КРОТ @breakonthrough записав подкаст з пітерським художником Григорієм Ющенком, важливим представником слов'янської чорнухи. Вимикайте своїх дудів і слухайте справжню проривну журналістику!

(До Ющенка у нас ніжна любов ще й тому, що він був одним з контрибуторів древнього паперового журналу «Необратимая Мясистость», з попелу якого і народилась «Гіпертелія»)

https://www.mixcloud.com/krotzine/lalafm-%D0%B3%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B9-%D1%8E%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%B2-%D0%B3%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D1%85-%D1%83-%D0%BA%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B0/

Григорій Ющенко розповідає про інсталяцію, яку йому так і не вдалося створити. «Необратимая Мясистость» №2, осінь 2013.

​1989 рік, Чернівці. Організаторам легендарного фестивалю «Червона Рута» чудом вдається перемогти Партію і отримати дозвіл на проведення — все завдяки Кравчуку, який вже почав вмощуватись на другий стілець.

Але залишається ще одна проблема: зазвичай, у цей час на Буковині дощ. Щороку.

Радянські винахідники ще не придумали метеоінтерфейси, тому приходиться якось викручуватись: з села Верхній Ясенів Верховинського району, ЦК ЛКСМ(У) викликає головного карпатського мольфара, Михайла Нечая, аби той розігнав дощ.

Михайло приїжджає і каже «Дощ не розганяю, тільки град», а Партія така «Треба!».

Дощу, звісно, не було.

Фейсбучний інтелектуал, протираючи монокль, зітхає стосовно свіжого музичного чарта Ютуба по Україні. Любить наш народ всяке гімно, надломленим голосом промовляє він, ледве стримуючи сльози. Потім додає гучності на колонках, з яких звучить Океан Ельзи, і тихо пукає у свою вимиту долоньку. Підносить долоньку до носа, жадібно вдихає аромат, і йде на Атлас Вікенд.

Сьогодні ми послухаємо восьмихвилинний епос «Попик и сачок» київсько-дніпровського гурту «Ремонт воды». Просто так, без причини.

Нехай священник договорить, все найсмішніше там у кінці.

Найцікавіший момент, що вокаліст і автор оберіутсько-їбанутих текстів «Ремонта Воды» — доларовий мільйонер Володя Костельман. Той самий, котрий володіє «Сільпо» і «Форою», а також спонсорує коматозний журнал «ШО». Не знаю як вас, а мене дуже тішить той факт, що в списку українських мільйонерів є ось такий персонаж: бородатий рокер з божевільними очима і томіком Ввєдєнского в кишені обісраних джинсів. Наша людина серед рептилоїдів.

За хаотичними рухами «Ремонта» складно слідкувати: то мовчать роками, то вивалюють одразу три повнометражних альбоми. Якщо не помиляюсь, пару років тому вони офіційно розпалися, а Костельман зібрав гурт «Гибкий Чаплинъ». Музиканти там приблизно ті ж самі, музика теж мало відрізняється; мабуть, зміна вивіски пов’язана з якимись масонсько-кабалістичними ритуалами.

https://www.youtube.com/watch?v=3HG2r7tcT2A

Влада Ралко - «Цукерочка» (з «Київських щоденників», 2013-2014)

Чудовий матеріал про неформалів-говнарів-хіппі у совковому Львові. Тьорки з гебістами, підпалений автобус комсомольців, таємні зустрічі в покинутому монастирі та інша колгоспна романтика. Найбільше розвеселив чувак, який одночасно нюхав квіточки і зігував - носив на одній куртці пацифік і свастон. Чим міцніша залізна завіса - тим химерніших істот породжує сон розуму.

https://bzh.life/ua/gorod/yak-u-70-h-lviv-yani-stvorili-respubliku-hipi-u-tsentri-mista-i-shcho-z-neyu-zaraz

Улюблений постачальник мемосів @ukrainiatrash нагадав про легендарного виконавця. Кидайте всі справи і слухайте на репіті. В описі нашого каналу є шість таємничих словосполучень; Петро Щур уособлює кожне: https://youtu.be/6i1LrJhJNlQ

Є такий вид девіантної сексуальної активності - фроттеризм, або фроттаж. Суть в тому, що збудження досягається тертям об незнайомців у натовпі. Можна ще непомітно підмацати когось за попу, якщо достатньо сміливий.

Зазвичай фроттажисти (фроттеристи?) шукають пригод в громадському транспорті, але іноді збираються на спеціальні фроттаж-фести, де можуть тертися одне об одного без ризику і сорому. Наприклад, цього тижня фестиваль фроттажа проходить у Мистецькому Арсеналі (Київ).

В перервах між тілесними контактами, в якості додаткової розваги, там ще можна прикупити книги. Багато книг. Фроттажисти - люди начитані. Видання Гіпертелії там теж є. Шукайте на стенді «Української візуальної книги» два наших релізи: «Криницю часу» Катерини Лебедєвої з малюнками Цими (hyperthelia.com.ua/lebedeva/) і «Світло» Максима Зацаринного з фотографіями Максима Зацаринного (hyperthelia.com.ua/light/). І пацани з Кощєя десь там сидять на другому поверсі, у них теж можете щось розмутити. Тріться на здоров'я, коротше.

Хештег шугейз, хештег ембіент, хештег лоуфай, хештег гілочки.

https://moreforest.bandcamp.com/

Обставини, за яких рекомендується вживати касетні записи київського гурту «Больше леса»:

1) гіпнотичний втик на вуличні ліхтарі у кронах дерев
2) категоризація гербарію
3) ремонт новорічної гірлянди
4) догляд за домашнім кущем коноплі
5) лоскотання весняними котиками внутрішньої частини стегон
6) сонний параліч
7) прохід через фрактали
8) тощо

Одного з перших українських кліпмейкерів звали Володимир Зайковський (1953-2014), і починав він ще у 80-х як режисер претензійного колгоспного «артхаусу». Ну, знаєте, коли все таке чорно-біле, з надутими щоками і наркоманським монтажем — щось подібне у ті ж часи робила Лідія Ланч, молоді Massive Attack і всі інші хіпстери.

На початку 90-х Зайковський назнімав приблизно мільйон кліпів для Скрябіна, Мертвого Півня та інших артистів; теж з понтом артхаусні, зараз вони виглядають швидше як миле домашнє відео, нарізане під музичку. Щоки здуваються, а життя залишається.

Наприклад, відеокаша про гастролі Віки Врадій по Львівській області, 1991 рік: https://www.youtube.com/watch?v=3RbgL4vK6DA

А ось кліп для моднєйшого танцювального сайд-проекту Скрябіна (хз який це рік, має бути десь 1995-й): https://www.youtube.com/watch?v=668RIKnd6Eo

...Але, звісно, з висоти нашої пост-іронії і мета-снобізму, вершиною творчості Зайковського залишається колаборація з Ірчиком зі Львова. (Олю Юнакову і Левка Дурка він теж обслуговував, але не будемо вас зайвий раз травмувати.)

https://www.youtube.com/watch?v=feoYKCAl2sg

Українська делегація на сіднейському гей-параді Mardi Grass, 1996 рік. Героям слава!

Ольга Петрова - портрет Івана Драча в пеклі (via uartlib.org)

Встановлення кордонів мистецтва триває перманентно. Ніхто ніколи не домовиться остаточно, що вважати мистецтвом, а що не вважати (зате думати і розмовляти на цю тему завжди корисно).

Для себе я визначив неідеальну, але просту формулу: справжнє мистецтво рукотворне, надлишкове і ефектне (на противагу природному, утилітарному і ефективному). І ще бажано вічне; чи скоріше таке, що вводить в думки про вічність.

Саме тому на каналі, формально присвяченому хтонічним ініціативам українського мистецтва, я публікую лонгрід «Заборони» про труп Миколи Пирогова, який з 1881 року лежить в скляній труні. Україна - колиска контемпорарі арта.

https://zaborona.com/interactive/pyrohov/5/

Наш давній соратник Андрій Боборикін (який, до речі, веде канал про смм @mediaborscht в моєму улюбленому жанрі «old man yells at cloud») поговорив з великим українсько-московським художником Олегом Куликом. Всі знають його незабутній перфоманс про людину-собаку, але останніми роками Кулик заспокоївся, трансцендентувався і більше нікого не кусає — працює зі світлом, ліпить скульптури і випромінює мудрість зі своєї бороди.

«Искусство — в катастрофе. Это когда ты находишься в потоке, но уже осознал, что не можешь из него выйти. Можешь создавать островки. И раньше я жил в иллюзии, что островок — это и есть весь мир, а какая-то магма — это то, что можно победить. Была такая глубинная уверенность. Но настоящая катастрофа лишает тебя всего».

І про те, чим Кулик займається зараз: «Скульптуры даже не имеют оснований — они на очень легких конструкциях. Вообще в том, что я сейчас делаю, важны не фигурки, а сами подиумы. Минус-подиум — для меня это такая минус-психология. Я и выставку хотел сделать в темном пространстве, в котором не видно подставок».

Користуючись можливістю, нагадуємо шановним читачам, що всі ви лише фігурки без подіумів, оточені темрявою небуття.

https://lb.ua/culture/2018/07/19/403104_oleg_kulik_aktsionizm-vsegda.html

В номінації «найбільш недооцінені гітарки в історії української поп-музики» перемагає гурт Щастя.

Пацани випустили один альбом «?Piensas ya en el amor?» в 2004-му, пролетіли під радарами і тихо розчинилися. Підкреслюю, посеред нульових, коли подібний пост-пост-панк був на вершині харчового ланцюга. По-хорошому вони мали потрапити на М1, розбагатіти і стрімко скотитися в гімно, але не зрослось. Фронтмен Діма Остроушко пробував запускати нові проекти (відверто кажучи, пенсіонерські), врешті відійшов в тінь і займається непомітними продюсерськими функціями (в його студії записуються ХЗВ і Піпа, наприклад).

«?Piensas ya en el amor?» тим часом настоявся, забродив і вставляє з кожним роком сильніше. Бездоганний альбом. Щастя по інерції порівнюють з Піксіз та іншими інді-задротами 90-х, але з висоти 2018-го їх можна без натяжки називати українськими Арктік Манкіз (дебютники у них вийшли одночасно): жирні рифи, влучні хуки, поп-мелодії у небанальних структурах, і навіть специфічна фонетика у вокаліста.

А ще дуже сильні і повітряно-наївні, майже дорніанські тексти. В масло ніж ріж і їж. І бодуна нема, а нахуй він.

Зі школи мрію влашутвати хайп довкола Щастя. Це, здається, вже третя спроба.