Наснилося слово: Анатріната. Гуглю: схоже, це антивустрична будова, що б це не значило. Треба це десь використати як назву чи ім'я.
#сни

Ранкова вулиця пахне олівцями.
#груші

Хвилинка лору #мемуаразми
Згадав, як писав за однокласника твір у 11 класі з української літератури. Він книжок не читав, а щоб якось закінчити школу, треба було хоч одну оцінку за твір мати за всю школу. Він попросив мене допомогти, я спитав, чи знає він хоч одну книжку взагалі, й ми зійшлися на "Колобку". Ясна річ, я написав щось дуже глибоке, культурологічне й філософське, але не без притаманних йому помилок. Однокласник отримав свою дев'ятку.
... А тепер він депутат, ще якимось міністром стане колись, оце я посміюся, і ви разом зі мною)

(анонс)
Тут буде пост.
#замок #Міжземелля

А поки поста немає, принагідно вітаю новоприбулих.
Як і завжди – беріть чай, беріть ковдри (в мене майже завжди доволі прохолодно).
За бажання, музичні інструменти та книжки теж беріть.
Радий бачити.

#чаю?)

Сьогодні #сни були про рольові ігри, а точніше про історії про них – і трохи про міську містику.
Мені було не дуже багато юнацьких літ, це був злам епох (2000-й рік, мабуть), і пара трохи старших за мене, стильних і різнонаправлено андрогінних людей розказувала історію свого знайомства. Ніч чи майже ніч, прогулянка містом (здається, Харковом), і їхня історія. Познайомилися за перепискою, потім, не знаючи, зустрілися наживо. Почали спонтанно словесну рольову гру в якісь авантюри. Один персонаж удавав із себе працівника цвинтаря, инша – безутішну вдову. Разом вони при цьому розв'язували злочин, але продовжували ламати комедію й філігранно ошукувати одне одного. Потім це викрилося. Потім гравці зрозуміли, що якийсь уже час були друзями за перепискою.
А потім був нинішній час. Я знову потрапив у Харків і знову познайомився з цією парою – тільки тепер я був старший, а вони – трохи молодші (!) за себе в 2000-му році, й саме починали свою гру. Вона носила вечірні сукні, він вдягався як вишуканий сажотрус. Вони тільки починали свою пригоду, і я в ній трохи побув персонажем другого плану. У грі був і обман, і детектив, і містика, й дивна напруга між героями.
А я все думав: чи вони вже знають, що вони – істоти неймовірно повільного часу, що живуть навспак, і за рік будуть трохи молодші, ніж рік тому? Чи знають одне про одного, що їм судилося поруч іти все далі й далі вглиб історії?
І я розказав їм це про них, і спершу вони не повірили, а потім... А потім уже я згадав, як давно, в Харкові на зламі віків вони ж, тільки старші, розказували мені про неймовірну містичну істоту, чоловіка, що одного дня з'явився нізвідки, аби відкрити їм щось про них, і це їх іще сильніше зблизило й об'єднало.
То цей магічний чоловік у їхньому житті, в житті двох істот, що повільно живуть навспак, – це я?
Я прокинувся з присмаком легкої ностальгії в серці й відчуттям туги, бо, ймовірно, після цього сну більше ніколи їх обох не побачу. А шкода, мені подобалося бути поруч із ними, грати з ними, слухати їхні історії й бути частиною великої та дивної таїни. І, звісно, бути кимось надприродно-неймовірним у долі когось неймовірного й надприродного.

Так уже сталося, що в мене чотири дні народження, і перший з них – сьогодні (в дитинстві ніяк не міг знайти когось цікавого, з ким народився в один день, а вже в дорослому віці дізнався, що народився в міжнародний день БДСМу, бггг).
І це все дуже дивно й прикольно. Якийсь старий жарт стверджує, що перші 40 років – найважчі в житті хлопчика. Окей, 40 прожито, я трохи в шоці, але досі вважаю, що правильно зробив, що народився. Попри все.
Висновків нема, є бажання жити й надалі.
#груші

Були дуже дивні #сни.
Зокрема, про іншопланетну культуру, що фармить з людей Землі емоції, і робить це багато століть, як фармлять мурахи цукор із тлі.
Для простоти й обсягів виробництва вони створюють регіони емоційних плантацій. Зазвичай потрібні їм емоції – це те, що християнство називає смертним гріхами. Ну, там, знаєте, хіть, жадібність, заздрість, усе це. На це кидається багато зусиль, все, від політики до мистецтва, має працювати на те, щоби люди певного регіону відчували й у такий спосіб продукували саме це.
В нашого північно-східного сусіда-падлюки основна емоція фармінгу була – зневіра. Самі в ній живуть, її ж сіють, і автори типу Чехова з його "Вишневим садом" загалом теж покликані вкорінювати зневіру глибше.
Емоція українського регіону – гнів, хоча через сусідство "грядок", до України зневіра теж чудовенько переповзає.
Про все це я дізнався, коли брав участь у рейді на приховану бібліотеку. З супутниками разом ми простежили за іншопланетянином (він виглядав як Слендермен, коли знімав костюм людини), і ми прийшли в дім, де він жив. У будинку був таємний напівповерх між останніми поверхами, і там була купа всього, і зокрема бібліотека. Ну й от у ній були книги (власне, вві сні книги були одною з технологій чужого світу, іншопланетяни їх любили й самі та скрізь тягали з собою). За ілюстраціями в них було доволі зрозуміло, що це: історія розробки планети Земля як величезного городу.
На тому десь я прокинувся, думаючи, що цей сон однозначно тягне на шикарну теорію змови. А ви як вважаєте?

Придумувати неіснуючих поетів чудово, бо можна придумати неіснуючу поезію бодай як концепт – і буде вона геть не в тій манері, в якій її думаєш ти.
#груші #мемуаразми

Створення світів усередині себе – загалом один (не єдиний, далебі!) із засобів проти самоушкодження. Що менше всередині того ззовні, що скривдило, що більше чогось, механізм чого зрозумілий і безпечний, то менше хочеться його спинити й припинити. Навіть якщо новостворений світ – метафора болю в химерних тонах.
Це не завжди працює, звісно, але мені от трошки помагає.
#мемуаразми

P.S.: Можливо, тут варто додати пояснення. Це пост про внутрішнє пручання самовбивчим патернам. Байдуже, траплялися вони в вас чи ні – не дизлайкайте його, краще зробіть для себе те, що для вас справді має значення. Дякую.

Це я вже вдруге на каналі прошу надмірно негативно-критичну частину читацтва утриматися від дизлайків. Зазвичай вони мені ок, навіть на цікаві рефлексії наштовхують, але оскільки останнім часом мені по-всякому, то я трохи почав задумуватися над тим, аби прибрати деякі чи всі реакції на каналі. Бо, зрештою, це досить симптоматично.

Якби я міг віддати все, крім любові, заради справдження єдиного бажання – я побажав би, щоби близькі люди, рідні та друзі справді ніколи не хотіли й не намагалися скривдити одне одного.
Але виповненням бажань такого штибу зазвичай займаються ті ж істоти, що породжують початковий біль і дисбаланс, тому я краще притримаю свої бажання, а заразом і свої жертви при собі.
#мемуаразми