У неділю Ірина прокинулась з благородною метою — приготувати сімейний обід «як у кулінарному шоу».
Рецепт вона знайшла в інтернеті: «Курка в медово-гірчичному соусі з ароматом лайма».
Прозвучало красиво, виглядало просто. На фото, звісно.
Почалося все непогано — поки Ірина не переплутала банку меду з банкою гірчиці.
Курка отримала шоковий соус «чистий адреналін».
Коли запах став нагадувати суміш шашлику й пожежі, вона вирішила відкрити вікно.
В цей момент вітер здув з підвіконня пакет борошна просто на кота.
Кіт, ставши білим як привид, панічно кинувся через кімнату, залишаючи за собою сліди, схожі на сліди йеті.
Ірина бігала з ганчіркою, а курка спокійно диміла в духовці.
Коли прийшов чоловік, він застиг на порозі й тихо сказав:
— Я так розумію, ми сьогодні їмо доставку?
Вона зітхнула, сіла на табурет і відповіла:
— Не зовсім. У нас буде нова страва — "курка в соусі розпачу з ароматом поразки".
Кіт, усе ще білий, чхнув на підтвердження.

Частина 1

Ніч у припортовому містечку пахне холодною сіллю і гасом — маяк на мисі дихає рівно, наче серце старого велетня. Я приїхала сюди з коробкою архівних справ на задньому сидінні й тремтливим відчуттям, що один із цих потріпаних томів дихає в унісон маяку. Мене звати Оля Твердохліб, я працюю в столичному відділі з розслідування «висяків». Цього разу «висячою» була справа Романа Лісового — шкільного вчителя музики, який зник одинадцять років тому, у ніч шторму.
Тоді поліція списала все на море: човен перекинуло, тіло не знайшли. В архіві лишилися три світлини, чорна парасолька з обірваною спицею й звіт патруля з маяка: «О 23:40 додаткове світло на західному рамені, можлива сигналізація». Роман умів чутливо грати на скрипці і тримати уроки так, щоб діти виходили в тиші — не зі страху, а з поваги. У мене була ще одна підставка для цієї справи: він був моїм вчителем.
Місто зустріло мене так, ніби й не помічало. Кіоск на автостанції продавав «Смачні чебуреки», у кав’ярні «Ракушка» крутили невидимий плейлист із хвиль. Я віднесла архіви в маленький готель «Прибій», де господарка Люба сказала фразу, яку кажуть усі господарки маленьких готелів: «У нас тихо». Я усміхнулась і не повірила.
Перший крок — шкільний двір. Доріжки, облиті ранковою росою, запах старих м’ячів із спортзалу, що ніколи не провітрюється. Директор, пані Козак, тримала постать, як ноту: рівно й завжди трохи вище реальності. Вона показала мені клас музики. Там ще висіла фотографія Романа — юнак з очима, у яких чути луни залів. На піаніно лежала скрипка-пустушка для першокласників із наклейками нот. «Діти любили його, — сказала директорка. — А дорослі… дорослі боялись, що він щось чує в нашому містечку краще, ніж треба».
У справі було ім’я: Ярина Вишняк. Випускниця, остання, хто бачив Романа живим. Вона тоді грала його партію на випускному, програла чотири ноти поспіль і розплакалась. Свідчила, що він пішов проводити її до набережної. Більше нічого. Зараз Ярина — власниця майстерні у старому доку: ремонтує човни, вміє тримати руки в мазуті й не підпускати нікого близько.
— Ярина? — сказала я, коли вона підняла голову з-під кокпіта.
— Бачу, столиця приїхала. Ви з «висяків»? — зітхнула й витерла щоку долонею. — Я вже давала свідчення. Усе сказала.
— Не все, — відповіла я, показуючи фото: Роман, набережна, зліва — тінь парасольки. — Ця парасолька не ваша?
Вона довго дивилась. Потім кивнула.
— Моя. Порвалась ще в школі, в тій самій бурі. Я тоді думала, що якби не вона, я б не залишилась із ним на дощі. А може, все було б інакше.
— Ви щось тримаєте в собі одинадцять років, — сказала я тихо. — Хоча, може, це не ваше.
Ярина стиснула ключ на кільці так, що побіліли пальці.
— У ту ніч він попросив мене не йти додому. Казав, що хтось чекає біля маяка. Що це — розмова, і що я… не маю її чути. Я пішла всупереч. Вийшла на мис і побачила лише відблиск: додаткове світло. І дві постаті. Одна — він. Друга — в плащі. Вітер зірвав мені парасольку, і я повернулась. Більше — нічого.
— Неправда, — відповіла я. — Ви ще обернулись і побачили, що плащ був жіночий.
Вона сіпнулась: маленький нерв між бровами зрадив правду.
— Чому це зараз важливо?
Тому, що друге ім’я у справі — Ірина Маринюк, бухгалтерка міської ради. Вона вела тендери на ремонт гавані в той рік. У звітах — розбіжності між сумами. Офіційна версія: зношення причалів, непередбачувані витрати. Неофіційна: хтось знімав вершки. Роман допомагав місцевій газеті з розслідуваннями — писав під псевдонімом. Ірина Маринюк — моя мати.
(Далі буде…)

Частина 2

Я додзвонилась до неї ввечері. Вона відповіла знайомим рівним голосом:
— Олю, ти їла?
— Мамо, — сказала я, — ти була на маяку в ту ніч?
Пауза пролунала довше, ніж усі слова:
— Приїжджай.
Будинок мого дитинства дивився на море, як пес на хвіртку: із вірністю, яку ніхто не просив. На кухні пахло супом і спогадами, які не з’їси. Мама поклала переді мною старий металевий підсвічник — той, що завжди стояв у нас на серванті.
— Я була, — сказала вона. — Роман попросив зустрітись. Сказав, що має матеріали. Не проти мене. Проти тих, хто тоді бігав повз нас із документами у кишенях і брехнею в очах. Хотів, щоб я перевірила цифри, бо я — бухгалтерка, яка не краде. Він довіряв мені. Я довіряла йому. До того моменту, поки не прийшла ще одна людина.
— Хто?
— Той, кого місто кличе «Начальник порту», а насправді — звичайний посередник. Він знав, що Роман пише. Прийшов з умовою: «Ти замовкнеш — і ніхто не потоне». В його руках був такий самий підсвічник, як у мене. Удар важить небагато, коли його робить страх.
Стіни ніби тріснули. Мені хотілось встати, піти, сховати дитинство назад у шафу.
— Ти… — слова не слухались. — Ти вбила його?
— Я не вбивала, — тихо. — Я кинулась між ними. Удар пішов не туди — по парапету. Роман впав. Хвиля зробила решту. Я кричала. Посередник сказав: «Візьми це і мовчи». І поклав у мою сумку такий самий підсвічник, щоб усе виглядало… як сварка. Щоб була сумнівність. Щоб якщо колись хтось копатиме — не знайшов чистої лінії.
— Чому ти мовчала?
— Бо ти була десятикласницею і готувалась до олімпіади з математики, — мама підняла на мене очі без блиску. — Бо місто маленьке. Бо він би все одно заговорив, я це знала, але хотіла виграти для нас час. Час — найбрехливіша валюта.
Я вийшла на балкон. Маяк рівно дихав. У мене задзвонив телефон — Ярина.
— Олю, — швидко сказала вона, — приходь до доку. Я знайшла щось у старому човні Романа.
Кишені інколи зберігають те, від чого власник відвик. У трюмі, між планками, лежав водонепроникний футляр, завалений іржавим ключем. Усередині — маленький блокнот: схеми платежів, прізвища без імен, карта гавані, стрілка до складу №3. І речення, написане його неслухняним почерком: «Попросив І.М. перевірити цифри. Якщо зі мною щось — це не вона».
Я тримала блокнот і відчувала, як дрібний холод повзе по спині. В архіві була відмітка про «додаткове світло». У блокноті — нотатка: «Сигнал: три коротких, два довгих — якщо небезпека». Того вечора маяк саме так і «моргав». Не офіційне світло — портативний прожектор зі складу №3. Його могли увімкнути лише зсередини.
Ми з Яриною поїхали до складу. Там усе вже було, як у старих фільмах: висячий замок, що піддається після третього вмілого руху; пил, який з’їдає час; і людина в плащі, яка виходить із тіні, наче знала, що ми прийдемо. Посередник. Його справжнє ім’я — Микола Омеляненко. Документи про нього ходили містом, як чайки — то є, то нема.
— Не люблю, коли столиця сунеться в берегове, — сказав він і підпер двері ногою. — Але ви ж із музичного класу. У вас слух добрий. Почуєте, як метал співає?
Він хитнув підсвічником у руці, і тінь на стіні нагадала мені дитячий театр. Я зробила крок вперед.
— У вас співає тільки страх, Миколо, — відповіла я. — Проблема в тому, що він не бере правильних нот.
— А в тебе — що мама зрадила тебе, — посміхнувся він. — У кожного своя драма.
— І у кожного свій фінал, — сказала Ярина й кинула в нього важкий ключ від трюму. Він відбив удар рефлекторно, але цього вистачило: підсвічник вислизнув, ударив по бетону, розсипав крихти латуні. Залунало щось, що й справді нагадувало ноту.
Потім усе пішло швидко. Поліція, викликана мною ще біля готелю, зайшла з іншого боку — капітан із моїх столичних зв’язків любив приїжджати тихо. У коморі знайшли старий прожектор і зошити з «позабалансовими» платежами. Омеляненко мовчав — професійно, як ті, хто знає ціну словам.
Мама прийшла вранці до відділку сама. Сіла й розповіла все. Не як сповідь — як бухгалтерський звіт: факти, суми, час. Про «угоду страху» і про те, як вона носила тягар замість вироку. Я сиділа поруч і слухала, як у ній знову вмикається голос.

Не виправдання — пряма мова.
Суд? Він буде довгим, як низький сезон. Омеляненко візьме адвокатів, місто поділиться на «знав» і «не вірю». Справжні гроші, як завжди, підуть під воду. Але у нас були речі, яких у них не було: запис Романа про маму; блокнот; прожектор; і парасолька з обірваною спицею, що за одинадцять років так і не навчилась тримати шторм.
Увечері ми з Яриною сиділи на набережній. Вона тримала скрипку — свою, вже дорослу, не дитячу.
— Він казав, що музика — це метод, — промовила вона. — Типу слідство: повторюєш тему, доки вона не розкриється.
— А іноді — доки вона не перестане брехати, — сказала я.
Вітер заніс нам три коротких і два довгих спалахи з боку маяка — техніки тестували лампи. Я вперше за багато років не злякалась цього ритму. Може, тому, що ритм — це не лише про те, що відбувається, а й про те, з ким ти це слухаєш.
Перед від’їздом я зайшла до мами. Вона тримала в руках порожній свічник.
— Віддам у музей, — сказала. — Хай висить із табличкою: «Про речі, що не вміють бути доказами, але пам’ятають правду».
— Мамо, — я обняла її коротко, як обнімають тих, хто вчив рахувати. — Час — справді брехлива валюта. Але ми її обміняли.
На трасі місто тягнулося за мною світлом із вікон, як нитка з клубка. Я подумала: детектив — це не про розкриття злочину. Це про повернення голосів тим, кого затопило мовчанням. Про тих, хто був поруч у найтемнішу ніч, навіть якщо не вберіг.
Маяк дихнув іще раз, рівно. А я поїхала далі, з коробкою архівів і однією новою нотою у власному такті — нотою, яку, мабуть, колись зіграю вголос.

Ми звикли думати, що життя — це лінія. Вона має початок і кінець, вузли вирішень і стрілку часу, спрямовану вперед. Але варто зупинитися на перехресті — й лінія раптом перетворюється на площину: ти бачиш не лише те, куди йдеш, а й те, чого уникаєш; не тільки шлях, а й тінь маршруту, яким не пішов. Можливо, свобода — це не вибір «так» чи «ні», а вміння дивитися на власне життя з висоти, де видно і стежки, і пустелі, і твою впертість.
Час здається суворим бухгалтером: усе підсумовує, все рахує. Та в дивний спосіб він милосердний: забирає гостроту болю, залишає урок. З дитячих років ми прагнемо швидше «стати кимось», ніби той «хтось» сидить десь попереду й махає нам рукою. І лише згодом розуміємо: ніхто там не сидить. «Кимось» ми стаємо у звичках, що повторюємо, у розмовах, які не перериваємо, у вибаченнях, які таки вимовляємо.
Світ переконує нас говорити голосно. Але істина часто приходить у тиші. Тиша не означає порожнечу — це простір, де чутно слабкі сигнали: що насправді радує, кого ми ображаємо з необачності, чого боїмося назвати своїм ім’ям. У тиші витримується найважче — чекання. Бо дорослість, можливо, й є мистецтвом чекати: не на випадкове диво, а на дозрівання власних рішень.
Є речі, які не підлягають вимірюванню користі: дружба, гідність, довіра. Вони не «працюють» щодня і не приносять миттєвого прибутку. Але саме вони утримують наш внутрішній дім, коли ззовні шторм. Коли ми зраджуємо їм, виграємо хвилину комфорту й програємо роки поваги до себе.
Людина — істота оповідальна. Ми постійно розповідаємо собі історію про те, хто ми є. Якщо у цій історії ми завжди жертви — життя стає колекцією образ. Якщо завжди герої — перетворюємося на самозакоханих свідків власних подвигів. Мудрість, мабуть, у тому, щоб дозволяти сюжету змінюватися: визнавати поразки, приймати допомогу, сміятися з власної серйозності.
І нарешті — про сенс. Ми шукаємо його як скарб, ніби десь закопана шкатулка. А він часто схожий на ремесло: його не знаходять, його роблять. Трохи уваги до світанку, трохи чесності в роботі, трохи відваги в любові. Сенс — це ритм, який ми щодня вибиваємо кроками. І якщо ритм збивається, не біда: зупинися, вдихни, послухай тишу — і почни заново.

Можливо, філософія потрібна не для великих відповідей, а для малих корекцій курсу. Щоб, коли настане вечір, ти зміг сказати: «Я сьогодні жив не дарма». І цього, врешті, достатньо.

У нашому містечку вітер має власну пам’ять. Він знає, хто коли розлучався, хто продавав будинок, хто закривав вікно останнім у ніч перед від’їздом. І коли вітер приходить з річки, він несе не холод — він приносить запахи: старої деревини, прасованої білизни, шкільної крейди.
Того вересня Марко повернувся додому.Приїхав у плащі, який колись здавався йому елегантним, а тепер виглядав так, ніби він узяв його у когось позиченим. Місто зустріло його тишею — навіть собаки біля старої пекарні не гавкнули.
Він ішов знайомою вулицею і дивувався, як усе ніби лишилося на своїх місцях, але стало менше. Будинки стояли ті самі, тільки вікна дивилися наче з недовірою. Де колись гуділи мотоцикли біля кінотеатру, тепер стояв кіоск із кавою, а касирка з того самого кінотеатру продавала лате в пластикових стаканчиках.
Вона впізнала його першою.
— Марко? Та ти ж кудись зник тоді, ні слова не сказавши.
— А що було казати, — усміхнувся він. — Думав, повернусь за місяць.
— За місяць, ага, — вона кинула погляд убік, — ми всі так думаємо.
Він узяв каву, пішов далі. Над ринком пахло яблуками, що починали перетворюватися на сидр просто в ящиках. Біля зупинки стояла стара лавка, та сама, на якій вони колись з Оленою сиділи, рахуючи автобуси. Тепер лавка посіріла, дошки похилились, але на одній ще лишився вирізаний ножем напис «живи».
Олена вийшла з магазину «Хімія та побут» із пакетом, побачила його і спинилась.
— Ти ж не змінився, — сказала вона. — Тільки в очах більше мовчання.
— А ти змінилася, — відповів він, — у тебе рухи стали спокійніші.
— Це від сина, — вона посміхнулася. — Йому десять. Він грає на баяні, хоча я мріяла, що буде малювати.
Вони йшли разом уздовж річки. Вода була темна, наче стара плівка, і на ній блимали відбитки ліхтарів. Вітер знову нагадав про себе — пахнув вербовою корою і чимось, що нагадувало дитинство.
— Ти пам’ятаєш, як ми тут ховалися від дощу? — спитала вона.
— Пам’ятаю, — сказав він. — Тоді мені здавалося, що цей дощ триває вічно.
— А він справді триває, — усміхнулася вона. — Просто іноді ми з нього виходимо.
Вони сіли на старий причал, ноги звисли над водою. Марко подумав, що іноді життя — це просто спроба повернутися туди, де тебе колись розуміли без слів. Він не питав, чи вона заміжня. Вона не питала, чому він повернувся. Між ними була вода, і вона говорила замість них.
Коли стемніло, місто засвітилося рідким світлом. Неоном у нас ніколи не хизувалися — світло тут завжди було стримане, трохи втомлене. Марко провів Олену до її будинку. Біля хвіртки стояв хлопчик — син, той самий. Він привітався ввічливо і зник у дворі.
— Ти залишишся? — спитала вона.
— Не знаю, — відповів він. — Мені здається, тут ще є тиша, якої я шукав.
Вона кивнула і пішла. А він стояв і слухав, як вітер перевертає листя, ніби сторінки старої книжки. У цій книжці все ще було місце для нього — може, не на головній сторінці, але десь на полях, де колись залишили коротку записку: «живи».
Того вечора він довго не міг заснути. За вікном шуміла річка, десь далеко гавкала собака, і все це зливалося у відчуття, що, можливо, повернення — не поразка. І що іноді навіть маленьке місто може стати цілим світом, якщо в ньому залишилася хоч одна людина, яка пам’ятає, як ти смієшся.

Марко встав, підійшов до вікна. Місто спало. Удалині блимала лампа над мостом — єдина, що ніколи не гасла, хоч би як її ремонтували. Він упізнав цей вогник. Колись, багато років тому, він ішов тією дорогою, коли вперше вирішив поїхати з дому.
Він повернувся не просто з Києва — не зі столиці, не з шуму. Він повернувся із тиші, з місця, де навіть час стоїть у коридорі з білими стінами, чекаючи дозволу рухатись далі. Там він лежав після аварії, роки між світлом і темрявою, між спогадами й забуттям. І тепер, коли він знову відчував вітер і запах річки, це здавалося дивом — простим, як ковток води.
Марко вдихнув повітря на повні груди, глянув на свої руки — вони тремтіли, але були живі.
Тоді він прошепотів у темряву, звертаючись чи то до вітру, чи до когось, хто чекав:
— Я все-таки повернувся. Не додому — до життя.

Частина 1

Місто зранку завжди здається трохи нетверезим. Ніби воно ще не вирішило, прокидатися остаточно чи вдавати, що спить далі.
Я сидів на лавці біля зупинки трамвая №3, тримав паперовий стакан з кавою й розглядав, як повільно оживають вулиці.
Асфальт ще мокрий після нічного дощу, у калюжах перевернута версія міста: небо внизу, будинки вниз головою, світлофор, який показує «червоний» хмарам. Мені подобалося дивитися не на людей, а на їхні відображення — вітрини, калюжі, брудні дзеркала в під’їздах. Відображення ніколи не поспішають.
Третій ранок поспіль я бачив її.
Вона завжди приходила о 6:47 — я звірив по годиннику. Висока, в довгому сірому пальто, з червоною парасолькою, навіть коли дощу не було. Волосся зібране в недбалий пучок, з якого постійно вибивався один впертий локон.
Вона підходила до тієї ж самої урни навпроти моєї лавки, діставала з торбинки пачку корму і годувала голубів.
У 6:50 під’їжджав перший трамвай. Вона ніколи на нього не сідала. Просто стояла й дивилась, як він проїжджає повз, наче чекає на щось інше. У 6:55 вона йшла. Рівно, без поспіху, зникаючи за поворотом, де старий цегляний будинок із облупленими віконницями дивився вулиці порожніми очницями.
Перший день я просто помітив її.
Другий день — уже чекав, чи з’явиться.
На третій — мені стало цікаво.
Того ранку місто було особливо тихим. Навіть машини, здавалося, їхали пошепки. Десь далеко гавкав собака, з вікна над аптекою хрипіло старе радіо, трамвайні рейки холодно блищали.
6:46.
Я допивав каву, роблячи вигляд, що не стежу за часом.
6:47.
Вона з’явилася, ніби її просто ввімкнули. Вийшла з-за рогу — так чітко й вчасно, що у мене з’явилась дурна думка: а раптом вона тут працює, як частина декорацій?
Цього разу в неї була інша торбинка — темно-синя, з дрібними білими зірками. Вона підійшла до урни, опустила погляд… і завмерла.
Я вже хотів відвернутися, але саме в цю секунду побачив: біля урни стоїть чорна валіза.
Невелика, з коліщатками, з побитими краями, наче її багато разів кидали. На ручці — червона стрічка. Поруч нікого не було. Я оглянувся — люди, що проходили, дивилися куди завгодно, тільки не туди.
Вона також оглянулася. Не нервово — скоріше, наче перевіряла, чи сцену вже заповнили всі актори.
Потім зробила крок до валізи. Сіла на її край, ніби це просто ще одна лавка. Голуби вишикувались півколом трохи далі, ображені, що корм сьогодні затримується.
Я відчув, як у мене на потилиці бігають мурахи.
Дивна валіза. Жінка, яка приходить кожного дня в один час. Трамвай, на який вона не сідає.
А тепер — найцікавіше.

(Далі буде…)

Частина 2

Вона дістала зі своєї торбинки невелику коробочку. Чорну, як валіза. Відкрила. Щось ледь блиснуло в ранковому світлі. Вона не дивилася всередину, просто притримувала віко пальцем, ніби рахувала секунди.
6:49.
За поворотом загуркотіло — наближався трамвай. Я раптом дуже чітко відчув, що відбувається щось важливе, але незрозуміле, і якщо я зараз відвернуся — потім жалкуватиму.
Трамвай показався з-за будинків, скрегочучи колесами по мокрих рейках. Вікна були напівпорожні, всередині — кілька постатей, які, можливо, навіть не підозрювали, що за ними стежать.
Трамвай зупинився. Двері відкрилися. Ніхто не вийшов. Ніхто не зайшов. Водій хтозна-чому навіть не подивився в дзеркало — просто дивився перед собою.
Вона піднялася з валізи. Коробочку лишила на її краю.
Підійшла до трамвая, але не зайшла. Доторкнулася пальцями до холодного скла дверей — так, як торкаються до чола хворого: обережно й коротко.
Я був досить близько, щоб побачити, як на її обличчі одна мить промайнула щось схоже на біль. Не той, фізичний. Інший — як коли тобі нагадали про щось, що ти дуже давно намагаєшся забути.
Потім вона відійшла назад, на своє звичне місце біля урни.
Двері зачинилися. Трамвай поїхав.
Коробочка так і лишилася на валізі.
6:51.
Вона нарешті дістала корм і кинула першу жменю голубам. Птахи з клекотом кинулися вперед, закриваючи собою половину картини. Вони метушилися так активно, що на секунду я втратив з поля зору валізу.
Коли голуби трохи розійшлися, я глянув знову.
Валіза стояла на тому ж місці.
Коробочки не було.
Є три варіанти, що я міг зробити:
Підійти до неї й запитати, що тут відбувається.
Підійти до валізи й подивитись, що всередині.
Нічого не робити.
Я, звісно, обрав четвертий — сидіти, як ідіот, і робити вигляд, що мені все це лише трохи цікаво.
Але цікавість виявилася сильнішою.
Коли годинник показав 6:55, вона, як завжди, зібрала пакетик, кивнула голубам (так, саме кивнула) і пішла. Повз валізу. Навіть не глянувши на неї.
Я дочекався, поки її силует зник за тим самим рогом. Потім дочекався ще хвилину. Ще одну. Місто починало шуміти — люди, машини, чийсь сміх, чиясь лайка. Ранок більше не був порожнім.
Я встав і пішов до валізи.
Зблизька вона виглядала ще більш побитою. На коліщатках — засохлий бруд, на пластику — подряпини. Замки не були замкнені. Я міг просто взяти й відкрити її.
Замість цього я поклав долоню на кришку. Вона була холодна, як металеві поручні в трамваї взимку.
– Вибачте, ви щось загубили?
Я мало не підскочив.
Поруч стояв хлопець у жовтій жилетці двірника, з мітлою в руках. Він дивився на мене, а потім на валізу.
– Не моя, – сказав я. – Вперше бачу.
– Вперше, – задумливо повторив він. – А вона тут третій день стоїть.
Я кліпнув.
– Третій?
– Ага. Я ще вчора думав — або хтось повернеться, або у сміття.– Він смикнув плечима. – Якщо до обіду ніхто не забере, викличу муніципалів, хай забирають.
Мене наче облили холодною водою.
Третій день.
Я повернувся в бік, куди зазвичай йшла жінка. Нічого, тільки рекламний щит «Кава з собою» і двері зачиненої ще крамниці.
Хлопець уже відходив, підмітаючи тротуар.
– А жінка? – несподівано для себе спитав я.
– Яка жінка?
– Та, що корм голубам кидає. Сіра така, з червоною парасолькою.
Він помовчав, глянув на голубів, які досі жували крихти біля урни.
– Голубам кидає? – перепитав. – То дід один тут корм розсипає, у капелюсі. Щоранку. А жінку я не бачив.
Я повернувся на свою лавку, сів і втупився в валізу, яка, здавалося, теж дивилась на мене, не моргаючи.
Вітрини кав’ярні навпроти відображали вже інше місто: сонце піднялося вище, стіни будинків стали жовтими, замість тиші — шум, замість порожніх тротуарів — люди з торбами, рюкзаками, в навушниках.
І тільки одна деталь не змінилася: у калюжі біля трамвайних рейок відбивалася жінка в сірому пальто з червоною парасолькою, яка стояла біля урни й годувала голубів.
Я підвів голову — там, де вона мала б бути, було порожньо.
Відображення ще кілька секунд жило своїм життям, а потім зникло, коли трамвай, що наближався, розбив калюжу на дрібні, безформні блиски.

Я взяв новий стакан кави — і в ту ж мить чиясь рука різко висмикнула його з моїх пальців.
— Ми ж домовлялись, без кави до ліків, — втомлено сказала жінка в білому халаті. Я обернувся, щоб огризнутись, шукаючи поглядом трамвай, валізу, жінку з червоною парасолькою… але замість зупинки переді мною був блідий коридор із зеленими стінами, ґратами на вікнах і табличкою «Палата №3». За вікном не було міста — лише порожній двір із голими деревами, а лавка, на якій я «сидів на зупинці», виявилася вузьким лікарняним ліжком, присунутим до стіни.

За вікном вже годину шумів дощ, монотонно б’ючи по підвіконню. Андрій сидів на кухні старої київської «сталінки» й крутив у руках холодну чашку з недопитим чаєм. Світло він не вмикав – квартиру напівосвічувало помаранчеве сяйво ліхтаря, що пробивалося крізь фіранку.
На столі, серед крихт хліба й недбало розкиданих чеків, лежав тонкий конверт кольору старого кістяка. Андрій дістав його з поштової скриньки півгодини тому. На конверті не було марки, лише його ім’я, написане чорнилом, яке трохи розпливлося від вологи:
«Андрію Л.»
Жодної адреси відправника.
Він розірвав конверт акуратно, одним рухом, і витягнув листок, складений учетверо. Папір був щільний, жовтуватий, із ледь помітним запахом чогось аптечного – то нагадувало ментол або старі ліки від кашлю.
На аркуші було всього два речення:
«Ти забув те, чого не мав пам’ятати.
Сьогодні опівночі воно повернеться».
Жодного підпису.
Андрій усміхнувся краєм губ – коротко, нервово. Схоже на чийсь невдалий розіграш. У приятелів почуття гумору було специфічне, але не настільки.
Він покрутив листа біля лампи над плитою, розглядаючи під кутом – раптом є водяні знаки чи приховані записи. Нічого. Лише бліда фактура паперу й характерні подряпини кулькової ручки.
Погляд мимохіть впав на годинник. Було 22:37.
— Опівночі, — пробурмотів він. — Ну добре, давайте подивимось, що там у вас «повернеться».
У квартирі стояла тиша – настільки густа, що було чути, як у батареях повільно рухається вода. Андрій перемістився до кімнати й упав на старий диван. Телефон мигав новими повідомленнями, але йому не хотілося ні з ким говорити.
За вікном промайнула машина, фари ковзнули по стелі, й тінь від книжкової шафи на секунду стала схожою на чиюсь постать. Андрій здригнувся, потім роздратовано посміхнувся самому собі.
— Теж мені, містика, — сказав уголос. — Треба менше кави пити.
Він увімкнув музику – тихий джаз, який завжди заспокоював, – але через кілька хвилин вимкнув: мелодія здавалася надто тривожною.
На поличці біля телевізора стояла рамка з фотографією: він сам, років десять тому, поруч з темноволосою дівчиною в червоному пальто. Вони сміялися, а позаду – старий будинок із пошарпаним фасадом. Андрій узяв рамку, витягнув фото й довго розглядав обличчя дівчини.
— Олено… — прошепотів він.
Її давно вже не було. А точніше – давно зникла.
Того вечора, коли вона просто вийшла з їхньої спільної орендованої квартири «подихати свіжим повітрям» і не повернулася. Заяви в поліцію, безсонні ночі, пошуки, співробітники кримінального розшуку, які поблажливо радили «не будувати ілюзій».
Минуло п’ять років.
Він поклав фото назад. Руки трохи тремтіли – чи то від спогадів, чи то від якогось холодку, що поволі розтікався по хребту.
Погляд упав на конверт.
«Ти забув те, чого не мав пам’ятати».
Що можна забути настільки важливого? Хіба що…
— Ні, — вголос сказав він, ніби відкидаючи власну думку. — Ніяких «хіба що».
Він пішов на кухню, налив собі ще чаю. Спробував увімкнути телевізор – на екрані миготіла нічна реклама, яка дратувала ще більше, ніж тиша. Він вимкнув.
Було вже 23:19.

Перший дивний звук він почув десь за двадцять хвилин до опівночі. М’який скрегіт, ніби в сусідній квартирі хтось повільно пересував стару шафу. Андрій прислухався. Скрегіт повторився, трохи ближче.
Він підійшов до вхідних дверей, глянув у вічко – темний коридор, жодних слідів руху. Але звук не стихав; навпаки, тепер він чітко чув його прямо за стіною, де до його квартири примикав старий ліфтовий шахтний простір.
Ліфт у цьому будинку давно не працював — ще з радянських часів. Шахта була заглушена, двері на кожному поверсі – заварені. Андрій пам’ятав це з дитинства: бабуся жила в такому ж будинку.
Скрегіт перейшов у ритмічне шаркання, ніби хтось спускався невидимими сходами всередині стіни. Повільно, крок за кроком… до його поверху.
Андрій відчув, як серце відгукується на кожен «крок» усередині.
— Сусіди, мабуть, ремонт вирішили робити серед ночі, — сказав він, але в голосі прозвучала фальш.
Звук зупинився приблизно на рівні його квартири. Настала тиша.

Андрій постояв ще кілька секунд, а потім не витримав — рвонув двері й мало не влетів лобом у чорний круг об’єктива. Просто перед ним у коридорі стояв Сашко з роботи, витягнувши в руках телефон у режимі запису. За його спиною, давлячись від сміху, тулилися ще двоє – Льоша та Марта, його колеги з офісу.
— Та-а-ак, — протягнув Сашко, — дивіться, дивіться, він реально повірив!
У Льоші в руках була невелика Bluetooth-колонка, до якої був прив’язаний тонкий нейлоновий шнур. Кінець шнура зникав у щілинці між завареними дверима старого ліфта й стіною: колонку вони опустили прямо в шахту, щоб звук ішов «звідти» – глухий і об’ємний. На телефоні у Льоші було відкрито додаток із набором «жахливих» шумів — скрегіт металу, кроки, шурхіт. Він просто вмикав потрібний трек і потихеньку підтягав колонку вгору, створюючи ілюзію, що хтось підіймається невидимими сходами.
— Ви що, ох*їли? — Андрій відсапувався, притискаючи долонею груди. Серце билося так, що аж у вухах стугоніло.
— Розслабся, — Марта підняла руки вгору, показуючи невинність. — Це жарт, терапевтичний.
Вона кивнула на конверт, який він досі тримав у пальцях.
— Пам’ятаєш, ти сам розповідав, як фанатієш від містики й «альтернативної реальності», але при цьому ходиш, як привид, через ту історію з Оленою? Ми вирішили зробити тобі наш маленький ARG-квест.
Сашко підсунувся ближче й показав екран: на ньому була переписка їхнього робочого чату, де вони тиждень обговорювали «операцію». Хтось знайшов в інтернеті набір шрифтів «рукопис під старовину», хтось дістав у знайомого поліграфіста жовтуватий дизайнерський папір. Перший лист вони підкинули в поштову скриньку вдень, коли Андрій був на роботі: Марта мала запасні ключі від його під’їзду, бо колись поливала йому квіти під час відпустки.
Другий конверт вона просунула під двері рівно в той момент, коли Сашко накидав у шахту колонку й вмикав «кроки». Світло на кухні клацнуло не «само собою» — Сашко під’єднався до його «розумної» розетки, пароль від Wi-Fi Андрій дав йому ще рік тому, щоб «скинути серіал напряму з ноутбука».
— Ми хотіли тебе трохи вивести зі стану сплячки, — пояснювала Марта вже тихіше, бачачи, як його обличчя змінюється від злості до втомленого полегшення. — Щоб ти відчув, що страшно може бути й без привидів, що уяву тобі ніхто, крім тебе, не крутить. А потім ми б «розкрили сюжет», посиділи, випили чаю — ну, ти знаєш.
— А фото з дверима? — Андрій згадав полароїд з часом «23:55».
Льоша підморгнув і витяг із кишені такий самий маленький фотоапарат:
— Ми зробили його вчора, коли ти повертався з нічної зміни. Я спеціально підгледів, о котрій ти зазвичай приходиш. Час просто домалювали чорним маркером – ти ж не будеш лупою перевіряти.
Андрій ще хвилину мовчки вдивлявся то в колонку, то в шнур, що стирчав із щілини ліфтових дверей, то в своїх усміхнених, винуватих друзів. Він відчував, як його витончений, дбайливо вибудуваний страх починає… розчинятися — майже так само, як звук «кроків», що тільки-но здавалися реальнішими за будь-яку логіку.
— Ідіоти… — нарешті видихнув він, але вже без справжньої злості. — Добре хоч, серце не зупинили.

— Зате тепер точно знаєш, — усміхнувся Сашко, — що навіть найбільш «містичні» штуки часто роблять звичайні люди з колонкою й поганим почуттям гумору.

У містечку Стоянівка жив собі Микола — людина з величезною харизмою й дуже маленьким терпінням. Працював він листоношею, але листи розносив так, як грали у футбол з його двору: швидко, голосно й інколи зовсім не туди.
Одного дня Миколу відправили доставити важливий пакет директору школи. Пакет був підписаний:
«Не трясти, не перевертати, не гріти, не охолоджувати».
Микола подивився на напис, зітхнув і пробурмотів:
— А що ж із ним робити тоді?
Він ніс пакет обережно, як кришталеве яйце, але по дорозі зустрів куму Галину. Галина була жінка дружелюбна — настільки, що обіймала всіх, навіть якщо вони цього не хотіли. Побачивши Миколу, вона одразу кинулась:
— Микола, ти чо такий серйозний?
Микола так зрадів, що хтось цікавиться, що мимоволі підняв пакет, щоб показати. Галина нахилилась:
— А шо там?
— Не знаю, але воно… небезпечне, мабуть, — сказав Микола та демонстративно поклав пакет на землю, аби не тримати.
Галина схилилась над пакетом, а в цей момент повз пробігла вулична собака Жужа, яка дуже любила все, що схоже на іграшку. Побачивши коробку, вона штовхнула її лапою — пакет перекотився кілька разів і врізався в Галину, яка з переляку заволала так, що навіть ворони взлетіли.
— Миколо! Там же написаний: „НЕ ПЕРЕВЕРТАТИ“!
— То то Жужа перевернула! — виправдовувався Микола.
Вони разом побігли до школи — Галина з криком, Микола з молитвою, Жужа з гордістю, бо вважала, що бере участь у пригоді.
Директор, побачивши їх, підняв брову:
— Ви що, пакет атакували?
Микола простягнув коробку, а директор спокійно відкрив її…
Усередині лежали скляні медалі для учнів. Цілісінькі.
— Вони з загартованого скла, — пояснив директор. — Та витримають вони й землетрус.
Микола зітхнув із такою силою, що пилюка з шафи впала на голову Галині.
Відтоді він не хвилювався за пакети. Навіть навчився відкривати їх ногою, коли руки зайняті.
А Жужа стала офіційним талісманом пошти: бо ж хто-хто, а вона точно вміє відрізнити справжню важливу коробку від нічого цікавого.

У місті Романівка відкрився новий фітнес-клуб «Стрункий Кабан». Назву придумав власник, бо мріяв, щоб після тренувань люди виходили стрункими.
Одного дня туди записався дядько Гриць — чоловік років п’ятдесяти, який вважав, що спорт — це коли поспішаєш на автобус. Але дружина сказала, що або спортзал, або він сам скоро «вийде з моди».
На першому тренуванні тренер зустрів його радісною посмішкою.
— Почнемо з бігової доріжки!
— Якщо я впаду — викликайте швидку одразу, не чекайте, поки перестану рухатися, — сказав Гриць.
Він став на доріжку, натиснув кнопку «Старт», і та ввічливо поїхала… зі швидкістю черепахи. Але Гриць уже запихався, ніби тягнув трактор угору.
Позаду тренувалася жінка років тридцяти, і її доріжка працювала на шаленій швидкості! Гриць глянув на неї й вирішив не ганьбитись.
Потайки натиснув собі «швидше».
Доріжка прискорилася.
Тренер підійшов.
— Супер! Тримайте темп!
Гриць тримав. Ще п’ять секунд.
А потім — випадково — натиснув «ще швидше».
Доріжка різко рвонула.
Гриць злякано крикнув:
— СТОП! СТОООП! Я ТАК ШВИДКО ЛИШЕ В СВОЇХ ДУМКАХ БІГАЮ!
Він пролетів по доріжці, як листок по вітру, зістрибнув, проскочив повз тренера і врізався у стіну… але залишився стояти, ніби так і планував.
— Все добре? — спитав тренер.
— Та-а-а, просто перевіряв вашу систему вентиляції. Працює нормально, — відповів Гриць, намагаючись дихати рівно.
Після тренування він повернувся додому.
Дружина запитала:
— Ну як спортзал?
— Ідеально, — сказав Гриць гордо. — Я там так швидко бігав, що ледь не полетів!"
З того дня він ходив у спортзал тричі на тиждень. Не тому, що полюбив спорт.
А тому — що йому тепер було цікаво, в яку стіну вріжеться наступного разу.

«Смердюче золото порту Сан-Марко»

Південний порт Сан-Марко вночі виглядав так, ніби хтось розлив по набережній старий ром: солодкуватий запах, темні плями на камені й змішані голоси моряків з усього світу. Саме тут, серед рибальських баркасів і контрабандних катерів, Матео отримав пропозицію, від якої, як казали, не відмовляються.
— П’ятдесят тисяч готівкою, — шепнув йому бородатий портовик. — Лише витягнеш одну дерев’яну скриню зі старого суховантажу «Соляріс». Судно лежить на мілині за півмилі від берега.
— Якщо все так просто, чому не зробите це самі? — примружився Матео.
Той лише скривився й відвів очі.
— Бо за ним стежать. І, скажімо так… не всі хочуть, щоб її знайшли.
Матео вже зрозумів: це запах пригоди. Трошки смердючої, трошки небезпечної — але саме тієї, що йому потрібна.

Він вийшов у море на старій моторці друга. Хвилі били по бортах, а прожектори з портових веж ледь торкалися горизонту. «Соляріс» він побачив швидко — ржаве корито, яке шторм викинув на мілину. Колись величезний корабель тепер стояв похилений, неначе мертвий кит.
Матео прив’язав човен і подерся по мотузці вгору. Усередині було темно, сиро і пахло дизелем. Коридори скрипіли, як старі зуби.
Скриню він знайшов у трюмі. Звичайна, грубо збита, але важка — занадто важка, щоб у ній були просто речі. Він ледве протягнув її до люка.
І саме в цей момент почув шум двигуна.
Не його.

До «Соляріса» наближалася інша моторка. Дві постаті у темному, зі зброєю. Матео вилаявся подумки. Ті явно знали, куди і навіщо пливуть.
— Чудово, — гаркнув один із човна. — Наш шукач пригод зробив за нас половину роботи!
Матео підштовхнув скриню ближче до краю. У мороці чувся стукіт їхніх черевиків — вони вже піднімались на трос.
Лишалася одна авантюра.
Він відштовхнув скриню вниз, просто у воду — а сам стрибнув слідом.
Холодний удар солоної хвилі ошелешив, але він ухопився за скриню й швидко прив’язав її до свого моторного човна. Чув, як зверху лаяться і стріляють у воду.
Двигун його човна завівся не з першого разу і навіть не з другого. На третьому проклятий мотор нарешті загурчав.
— Давай, стара рибино! — просичав Матео й рвонув до берега.

Прожектори вдалині рухалися все ближче — переслідувачі мчали на повній швидкості. Кулі раз по раз ударяли по хвилях. Матео маневрував між камінням, між міллю, між рифами, які знав краще за власні кишені.
Йому пощастило: у вузькій протокі між рифів переслідувачі не ризикнули їхати на тій же швидкості. Його моторка проскочила. Їхня — ні.
Короткий удар, брязкіт металу, вибух лайки — і чужий човен ліг боком, упершись у каміння.
Матео видихнув і зник у темряві.

Скриню він відкрив уже в сараї на краю порту. Усередині лежали… документи. Старі, пожовклі, але з печатками державного банку. Судячи з них, «Соляріс» віз нелегальне золото з південної копальні — партію, яку офіційно списали як втрату.
Очевидно, хтось дуже не хотів, щоб ця правда спливла на поверхню.
Матео всміхнувся.
— Смердюче золото, га? — пробурмотів він.
І вперше за довгий час відчув те, чого йому давно бракувало:
чиста, гаряча, справжня авантюра.

У селі Вербичі всі один одного знали — і хто з ким кум, і хто кому винен, і хто де вишні ховає від сусіда. Найбільше про це знав Гриць Моторний — хлопець, у якого ноги працювали швидше, ніж голова, а голова — швидше, ніж совість.
Одного спекотного липневого дня Гриць, проходячи повз хату пані Солохи, не втримався і глянув на її велике вишневе дерево. Вишні блищали, як ґудзики на парадній сорочці голови сільради. І що тут було робити? Ті вишні самі просилися до рота.
— Та я ж тільки жменю! Ну, максимум дві! Чисто по-людськи! — переконував себе Гриць і вже ліз на дерево.
Але не встиг він і третю жменю наїсти, як почув знайомий голос:
— ГРИЦЮ!
— Ой-йой… — прошепотів Гриць і завмер.
Унизу стояла Солоха, а в руках тримала свій легендарний віник. Той самий, після якого ще три дні сидіти було важко.
— То ти, значить, вирішив мої вишні без дозволу скуштувати?
— Та я… Та це… Я, розумієте… Я огляд робив! Для безпеки! Щоб птахи не поїли! — випалив він.
Солоха примружилась:
— Ага. То ти тепер у нас — інспектор вишневої безпеки?
Гриць кивнув. Солоха теж кивнула. І раптом посміхнулася.
— Ну якщо інспектор… тоді маєш обов’язково випробувати новий сорт. Чекай!
І зникла в хаті.
Гриць, скориставшись нагодою, зліз з дерева так швидко, що якби в селі проводили чемпіонат «хто швидше втіче від Солохи», він точно взяв би золото.
Але не встиг він добігти й до хвіртки, як почув позаду:
— ТІЛЬКИ СПРОБУЙ ВТЕКТИ, ІНСПЕКТОРЕ!
Солоха виходила з казанком, повним вишневих вареників.
— Оце твій штраф. Сідай. Їж.
Гриць остовпів.
— Е-е… Штраф? Варениками?
— Ага. Бо від тебе, Грицю, толку нуль, але щоб хтось хоч раз оцінив мої вареники — ото вже справа державної ваги.
І він сів. І їв. І їв. І їв. Поки не зрозумів жахливу правду: краще б віником.
Бо вареники були такі величезні й такі ситні, що після восьмого він почав бачити вишні навіть із закритими очима, а після дванадцятого — молитися про пощаду.
Солоха ж задоволено дивилася:
— Нічого-нічого, синку, ще лишилося двадцять.
Гриць ледве підняв руку:
— Я… здамся… Я… більше… не інспектуватиму…
Солоха переможно кивнула:
— Угу. То я так і знала.
Коли Гриць нарешті вибрався з двору, то йти вже не міг — тільки котитися. Селяни потім довго згадували той день, коли Гриць Моторний вийшов із Солохиної садиби кругліший, ніж її казанок.
А відтоді Гриць став чемним: коли бачив чиєсь дерево, то переходив на інший бік дороги — навіть якщо то був кущ терну, який він не любив.
Бо життя навчило його важливому правилу:
Вкрасти вишню легко.

А от пережити Солохині вареники — оце вже справжня пригода.

У Вербичах завжди казали:
«Гриць Моторний — то добра душа, але в голові в нього вітер з трьох боків».
І хоч образливо, але правдиво.
Одного ранку староста села оголосив, що кабан із лісу знову нишпорить городами. Люди вже не знали, як тому шкоднику ради дати: капусту рве, буряки викопує, груші з дерева струшує — та ще й свиням розказує, де городи найсмачніші.
Гриць одразу відчув поклик долі. А раптом він стане героєм? Його портрет повісять у клубі, а Солоха нарешті перестане пропонувати свої вареники «для профілактики шлунку»?
Тож він схопив стару дідову рогачу, перекинув через плече торбу з пиріжками і пішов у поле чатувати.

Сонце пекло, трава сушилася, а Гриць уже зголоднів. Він приліг у бур’янах, відкусив пиріжок і якраз збирався заснути, коли почув:
«Хрум-хрум… хрум…»
— О! Це він! — прошепотів Гриць, і серце забилося швидше.
Кущі ворушились. Щось велике, масивне й темне рухалося просто до нього.
Гриць піднявся, стискаючи рогачу так, що аж пальці побіліли.
— Ну, тримайся, кабане-людоїде!
Він зробив крок уперед… і побачив спину, боки та хвіст.
Атака… не на того
— Йой! Який здоровенний! — захоплено прошепотів Гриць і, не довго думаючи, кинувся на «кабана» зі всієї сили.
— ГАААА!
Він замахнувся рогачею…
але «кабан» обернувся.
І виявилось, що це була Марта, корова його дядька Панька. Флегматична, повільна, мудра корова, яка зазвичай боялась лиш одного — дощу в неділю.
Але не цього разу.
Марта глянула на Гриця так, ніби оцінювала його гріхи за все життя, опустила голову…
…і полетів Гриць метрів на три, прямо у кропиву.

Гриць заволав так, що почули аж у центрі села. Прибіг дядько Панько.
— Що ти наробив, голово картопляна?!
— Та… я… кабана ловив…
— Де?!
— Та… оцього… — Гриць показав на Мар­ту.
Панько перехрестився.
— Грицю… ти ще раз мою корову кабаном назвеш — я тебе в стайлі ночувати залишу. Разом із «кабаном».
Повернувшись додому, Гриць цілий день лежав у тіні, змазуючи спину сметаною та обмірковуючи життя.
І дійшов важливої мудрості:
«Щоб стати героєм, треба хоча б вміти відрізнити корову від кабана».

Ранок почався з шуму дриля.
Сусід знизу вирішив, що саме сьогодні — ідеальний день свердлити стіну. Артем лежав на дивані, дивився в стелю й рахував, скільки ще витримає. Витримав до восьмого отвору.
На кухні не було цукру. Кава вийшла гіркою, як і все останнім часом. Артем стояв біля вікна й дивився на двір: дитячий майданчик без дітей, лавка з відламаною спинкою, старий “Жигуль”, який не їздив, але ніхто його не забирав — як обіцянку, яку ніхто не збирався виконувати.
Телефон завібрував.
Повідомлення від Кості:
«Зайди сьогодні. Є розмова.»
Артем знав, що “розмова” у Кості ніколи не закінчується словами.
Вони зустрілися в маленькому кафе біля ринку. Там завжди пахло жиром і дешевою кавою, зате не ставили зайвих запитань. Костя сидів у кутку, з курткою на спинці стільця, ніби збирався піти будь-якої миті.
— Ти ж без роботи? — запитав він одразу.
— Тимчасово, — відповів Артем.
Костя кивнув, ніби це щось пояснювало.
— Є справа. Не складна. Потрібен хтось свій.
— “Свій” — це який? — Артем не дивився йому в очі.
— Той, хто не бігає, — відповів Костя. — І не говорить зайвого.
Офіціантка принесла дві кави. Артем не замовляв, але заперечувати не став. Він розмішав ложечкою, не знімаючи кришки.
— Якщо я відмовлюсь? — запитав він.
Костя знизав плечима.
— Тоді просто не приходь більше сюди.
Артем випив каву до дна. Вона була гидка, але тепла.
— Адресу давай, — сказав він.
Костя посміхнувся. Вперше за всю зустріч.

Костя не дав адреси.
Натомість надіслав номер телефону й час.
Артем прийшов у двір трохи раніше. Старі гойдалки скрипіли від вітру, хоча вітру майже не було. На лавці сидів чоловік років п’ятдесяти й читав газету. Справжню, паперову. Це насторожувало більше, ніж будь-яке маскування.
— Ти Артем? — спитав чоловік, не підводячи очей.
— Так.
— Сядь.
Артем сів. Газета шелестіла занадто голосно.
— Нічого робити не треба, — сказав чоловік. — Просто згадай.
— Що саме?
— Один вечір. П’ять років тому. Під’їзд, де ти жив тоді. Сварка. Сходи.
Артем відчув, як у спині повільно холоне.
— Я був п’яний, — сказав він.
— Це не відповідь.
Чоловік нарешті відклав газету. Обличчя було звичайне, майже непомітне.
— Нам потрібно знати, — продовжив він, — чи ти штовхнув його сам, чи він оступився.
— Кого?
— Ти ж пам’ятаєш.
Артем мовчав. Він пам’ятав. Не деталі — відчуття. Різкий рух, тісний проліт, крик, який урвався надто швидко.
— Якщо це був ти, — сказав чоловік, — ми закриємо питання. Якщо ні — нам потрібне твоє слово. Просто слово.
— І що потім?
— Нічого, — відповів чоловік. — Інколи цього достатньо.
Артем подивився на дитячий майданчик. На лавку. На гойдалки.
— А якщо я скажу не те?
— Тоді житимеш з цим, — спокійно відповів чоловік.
Артем вдихнув повітря. Воно було важким, як у під’їзді без вікон.
— Я не знаю, — сказав він нарешті. — Я не пам’ятаю, як було насправді.
Чоловік кивнув.
— Це теж відповідь.
Він встав і пішов, не попрощавшись.
Телефон Артема завібрував. Повідомлення від Кості:
«Добре. На цьому зупиняємось.»
Артем ще довго сидів на лавці.
Уперше за багато років він не намагався виправдатися.

Через два тижні Артем побачив Костю в новинах.
Короткий сюжет, без імені в заголовку. «Затримано чоловіка, який давав неправдиві свідчення у справі про смерть мешканця багатоповерхівки п’ятирічної давності». Камера ковзнула по знайомому профілю. Костя дивився в підлогу. Руки — за спиною.
Артем стояв на кухні з чашкою холодної кави й не міг пригадати, коли востаннє бачив його таким — маленьким.
Наступного дня до нього прийшли. Не рано і не пізно. Ввічливо. Без форми.
— Ви Артем? — запитав чоловік у куртці без знаків розрізнення.
— Так.
— Ви нещодавно спілкувалися з Костянтином?
Артем кивнув.
— Про що саме?
Він згадав лавку, газету, питання без відповідей.
— Про минуле, — сказав він.
Його не забрали. Лише попросили підписати папір, де було написано, що він відмовляється давати будь-які свідчення, окрім уже сказаних.
— Ви вчинили правильно, — сказав чоловік наприкінці. — Якби ви тоді взяли на себе більше, ніж пам’ятаєте, зараз би сиділи ви.

Двері зачинилися тихо.
Увечері Артем дізнався деталі.
Той чоловік на сходах не помер одразу. Він вижив. І через кілька місяців пішов на угоду зі слідством.
Він назвав ім’я.
Не Артема.
Костя був поруч того вечора. Він тримав двері. Він підштовхнув. А потім роками будував навколо Артема зручну тінь — щоб, коли знадобиться, було на кого перевести погляд.
Саме тому «розмова» ніколи не закінчувалась словами.
Артем сів на підлогу в коридорі.
Не від полегшення. Від усвідомлення.
Він не тікав від злочину.
Він усе життя жив усередині чужого алібі.
Наступного ранку дриль у сусіда знову загудів.
Артем усміхнувся.
Не тому, що стало легше.
А тому, що вперше шум не був попередженням.

Робота рідко починається з вибору. Частіше — з необхідності. Ми називаємо це «шукати себе», але зазвичай просто намагаємося знайти місце, де втома буде прийнятною, а зарплати вистачить, щоб не думати надто багато.
З часом робота перестає бути дією і стає фоном. Вона повільно вбудовується в дні, у розмови, у спосіб, яким ми мовчимо ввечері. Ми вже не питаємо, навіщо це робимо, — лише скільки ще. І це «ще» інколи тягнеться роками.
Дивна річ: робота обіцяє стабільність, але найчастіше забирає відчуття опори. Людина звикає бути корисною, але відвикає бути живою. Вона добре знає свої обов’язки, але все гірше пам’ятає власні бажання. І коли раптом з’являється тиша — вихідний, відпустка, звільнення — ця тиша лякає більше, ніж перевтома.
Ми часто думаємо, що робота визначає нашу цінність. Насправді ж вона лише показує, за що нам готові платити інші. Це не одне й те саме. Світ може потребувати нас зовсім не там, де ми найкращі, і зовсім не за те, що для нас важливе.
І все ж робота не є ворогом. Вона стає небезпечною лише тоді, коли замінює собою життя. Коли ми починаємо жити так, ніби відкладене «потім» гарантоване, а сили — нескінченні.
Можливо, найчесніше питання не «де працювати», а чим ми готові пожертвувати, щоб не втратити себе. Бо роботу можна змінити. А звичку жити наполовину — значно складніше.