Восени минулого року я приєднався до проекту «Інструкція.ЮА» в ролі редактора. Це говорильня про українську ідентичність: ведучий Іван Семесюк запрошує розумних (здебільшого) гостей і запитує в них, що таке Україна і навіщо вона треба. Останній випуск першого сезону мав вийти ще 1 березня, але ми змогли допилити його тільки зараз (ой, а что случилось-то?) - тим не менше, інтерв'ю ідеально лягає в ці нові дикі обставини. Бо виявилося, що розмова з Тарасом Компаніченком велася переважно про деколонізацію; про деколонізацію нашого минулого, нашого уявлення про самих себе. Деколонізуймося, браття і сестри.

Інтерв'ю з музикантом і мистецтвознавцем Тарасом Компаніченком було записане в грудні 2021; випуск затримався через російське вторгнення. Але тепер ця розмова звучить ще актуальніше: Компаніченко багато що пояснив про російський імперіалізм, деколонізацію та українську ідентичність. Як формувалася висока українська культура? Де шукати сучасних українських аристократів? Чому російський імперець хоче бачити символом України не калину, а цукровий буряк? Про це багато іншого – в завершальному випуску першого сезону світоглядного ток-шоу «Інструкція.ЮА» ✝️

https://www.youtube.com/watch?v=WHx6F6pYwaI

Власне, ансамбль «Хорея козацька», яким займається Тарас Компаніченко, звучить ось так. Це реконструкція старовинної української музики без її «осучаснення», а якомога ближче до першоджерела: youtube.com/watch?v=vjh9zArF52g

​​«Магнетизм» (2020) Петра Яценка — чудовий роман, щоб читати в перервах між думскроллінгом новин про війну. Власне, він теж про війну — про ту, яка почалась вісім років тому; дія відбувається в Донецьку і Києві влітку 2014 року. На фоні решти української довколавоєнної літератури «Магнетизм» виділяється своєю казковістю.

Жанрово це магічний реалізм, який чим далі, тим більше втрачає реалістичність і ближче до третього акту стає цілком собі урбан-фентезі. Персонажі літають, дихають полум’ям і розмовляють зі снарядами від гаубиці.

Зі снаряду все і починається: він рикошетить від танку, пробиває дах квартири і приземляється на диван бабусі головної героїні. Там і лежить собі, сумний від того, що не вдалося вибухнути. Донецьк захопили росіяни, і головна героїня Гайка вирішує тікати від війни в Київ. Гайка має екстрасенсорні здібності, але це їй мало допомагає, незнайоме місто приймає її вороже: з квартири виганяють, гроші крадуть. Нарешті зловісний комунальник Змій, володар соцвиплат і ЖКХ, пропонує Гайці заключити демонічний контракт.

Далі будуть допити на підвалі, драконячі яйця і жорстокі ритуали засновника Донецька Джона Г’юза — все це складеться в трохи дурнувату, але струнку метафору про багатовікове російсько-українське протистояння. І навіть снаряд, в першому акті повішений на стіну (тобто на диван), неодмінно вистрелить.

Війна з Росією, особливо в перші дні ескалації, в багатьох викликала сильне почуття дереалізації: це поганий сон, це не може відбуватись насправді. Та й росіяни настільки безглузді і карикатурні, що видаються персонажами фентезі — реальні люди так не поводяться, правда? Тому і складно осмислювати ці процеси, не вдаючись до міфології, езотерики і магічного мислення. Казково-придуркуватий «Магнетизм» пояснює цю війну подекуди краще, ніж всі на світі політичні експерти.

Про Петра Яценка я мало що знаю, але ось вікі пише, що в нього також є квазібіографічний роман про Івана Нечуя-Левицького в жанрі стімпанк. Та це ж не просто стімпанк, це нечуйсплотейшен! Треба брати.

Сонце України, як відомо, встає на Донбасі. А в найтемнішу нічну годину воно ховається у тамтешніх підземеллях, спокійно й гідно очікуючи на світанок. Ось воно, наше світло, яке переможе темряву. Слова Олеся Бабія, музика Омеляна Нижанківського, виконують бійці Азову в катакомбах Азовсталі.

😔 Робота художника із Маріуполя Василя Ткаченка

Письменник Аркадій Любченко бачить на Харківській Управі жовто-блакитний стяг, і ледь стримує сльози радості. Письменник Аркадій Любченко слухає, як за стіною його дружина трахається з німецькими офіцерами. Письменник Аркадій Любченко шукає собі нову квартиру у Києві — бажано на нижчих поверхах, так надійніше вижити під час бомбардувань. Письменник Аркадій Любченко витрачає останні гроші на грушку, а її одразу ж відбирає угорський солдат, щоб кинути своєму псу. Письменник Аркадій Любченко іде на блядки з львівською студенткою і хвилюється, що вона якась підозріла, раптом це більшовицька агентура?

На фоні — бомбардування Харкова, руїни Хрещатика, львівська богема і табори українських біженців у Європі. Ось така історія Другої світової очима радянського письменника, який вирішив стати колаборантом.

​​Письменник Аркадій Любченко (1899—1945) провів Другу світову в постійних евакуаціях і переїздах: з Києва у Харків, з Харкова у Київ, потім у Львів, нарешті у Берлін. Тривожне й злиденне життя українських міст під німецькою окупацією він детально описав у своєму щоденнику.

Чому успішний радянський письменник вирішив співпрацювати з німцями? Про що думали і розмовляли звичайні українці під час війни? Як Німеччина приймала українських біженців, що тікали від червоної армії?

Про все це читайте в нашій новій статті: Письменник в окупації. Щоденник Аркадія Любченка 1941—1944 років

Давайте спробуємо описати словами те, що відбувається на цьому відео: youtube.com/watch?v=oRkJuAxnMio

В приміщенні одного з головних державних культурних центрів столиці проходить фестиваль. На сцені виступає музичний ансамбль: два чоловіка в балетних пачках співають абсолютно дику пісню про знищення москалів, обмазуючись натуральною свинячою кров'ю. В країні тим часом війна, столиця постійно потерпає від ракетних обстрілів - ось і зараз звучить повітряна тривога, тому після першої ж пісні концерт мусять перервати. Всі спускаються в найбличже укриття, по дорозі співаючи гімн і скидуючись пожертвами на збройні сили. Легендарно.

Це Україна, браття і сестри. Центр Всесвіту, фронтир людського духу, точка максимальної густини реальності. Де ще таке можливо? Хто ще так може? Яка ще культура здатна створювати такі гіперподії і гетеротопії?

Слава Довженко-центру, Хамерманам та ЗСУ.

​​На Спотіфай та інші стрімінги залили «Болєзні пєвчих птіц» — альбом гурту Фактично Самі 2000-го року випуску. Послухайте його негайно — це один з найкращих альбомів української інді-музики, і точно найбільш недооцінений.

Гурт кілька разів змінював склад і назву. На стрімінгах він залишився під вивіскою Qarpa — в 2007 вони перейменувалися на честь вокалістки. В ті часи Ірена Карпа писала «скандальні» книги, знімалася для «Плейбоя» і взагалі з усіх сил відігравала роль анфан терібль. «Болєзні пєвчих птіц» — це її перші кроки в цій ролі, їй тут лише 20.

Взагалі, до Карпи можна ставитись по-різному, але давайте зійдемось на тому, що вона класна вокалістка. І її голосу дуже личить та саунд-каша, яку заварив на альбомі продюсер та мозковий центр гурту Олег Артим.

Звучання «Б.П.П.» — плоть від плоті 90-х. Тільки не тих 90-х, які в блискучих лосінах, а швидше тих, які в картатих сорочках і з густою чорною підводкою на очах. Брудні «гранжеві» гітари, глухі «тріп-хопові» ударні, все таке агресивно-індустріальне і ніжно-лоуфайне. Еклектичність помітна і по списку семплів, використаних на альбомі: Massive Attack, The Beatles, Майлз Девіс, Тартак (лол). Коротше, це схоже одночасно на все, що любили гіпстери покоління Ікс — і, в той же час, ні на що не схоже.

Альбом крепко збитий, цілісний, тримається купи — і, в той же час, дозволяє собі багато дичини. Наприклад, поставити четвертим треком беліберду в жанрі «нойзи з жопи», а одразу ж після неї — головний поп-хіт «Між нами ніж». До речі, на цю пісню є ще дуже крутий кліп з використанням хронофотографій Едварда Мейбріджа.

На жаль, у свій час пєвчі птіци пролетіли майже непоміченими. Фактично Самі подрейфували в бік комерційнішої музики. В результаті навіть отримали свої 14 хвилин слави у середині нульових — засвітилися в ефірі М1 і увійшли в історію як виконавці веселої поп-мазафаки для неформальних тінейджерів. Але популярність довго не протрималась. Пам’ятаєте їхній шлягер «Сашахуй»? Ні? Ну і слава Богу. Запам’ятайте краще «Болєзні пєвчих птіц».

«Вечір на Івана Купала» (1968) — фільм, видатний в усіх сенсах. Я ж хочу звернути окрему увагу на саундтрек. Композитор Леонід Грабовський навалює там такої люті, що хочеться разом з головним героєм піти ловити чортів.

Грабовський був важливою частиною «Київського авангарду» — неформальної групи композиторів, які у 1960-х посеред радянського Києва умудрились затягнути в український простір ідеї Шонберга, Кейджа, Ксенакіса та інших передових авангардистів.

Музику Грабовського не так просто знайти в інтернетах, тож довелось спеціально для вас вирізати улюблену коротеньку композицію з «Вечора на Івана Купала». Мрію послухати це дике крещендо в хорошій якості з нормальним мастерингом, але поки хай хоч так.