Концерт великого гурту «Цукор Біла Смерть» в театрі маріонеток. Рік невідомий (туманний початок 90-х), контекст невідомий, і на відео майже нічого не відбувається: в залі темрява, по сцені блукають тіні, оператор періодично входить в шаманський екстаз, звучить янгольський голос Світлани Няньо. Словом, ідеальний спосіб почати наш маленький канал. Привіт.

https://youtu.be/miF0FcaPfns

А зараз АНОНС, увага. Влітку на Гіпертелії вийде новий реліз: брошура «Світло» з фотографіями Максима Зацаринного. Ви вже, звісно, бачили ці фотографії, але я все одно розкажу. Максим знімає на говнотелефон усе, що бачить - і реальність у його руках магічним чином перетворюється на ніжну пастораль. Непідмиту і відверто бічовську, але все одно пастораль. Крім фотографій, на той же говнотелефон знімаються короткі і дуже поетичні відео: тече водичка, літають пташечки, дівчатка показують циці. Чиста радість споглядання - саме те, що нам всім потрібно.

Фоточки: http://telegra.ph/Svitlo-05-18

Інстаграм: https://www.instagram.com/s_v_i_t_l_o/

Всім Світло.

Тим часом наш давній бойовий товариш Катя Лебедєва в рамках свого проекту «Бібліотека українського мистецтва» видала розкішну книгу: фотоархів з подорожей Софії Яблонської. Тираж - сто примірників.

В 1930-х роках молода Яблонська багато їздила по Азії - Лаос, Сіам, Камбоджа та інші дикі єбєня - і привезла звідти тонни документації. Любителі мандрівних заміток і national geographic porn будуть у захваті.

Яблонська взагалі дуже цікава баба. Народилась у Львівській області, навчалась в Парижі, поїхала дауншифтити в Азію. В рамках дауншифтінга вийшла заміж за француза і осіла на кілька років десь углибині Китаю, де облаштувала маленьку Україну: борщі, корови, город з мальвами, вишивані рушнички. Пізніше (в 1950-х) повернулась в Європу і почала угорати по архітектурі: спроектувала і побудувала власну віллу на крихітному французькому острові.

Вчіться жити, діти.

http://uartlib.org/shop/sofiya-yablonska-foto-sophia-yablonska-photos/

Ось, наприклад, прекрасна ХТОНІЧНА ІНІЦІАТИВА: 23 травня (це наступний вівторок) в Будинку кіно покажуть фільм «Зсув» про тусовочку довкола гаражів на Петрівській. В кадрі торганули обличчями Вова Воротньов, Міша Коптєв, Чічкан-наймолодший та інші, еее, культурні діячі.

Ну, що я вам буду розповідати, ви і без мене знаєте, що таке гаражі на Петрівській. Гаражі - це наш сонячний зайчик незрячого світу. Глибока горлянка андерграунда. Гаражі треба любити і цінувати. Будинок кіно - тим більше.

http://www.ukrkino.com.ua/budynok/afisha/?id=7789

Ще один український фотограф, якого ми дуже любимо — Сергій Мельниченко. Пару років тому Сергій поїхав ховатися від військомата у Китай, і влаштувався працювати там білою людиною в нічному клубі (є в Китаї така професія: біла людина в нічному клубі; тебе на таку роботу не візьмуть, на відміну від Мельниченка ти недостатньо hot).

На днях BirdInFlight опублікував вуличні фотографії Мельниченка — так давайте ж подрочимо на це прекрасне зерно.

«Китайская улица — это запах еды, который доносится из чефанек (маленьких кафе), из окон домов, от мопедов, которые доставляют еду. Он повсюду. И запах смога. Китайская улица — это толпы людей, которые все время куда-то спешат, уставившись в свои айфоны и никого не замечая. Китайская улица — это миллион мопедов, машин и другого транспорта, а учитывая то, как китайцы его водят, становится страшно за свою жизнь».

https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/fotoproect/20170512-krasnyj-kitaj-v-cherno-beloj-serii-sergeya-melnichenko.html

(Крім стріт-фотографій, у нього є ще розкішна серія про закулісся тих самих клубів — ще поетичніша і ще страшніша. Пошукайте на тому ж сайті, або в інстаграмі.)

А давайте в цей похмурий травневий день повтикаємо на картини Юрія Болси, художника з маленького містечка Червоноград (Львівська область). Ви бачили його малюнок в нашому журналі «Вологі фантазії», пам’ятаєте Ілліча з голою цицькою?

Юрій Болса кипить в одному котлі з пітерцем Григорієм Ющенко, полькою Олександрою Валішевською і, наприклад, знаменитим бурятом Хаскі. Він, звісно, не позбавлений власного голосу, але явно знаходиться у характерній течії пострадянської чорнухи. Панельки, дешеві наркотики, кошмарні чудовиська за гаражами, періодично ще війни спалахують то тут, то там. Slavs in darkness. Я хз, що було первинним: реальність вилилась в усю цю чорнуху, чи навпаки, чорнуха витекла із хворобливих візіонерських голів і затопила світ. Але не сумніваюсь у тому, що саме так виглядає реалістичний живопис у 2017 році. Строгий, майже документальний реалізм, ніяких вологих фантазій.

Картини тут: http://telegra.ph/Bolsa-05-21

Нагуглив ще інтерв’ю Болси виданню «Зачем» по мотивам його персональної виставки в Одесі. Інтерв’ю прекрасне в своїй юнацькій безпосередності:

«В мене нема друзів. Навіть часу на них нема. Я не виходжу зовсім з хати. Максимально не контактую з цим містом. Я виходжу лише, щоб купити хліб чи воду, або забрати з пошти заказ: краски чи щось для малювання. У нас є лише один магазин, у якому можна купити фарби у тюбіках, і то — вони заказують лише базові кольори: білий, чорний, червоний. Про мене в місті взагалі мало хто знає. То я так вибрав сам — мені потрібно малювати, а не тусоватись. Якось йшов на пошту. Дощ, на мені — чорні, вузькі штани, дощовик, шапку на вуха аж натягнув. Сидять якісь чувакі на зупинці, бухають, бачуть мене і кричать — підор! Шо? Чого? В мене під шапкою навіть не видно що в мене волося на голові є. Увесь в чорному. Чому я підор? Шо з вами не так? Я їм фак кинув і пішов дальше»

https://zachem.com.ua/yurij-bolsa-kogda-nezachem-vyhodit-na-ulitsu

Юрій Болса

Їїїїї, рок! Вчора вийшов новий мікроальбом Pree Tone; всередині дві пісні - довгі і дрімучі, як дорога додому.

Я не впевнений, по якому тегу вони проходять. Мабуть, шугейз; тільки не мрійливо-підарський, як ми звикли, а нормальний, з яйцями. Звукові стіни і кров з вух. На басу там, до речі, чувак з Бічкрафт (тег нойзрок-для-дівчаток) і Kavkazka sound (тег ембієнт-для-наркоманів).

В березні пацани вже роздали гімна такою ж маленькою порцією. Попередній мікроальбом був усе-таки цікавіший, але і розхлябаніший - а тут прям нна нахуй, педальками по їбалу.

Є інформація, що це останній реліз в класичному складі, і в найближчий час нам варто очікувати оновлення проекту і багато сюрпризів. Слідкуємо.

https://preetone.bandcamp.com/album/lillustr

Ну і найвеселіше: 10 червня Pree Tone зіграють на фестивалі, який буде проходити в селі недалеко від Чорнобиля. Крім них, в лайнапі ще якийсь таємничий зігафолк і трушні етно-бабусі у вишиванках. Обіцяють «реконструкцію прадавнього обряду чорнобильського Полісся». Я серйозно. Ось лінк: https://www.facebook.com/events/1245976362135214/

Треба їхати.

В ефірі рубрика «Хтонічні архіви». Ніяк не міг вибрати одне відео, тому кидаю лінк на весь канал. «Ситуація Ута».

https://www.youtube.com/user/utakilter111

Ута Кільтер — прекрасне і безжальне божество з Одеси; танцюристка, актриса, арт-критикеса. Ну і, власне, телезірка: автор і ведуча передачі імені себе на одеському телебаченні. «Ситуація Ута» запустилася ще в 1993-му і пару років тому, здається, заглохла.

Відеоархіви Ути безмежні, на ютубах доступна тільки невелика частина її скарбів. Безцінні матеріали не тільки з точки зору історії українського мистецтва, а й у сенсі побутової антропології. Ось мямлить молодий Ройтбурд; ось напомажений київський бомонд 90-х зібрався на вернісаж і закусує під звуки баяна; ось відеозапис операції на коліні Ути; ось в Одесу приїхав якийсь французький обриган і танцює в дворі під звуки зварки.

Якщо ні українське мистецтво, ні антропологія вас не цікавлять, зацініть хоча б монтаж і манеру зйомки. Так їбанутись можна тільки на провінційному телебаченні.

В суботу побачимось в Кощєї на Ярославській.

Дивіться, яка гостросюжетна історія. Одного прекрасного дня суперменеджер і світоч підпілля Ріта Виноградова попросила своїх московських друзів передати їй в Одесу сумку з колекцією діу-скарбів. Ріта кілька років прожила в Москві, де активно роздувала вогонь місцевого козявочного андерграунда, так що скарбів у неї накопичилось дохуя. Тридцять кілограм, якщо конкретніше.

Сумку зі скарбами вирішили передавати поїздом. І ось недалеко від кордону між РФ і Україною, на 480-му кілометрі, провідника поїзда переклинило: чи то митниці засцяв, чи то просто поїхав башньою. Ну і він тупо викинув цю сумку з поїзда на ходу. Тридцять кіло платівок, касет, журналів, плакатів і тому подібної сувенірної продукції розкидало вздовж колії.

А що Ріта? Ріта в ахуї. Ріта їде на 480й кілометр шукати залишки колекції. Знаходить, збирає уламки (на деяких платівках уже поселився мох і пліснява). І робить з цього всього посттравматичний фестиваль-виставку-паноптикум. Прикордонні стани незалежної сцени, ха-ха. Спершу в Москві, потім в Пітері, а тепер ось нарешті у Києві і в Одесі.

Початок липня. Готуйтеся: facebook.com/480km

Отже, паноптикум «480-й кілометр» в Києві. Хедлайнери - культові репери «Л****а Пакет» (не можна палити назву, декомунізація же). А з ними ще мільйон музикантів, художників, видавців і прикордонників.

Coconut Clan — київське угрупування графітярів. Ущільнення, я би навіть сказав. Сгусток. Їхній метод — максимально потворне графіті, і в своїх нещадних експериментах вони докопалися до дуже прогресивного нефігуративу. (Власне, саме їх і треба називати, якщо тебе запитають про сучасний український нефігуратив, все інше — лоховство.)

Тривожні лінії, творожні текстури, тваринні вигини. Іноді це текст, деконструйований в кислотну кашу. Іноді це просто каша. І обов’язково — теги. Мільйони тегів «С.С.» всюди, куди дотягуються кінцівки. Варто один раз звернути увагу — і вже неможливо їх не помічати. Немає в Києві вулиці, де б не вискочила хоча б пара прищиків «С.С.» і «S.U.G.» («Save Ugly Graffiti», тобто). Методичність і компульсивність, з якою пацани покривають місто собою, викликає трепет.

Поки більшість «вуличних художників» зашкварюються об декораторство з одного боку і об кволі політичні лозунги з іншого, Coconut Clan займаються саме мистецтвом — чистим, дисфункціональним і радикальним.

Картинки ось тут: http://telegra.ph/CC-06-11

METEOR2000, один з учасників Coconut Clan, на сторінках гіпертелійного видання для дітей та юнацтва «Вологі Фантазії».

Сіамське серце Гіпертелії, букініст-дістро-музей «Заповідник», теж проникає в Телеграм, щоб ділитися раритетними скарбами. Всіляко рекомендуємо: https://news.1rj.ru/str/zapovednique