Сьогодні #сни потішили поверненням у місця, яких уже немає – передусім, у бабусину мазану хату, розмальовану всередині та зовні. Зараз там як і є щось – то це сад дикої сливи, який виріс на місці хати й усіх культурних дерев. І струмка, що тік долиною між калиновими кущами, теж немає. І я навіть не знаю, чи бігають там досі величезні зайці, як у моєму дитинстві.
Але місцями з минулого я ходив не просто так. Я там збирав клапті матерії, що існують у просторі різниці між одноколірними поняттями, омографами, омофонами. Наприклад, – найманець і наймит. І саме в минулому була змога виокремити простір і матерію тієї різниці так щоби ніхто не заважав (бо в минулому майже ніхто не живе). Тож я спокійно ходив просторами, яких немає й займався своєю алхімією слів – аж поки не помітив компанію гуманоїдів-паразитів, що населяють минуле. Така собі купка людей у плащах і капелюхах, із газетами в руках, ходят завжди разом, говорять теж. Їх якраз-таки дуже зацікавив феномен нетривимірної матерії, що я її добував. Але боротьби не вийшло: я щось зробив, і гонитва перетворилася на психоаналіз, у якому паразити розказували про свої травматичні спогади та страждання. Щоби допомогти моїм клієнтам, ми навіть вирушили ще раніше в часі – в епоху колгоспів, – і там побороли більш страшну загрозу разом. А мені в якості оплати за послуги мої нові знайомі надали ще багато понять для видобування матерії. Самі ж вони задовольнили голод книжками. Такі от цікаві сни.

Другий ранок поспіспіль знаю, що сняться складні, цікаві та важливі #сни, але геть чисто забуваю їх, щойно розплющу очі. Ну не можна ж вважати "мені щось пояснювали" і "я кудись дивився" впійманим сном?.. Ет!

Давно #сни не приносили мені комп'ютерних історій. В підлітковому віці мені часто снилися ігри від першої особи, часто з панеллю, де було зображено шлях до меню, обладнання, життя тощо. Потім цього поменшало, але не зникло.

Сьогодні от мені наснилася пригода з елементами комп'ютерної гри. І так, це було щось типу покемонів, але тварин не тренували – натомість завдяки шолому віртуальної реальності підміняли їхню свідомість своєю. Тварини були різні, від реально існуючих зараз (будь-яких: від собак до жирафів), до вимерлих (типу кецалькоатля), справді покемонів та инших вигаданих істот (типу поні з Еквестрії) та дивних гідридів усього вищезазначеного. Мене як персонажа сну (інтерсексуальну людину років 18, що загалом тільки-но почала розбиратися з приколами власного статусу й тіла) всі ці дитячі забавки не дуже цікавили. Довкола й так був неймовірний світ: ми жили в крейдяних печерах у підземних містах , і подорожували з місця на місце, входячи в повсюдні потічки та водоспади. Подорожуй куди хочеш, роби що хочеш!.. Але вони цікавили моїх подруг, і щось було в цьому не чисто: подруги скоювали дивні вчинки, ходили якісь припарені тощо (хто сказав "синій кит"?). І от вирішив я розібратися в усій цій історії.

Підключаю шолом ВР, входжу в віртуальну реальність, заміщаю своєю свідомістю свідомість якогось гібрида поні, медузи португальський кораблик і собаки зі щенячого патруля. Опиняюся на величезній, як місто, каруселі-гірці-колесі, де безліч инших істот крутиться й відлітає з неї з якимись завданнями. І чую чоловічий голос, який мені-істоті каже, що робити: куди пробратися, що зламати, що вкрасти, чию чарівну тварину поранити чи вбити. І дуже все це мені не подобається, якийсь корумпований ВР-синдикат у вас тут, кажу, і починаю словесно всіляко ображати той голос, а він погрожує мене карами за непослух.

Врешті мені це обридло, виходжу я з гри та йду розказувати подругам про те, яка це фігня, яґі що треба на неї забити та просто не заходити. Але не все так просто: голос володіє інформацією про них, має компромати на кожну. Це мене зовсім не тішить, бо це ж тисячі, якщо не мільйони людей по всьому світу щось винні бозна-кому. Ну і я вирішую влаштувати маленьку революцію задля боротьби проти поневолення як людей, так і, зрештою, істот (бо вони існують у реальному світі сну, а голос якимсь чином до всіх них може під'єднувати людей через шоломи). Дуже все це не добре, думаю я собі, йдучи Магнолієвою вулицею (часте й улюблене місце в моїх снах, якого я в реальності ніколи не бачив). Треба революція.

І на тому я прокидаюся.

«Назвемо його "ти"», або давно я не вловлював такі #сни.

Я грав десь у лісі (Лісі!) з величезними дубами й будинками чи то на них, чи просто між ними історію про чарівних підлітків-нелюдей, що залишають вірші на старих стінах. Місце було знайоме: туди можна дістатися, якщо дуже довго йти Магнолієвою вулицею (в реальності не існує), вийти на поле, перетнути територію середньовічної виставки фольклорного житла й закинуту лікарню – отоді. Я прийшов туди зі співгравцями, і все це були різні я з різного мого часу. Один прийшов із лікарні, він був неговіркий, бо з паралізованою половиною обличчя. Инший приїхав здалеку й думав про чари перекладів із різних мов, наймолодший із нас. Той, що з майбутнього, прийшов Магнолієвою. Ще один, зі зброєю, теж із майбуття, вийшов із глибини Лісу. Я прийшов із фестивалю, я був одягнений по-середньовічному.
На якийсь час ми забули, що ми всі – це я, і стали різними людьми, що грали про тих хлопців і писали на стінах вірші. Я-сновидець міг також, мов персонаж Воннеґута, мандрувати з себе в себе, і так і робив. І з різних часів, де я є й де мене нема, діставав речі, щоби костюми були переконливіші.
В якусь мить наймолодшому стало треба перервати гру та зателефонувати на роботу в підвальчик, де був архів, і центр досліджень, і переклади – але була ніч, і зорі, і в підвалі нікого не було. Та я, що зі зброєю, сказав: тобі треба подзвонити комусь певному чи просто _комусь_? Бо якщо просто, є в мене одна ідея.
Я-що-носить-зброю, дістав з-за коміра якийсь напівпорожній листок шкіряного паперу, майже без тексту, але вже з мистецьки намальованими по кутах істотами й рамою між ними. Оце – сказав я – четверо, до яких ти зможеш додзвонитися, якщо що. Дзвони. Торкнися тіла намальованої істоти, бажано ще про номер подумай чи адресу.
Я-наймолодший спершу думав був про роботу – але істоти "робота" на листку не було. Натомість, скажімо, був заяць (зайцю я поки не дзвонив).
Я зателефонував иншому своєму другові – бо ж саме думав про складність перекладу гебрайських термінів.
"Так, слухаю", – весело відповів мелодійний голос нізвідки, і я, хоч уже почав говорити про те, як складно даються деякі слова, і що мені б пораду, впізнав його.
Він мене теж упізнав і доволі здивовано повідомив, що в нього все в порядку, він чергує на одній із Веж, Апокаліпсис іде дещо незвично, але непогано, і скоріш за все, я телефоную йому з якогось минулого часу, бо зараз мене обходили б, мовляв, дещо инші речі, не такі другорядні. Ну, або принаймні инші мови, так. Мені цей номер дав я, якого ти знаєш, сказав я-наймолодший. Ти вже, певно, маєш добре знати біблійний іврит. Голос нізвідки порадів і сказав, що біблійний іврит справді якось, та й знає, хоча й не досконало (хоча плотські істоти взагалі всі недосконалі, мовляв, кому я це кажу), але радо допоможе, все одно ніч тиха.
І допоміг, і підказав. І направив на джерела, частину з яких я-наймолодший йому ще не показав, а я-що-носить-зброю, вже давно показав і забув. І я заспокоївся. Я подякував і згорнув листок, обриваючи зв'язок.
Тоді инший я – з коли б цей я не був, я був собою-сновидцем, собою-ззовні, з зараз, – набрав іще один номер.
О, відгукнувся голос. Привіт. Це як ти так умієш? Я сказав, не знаю, але приходь сюди, будь ласка. Я покликав, і власник того другого голосу (назвемо його "ти") прийшов. У мене тут рольові ігри з цікавим сюжетом, сказав я. О, покажи мені, сказав ти, і до речі, зорі неймовірні, дивись.
Ми знайшли сходи, що вели на верхівку найвищого дуба, і пішли вгору. Там були кімнати – частини будинків із різних місць і часів – і на них були написи. Вірші, залишені тут моїми й не моїми руками. Ну ти ж у курсі, що це таки справді Ліс, сказав ти. Так, а ще це канва сну, сказав я. Ну, не зовсім, але близько, сказав ти, то, може, запиши котрийсь вірш зараз. Чи цей сон, може, воно важливе й потім знадобиться.

І я сів записувати зі стін кудись у зошит вірші (імовірно, це був я-з-лікарні, в нього завжди був при собі зошит). Вірші були про те, що відбувалося навколо, вночі, в Лісі, на сходах між шматками кімнат, поки инші я поверталися у свої часи, й поки я і ти чули, як унизу лісом ідуть п'ятеро – хлопці, про яких я придумав грати рольову гру сам із собою.
Далі будуть, власне, рядки зі сну.

У темному Лісі, де губиться світло й звук,
П'ятеро хлопців ідуть, їхня дружба за зброю.
Ідуть і не випускають руки із рук,
Хоч кожний застиг у смертельному з тінню двобої, –
Вони вже бачать надію перед собою.

Попереду – шлях попри терня, шлях догори,
Та сходи свободи ногами от-от торкнуть.
П'ятеро хлопців – навіки юні янголи гри.
Від кореня гір до зір – то незмірна путь.
Та хлопці на те не зважають. І хлопці йдуть.

#сни #вірші_стиха #шаманізм
На тому сон перервався, і я прокинувся, щоби не забути.

Часом мені сняться якісь дуже мемні #сни

Мені сьогодні наснився діалог щодо твого імені:

"В кожної людини зі Східної Європи десь колись був знайомий Льоха. І був він людиною з приколом, але загалом хорошою. Якщо в вас не було жодного знайомого Льохи — задумайтеся. Чим таким ви могли розгнівити бога всіх Льох, що він так усе життя вас карає?.." — "Ну, тоді мене той бог дуже, певно, любить, бо я — Олексійович".

Люди в одному чаті: обговорюють, чи це загальнодоступна інформація – що двоє божеств із одного там пантеону є тінями одне одного.
Я: відчуваю спектр емоцій і думаю спектр думок, бо знаю це вже більш як 20 років, тільки думав раніше, що це мої обскурні глюки, а що хтось про це писав – то мені примарилося. Штош.
#мемуаразми

Дивні ж #сни снилися мені нині.
Це був сон про комп'ютерну горор-гру. У грі для мене було багато спірних та тригерних моментів, тож опис я сховаю під спойлер та спробую описати дуже коротко.
У грі ви граєте за чотирьох різних персонажів, що намагаються прожити день у школі та в кінці дня лишитися в ній по-друге й не бути поміченим слюсарем, що закриває двері й перевіряє школу на порушення. Між персонажами вас перемикає рандомно й кожен із них, по суті, заважає іншим досягти мети.
Школяр_ка А просто хоче сховатися у школі, бо боїться йти додому. Школяр_ка В хоче вкоротити собі віку так, щоби ніхто не бачив. Школяр_ка С хоче зізнатися в почуття школяр_ці В. Молода працівниця шкільної кухні, яка не може привести додому свого коханого, прагне лишитися у школі сама, щоби побути з ним наодинці. У гри можливі як погані (їх багато), так і хороші (їх значно менше) закінчення.
А, ну і так. На всіх у школі полюють допельгенгери, але на початок гри ніхто про це не знає.
Зіграли б?
Я б, певно, ні.

Що б сьогодні не було вві сні – воно було під знаком благословення мого бога. Він був присутній поруч цілком фізично, а часом діяв через мене, від мого імені. "Был во мне, был со мной, заменил разум мой" (с) з однієї моєї недописаної рок-опери за мотивами творчості Роджера Желязни. Дуже відображає.

Що ж, боже, дякую за цей неймовірний буст енергії, впевненості та динамічного спокою.
#сни

А ще розкажу вам смішну та сумну історію зі своєї практики. Я зараз працюю з класом українських дітей-біженців, які до того рік жили в біженському таборі (ну, знаєте, намети, сотні людей, побутова незручність, відсутність приватності взагалі), а ще до того поневірялися різними країнами. Це все україномовні діти з україномовних родин. Але за рік у таборі вони звикли говорити російською. Також за цей час у частини з них, як я розумію, відбувся певний відкат. Це такий психологічний захист, що може ставатися в людини в будь-який момент життя, на будь-який відрізок часу. Це була метасцена.

Тепер власне сцена: мій наймолодший учень (9 років) учора сказав мені: "А я знаю, вы из россии. По ому что вы с нами по-украински говорите. А украинцы же все по-русски говорят. Значит, в россии должны говорить по-украински. Значит, вы из россии". Я не знав, сміятися чи ні від цієї чарівної логіки.

Довелося пояснити в першу чергу, чому українці взагалі знають ту російську. Це малих, як не дивно, зацікавило, і мені показали чималі знання історії ХХ століття, а також запевнили, що війна скоро закінчиться. "Ну, не позже, чем в 2028 году, я вам точно говорю".

Це був смішний і дуже гіркий епізод роботи. І чомусь він із мене висотав трошки більше, ніж здавалося в процесі.

Але що ж, працюймо далі. Висновків поки не робимо.
#мемуаразми

Шановні арахнофоби, пролистуйте, цей пост не для вас.
На мене прийшов павук. Пересадив його у гніздо, там якраз іще ніхто павутиння не лаштував.
Жовтень, велике переселення восьминогих з сусідів у тепло.
На фото – гніздо in question.
Я вже розказував, що головними друзями мого дошкільного дитинства були павуки?..
#мемуаразми

Я спіймав оте відчуття несподівано теплого пообіднього часу, як ідеш після школи десь у жовтні, а навколо ніби серпень. І дерева ще зелені, м'яке сонце крізь листя, неочікувані пташині голоси та лінива тиша.
Тільки от тепер я не учень, а вчитель, і геть в иншому місті й місці. А так – повне враження, що вдома схоплюся за книжку й читатиму її з перервами на домашку, вечерю та обід...
#мемуаразми

Вночі навіть над Берліном було північне сяйво. В тему до цього мені снилися боги.
#сни

Гарячкові #сни – це, звісно, щось окреме.
Все починається з того, як мого протагоніста переслідуються великі ґумові курки, женуться за ним парами під бравурний марш. Але герой хапає одну з курок і кидає в четверту стіну реальності, тим відкриваючи портал, що засмоктує в себе всю ту ґумову армію.
Натомість головний антагоніст у цей момент одягає величезну голову слона й починає танцювати під "Saturday Night Fever". Йому починає підтанцьовувати жінка з головою білої голубки – любовний інтерес протагоніста. На що він сам одягає голову сірого голуба й виводить голубку на балкон зі словами: "Як ти можеш?! Подивись на мене й подивися на нього! Ви ж навіть не з одного виду!!" На що дівчина ображається й каже: "Ти що, расист?" – і знов тікає до слона.
Сон переростає у щось инше, де головному герою доводиться завоювати назад серце коханої з допомогою трьох відьом.
Я вже не впевнений, хто в цьому сні протагоніст, щиро кажучи.

В просторі й часі, де існують мої #сни, все майже таке, як насправді, але й трохи не таке. Скажімо, моя кімната в гуртожитку є, але в ній значно менше речей. Є ледь не всі мої персні, але значно менше одягу в шафі. Є укулеле, але нема гітари. Книжок майже нема, але чомусь є гаманець (і я знаю, чому так: вві сні в моїй кімнаті є переважно лише ті речі, з якими я сюди приїхав уперше).
Тут є мій плед, і стіни такі самі голо-білі, але сходів удвічі більше, так само як і більше вікна. І ці вікна виходять не просто у двір, а у внутрішній двір, бо весь світ снів – це світ сходових кліток і переходів, спаяних будинків, підземних кварталів і печер, закручений сам у себе.
Уві сні у внутрішній двір, згорнутий всередині будинку літерою "О", падає сніг. Я водночас учитель і учень, і в мої двері завше стукає хтось, і я чекаю, доки всі підуть із кухні, з якою я на одному поверсі, і йду робити чай у простому емальованому чайнику (в світі реальнім чайник електричний, а коридор значно коротший, і вікна в ньому крихітні, заледве більші за людську голову).
Я повертаюся з чаєм, і все скрізь темне, ніби засліплене чорним павутинням; сходи, сходи на зовнішній стороні будинку ведуть до складних вулиць, де басейни і площадки, і весь Альберґе готується до зимових уже свят. Десь далеко внизу шумить підзимкове море, тріпотять на вітру ліхтарики на чиїхось воротях (у реальності мій гуртожиток справді стоїть на пагорбі, а внизу не море – річкова затока, і ліхтарики тріпотять десь на березі біля громадського пляжу).
Я сідаю з чаєм у кімнаті; навіть уві сні я знаю, що захворів, що треба пити гаряче.
Я беру в руки укулеле і граю тужливо-колискову мелодію, і вона в'їдається в розум так, щоби потім винести її назовні, в буденний світ.

Мене трохи унесло зараз. Стався напад натхнення на стару тему, про яку мені колись розказав друг. Наснилося йому, що ми з ним разом граємо в групі під назвою "Є могила". Я тоді поржав.
А зараз не поржав, бо мені стався #шаманізм (то все повня, чесно). Ловіть крч #вірші_стиха.

Є могила одна,
Край дороги вона,
Ген за цвинтарем, поза стіною.
Взявши в руки ножа,
Молодик походжа,
Круг могили все ходить спиною.

Глянеш зліва — на лик
Гожий той молодик,
Хоч на вулиці, на вечорниці!
А праворуч візьми —
Весь він світить кістьми,
А на них — хробаки білолиці.

Що ти ходиш,
хороводиш?
Що шукаєш,
чи ти знаєш?
Чи то брата,
чи то ката
нині вирядивсь шукати?
- Се ходжу я круг могили,
Де мене на смерть забили,
Ждуть ворога серед ночі
Очі клятії варлочі.

Є на світі палац,
Що на сотню палат,
А в сто першій живе молодиця.
Ой, на силу вона
Під вінець віддана
До ґазди, їй по-людськи не спиться:

То кричить уночі,
А то спить ідучи,
То зачне, як причинна, співати.
А в палаці ґазда
Все врагів вигляда
Із кімнат, що зі срібла і злата.

Що ти ходиш,
хороводиш?
Що шукаєш,
чи ти знаєш?
Чи то брата,
чи то ката
нині вирядивсь шукати?
- Се ходжу я круг могили,
Де мене на смерть забили,
Ждуть ворога серед ночі
Очі клятії варлочі.

Час на світі той є,
Коли мертвий встає,
Заклада чорту душу і мститься.
Входить в двір молодик,
І страшний його крик,
І заходить він просто в світлицю.

От дождали біди:
Пахолки хто куди,
А ґазда впав від смертного жала.
Зранку панова рать
Стала пані шукать —
Та холодна при шляху лежала.

Що ти ходиш,
хороводиш?
Що шукаєш,
чи ти знаєш?
Чи то брата,
чи то ката
нині вирядивсь шукати?
- Се ходжу я круг могили,
Де мене на смерть забили,
Ждуть ворога серед ночі
Очі клятії варлочі.

Коротко про життєве: це був дуже важливий обмін.

#сни сьогодні були більш ніж насичені. Але з цікавого: снилося, що в якомусь місті замість пацюків смітниками нишпорять нулі.

З вами наша нерегулярна рубрика "афігєнні історії з електрички". Жду я потяга, везу додому поїсти. Поруч на лавку сідає пані й питає когось у телефоні німецькою: "Що б ти робив, якби мав машину часу?" (Was würdest du tun, wenn du die Zeitmaschine hättest?).
Це було настільки несподівано, що я й сам задумався.
Що б я робив?..
#мемуаразми