(Я в курсі, що він загинув цілком у Києві, страчений за типовим звинуваченням доби великого терору — але хто зна, може, за певних обставин щось десь склалося б инакше. Або ні. Врешті, 30-ті — доба багатьох поганих смертей)

Я вам зараз #сни розкажу. Ніби нічого дивного, але в мене, здається, на якийсь новий рівень вийшли взаємини з нічними жахами. Раніше вони паралізували мене, створювали такий оменічний флер неуникності.
"А тепер усе інакше" (с).

Мені снилася моя квартира. Там було ще більше мотлоху й усяких речей, ніж я пам'ятаю. Це звичайний контекст снів про моє Лігво. Ще там були всі мої покійні родичі, і я знав, що вони покійні — ну але я це вві сні знав ще до того, як вони всі померли, в нашому роду хто, коли й від чого помре, не дуже-то таємниця. Я їх у цьому стані у снах років 30 уже спостерігаю, тож загалом звик.

І серед того всього була за однією з шаф трохи кріпова венеційська маска. Вона буцімто була там, відколи мені було 4,5 роки, і вона проклинала. Не на смерть, а... От знаєте, деякі проклятия просто роблять так, щоб гірший варіант розвитку подій став найбільш можливим. І раніше в таких снах при зустрічі з джерелом прокляття мене охлплював жах. Такий священний трепет. Нерухомий.

А тут... у квартирі з'явитися сліди присутності Білої Пані (в моїх снах це втілення дикої магії та безумства). Потім з'явитися деякі ознаки присутності Чорної Пані (смерті). Ще й мертві родичі ці.

І мені мало б бути страшно, так страшно, до скону. Але мені було так — ну, тобто, я знав, що це все небезпечно. І, в теорії, міг відчути переляк. Але міг не відчувати, і не відчував.

Згодом у квартирі знайшовся садовий гном, що був утіленням місцевого домовика. І той гном, а його всі поважали, якщо не боялися, сказав, що знає, чому я не боюся. І що робити з маскою...

Ну і тут я прокинувся, не дослухавши, і пішов прибирати, бо домовика треба поважати :)

22.04.2024. Берлін. Сніг.
#мемуаразми

Колись, одного дня на стінах міст неодмінно з'явитися ця чи подібна афіша. Або геть інша, але ви знатимете.
Ви знатимете.

"Що: ✨Неможливий фестиваль✨!
Коли: віднині й коли забажаєш
Де:👁 -не-де👁
Учасники: 🫵всі, хто це прочитали щоразу, як згадають про це
Програма: що завгодно, що ви можете зробити в рамках фестивалю, навіть якщо глядачів менше, ніж 0 😱
Суть: це найтаємніший фестиваль світу, бо про нього знаєш лише ти й ті, кому ти про нього розкажеш (якщо вони про це не забудуть).

Чекаємо на всіх платформах і навіть без них!

Спонсори: НУ (🧑‍🎓Неіснуючий університет) і ЩО (👨‍🎤Щирозірна обсерваторія)"

Тримайте старий текст у рубрику #вірші_стиха з 8 грудня 2018.

Хочеш – молися, хочеш – пияч,
Божу спростовуй ласку.
Та щастя твоє, плач чи не плач,
На тебе чекає в Дамаску.

Ходить базаром, мечі обира,
Перевіряє леза.
Є час, щоби жити, і час умирать,
Пиячити й бути тверезим.

Десь на терезах у ятці небес
На серце твоє чекають.
Є час буть при грошах, і час бути без;
Як Авель бути; як Каїн.

Колись на цім світі усім пощастить,
І всім нам судились поразки.
Та знай, дорогий: твоя зоряна мить
На тебе вже жде у Дамаску.

Мені зранку підкинули шкідливу ідею (точніше, вона підкинулась сама). І тепер у мене є сороміцькі коломийки про #замок.
Уявіть, що це запис із етнографічної експедиції. І хай нам всім попіл поможе.

Як у нас під Лівра-Новоў та й шум учинивсе,
Що конвеєр на Фабриці трупами забивсе.
Лежат мертві через верви, лежат і не дишут:
А то робочі не роблят, тіко вірши пишут.

Атл — легєнь чорнобревей, стан весокей має,
Він уміє чарувате, та ще й і літає.
За нем дівчє з Лівра-Нови, як тростена, сохне,
Ну а він єй на то каже: "Най тя гавран копне!"

Не ходєт ви, парубоньки, до того кварталу
В Лівра-Нові до Вусьмого, жахам на поталу.
Там у жахів-сіромахів все усюди гнеццє.
Не воде туде дівчєну: вона не вернеццє.

#мемуаразми зараз було вкрай дивне відчуття: ледачо лежачи в недільному ліжку, дивлячись на післядощові небеса та слухаючи на фоні летсплей якоїсь горор-гри, що мімікрує під гру про роботу, вловив: це ж було вже.
І рандомна весела музичка а-ля ранні дев'яності, і це небо, і цей стан, коли ти маленький і тільки передчуваєш і запам'ятовуєш, але ніц не можеш і мало що розумієш.
Років тридцять тому я отак у неділю зранку сидів біля телевізора та дивився передачу для вивчення німецької мови. І там була ця музика, і на тлі згенерованої комп'ютером студії були ці небеса, і навіть Берлін був, і все передчувалося, і мало що було зрозумілим.

Нічна поїздка в електричці вилилася в філософський сон.
Уві сні я бачив, мов крізь апарат Рентгена, руку чи модель руки в русі, і штучний скелет, що рухався всередині неї.

Колись, казав голос за кадром, в Форми та Образа були чітко визначені кордони та задачі. Образ визначає та наповнює — Форма підтримує та направляє.
Та одного дня Образ позаздрив Формі, бо та хоч і не мала його свободи — однак могла відчувати цей світи усіма органами чуття. Образ вирішив відібрати в Форми її роль.
Це історія появи...

І тут я не дослухав, бо прокинувся. Історія появи чого це була?..
Чекаю на ваші думки в коментарях.
#мемуаразми #сни #груші

В мене для вас нічний рольовий мем із розділу #груші

Дуже корисне вміння: відколупатись від людей і не те, що "дозволити" їм щось. А затямити, що, на превелике щастя, не в твоїй це силі — дозволяти комусь чи ні бути: нудним, нецікавим особисто тобі, не цікавим до того, що ти маєш за важливе.
Збіса файна практика: не намагатися комусь давати чи не давати право бути таким, як тобі не подобається.
Це насправді звільняє та заспокоює.
#мемуаразми

В напівсні привиділися якісь неописуванні сутності, що їх зазвичай асоціюють із відкриттям порталів та брам. Ще в цьому сні був письменник, що ніби мав якусь роль у прийдешнього кінці світу.
Однак потойбічне товариство того письменника всіляко лаяло за експерименти з брамою, в стилі: "погано відчинив, нічого тобі довірити не можна, тепер зачини назад і більше не чіпай"))
#сни #груші