Рішення звернутися до психолога, психотерапевта чи психіатра не даються легко.
Особливо коли культура звернення по таку допомогу лише формується, а стереотипи про ментальне здоров'я ще переважають.

У випадку з ветеранами, які мали травматичний досвід, може додаватися небажання «аби хтось порпався у голові» або ж переконання, що зрозуміти зможуть лише «свої».

Ми можемо мати щире бажання допомогти людині, та варто памʼятати, що тиснути, сваритися чи примушувати звернутися до
спеціаліста - невдалий варіант. Завжди, а особливо у випадку з військовими, слід шукати власний шлях, побудований на довірі й турботі.

Сформулювали слова, якими ти можеш поділитися, коли немає ресурсу навіть проговорити його відсутність.

Чисельність жінок, які боронять країну, щоденно зростає.

Відповідно й чисельність військовослужбовиць, які повертатимуться додому ветеранками й адаптуватимуться до цивільного життя з часом тільки зростатиме.

Адаптація ветеранів/-ок після повернення із зони бойових дій – це тривалий і складний шлях, на якому потрібно давати лад фізичним та психологічним травмам. Хибні уявлення про соціальні ролі та обовʼязки жінок у суспільстві значно ускладнюють цю задачу. Відсутність розуміння та поваги у спілкуванні з боку цивільних можуть не тільки боляче образити, але значно ускладнити процес віднаходження свого місця у цивільному житті.

Ветеранки Катерина Приймак та Юлія Кіріллова, які очолюють Жіночий Ветеранський Рух, діляться власним досвідом, вартим поваги.

Памʼятаймо про ці «червоні прапорці» у спілкуванні з чинними військовослужбовицями та ветеранками.