лід на вікні
і дві пташки живуть на моїх руках

І плачу від того як сильно люблю
їх спів коли північ
і мову
якою говорить душа
чужа і холодна до мене

і плачу від того що нема в мене серця
як в сонця узимку немає тепла

і врешт хтось чужий візьме мою руку
і підведе десь до краю
і покаже як гарно складалось життя
шоб я порадів
з того скільки пісень
стали значити щось зовсім інше

і як заплачу утретє
то відступить назавжди
наш вічний голод

і десь за межею
настане весна

🕊️

poetry in life

l'effacement d'un cœur
la suppression d'un amour,
de tout ce dont nous n'aurons plus l'utilité
avant l'éternité

сам собі морем
тихим морем весни
розлитим по ліжку
стрункий кипарис
вічноквітний бог
у моїх долонях
витікає між пальців
день за днем
собі сам
x

so we are breathing disasters

твоя пора прийшла х🩸x

я одяг втрибільший за ці кістки
блідожовтий король
двометрової ями

це був єдиний текст, який я не прочитав вголос — ну і останній у цьому сезоні

мені смішно від того, що кожного разу я повертаюся сюди обʼєктивно здоровіший, як душевно і фізично, а в результаті пишу щось страшніше — що звісно нічого не означає для мене, хіба, можливо, якусь безпеку і готовність озвучити щось до чого раніше я не наближався

I’m a wreck but I’m the best one of every single ones I’ve ever been

отож, що б у першому реченні не означало слово «сезон» і скільки б часу не пройшло перед наступним — лишаю все тут до пори, коли зʼявляться нові казочки

а ви бережіть себе
обійняв

х🫀x

postlude

і що з мене зараз
ліва легеня злегка менша за іншу
без своєї опори зніти́лась від волі —
ти дав їй ту волю
усе що билось забрав
і розсипав бруківкою
кивнув головою
махнув рукою
і як побачив себе у воді
заснув і став жовтою квіткою
вічнозеленим богом
з мого малюнку

і я тепер рване хапання
усім собою за всього тебе
на високому чолі
сім ангельских літер
і синє запʼястя —
єдине що кидає тінь
деінде я
завис і тлію
завис і тужу
бо не вмію назад втиснуть те
що однораз вдалося
забрать від грудей

і що з мене зараз
рожеве простирадло на півобличчя
скупий ряд кісток
ніс і губи
повід на шиї —
тримай-тримай
скільки хочеш і можеш
пройде десь одне життя —
вони куплять святковий одяг
і врешт закриють
цю мушлю
глухим діес іре

і моя дитяча гримаса
якої мене навчив батько
тепер гіпсова маска
залита олійними фарбами
смиренна і по-своєму свята
наче ось — і я стану
сімдесят першим апостолом
але туга —
великий гріх
і вправність у ньому —
це замкнутий хід
до раю

то що з мене зараз
і коли з мене щось було
крик
вий
тваринна злоба
долоні — розкриті
і любов потікла з них
на холодний жертовник
і в ній — весь хороший я
а я тепер все — що лишилося без неї
тільки темний ліс гарпій
шурхотить замість серця

х

сидів собі навпроти дороги,
ніде ні душі, ні машинки - цілковита тиша
прекрасна пора
магічна

аж дихати схотілося

химера
літньої ночі
пара рожевих фей
літають у небі травневого ранку
покручені звуки стрибають на крильця
у дивну пору на заваду бажань
у мареві спеки — я серце кладу біля тебе
в трояндовий кущ і червона роса
зачаровує очі — забирає душу
місячний серпик в моїй руці
світить і любить твоє миле обличчя

гроза
найдивніша у серпні
капосні духи хочуть теплого сну — на руках оберона
але йому треба я — бо кажу що він хоче
і йому я все — бо стою перед ним на колінах
тихе ехо розплітається лісом

…пак юний пак згадай як у пʼять
ти внадив ногою в капкан
я звільнив бліде тільце
і відтоді ти юний
трава завжди
буде вище —
скільки би ти не стрибав

серце в шторм бʼється в такт із страхом
щаслива блискавка злущує фарбу з квітів
білими плямами лізе по стелі
хрущ без черева
напів-живий
чи-мертвий
махає лапкою
розгубленим решткам
незграбний танок —
присвята пустим кісткам
наче кожен спазм
хоче стрибнуть на мене
прижитися з тілом
знайти собі тихе
роздоріжжя
для сну

нутро живе
голодом —
розум
цвіте у безумстві
крізь сон — юний привид весни
пливе слідом в сльозах
і просить не озиратись
поки різкий спалах
розриває слабку
людську
суть

я зубами тримаюся за твоє стегно
тягнуся кінцівками до лиця
і ось моє черво теж зосталось деінде
жалюгідний звук ліри
на березі Гебра
—
вилови мене
вилов хоч голову
схопи і віддай її з пащі хвиль
в обійми тривкого
оптимізму
весни

сон літньої ночі
пух і листя
літають у небі травневого ранку
мала електрична фея
пробігла моїм плечем
сковзнула по шиї й напнувсь на ключицю —
тріснуло вдвоє тендітне крильце́
і зойкнув день
і за тим заспівав
затягнув зі сльозами
гіркий панегірик
—
я жарт
я втома
я мариво білих хмар
і серце моє лежить там
де ти поклав
ніж

х

це так прекрасно, наче в грозу обіймають злякане дитя і кажуть, що все буде добре

допомагає пережити сумні дні, а щасливі робить кращими

God bless S.N.
and may she live and prosper

хижа квітка впʼята глибоко в груди
живе й полює
на змарнілий пустий каркас
бо любити краще ніж бути живим

і щастя мовчить
щастя лиш пара покірних псів
які гріють холодні руки
не просять їжі
лиш кусають пальці

голодні пси —
забули б давно чи мають батьків
і роздерли б тебе як мʼясо
бо природа їх вища
за всі почуття

і будь-яке слово
І будь-який серпень
і будь-який я

як шрам на правій щоці
собі просто є
уже звичний
нічого не вартий

знак

х

от прочитав оце — дякую 💖

переоцінюєте мене, але дуже приємно