти, відкрила чат «Штаби_генератори_ЛБ». Фото: два чорні генератори стоять біля під’їзду, діти в куртках показують лайки, у вікнах — світло. Підпис: «Є! Далі — садок і лікарня».
Юля глянула на свій подертий коліно й подумала: «Оце — робота». І вперше за багато місяців заснула без відчуття, що щось пропустила. Бо цього разу — встигла.

Частина 1

Місто втомлено дихало після дощу: асфальт блищав, трамвайні колії малювали вологі дужки, з підворітень пахло кавою і мокрим вапном. Оля стояла на риштованні біля стіни дитячої поліклініки й домальовувала крила ластівці — так, щоб у польоті вони торкалися вікна палати. Малювати на лікарняних стінах її покликали волонтери: діти спокійніше засинали, коли за вікном не бетон, а щось живе. Оля знімала рукавичку, щоб відчути, як шершавіє штукатурка під пальцями, і думала, що ластівкам, мабуть, теж страшно в повітрі, але вони літають.
Сирена вирізала день навпіл. «Емка» підлетіла до входу; з неї вискочив помічник із сумкою, а за ним — фельдшер у темно-синій формі. Він кинув короткий погляд на розмазані фарби, на ластівку, що ще не мала другого крила, і на Олю. У нього були міцні руки і дивно лагідні очі, наче він звик щодня говорити на «ти» зі страхом.
— У вас фарба на щоці, — сказав, вже збігаючи сходами.
— У вас — трішки неба на рукаві, — крикнула у відповідь, сама не знаючи, навіщо.
Звали його Богдан. Наступного дня він повернувся — вже без сирени, з пакетом бутербродів для вахтерки «щоб не сварилася за риштовання». Потім — з відром чистої води, бо у крані «щось там з повітрям», і з роликом, позиченим у друга-маляра. Оля сміялась: «Фельдшер широкого профілю», а він віджартовувався, що так швидше проходять години між викликами. Вони пили чай з термоса на підвіконні реєстратури і мінялися історіями: вона — про хлопчика, який попросив намалювати на стіні двері до бабусиної кухні; він — про жінку, яка їхала в кареті мовчки, а на виході сказала: «Дякую, що тримали мене за руку, я не пам’ятаю більше нічого».
Крила ластівки росли, і щось росло між ними двома. Оля помічала, як Богдан завжди вимикає звук на телефоні, коли вона торкається кистю стіни, ніби не хоче лякати фарбу. Він — як вона замовкає, коли в коридорі чується дитячий кашель. Їм було затісно в чемному «а ви», і одного вечора на риштованні, під забитою зорями мансардою, він сказав: «Мені хочеться не чекати викликів, а чекати тебе». Вона відповіла: «Я теж хочу, щоб ти приходив без сирени». І вони поцілувалися — несподівано м’яко, наче боялися зіпсувати свіже небо на стіні.
Драма зайшла з боку, де було найбільш людяно. У поліклініці раптом обірвали фінансування на завершення фасаду: «не на часі», «перенесемо на наступний рік». Риштовання попросили зняти. Олі прилип у долоню телефон із листуванням волонтерів; відповідь була одна: «шкода». Вона сиділа увечері на кухні, де пахло розведеним розчинником, і дивилася на ескізи. Богдан приніс пиріжки з кіоску біля метро, поставив на стіл і сказав: «Давай робити те, що можемо. Я знаю кількох музикантів, вони зіграють подвірковий концерт. Ти — виставиш капелюх. А я — напишу пост, хоча й не вмію в красиві слова». Вона посміхнулася: «У тебе виходить краще, ніж ти думаєш».
Неділя пахла свіжою травою й гула дитячим сміхом. На подвір’ї поліклініки на табуретках сиділи скрипаль, гітарист і дівчина з укулеле. Хтось приніс лимонад, хтось — печиво, хтось — розкладачки. Оля намалювала на ватмані маленькі крила і напис «на друге крило», але сховала слово «на», бо не хотіла прохати — хотіла ділитись. Люди кидали купюри й монети, піднімали дітей, щоб ті торкнулися пензля й зробили мазок. Богдан стояв збоку з аптечкою (професійна деформація), але при кожній новій монеті смішно кивав, наче підраховував удари пульсу: є, є, ще є.
Увечері вони сиділи на порожніх сходах. Грошей назбиралося рівно стільки, щоб докупити фарбу, оплатити два дні риштовання і чай для вахтерки на два місяці. Оля пакувала купюри у конверти й не помітила, як його телефон розірвався навпіл сиреною. Складний випадок. Пожежа на складах. Вибух. Він сказав: «Я повернусь», і побіг. Вона стояла у напівтемряві, стискаючи конверт, і думала, що страшно — не тоді, коли кличуть, а коли чекаєш.

(Далі буде…)

Частина 2

Богдан не повернувся ні того вечора, ні наступного ранку. Телефон мовчав. У новинах — кілька рядків: двоє медиків постраждали під час евакуації. Без імен. Оля ходила до поліклініки, знімала з фасаду плівку, що облізала від дощу, і вмовляла себе не дзвонити його колегам. Коли нарешті не витримала, диспетчер сказала: «Живий. Забиття, опіки, сильне виснаження. Лежить у дев’ятій. Але спить». Слово «живий» розрубало холод, як ніж.
У лікарні пахло стерильністю й яблучним соком. Богдан лежав, такий чужий без руху, з дрібною сіткою опіків на щоці. Оля сіла поруч і поклала на тумбочку маленьку баночку з ультрамарином — фарба для другого крила. «Щоб ти знав, що робота чекає, — прошепотіла. — І я чекаю». На третій день він відкрив очі й усміхнувся так, ніби повернувся з далекої дороги, де ніхто не розмовляє.
— Я проспав прем’єру, — хрипло пожартував.
— Ми відклали прем’єру до моменту, коли головний глядач зможе аплодувати, — відповіла вона, і в горлі їй стало тепло.
Відновлення було повільним, як висихання товстого шару фарби в холодному приміщенні. Богдан сердився на себе, що не може відкрутити кран однією рукою; Оля сердито вчилась не бігти попереду нього у коридорі. Вони мовчки сварилися — за те, що страшно, — і так само мовчки просили пробачення. Якось уночі, коли він не міг заснути від болю, вона витягла з сумки фломастери і намалювала на його гіпсі ластівку. Маленьку, кумедну, з трошки кривим хвостом. Він засміявся і нарешті заснув.
Навесні вони повернулися до стіни. Риштовання знов стояло, вахтерка знов видавала гарячий чай з непроливною кришкою, діти знов висовували носи з вікон. Богдан стояв унизу й подавав банки — по одній, бо друга рука ще боліла. Оля домальовувала друге крило — упевнено, ніби все життя лише й робила це. В якийсь момент вона зупинилась, подивилася вниз і сказала:
— Знаєш, я зрозуміла, чому ці крила такі важливі. Бо ластівки завжди повертаються туди, де їм боліло й було тепло. Як люди.
— То повернемось додому сьогодні разом, — відповів він. — Без сирени.
Офіційного відкриття не було. Просто одного дня місто раптом помітило: на стіні, де колись тріскалася штукатурка, летить ластівка з двома сильними крилами, і в кімнаті, до якої торкається її край, діти сплять спокійніше. Люди зупинялися, фотографували, торкалися пальцями, ніби це дасть їм частинку польоту. Волонтери написали пост із подяками; під ним чужі імена складалися у теплу ковдру для двох.
Увечері вони йшли набережною. Вітер пахнув річкою і бензином, ліхтарі робили довгі риб’ячі хвости на воді. Богдан ніс дві кави, Оля — рулон нових ескізів для сусіднього двору. Вони говорили про мілке: як підфарбувати кут, де сиплеться, де знайти кошик для м’ячів на дитячому майданчику, як навчити місцевого кота не лізти на свіже. Перед мостом він зупинився й дістав маленьку коробочку — не з ювелірної, ні, із аптечної: там зазвичай лежать бинти й лейкопластир.
— Я не вмію робити правильно, — зніяковів. — Але вмію тримати руку, коли страшно. Хочеш, триматиму твою?
Вона відкрила коробочку: всередині лежало кільце з тонкої сталі, відполіроване так, що віддавало вечірнім світлом. На внутрішньому боці — гравіювання голкою: «Повертаємось». Оля посміхнулася через сльози й кивнула. Він надігнув кільце, і раптом усе стало простим, як мазок, який лягає з першого разу.
Додому вони йшли повільно, не тому що боліло, а тому що хотілося довше слухати, як місто живе. Коли зайшли у двір, хтось зі сусідів поставив на лавку стареньку колонку, і звідти полилася смішна, трохи фальшива мелодія з дворів дитинства. Богдан витягнув руку, вона поклала свою поверх — і вони закружляли, сміючись, у кумедному танці між клумбою і велосипедом сусіда. Місто підморгнуло ліхтарем. Ластівка на стіні, здавалося, махнула крилом. І вечеря, і будні, і завтрашній ранній виклик — усе стояло поруч, доросле й світле. Вони просто йшли назустріч, тримаючись за руки, як люди, що вміють повертатися — і вміють залишатися.

У середу ввечері я, як нормальна людина, вирішив зробити просту справу — вийти в магазин «на хвилинку». Знаєте, ту саму хвилинку, яка завжди починається словами «тільки хліб і, можливо, щось до чаю», а закінчується трьома пакетами їжі.
Йду я, настрій спокійний, вечір тихий, у голові джаз і впевненість, що цього разу все буде чітко: хліб — і додому. Але в магазині, як завжди, на мене чекав хаос, що притворявся порядком.
Хліб лежав на полиці, як суворий вчитель: або зачерствілий, або надто пухкий, щоб бути справжнім. Я стою, обираю, кручу буханки, як сомельє пляшки вина. І от саме в цей момент доля, мабуть, знічев’я підкинула мені квест: з верхньої полиці з гуркотом з’їжджає банка з огірками.
Рефлекси спрацювали — я ловлю її у повітрі, як герой бойовика, який рятує світ. І вже відчуваю гордість… аж поки кришка не вирішує відкритися від чистої вдячності. Банка вибухає в моїх руках. Маринад, огірки, трави — все це в повільному польоті опускається на мене, на підлогу, на найближчого дідуся, який тепер пахне, як свіжий салат.
Усі завмерли. Я стою, блищу, як щойно замаринований супергерой. Підходить охоронець — серйозний, з обличчям людини, яка бачила все. Дивиться на мене, потім на підлогу, потім знову на мене й каже абсолютно спокійно:
— Ну що ж… тепер ви офіційно наш “Огірковий месник”.
Я не знайшов, що відповісти. Ми мовчки прибрали залишки битви, і я навіть хотів купити ту банку — для спогадів. Але, здається, вона тепер у музеї магазинних легенд.
Додому я повернувся без хліба, проте з легким ароматом маринаду, який тримався до п’ятниці. І коли хтось питає, чому я не люблю середу — я просто усміхаюся. Бо не кожен може сказати, що пережив середу як справжній “Огірковий месник”. 🥒

🇺🇦Приєднуємось та підтримуємо Українське🇺🇦

🎶 Музичні розповіді

🧚‍♀️ Фентезі Арт Стімпанк

🐈‍⬛ Містичні Арти

🇺🇦 Шукай Українське

💅 Новинки манікюру та мейкапу

🎬 Фільми та музика

🤹‍♂️ Відпочинок з гумором

🦋 Таємне Місце Хорошої Дівчинки

✍️ Будьте здорові

🎧 Музика в яку ти закохаєшся

📚 Вчимо англійську легко!

🧨 My Mood ...My Music

🏍 Motor Town UA

🧠 Розум - зброя нації

🧳 Економний Китай

🍰 Збірник Рецептів

🐈 Вусасті пухнастики

💛 Палітра естетики

👩‍💻 На заході людства

🦋 Особисте

🐈 Котики - це ідеально

🏴‍☠️ Скриня Пірата

🥗 PRO Смачний ЗСЖ

🍹 PROTEIN CLUB

🫦 Стильна штучка

❤️‍🩹 Серденько💌

🤖 Bot Hous

🎮 My YouTube tales

🔸Дідусь Джіпіті

🥥 AliExpress Vanilka

Зв'язок з Адміном @TemKit_UA
⭐️ Donate

Ранок почався тихо — не з гучного будильника, а з м’якого світла, що обережно ковзнуло по стіні. У вікні співали горобці, а запах свіжозвареної кави розповзався кімнатою, ніби хтось непомітно малював затишок.
Десь у сусідів загуркотів чайник, на вулиці зашурхотіло листя, і весь світ здавався трошки сонним, але готовим усміхнутись. Люди виходили з під’їздів — кожен зі своїми думками, планами, мріями — і всі разом творили ранкову симфонію нового дня.
Ти також — частина цього світу. І навіть якщо сьогодні на тебе чекають справи, дедлайни чи просто купа дрібниць, пам’ятай: кожен ранок — це можливість розпочати інакше. Можна вибрати посмішку замість поспіху, вдячність замість втоми, ковток теплого повітря замість зітхання.
Хай цей день подарує тобі легкість, натхнення й маленькі радості — ті, що гріють сильніше за сонце.
Посміхнись новому дню — і він неодмінно посміхнеться тобі у відповідь. 🌅✨

Дідусь Джіпіті✅

Вечір завжди має особливий присмак тиші. Він не поспішає, не кличе, не обіцяє — просто є. Коли день втомлено складає свої справи, вечір сідає поруч, мов старий друг, і пропонує задуматись: «Ну що, як ти сьогодні жив?».
На балконі світиться одна-єдина лампа. Людина сидить із чашкою чаю й дивиться у вікно, де небо вже майже чорне, але ще тримає відблиск помаранчевого світла. Місто не спить, але здається, що хтось натиснув кнопку “тихіше”. І в цьому напівзвуці, між годинниковим тиканям і далекою музикою, народжується просте відчуття — спокій.
Ми звикли бігти: до мети, до людей, до результатів. Але вечір завжди нагадує — сенс не в русі, а в моменті між. Між діями, між словами, між вдихом і видихом. У цій паузі можна почути себе — не те, ким ти маєш бути, а те, ким ти є зараз.
Він відпиває ковток чаю, дивиться на своє відображення у вікні. Йому здається, що час перестав бути ворогом — став просто співрозмовником. І той мовчки говорить:
«Не треба встигати. Треба жити. Решта — само стане на місце».
Тому нехай цей вечір буде не кінцем дня, а тихим продовженням тебе — справжнього, спокійного, глибокого. 🌙

Понеділок тягнувся важкий і липкий. Я вийшов з офісу, засунув руки в кишені й побіг на трамвай — хотілося додому, чаю й тиші. Вагон прибув, як завжди, з втомленим скрипом. Люди розсілися, хтось задрімав, хтось втупився у телефон. Я стояв біля дверей і дивився у вікно, де неон рвався на шматки у калюжах.
На третій зупинці в салоні стало пустіше. Я глянув під сидіння — там лежав невеликий коричневий гаманець. Підняв: всередині — жодної гривні, лише дитячий малюнок повітряного змія, старий квиток у кіно на 19:10 і пластикова картка з ім’ям «Ірина Р.». Проста річ, але від неї пахло ваніллю, як від печива на кухні.
— Ваш? — спитав я найближчих. У відповідь — знизування плечима й «не наш».
На наступній зупинці зламався світлофор. Трамвай зупинили, усі вийшли. Я покрутив у руках гаманець і вже хотів здати його водієві, але побачив на звороті квитка крихітний штамп «Кінотеатр "Зоря", Червона, 12». Годинник показував 18:35. До сеансу лишалося півгодини. Я подумав, що, мабуть, саме туди і прямувала Ірина. І пішов.
Дорога вела повз ринок і аптеку з синім хрестом. На тротуарі вітер перекидав рекламні листівки. Я йшов швидше, ніж зазвичай, і вперше за довгий час не думав про робочі листи. На розі «Червона, 12» побачив кінотеатр: вивіска мерехтіла, а біля каси стояла дівчина у жовтому шарфі — нервово перебирала телефон, то набирала номер, то скидала.
— Вибачте, — сказав я, підійшовши ближче. — Ви не Ірина?
Вона знітилася.
— Так. Ви мене знаєте?
— Ні. Але, здається, знаю ваше. — Я простягнув гаманець.
Вона видихнула так, ніби тримала повітря з ранку. Розгорнула — дістанула малюнок.
— Це мій Павлик намалював, — тихо сказала. — Сьогодні його виписали з лікарні, ми мали піти в кіно. Я загубила гаманець у трамваї і думала, що все — і квитки, і день…
— Як він?
— Краще. Лише трохи втомлюється. Ми вибрали мультик про змія — він сміявся з трейлера.
Вона підняла на мене очі: світлі, вологі, але вже спокійні.
— Дякую вам. Як вас звати?
— Андрій.
— Андрію, ви щойно врятували наш понеділок. Дозвольте купити вам чай у буфеті?
Я відмахнувся, але вона наполягла. Ми стали в чергу за шурхотом пакетиків і паром з термоса. За стійкою продавчиня поклала на піднос три стаканчики: нам із Іриною — по чаю, собі — каву «на підміні». Ірина сміялася тихо, притискаючи до грудей гаманець, ніби там б’ється ще одне маленьке серце.
— А Павлик де? — спитав я.
— З бабусею в холі, вони чекають на мене. Я бігала маршрут перевірити: каса, зал, туалет — щоб без пригод. — Вона знизала плечима. — Після лікарні я стала обережнішою, але ось…
Ми вийшли до холу. На лавці сиділа бабуся з худорлявим хлопчиком у кепці. Побачивши маму, він підскочив, як пружинка.
— Мамо! — і вже до мене: — Ви знайшли мій змій?
— Знайшов, — усміхнувся я. — Але це, здається, він знайшов мене.
Грянула мелодія початку сеансу. Ірина махнула мені рукою.
— Залишайтеся з нами?
— Ні, піду. У мене свої понеділки, — пожартував я. — Гарного перегляду.
На вулиці вже моросіло. Я знову рушив додому тим же шляхом: повз аптеку, повз ринок, до зупинки, звідки мав починати. Було якось дивно легко. На зебрі зупинилася машина, водій кивнув: «проходьте». Я пройшов і вперше помітив, як у вітрині булочної крутяться теплі рогалики — може, через той ванільний запах із гаманця, що ніби й досі був у повітрі.
Дома я поставив чайник і сперся на підвіконня. У вікні світилося життя чужих квартир: хтось сварився на телевізор, хтось клав на стіл тарілки. Мій телефон дзьобнув повідомленням — від невідомого номера: «Це Ірина. Ми з Павликом махаємо вам із останнього ряду. Він каже: “Передайте змію привіт!”». Я засміявся вголос, сам до себе.
Понеділок не став коротшим чи м’якшим. Просто на дорозі з роботи трапилося маленьке розслідування: з квитка — до адреси, з імені — до очей, із загубленого — до знайденого. І цього виявилося достатньо, щоб вечір раптом нагадував не кінець, а початок тижня — такий, який хочеться продовжити.

У невеликому містечку над Пслом, де вранці чути, як з тракторів злітає пара, а ввечері пахне свіжим хлібом із пекарні тітки Раї, жило собі подружжя — Марфа й Кузьма. Вони були прості люди: вона тримала город і продавала зелень на базарі, він — ремонтував усе, що ламалося в окрузі, від чайника до велосипеда.
Та всі знали їх не через це. А через півня Степана.
Степан був величезний, строкатий, із очима, як дві блискавки. Але найцікавіше — він співав не на світанку, а перед дощем. Кожен раз. І не помилявся жодного разу.
— Як тільки твій Степан загорлає, — бурмотів старий дільничний, — то я вже й плащ готую.
Одного літа, коли спека стояла така, що навіть тіні в’янули, Степан мовчав три тижні. Люди ходили до Кузьми, питали:
— Та що з ним, з твоїм барометром? Зламаний?
— Ні, — зітхав той. — Просто не хоче співати.
І от одного вечора, коли над містом зайшло криваво-червоне сонце, Степан раптом видерся на паркан і видав такий крик, що в Марфи навіть миска впала з рук.
І не минуло й п’ятнадцяти хвилин — як небо розірвалося блискавкою. Полив такий дощ, що діти бігали босоніж по калюжах, кричали, сміялися, а старі ставили бочки, збираючи воду.
Але цього разу щось було інакше. Дощ ішов три дні без упину.
Під кінець третього — Степан зник. Просто зник. Ні пір’їнки, ні сліду.
Кузьма шукав його всюди, навіть у лісі. А потім, коли вже зневірився, почув спів — але не звідкись здалеку, а з неба. І там, високо між хмарами, промайнуло щось яскраве, ніби півень із полум’я.
Відтоді дощі в тому містечку стали лагіднішими, а повітря — чистішим. І кожного разу, коли перша крапля падає на землю, люди усміхаються й кажуть:
— То наш Степан перевіряє, чи все ще росте те, що він поливав.

Частина 1

На мапі України це містечко — крихітна крапка між річкою та полем. Назва його — Глибочанськ.
Сюди рідко заїжджали чужі, а коли таки хтось з’являвся — усе місто про це знало за пів години.
У Глибочанську час не біг, а тягнувся, як липовий мед. Ринок відкривався рівно о восьмій, пошта працювала, коли хотіла, а старий кінотеатр «Світло майбутнього» давно показував лише голубів на даху.
І от саме тут, де ніби нічого не трапляється, одного липневого ранку пропав дзвін.
Не дзвін у сенсі “дзвінок” — а справжній церковний дзвін, старовинний, відлитий ще у XVIII столітті, який стояв на дзвіниці місцевої церкви святого Юрія. Він важив дві з половиною тонни й мав ім’я — “Богдан”.
Коли люди вранці прийшли до храму — на місці дзвону лишився лише мотуз, що гойдався на вітрі, наче змій.
Хтось сказав, що це “божа кара”.
Хтось — що “поп спився і не догледів”.
А от дільничний Копач, низький, круглий чолов’яга в старій кашкеті, мовив:
— А я скажу вам — це справа людська.
Того ж дня він викликав до себе двох — сторожа церкви, діда Микиту, і молодого фотографа Мишка, який час від часу знімав для місцевої газети «Глибочанські вісті».
— Ти, Миколо, — каже дільничний, — останній бачив дзвін учора?
— Та бачив, пане Петре, я його навіть знімав — хотів зробити світлину для виставки “Душа міста”.
— А ти, Микито, — звернувся до сторожа, — чув щось уночі?
— Хіба що грюкало, — знизав плечима той. — Та я подумав, буря.
Бурі, звісно, не було. Але в місті цієї ночі й справді лунали дивні звуки — мовби щось котили по бруківці.
Копач вирушив у розвідку.
Усе навколо храму було розкидано: шматки дерева, кіптява, сліди від важкої підошви.
А біля задньої стіни — чотири глибокі вибоїни, ніби від металевих коліс.
“Колеса, кажеш…” — пробурмотів дільничний і пішов по них, як мисливець по сліду.
Вони тяглися аж до старої кузні за містом, де колись кували вози, а тепер стояли лише гуси, які дивилися на нього з докором.
Двері були не зачинені.
Усередині пахло мазутом і мокрим залізом. І — базиліком.
На підлозі — відбитки пальців, ланцюги й… бронзова стружка.
До вечора місто гуділо.
Хтось присягався, що бачив фуру з номером десь із-під Дніпра, інші — що бачили двох чоловіків у чорних комбінезонах біля старого мосту.
А Мишко, той самий фотограф, приніс Копачу плівку — “з того дня, коли дзвін ще був”.
Коли проявили, дільничний довго дивився на один кадр: за дзвіницею, у сутінках, стояла фігура в рясі, але без обличчя — наче силует.
— То, може, отець Гаврило? — припустив Мишко.
— Може, — тихо мовив Копач. — А може, і ні. Бо отець Гаврило того вечора був у лікарні,захворів.

Дзвін “Богдан” таки знайшли — біля старого млина, наполовину втоплений у мул. Витягнули його з річки, обмили, поставили на причалі.
Місто полегшено зітхнуло — та Копач не радів.
Усе це було занадто чисто, занадто акуратно, наче злодії самі хотіли, щоб дзвін знайшли.
За кілька днів він отримав листа без підпису. У конверті — аркуш пожовклого паперу й фотографія: дзвін, лежить на землі, а поруч — людина в робочому комбінезоні, обличчя не видно.
На звороті було лише коротке речення:
“Ми не крали — ми рятували.”
Копач довго думав, перш ніж зрозумів.
Дзвін був не просто старим металом. Його хотіли продати — не злодії, а ті, хто мав доглядати за ним. Один із чиновників обласного управління культури збирався “передати на реставрацію” за підробленими документами.
Місцеві це відчули. Не знали, як боротися, не мали влади, не вірили поліції.
Тож кілька чоловіків, серед них і старий Микита, самі сховали дзвін у річці, щоб ніхто не встиг вивезти.
Та серце не витримало — і Микита помер тієї ж ночі.
Від сорому, від страху, від того, що зробив правильно, але “по-злочинному”.

Частина 2

Копач не став порушувати справу.
Він просто спалив той лист і фотографію.
А потім, сидячи на березі, дивився, як сонце сідає за місто, і подумав:

“Буває, щоб урятувати святе, треба зробити те, що виглядає гріхом.”

Коли дзвін повернули на дзвіницю, він не одразу зазвучав.
Перший удар був глухий, ніби бронза пам’ятала воду й людські руки, що її тягли крізь болото.
Та потім — звук очистився.
Не гучний, не тріумфальний — простий, чистий, як правда, яку більше не треба ховати.
Відтоді в Глибочанську про той випадок не говорили.
Та кожен, хто проходив повз церкву, знав:
у дзвоні “Богдан” чути не тільки віру, а й людську совість — ту, що іноді змушує мовчати, аби світ не почув брехню.
І коли новий священник запитав Копача, чому дзвін звучить тепліше, ніж раніше, той відповів:
— Бо він уже знає, що мовчання — не завжди страх. Іноді це спосіб зберегти правду.

У Нуар-Сіті ніч завжди приходить раніше, ніж день. Місто виглядає так, ніби саме собі ставить пастку — неоном заманює, темрявою ховає.
Сержант Лука Сивий сидів у своєму звичному кафе на розі Чорного бульвару й дивився в чашку. Кава пахла, як спогади про кохання, що закінчилося пострілом. Бариста Лінда сьогодні мовчала — її очі говорили більше, ніж будь-які фрази.
— Знову думаєш про ту справу? — спитала вона, витираючи склянку, яка, здається, була чистішою за совість самого Сивого.
— Якщо б я перестав думати, то перестав би бути людиною, — відповів він, не відриваючи погляду від чорної глибини в чашці.
Три дні тому знайшли труп — якийсь політик з Грей-Бульвару, у кишені записка: «Не всі гріхи можна спокутувати грошима». Лука розумів натяк. У цьому місті, якщо хтось говорить про спокуту, значить, або готується втекти, або вже мертвий.
Він пішов до банку, де працювала вдова політика. Та жінка мала усмішку, якою можна було відкрити будь-які двері, але очі — як замерзлі річки.
— Ви шукаєте правду, сержанте? — спитала вона, запалюючи сигарету.
— Ага. Кажуть, вона десь між кавою й горілкою, тільки я завжди нахожу вино, — буркнув він.
Вона посміхнулася.
— Мій чоловік мав ворогів. Але більшість із них сидить у міській раді. Якщо знайдете правду — поділіться. Я давно хотіла посміятись.
На виході Сивого зупинив двірник. Маленький, згорблений, але очі блищали, як у кота, що бачив більше, ніж треба.
— Пане детектив, бачив учора ввечері його машину біля старого кінотеатру. А там тепер хто завгодно — від проповідників до кілерів.
— Дякую, друже. — Лука простягнув йому кілька баксів.
— Не треба. Мені вистачає пилу. Він завжди повертається.
У кінотеатрі «Забутий Екран» пахло старою плівкою й дешевими снами. Проектор давно мовчав, але на сцені сидів молодик у костюмі й чистих черевиках — явно не місцевий.
— Ви Сивий? — запитав він.
— А ти, певно, той, хто любить чужих дружин і не свої гроші?
— Ні. Я той, хто продає чужі секрети. Але сьогодні — розпродаж.
Він простягнув флешку. На ній — записи, як політик домовляється про «зникнення» когось зі свідків. Усе просто: вбивство за замовленням, тільки виконавець сам став жертвою. Лука гірко посміхнувся: у Нуар-Сіті навіть злочини мають почуття гумору.
Вранці Сивий повернувся до кафе. Лінда налила йому кави, а він довго дивився на пар, що піднімався з чашки.
— І що, знайшов убивцю? — спитала вона.
— Так. Але не бачу сенсу його здавати.
— Чому?
— Бо кожен у цьому місті вже винен. Просто хтось ще не отримав рахунок.
Він підняв чашку, ковтнув і тихо сказав:

— Зрештою, життя — це як кава. Гаряче, гірке, і якщо не встигнеш випити — охолоне, залишивши лише осад.

Лінда подивилася на нього, як на людину, яка нарешті перестала брехати сама собі.

— А може, просто треба навчитися пити повільніше? — сказала вона.

Він усміхнувся.
І вперше за довгий час кава не пахла кулею.

Дідусь Джіпіті

Субота в Берестянах почалася, як завжди, з запаху диму та свіжоскошеної трави. Сонце тільки визирнуло з-за пагорба, а на подвір’ях уже гуло: хто косив, хто рубав дрова, хто сварився через курей.
О шостій ранку баба Ганна вигнала на двір чоловіка — діда Семена. Каже:
— Та йди вже коси, поки роса, бо трава тебе пережене!
А Семен, замість косити, сидить на лавці, курить і розглядає сусідське поле:
— Та я не спішу, роса — то мастило, хай трохи вбереться…
Через дорогу сусід Микола чинив мотоцикла “Дніпро”, який не заводився ще з минулого року. Кожні п’ять хвилин з двору долітав крик:
— Оце ж, холєра, знов карбюратор! — і потім глухий стук по металу.
До обіду він таки завів свого “Дніпра” — ревів, як танк, і з радістю об’їхав півсела. Кури розбіглись, пес гавкав, а Микола, гордий як генерал, кричав:
— Їде техніка майбутнього!
На вулиці Підлісній тим часом жінки прали білизну на городі, перемиваючи кісточки всім родичам.
— А бачила, — казала Марфа до Оксани, — Ганна свиню продала, а вже нову купила!
— Та де там, — відповідала Оксана, — то їй зять привіз, каже, “інвестиція”!
— Інвестиція в сало, — пирснула Марфа.
Після обіду все село стихло. Лише старий трактор Т-40 гудів біля ставка — то Петро тягнув колоду для нового паркану, а діти ганяли м’яча біля клубу, змагаючись, хто заб’є через кущ бузку.
Ближче до вечора запахло смаженими кабачками, димом і свіжим хлібом. Чоловіки посходились під магазин, кожен з пляшкою пива й темою для розмови:
— Як там дороги в районі?
— Та вже латали... але не там, де треба.
— Та що ті дороги, от якби нам інтернет швидший був!
А коли сонце сіло, над Берестянами стало тихо — тільки цвіркуни й десь далеко гавкіт собаки. Ганна з Семеном сиділи на ґанку, дивились, як місяць завис над полем.
— Все-таки, — сказала вона, — день був добрий.
— Та ще б, — усміхнувся Семен, — я за косу так і не взявся, але головне — ніхто не сварився.
І справді, субота в Берестянах минула спокійно. Без див, без пригод — але з тою теплою простотою, якої вистачає, щоб село жило далі.

Місто повільно стишувалося. Вулиці, ще пів години тому повні людей, тепер мерехтіли лише відбиттями ліхтарів у калюжах. Кав’ярня на розі зачинялася, бариста витирала стійку, а за склом двоє перехожих сперечалися, куди піти далі — до Дніпра чи додому.
На лавці біля трамвайної зупинки сидів чоловік у сірому пальто. Він тримав у руках стакан гарячої кави й дивився, як трамваї зникають у темряві. У кожному вагоні — свої історії, свої суботи, свої думки.
Поруч зупинилась дівчина з навушниками. Вона усміхнулась — просто так, без причини. І чоловік теж усміхнувся. Ненадовго, але щиро.
Світ був такий самий, як завжди — тільки спокійніший.
І він подумав:
“Може, сенс не в тому, щоб усе встигнути, а щоб бодай раз за день побачити когось, хто теж іде поруч — у тому ж напрямку.”
Місто засинало, ніби хтось приглушував звук життя.
Нехай і ваша ніч буде така — без поспіху, без тиску,
просто спокійна, тепла й справжня. 🌙