Наталія Редько «Повня»

Озвучено в межах благодійної поетичної збірки «Жінкам від жінок», створеної на підтримку ініціативи «Arm Women Now» з метою придбання жіночих анатомічних бронежилетів.

Підтримати збір: https://send.monobank.ua/jar/h7JTemQx3

Долучитися до збірок: https://foxylit.co.ua/collections/

Всесвітній день машинопису

8 січня 1714 року англієць Генрі Мілл отримав патент на пристрій, який мав «допомагати друкувати літери рівно й чітко». Так, до справжньої друкарської машинки було ще далеко. Але саме з цього моменту почалася історія машинопису — історія, яка навчила людей думати рядками.

Минуть століття. З’являться важкі металеві машинки, чорнило, каретки й дзвінок наприкінці рядка, одна літера — один удар, помилка — назавжди. Тому кожне слово важило.

Машинопис став голосом журналістів і письменників. Ним писали маніфести й доноси, вироки й зізнання в коханні. Через машинку говорила держава і людина, яка боялася говорити вголос.

А потім машинопис нібито «помер». Його поховали разом із друкарськими машинками. Але ні! Він просто змінив форму. Сьогодні це клавіатура ноутбука, смартфон, планшет. Backspace замість коректора. Автозаміна замість білого паперу поверх помилки. І той самий курсор, що блимає й питає: «Ну що, скажеш правду?»

Машинопис це не про техніку. Це про ритм думки, який встигає за серцем, про сміливість почати, про здатність фіксувати час поки він не зник.

І хоч здається, що тепер «усі друкують», насправді машинопис — це навичка. Навичка думати швидко, чути фразу, не боятися чистого аркуша навіть якщо він світиться.

Тож сьогодні день усіх, хто пише. Професійно чи нишком. Для світу чи «в стіл». Тих, у кого думки завжди трохи швидші за пальці.

З Всесвітнім днем машинопису. Поки клацають клавіші слова живі. А отже, живі й ми.

Оновлення черги березневого номера.
Станом на сьогодні — 78% вже заповнено

Твори можна надіслати на адресу foxylit@ukr.net

Умови публікації, список авторів та їх творів які будуть опубліковані у найближчих номерах можна подивитися у розділі «Черга на публікацію» за посиланням: https://foxylit.co.ua/queue

З повагою, команда «FoxyLit - україномовний літературний журнал»

День українського політв’язня

Сьогодні день тих, кого боїться імперія. Людей, яких кидали за ґрати не за злочини, а за сміливість, за слово, за думку, за українськість. У радянських таборах вони сиділи за вірші, у камерах ФСБ — за кримський прапор, у російських колоніях — за відмову зрадити себе.

Імперія завжди боїться не армії, перш за все — вона боїться вільної людини. Бо людину зі зброєю можна вбити, а людину з ідеєю неможливо. Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Світличний, Олег Сенцов. Володимир Балух, Ілля Яшин. Сотні імен, тисячі доль, і ще більше тих, чиї імена ми поки не знаємо.

Вони сидять у камерах, але не мовчать, бо мовчання — це те, чого від них чекають. Чого від нас чекають.

Цей день не лише про пам’ять, а й про відповідальність живих. Говорити. Називати речі своїми іменами. Не дозволяти світові «звикнути». Бо байдужість - найстрашніше на що здатне людство. І ми можемо це змінити.

This is not reality. It's a romance. So take a breath. Enjoy it. It's for you

- Ви виростили його як свиню на забій.
- О, Северусе, тільки не кажіть, що ви прив'язалися до хлопчика.
- Експекто патронум!
- Лілі... Не може бути! Через стільки часу?
- Завжди...

Алан Рікман пішов із життя у 2016-му. Рак. Швидко. Майже без попередження. Так, ніби він і тут залишився вірним собі, без зайвих слів і жестів.

Його часто зводять до ролі Снейпа. І це зрозуміло. Бо Снейп — це не просто персонаж. Це тиша між репліками. Це погляд, у якому більше, ніж у сторінці сценарію. Це людина, яку ти ненавидиш, не розуміючи чому, а потім — поважаєш, не знаючи як із цим жити. Але Рікман був значно більшим. Терорист із «Міцного горішка», якого неможливо забути. Суддя, ангел, коханець, зрадник, голос. Той рідкісний актор, який умів робити паузу важливішою за діалог.

Він прийшов у кіно пізно, після сорока, і довів, що час у мистецтві не має значення. Має значення тільки глибина. Алан Рікман ніколи не грав «хороших» чи «поганих». Він грав людей. Зі зламаними мотиваціями. З болем. З іронією. З внутрішньою дисципліною, яка відчувалася навіть тоді, коли він мовчав.

Його вже немає. Але кожного разу, коли на екрані звучить стриманий, трохи глухий голос — ми згадуємо. І цього достатньо. Бо справжні актори не йдуть. Вони просто замовкають і залишають тишу, яку неможливо не почути.

День Вінні-Пуха

18 січня день народження Алана Александра Мілна, письменника, який у 1926 році подарував світу історії про Вінні-Пуха. Прототипом ведмедика стала іграшка його сина Крістофера Робіна, а сам Ліс із казки виріс із реального Ешдаунського лісу в Англії. Так народився світ, у якому навіть найпростіші слова мають вагу.

Вінні-Пух не вчив, як досягти успіху. Не пояснював, як «правильно жити». Він просто знав: якщо є мед — це добре. Якщо немає меду — значить, він десь є, просто шлях до нього трохи заплутаний.

А ще Вінні-Пух навчив нас кільком важливим речам: що дружба важливіша за розумні слова; що боятися це нормально (привіт, П’ятачок); що бути дивакуватим це не вада, а стиль; і що інколи найкращий план це піти в гості.

І, мабуть, саме тому Вінні-Пух так добре звучить у часи війни. Коли реальність важка, гучна й несправедлива, віра в казку це не втеча, а спосіб вижити. Казка нагадує, що світ не зводиться лише до темряви, що тепло, турбота і дружба все ще існують, навіть тоді, коли навколо болить.

Вінні-Пух не герой у броні, він герой тиші, простоти й присутності. Той, хто каже: «Я з тобою», навіть якщо не знає, що робити далі.

Нехай у кожного сьогодні знайдеться свій маленький горщик меду і хтось поруч, з ким можна пережити ще один день.

День Соборності України

Сьогодні день, коли українці вперше вголос і на державному рівні сказали те, що насправді знали завжди: ми — один народ і одна країна.

22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві було проголошено Акт Злуки — об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Подія, яка мала завершити століття поділів, кордонів, імперських ліній на мапі та в головах. Подія, що була сміливою, майже зухвалою, бо Україна тоді воювала, виживала, балансувала між кількома фронтами.

Цей акт не був ідеальним. Його не встигли закріпити юридично так, як планували. Його зламали війни, окупації, репресії. Але є речі, які не зникають, навіть якщо їх намагаються стерти силою. Ідея соборності одна з них.

Соборність — це не лише про географію, не лише про «від Сяну до Дону», як ми звикли повторювати. Це про внутрішню єдність. Про відчуття, що Харків і Львів, Одеса і Чернігів, Донеччина і Буковина — це різні голоси однієї історії. Різні інтонації, але одна мова свободи.

У 1990 році українці взялися за руки й утворили «живий ланцюг» від Львова до Києва. Без наказів. Без адміністративного ресурсу. Просто тому, що відчували: знову час зшивати країну. І знову, попри всі скептичні усмішки, це спрацювало.

А сьогодні, у час повномасштабної війни, слово «соборність» звучить уже не як урочиста абстракція. Воно звучить як реальність, за яку платять життями. Соборність це коли люди з різних регіонів стоять в одному окопі. Коли волонтер із Тернополя везе допомогу на Харківщину. Коли переселенців приймають як своїх, а не як «чужих».

І саме зараз стає зрозуміло: Акт Злуки триває. Він не завершився у 1919-му і не обмежився святковими промовами. Він відбувається щодня: у виборі бути разом, підтримувати, не ділити країну на «правильну» і «не дуже».

День Соборності це нагадування, що нас намагалися роз’єднати століттями. І щоразу не виходило. Бо Україна це не випадкове поєднання територій. Це спільна пам’ять, спільний біль і спільна відповідальність.

Ми різні. Але ми разом. І саме в цьому наша сила.

Шановні пані, прошу вас, вдягніться. Бо, по перше, зараз холодно, по друге, ми не Playboy. У нас літературне видання. Так, ми розміщуємо авторів та читачів, незалежно від їх статі, на обкладинках. У нас були й просто наші автори та читачі, й герої війни, й волонтери. Наголошую, ми завжди відкриті для співпраці, але є певні межі.

Бажаєте стати обличчям номера? Будь ласка! Надсилайте свої світлини на адресу foxylit@ukr.net, ми їх розглянемо. Але прошу, дотримуйтесь певних правил.

Як ви розумієте, цю світлину довелося зацензурити.

Триває збір на жіночі бронежилети для наших захисниць.

З необхідних 25 000 грн уже зібрано 17 318 грн. Ми близько. Кожен внесок скорочує цю відстань. І кожна гривня — це збережене життя.

Українські жінки на фронті воюють і ризикують нарівні з чоловіками, але часто змушені носити броню, створену не для них. Чоловічі бронежилети тиснуть, натирають, обмежують рух і дихання, залишають вразливі зони. У бойових умовах це небезпечно.

Жіночий бронежилет — це не комфорт. Це захист. Він сертифікований, зручний, анатомічно адаптований до жіночого тіла й розрахований саме на те, щоб рятувати життя. Саме такі бронежилети ми прагнемо передати нашим захисницям. Саме для цього триває збір.

Кожні 100 грн вашого внеску — це шанс виграти один із 10 примірників збірки «Жінкам від жінок». Це більше, ніж книга. Це слова підтримки, сили й віри, написані українками для українок.

Ініціатива «Arm Women Now» реалізується ГО «Смілива Україна», а це означає: прозорі закупівлі, регулярну звітність і принцип «кожна гривня = броня»

Підтримай наших. Донать. Поширюй. Вір у жінок, які тримають небо над нами.

Долучитися до збору: https://send.monobank.ua/jar/h7JTemQx3

З найкращими побажаннями редакції «FoxyLit — україномовний літературний журнал» та альманахів «Без тебе», «Без табу», «Без меж».

«Розвелося тут всяких часописів»

Жаліються деякі колеги. Як людина, яка майже 14 років у видавничій сфері та починав не просто з нуля, а не маючи ані досвіду, ані патронажу від інших, скажу: нас мало! Критично мало! Особливо тих, хто виходить регулярно. А особисто для мене, регулярно це щомісяця. Бо я вважаю, що періодичність раз у місяць найкраща для літературного видання. Оптимізувати всі процеси під вихід раз у місяць можливо та реально. Не всі, на жаль, цього хочуть та можуть це зробити, але це вже інше питання.

Зараз йде війна! І ми, митці, як ніколи повинні заявляти світові, що Україна є! Є як суверена держава! Ми є як нація! Що наша культура багатогранна та яскрава! І саме для цього ми повинні працювати, а не скиглити про те, що хтось посмів створити новий журнал. Я починав з нічого, коли ті, хто отак скиглять, в прямому сенсі цього слова, під стіл пішки ходили. Мені було важко, я не вмів нічого та й не знав нічого. Але у мене було головне: бажання. І я бачу це бажання в багатьох зараз. І я готовий кожному допомогти.

Невеличкий спойлер: незабаром ми, я та інші діячі, запустимо новий проєкт, який буде спрямовано на розвиток української літератури та культури. Слідкуйте за новинами, ми випустимо відео з детальним поясненням.

А поки що я закликаю всіх моїх колег: об’єднуємося та допомагаємо один одному. Тільки так ми зможемо сказати світу що ми є! Що Україна є та буде! Що ми поважаємо як себе, так й тих хто ще у 2014 році сказав: «Крим – це Україна!». Скільки видань публікують твори кримськотатарською мовою? А скільки ромською? А роми одні із перших стали на захист України у лютому 2022 року. Як й багато інших меншин. Хоча, що для них Україна? Але ні! Вона для них батьківщина! Як й для нас.

Тому замість того, щоб жалітися невідомо на що, працюємо.

З повагою, головний редактор «FoxyLit — україномовний літературний журнал» Олександр Маяков

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Шість мільйонів убитих євреїв. Мільйони інших, ромів, людей з інвалідністю, політичних в’язнів, тих, кого нацистська машина визнала «зайвими». Не через вчинки. Через походження. Через саме право існувати.

Голокост він не про табори смерті. Він про те, як ненависть стає нормою. Як мова знецінення перетворюється на закони. Як «вони не такі» поступово стає «їх можна знищити».

І саме тому пам’ять про Голокост не про минуле. Вона про теперішнє. Про те, що зло ніколи не починається з газових камер. Воно починається зі слів. З мовчання. З байдужості. З фрази «це не моя справа».

Для України ця дата має ще один вимір. Ми знаємо, що таке масові вбивства. Ми знаємо, що таке Бабин Яр. І ми дуже добре знаємо, як виглядає геноцид у XXI столітті — коли світ знову дивується, як таке можливо.

Можливо. Якщо не пам’ятати та не називати речі своїми іменами. Якщо не чинити опір злу вчасно та просто мовчати.

Сьогодні ми згадуємо жертв. І водночас нагадуємо собі: пам’ять теж форма спротиву, бо поки ми пам’ятаємо історія не має права повторитися.

День затвердження Державного Прапора України

28 січня 1992 року Верховна Рада України офіційно затвердила синьо-жовтий прапор як Державний. Здавалося б що це формальність, але насправді це геть не так! Це крапка в одній епосі й початок зовсім іншої.

Синє небо і жовте пшеничне поле, так, це знають усі, але цей прапор не про пейзаж. Він про вибір. Саме сині та жовті кольори майоріли над Київським інститутом народного господарства у травні 1966 року. За це Георгій Москаленко та Віктор Кукса отримали терміни у таборах суворого режиму. А на день соборності 1972 року група Володимира Мармуса розвішувала синьо-жовті стяги у місті Чортків на Тернопільщині.

І не тільки за завісою! У Монреалі на Олімпіаді-1976 українець Данило Мигаль вибіг на поле у вишиванці з прапором під час футбольного матчу СРСР—НДР. Це були не просто акції протести, це були заяви що Україна вільна! Що Україна не чиясь, не частина імперії.

Сьогодні, у часи сучасної війни, український прапор знову став оберегом і знаком мужності. Його бережуть та ховають у землі в скляних банках, підіймають на фронті й у містах, над деокупованими територіями та у тимчасових прихистках.

Кожен синьо-жовтий стяг це нагадування, що наша нація тримається разом, навіть коли здається, що сили на межі.

Ольга Шульга «Я все здолати можу і витримать біду»

Озвучено в межах благодійної поетичної збірки «Жінкам від жінок», створеної на підтримку ініціативи «Arm Women Now» з метою придбання жіночих анатомічних бронежилетів.

Підтримати збір: https://send.monobank.ua/jar/h7JTemQx3

Долучитися до збірок: https://foxylit.co.ua/collections/

День пам’яті героїв Крут

1918 рік. Київ. Молода Українська Народна Республіка. І кілька сотень юнаків — студентів, гімназистів, курсантів — виходять проти багатотисячного більшовицького війська.

Вони не мали ані достатньої зброї, ані бойового досвіду. Але мали те, чого не можна видати зі складу й не можна нав’язати наказом — усвідомлення, що держава без захисників не виживе. Вони знали, що шансів мало і все одно стали.

Бій під Крутами не був «військовою перемогою» у класичному сенсі. Але він виграв час. Час для дипломатії, для держави, для того, щоб Україна взагалі могла залишитися суб’єктом історії, а не приміткою в чужих підручниках.

Їх часто називають «дітьми», але діти не роблять таких виборів. Це був вибір дорослих людей, навіть якщо їм було по 18–20 років.

Сьогодні, коли ми знову платимо за право бути собою, Крути читаються інакше. Без романтизації та бронзових вінків. Просто як чесна відповідь на питання: що ти зробиш, коли на твою землю прийдуть із війною?

Пам’ятаємо героїв Крут. Пам’ятаємо всіх, хто став тоді та всіх, хто стоїть зараз.

ГУС.АК стартує!

Українська література ніколи не була зручною. Вона народжувалася не в дозволах, а всупереч. У підпіллі, на кухнях, у таборах і засланнях. Там, де за українське слово карали - слово ставало зброєю.

Саме так з’явився український самвидав. І саме він зберіг мову, думку й ідентичність тоді, коли імперії намагалися їх стерти.

Сьогодні указів про заборону вже немає. Але є інші бар’єри: ринок, алгоритми, тренди, комерційні фільтри. І знову самвидав стає простором свободи та можливістю говорити чесно, складно й без спрощення.

ГУС.АК — Гільдія українського самвидаву — створюється саме для цього.
Щоб об’єднати авторів, редакторів, художників, ілюстраторів, декламаторів, акторів озвучки та всіх, хто творить українську книгу поза рамками великих систем або всупереч їм.

Це не готовий продукт і не черговий проєкт «для галочки». Це початок спільноти, простору співпраці, підтримки та відповідальності за слово.
Місця, де цінність тексту вимірюється не накладом, а змістом.

Колись самвидав рятував українську літературу від знищення. Сьогодні він може допомогти їй розвиватися вільно, сміливо й чесно.

Детальніше про ідею та плани ГУС.АК — у відео: https://www.youtube.com/watch?v=5pMmx57GR3o

Або на сторінці: https://foxylit.co.ua/gusak/

Це лише початок. Але все велике починається саме так.

Всесвітній день боротьби з ненормативною лексикою

Ми живемо у світі, де лайка стала фоном. Вона звучить у маршрутках, у коментарях, у політиці, на війні й у побуті. Її виправдовують емоціями, стресом, «так простіше сказати». Але це не так. Слово це не просто звук. Це маркер культури, спосіб мислення і форма ставлення до інших. Ненормативна лексика може бути реакцією на біль, страх чи гнів. Але коли вона стає звичкою, вона перестає бути емоцією і стає порожнечею.

Особливо в українському контексті це важливо. У нас є мова, яка виживала під заборонами, тиском і спробами знищення. Мова, яку карали, висміювали й витісняли, але яка щоразу поверталася жива й уперта. І так, в українській мові є своя лайка. Давня, образна, часом різка, але своя, народжена з ґрунту, а не з кальки. Вона не зводиться до механічного повторення чужих матів, бо має іншу природу: через прокльон, гірку іронію, метафору, прицільне слово. У нас вистачає мовних інструментів для злості, іронії, болю й любові без запозиченого словесного сміття, яке не додає сенсу, а лише засмічує думку.

Треба пам'ятати, що лайка не робить думку сильнішою. Вона просто робить її гучнішою. І не завжди розумнішою. Робити акценти треба фактами та вірними висновками, а не міцним словом.

Сьогодні ми говоримо не про заборону, а про чистоту. Висловлюємо думки чистою мовою, а не плюємося емоціями у формі лайки. Важливіше відстояти свою думку, а не принизити опонента.

Так, наша мова та наше буття не може бути без лайки, але в наших силах зробити її доречною, а нетому, що більше нема чого сказати.

FoxyLit - україномовний літературний журнал, ЛЮТИЙ 2026 / №49

Вітаю!

Лютий... Важкий місяць для України — в усіх можливих сенсах. Бо саме у лютому двадцять другого для більшості із нас розпочалося найстрашніше. Хоча на правду — набагато раніше. Хтось скаже «у чотирнадцятому», хтось пригадає більш ранішні дати. Та саме лютий — той лютий двадцять другого — став лютим для України.
Та другий місяць року це не тільки спогади про біль і втрати. Це ще й особливий, сповнений романтики та щирих зізнань, день, коли ми говоримо про почуття, коли ми віримо у справжню любов — день усіх закоханих.
Бо що ж таке любов? Тепле та ніжне почуття — тендітне, немов ось та крихка жовтава троянда... Ароматна квітка із гострими шипами, котрі можуть завдати ран... Саме таким і є істинне кохання. Ми щасливі, коли кохаємо; щасливі, коли кохають нас. Нам боляче, колі наші почуття відштовхують; нам болить ще сильніше, коли кохання втоптують у бруд...
Любов є прекрасною: її оспівують поети та письменники, вона надихає художників та композиторів... І саме ця безмежність породжує неймовірні твори: від захоплених пісень до драматичних романів.
Сьогодні нам всім тяжко. Дуже тяжко... Та все ж ми мусимо пам'ятати: які б часи не були, у серці завше має бути місце для кохання. І ось ця троянда, котра виросла серед війни, під променями Донецького сонця — доказ того, що кохання є, а життя — триває. Навіть коли не витримує метал — витримують люди.
Кохайте та будьте коханими! Бо завтра може не настати. Бо ми маємо сьогодні. Так, це фаталізм — але у такі часи ми живемо. Або сьогодні, або ніколи. У когось на кохання є лічені дні відпустки з лінії фронту. У когось — лишень прапор над хрестом, спогади та страшенний біль у серці.
Тому, не гайте час. Кажіть, зізнавайтеся, любіть та будьте щасливими.
І най ми пізнаємо всю глибочінь цього почуття і ніколи — біль від втрати назавжди.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Читати номер: https://foxylit.co.ua/issues/49/

Неочікувано. Що ж, починаємо формування травневого номера.

Іванна Андрейків «А синьо-жовтий буде завжди в моді»

Озвучено в межах благодійної поетичної збірки «Жінкам від жінок», створеної на підтримку ініціативи «Arm Women Now» з метою придбання жіночих анатомічних бронежилетів.

Підтримати збір: https://send.monobank.ua/jar/h7JTemQx3

Долучитися до збірок: https://foxylit.co.ua/collections/

Шановні автори!

Трохи новин про наші збірки.

Другий том «Шепоту сестер» рухається вперед і зібрали майже половину. Перший том «Голосу братів», на жаль, залишається на тій же відмітці у майже половину.

Нагадуємо, що все це заради збору на жіночі бронежилети. Наш перший збір потроху наближається до мети у 25 000 гривень. Ми вдячні усім донатерам та нагадуємо, що кожні 100 грн донату беруть участь у розіграші поетичної збірки «Жінкам від жінок»

Долучитися до збору можна за посиланням: https://send.monobank.ua/jar/h7JTemQx3

Також можна підтримати збір, придбавши вже випущені збірки «Жінкам від жінок» та перший том «Шепіт сестер» на нашому сайті https://foxylit.co.ua/collections/. Увесь прибуток з продажів збірок йде на підтримку ініціативи «Arm Women Now».

Якщо бажаєте приєднатися до однієї зі збірок, надішліть листа на foxylit@ukr.net із позначкою:
«Шепіт сестер» — якщо ви авторка
«Голос братів» — якщо ви автор

У листі просимо вказати:
- Ваше ім’я або псевдонім
- Фото та коротку біографію (до 500 символів — за бажанням)
- Підбірку віршів (обсягом до 200 рядків)
Авторський внесок — 100 грн.

Усі кошти будуть спрямовані на друк примірників, які згодом братимуть участь у благодійних розіграшах у межах збору. Реквізити для оплати ви отримаєте після надсилання творів до редакції.

З найкращими побажаннями, редакції видань «FoxyLit – україномовний літературний журнал» та альманахів «Без тебе», «Без табу», «Без меж»