Хочу привітати компанію Fire Point з з прийдешнім Новим роком і «інвестицією» в 760 млн доларів.
Як повідомляють ЗМІ (ВВС), оборонний концерн EDGE з Об'єднаних арабських еміратів збирається придбати 30% акцій компанії, про яку ще два роки тому ніхто не чув.
При цьому основним власником компанії Fire Point є Денис Штілерман, якому належить 97,5%, а 2,5% – його давньому приятелю Єгору Скализі.
Зовсім недавно реєстри показували інше – Єгор мав 100% акцій компанії, тобто він був типовою підставною особою.
Дивно, що компанії з такою непрозорою структурою власності, яка раніше ніколи не займалася безпілотниками, держава два роки тому вирішила віддати майже всі «данські гроші» і майже весь ринок deep strike.
У цьому, і тільки в цьому – секрет успіху Fire Point.
Тому що безпілотники FP-1 і FP-2 – це аж ніяк не щось видатне, у нас два десятки компаній з хорошою історією створення БПЛА, могли б легко повторити шлях Фаєрпоінт.
Якби, звичайно, на них раптом полився грошовий дощ і була б надана адміністративна та рекламна підтримка з боку перших осіб держави.
Уявіть собі, як два роки тому Скалига приходить до перших осіб – тому що саме вони давали датчанам список проектів, які треба профінансувати – і каже: у мене є локейшн-агентство Fire Point, ми раніше для ваших фільмів локації підбирали, а тепер ми хочемо робити безпілотники.
А ще каже, я – «фунт», справжній власник нашої контори Денис Штілерман, який працював у російській оборонці, продавав земельні ділянки під москвою, і у нього сім'я в росії.
Ви б дали такій компанії всі гроші світу?..
Я не буду критикувати дрони FP-1 і FP-2 – вони зараз дійсно непогано літають, набагато краще, ніж два роки тому.
Погодьтеся, що за два роки можна зробити непоганий безпілотник, якщо у тебе купа грошей і ти можеш переманити на ринку кращих інженерів високими зарплатами і гарантованим бронюванням.
Я багато разів писав і наводив розрахунки, що ціна на дрон FP-1 завищена в 2-3 рази.
Тобто, отримуючи зараз на добу 8-10 млн доларів на виробництво безпілотників (на добу!), компанія Fire Point має 2-2,5 млн доларів законного прибутку (25%) на добу, і ще не менше 1,5 млн доларів надприбутку за рахунок завищення ціни.
Ніхто мої розрахунки не спростував, і в суд на мене не подав. Але я готовий доводити свою правоту в суді.
Розділимо 760 млн доларів, які повинні заплатити араби Штілерману, на 1,5 млн доларів (додатковий прибуток на добу), і отримаємо 506 днів. Тобто це прибуток з осені минулого року, коли компанія Fire Point стала отримувати все більше замовлень.
Повідомляється, що хлопці з еміратів збираються купити саме 30% акцій компанії, які знаходяться у Штілермана. Тобто, гроші отримає саме Денис Штілерман, а не компанія.
Якщо я не правий – поправте мене.
Але інвестиції робляться інакше – для цього емітуються додаткові акції компанії, які купує той, хто інвестує, а гроші від покупки надходять у розпорядження компанії – на розвиток виробництва, створення нових продуктів, маркетинг тощо.
Мені колись довелося вести переговори з EDGE, і я скажу, що це досить жорсткі хлопці, які не працюють «в довгу», а намагаються вкладати гроші в проекти, де можна швидко отримати великий прибуток.
Дивно виглядає їхнє рішення про купівлю 30% акцій компанії, яка може не отримати в 2026 році тих грошей, які отримувала від наших західних партнерів у 2025 році, тому що партнери (данці) досі не отримали відповідь від нашого Міноборони про прозорість витрачання коштів («данських грошей»).
Може, я щось не знаю, і відповідь була?..
Взагалі це нонсенс - купувати частку власності за такі великі гроші в компанії яка працює в країні, що воює, і без проведення міжнародного аудиту.
Може, я щось пропустив, і аудит був?..
Тому мені ця «інвестиція» видається класичним прикладом легалізації доходів, отриманих не зовсім чесним шляхом.
Впевнений також, що Штілерман теж «фунт».
Проте життя вдалося.

Напередодні Нового року багато розмов про зупинку війни. На війні, звичайно, більше всього мріють про кінець війни.
Не буду навіть говорити, як всі втомилися від війни. Але й здаватися ніхто не збирається.
Є купа розповідей і фільмів про час, коли закінчується війна, коли наприкінці, а той після фінального свистка головний герой обовʼязково гине, і це дуже сумна кінематографічна історія.
Проте, буває гірше, коли герою перебило спинний мозок, відірвало руки, ноги, вирвало язика, коли не можеш навіть попросити, щоб тебе пристрелили.
Тому що мирне майбутнє може бути гіршим за війну, і стати справжнім пеклом для тих, хто повністю віддавав себе перемозі.
Перемозі, яку у прямому сенсі вкрали наші топ-корупціонери, дилетанти і зрадники.
Проте війна, напевно, найближчим часом таки стане на паузу. Це можливо. І з'явиться нова реальність.
Не хочу обговорювати умови «миру» - вони будуть важкі і принизливі, особливо для мешканців Донбасу.
Не стану оцінювати гарантії і «репарації» - ніхто і ніщо не зможе гарантувати українцям безпеку, крім ЗСУ, і ніякі гроші ніколи не зможуть нам замінити загиблих.
Найбільше питання, повʼязане з майбутнім короткочасним «миром», стосується влади.
Влади, її відповідальності за минуле, і нашої надії на майбутнє.
Якщо Україна і українці не отримають надію на майбутнє - тоді всі смерті, каліцтва і втрати території були марними.
Тоді вже краще як в кіно - швидка смерть напередодні, щоб не бачити ось цю всю ганьбу, яка гірша за війну.
Якщо все ж таки доведеться дожити до мирних часів, або під час війни будуть призначені вибори, я буду балотуватися.
Не тому, що хочу бути президентом - не хочу, і вважаю цю посаду шкідливою для України.
Не тому, що вірю в свою перемогу - не вірю, і не бажаю її.
Не для того, щоб у вашого кандидата відібрати голоси, - ні, цього я не зроблю.
А тому, що маючи статус кандидата в президенти, я хочу дати бій жадібній державній мафії, яка не готувала Україну до війни, яка вкрала все, що можна було вкрасти, починаючи від неякісних бронежилетів, яєць по 17 грн, і закінчуючи мільярдами на снарядах, дронах, ракетах.
Я спитаю з них за договорняки з путіним, за спотворену мобілізацію, за знищення нашого підрозділу, за ліквідацію оборонних спроможностей України. За зневіру, яку вони принесли українцям.
Я зроблю це, щоб мати хоча б маленьку надію на майбутнє, в якому в нас вже ніколи не вкрадуть перемогу.
————
Тому: розраховую на вашу підтримку і допомогу, буду формувати команду, обов'язково підготую програму. Головна теза, як і в 2019 році, коли я невдало спробував піти на вибори президента, - ліквідація цієї руйнівної для України царської посади.
Я обіцяю максимум за 2 роки ліквідувати посаду царя і перейти до цивілізованої форми парламентської республіки.
Також я обіцяю викорінити топ-корупцію, провести глибоку реформу силового блоку та оборонної промисловості, надати максимальну свободу економіці, залучити до управління державою всі патріотичні політичні сили, і нічим не обмежувати роль громадянського суспільства та засобів масової інформації, як запобіжників деспотії та тиранії.
Сім років тому, в цей час Зеленський заявив, що він йде на вибори. Алаверди, Володимире Олександровичу.
Цього разу все буде по-дорослому.

Серед десятка «лідерів» і «напівпровідників» немає постаті, рівної Степану Бандері. Немає кому об'єднати націю, підняти людей на священну війну за саме існування України. Державні інститути очолюють або пішаки, або феодали, корупція стала невід'ємною частиною влади, яку обирає телевізор.

Нам не вистачає не снарядів, не дронів, не грошей, - нам не вистачає справжніх лідерів, які не бояться говорити правду і брати відповідальність на себе.

Нашу долю, долю України вирішують політикани, піар-менеджери, безликі чиновники і самозакохані генерали, які перетворюють патріотів на безправних кріпаків, на «ресурс» і «майно» бездушної системи.

Трагізм сучасної історії України в тому, що бандерівці є, а Бандери - немає. Позбавлена ідеології держава заробітчан пожирає тих, хто її захищає.

Ми з нашими хлопцями напилися сповна з гіркої чаші розчарування і спустошення в минулому році.

Багато хто помітив, що президент у новорічному зверненні майже нічого не сказав про внутрішню політику. І це не дивно.
Про внутрішню політику могли б більше сказати керівники НАБУ і САП Семен Кривонос та Олександр Клименко. Адже саме ці дві структури до кінця минулого року стали головними «геймчейнджерами» внутрішньої політики, і частково зовнішньої.
Після «Міндіч-гейту», після приходу детективів в урядовий квартал, обшуків у Єрмака, президент втратив колишню суб'єктність у внутрішній політиці. Зеленський тепер, як і депутати парламенту, члени уряду, критично залежить від змісту «плівок» НАБУ.
Немає ніякого сумніву, у всякому разі в мене, що вміст цих плівок може поховати кар'єру майже всіх міністрів і депутатів, а деяких і відправити до в'язниці, і поставити хрест на політичних амбіціях президента.
Плівки НАБУ сьогодні стали інструментом реалізації внутрішньої і зовнішньої політики України, основи якої формуються тепер не на Банковій і не на Грушевського. Фактично це форма шантажу політиків і високих посадових осіб держави.
Яскравий приклад - звільнення Єрмака, всього лише після натяку, після того як в двері президента «постукали» і натякнули про наявність оперативної інформації, публікація якої може мати катастрофічні наслідки для президентської влади.
Зеленський відрізав свою праву руку, звільнив Єрмака, але підозру йому не пред'явили і плівки не опублікували. Ймовірно, домовилися.
Хто домовляється, як?.. Не думаю, що Кривонос з Клименком самостійно і одноосібно вирішують такі питання. Ймовірно, на прийняття рішення впливають партнери, можливо навіть через ФБР, як прийнято вважати.
Також помітно підвищилася роль внутрішньої опозиції - еліт, відсунутих чинною владою на узбіччя політичних процесів, представлених, або не представлених у парламенті, які мають бажання і ресурси відновити своє становище в країні.
Безумовно, це зовсім не добре, що антикорупційні органи мають такий вплив на внутрішню і зовнішню політику.
Але це, по-перше, слідство гігантської корупції, якої раніше не було в Україні. По-друге, це наслідок війни і слабкості політичних сил, партій, засобів масової інформації та громадянського суспільства, права яких були сильно обмежені в умовах воєнного стану, що і стимулювало вибухове зростання корупції.
Фактично сьогодні НАБУ і САП замінили собою нормальні, звичні, демократичні інструменти політичного, інформаційного, громадянського контролю за владою.
В умовах вакууму контролю, нам усім пощастило, що такі антикорупційні інститути у нас були створені, що їх не ліквідували в середині минулого року, і що вони впливають на владу.
Чи не пощастило?..
В умовах відсутності контролю, антикорупційні органи і ті, хто впливає на них, самі можуть стати новим «супердраконом», який підпорядкував собі драконів з Банкової та Грушевського.
Як свідок НАБУ, як людина, яка подавала заяви в НАБУ, отримувала відповіді, спілкувалася з детективами, я бачу таку небезпеку.
НАБУ може брати якісь справи в роботу, може і не брати, відповідно до «політичної доцільності». Може підтримати і навіть захистити свідка, хоча б інформаційно, а може нічого не робити. Може пред'явити представникам влади серйозні звинувачення, а може просто натякнути, «постукати в двері», виходячи з «вищих політичних інтересів».
Історія з Єрмаком це явно продемонструвала.
Отже, для того, щоб мати сильну внутрішню і зовнішню політику, треба мати сильного президента, незалежного від корупційного оточення і не замішаного в корупції; сильний, демократично обраний парламент і професійний уряд.
Тоді і тільки тоді – за наявності обов'язкового демократичного контролю з боку ЗМІ та громадянського суспільства, контролю з боку НАБУ та САП – у нашої влади з'явиться своя власна внутрішня і зовнішня політика, а президенту буде що сказати на Новий рік.

Колись, у 2022-2023 роках, я був співробітником ГУР, і в мене, загалом, залишилися теплі спогади про ті часи, незважаючи на те, що було дуже важко, ми спочатку робили наші літаки самі, за свій рахунок, за допомогою волонтерів, друзів, їздили на фронт на своїх особистих машинах.
У бр-ках так і писали: виїзд на фронт на особистих автомобілях, від держави – автомати і 50 кг тротилу, завдання – атакувати аеродром противника в його глибокому тилу ))
Часи були такі – було багато ініціативи, імпровізації, майже не було формалізму, і головне було – працювати на перемогу. Ми тоді реально вірили, що ось-ось можемо перемогти.
Тоді ж я познайомився з Кирилом Будановим. Питання було «дріб'язкове» – мені треба було перевести до свого підрозділу інженера-електронника, з яким я до цього багато років працював над проектами БПЛА, який мобілізувався в ГУР і потрапив служити кудись у бухгалтерію, здається.
Ніхто чомусь не міг вирішити це питання. І тоді я просто запитав на фейсбуці «у кого є телефон Буданова?» і наступного дня вже був у нього в кабінеті. Питання вирішили. Потім були ще контакти з планування бойових операцій.
Чесно кажучи, я не дуже розумію, чому Буданов погодився очолити офіс президента. Він людина дуже амбітна і самодостатня. Йому було комфортно в ГУР.
Погодитися очолити Офіс президента він міг тільки в одному випадку – якщо ця робота буде відповідати його амбіціям і можливостям.
Тому, можливо, все-таки будуть зміни?.. Хотілося б вірити. На кону – наша свобода і незалежність України.

Дейнеку усунули!
Сьогодні рівно три місяці з того дня, як голова ДПСУ Дейнеко за вказівкою Єрмака віддав зрадницький наказ ліквідувати наш підрозділ.
Вже немає при владі Єрмака. Немає і Дейнеки.
Залишилося тільки відновити справедливість. Відновити наш підрозділ. І дати нам можливість робити свою роботу, воювати.
Підтримайте нас лайками і перепостами, щоб там нагорі якомога швидше прийняли правильне рішення.

Після спроби збити Малюка з голови СБУ стало остаточно зрозуміло, що це новорічне «перезавантаження» - ніяка не реформа, а старт передвиборчої кампанії Володимира Зеленського.
Реформа передбачає зростання ефективності. А зміщення ефективного Малюка, який зумів створити з внутрішньої служби безпеки потужну атакуючу структуру, ніяк не схоже на «реформу».
Просто хтось боїться, що СБУ, яка має правоохоронні функції, власне слідство і навіть власне СІЗО, може в критичний момент будь-кому пред'явити «державну зраду». Або не пред'явити – відмову Малюка відпрацювати по «заколотниках» у розпал міндіч-гейту всі помітили.
І якщо з кадровими змінами в ГУР, СЗР, ДПСУ, МО – все вирішується указами президента, то голову СБУ звільняє і призначає парламент. Президент може звільнити, а ось призначити самостійно – ні. А в парламенті, що висить на гачку НАБУ, немає голосів.
Переміщення Дейнеки на умовну лаву запасних в МВС (з плавним виходом на пенсію) – це позбавлення від надто вже токсичних виконавців, за якими тягнеться довгий шлейф звинувачень, поки що не оформлених у кримінальні справи.
Кирилу Олексійовичу доведеться пройти «між крапельками», між Сциллою і Харибдою, щоб зберегти свій рейтинг, довіру, і проявитися як державний діяч в умовах, коли зайнята ним посада не має ніяких формальних ознак влади. Йому доведеться стати новим, модерновим кардиналом Рішельє (порівняння історично не дуже вдале, але міфологічно - так) під пильним наглядом Людовик XIII, який ревниво ставиться до чужих успіхів.
Шмигаля по-справжньому шкода. Сумлінний державний менеджер, який ще недавно був главою уряду, очолив Міноборони з чітким завданням навести порядок, тільки-но засукав рукави, а тепер опинився буквально без роботи. Став жертвою неоголошеної передвиборчої кампанії президента.
Справжня реформа державного управління, - якби вона була, - передбачала б посилення уряду, як центру прийняття рішень, та інших колегіальних органів, таких як РНБО, Ставка, які сьогодні є лише додатками Офісу президента.
Справжня реформа - це повернення до конституційних основ.
Посилення уряду неможливе без залучення професіоналів, незалежно від політичного забарвлення. Посилення ролі колегіальних органів неможливе без урахування думки опонентів, і навіть опозиціонерів, інакше який це колегіальний орган?..
Колись у Британії, перед загрозою нацистського вторгнення, створили «Військовий кабінет» з представників усіх політичних сил і професіоналів – по суті уряд національної єдності, який дійсно об'єднав британців і ефективно працював на перемогу всі роки війни.
Врешті-решт, у 1945 році, ще до закінчення війни в Тихому океані, всемогутній Черчилль програв вибори своєму заступнику у Військовому кабінеті, лідеру лейбористів Клементу Еттлі.
Черчилль втратив владу, але виграв війну. Важко уявити зворотне - щоб можна було зберегти владу, але програти війну.
Тому будь-яка «реформа» повинна бути спрямована на перемогу у війні, а не на виборах.

Відомі військові командири виступили на підтримку Василя Малюка на посаді СБУ.
Для верховного головнокомандувача це нова реальність, в якій фронтова «опозиція», народжена в боях за Україну, не боїться протиставити свою фахову думку бюрократичним інтригам і «політичній доцільності».
Думку авторитетних командирів не можна не враховувати під час війни. А ближче до виборів, якщо вони будуть, слово військових може стати вирішальним.

Міністр внутрішніх справ повідомив, що генерал Дейнеко (поки що голова Держприкордонслужби, ДПСУ) буде його радником, пройде «реабілітацію» (що це таке?) і надалі стане командувати «одним з бойових підрозділів ДПСУ».
Нічого собі "ротація"! Навіть Шмигаль заздрить.
Не знаю, навіщо це йому потрібно. Може, він хоче бути моїм безпосереднім командиром і показати мені кузькину мать ))
Адже це явне пониження в посаді.
Якщо тільки це не спосіб уникнути кримінальної відповідальності, бо діючі військовослужбовці мають право на призупинення розгляду кримінальних справ у суді до кінця воєнного стану. Багато топ-корупціонерів сховалися в армії.
А депутатам Верховної Ради хочу нагадати, що вже більше місяця тому я направив повторну заяву до Тимчасової слідчої комісії (ТСК) з проханням розглянути «справу Касьянова» - тобто історію ліквідації нашого підрозділу генералом Дейнекою за вказівкою Єрмака - з розглядом фактів, доказів, із залученням свідків, відкрито і чесно.
Ми не здаємося. Корупціонери і зрадники будуть сидіти у в'язниці.

Одного вечора я зупинив машину біля магазину в прифронтовому селі. Йшов мокрий сніг з дощем, розбита важкою технікою дорога вкрилася льодом, і я мріяв про стаканчик пересмаженої сільської кави.
У магазині літній чоловік з довгою, сивою, в клаптях бородою, в старому брудному одязі купував горілку. Молода інтелігентна жінка дивилася на нього з докором і тягнула за рукав на вихід. Досить вже! - просила вона.
Я взяв подвійний еспресо без цукру і вийшов під навіс, щоб викурити давно бажану сигарету.
- Я тебе знаю, - дід з пляшкою горілки в кишені чекав на мене. Голос був прокурений, хрипкий, але не старий. - Іди додому, - сказав він жінці, яка стояла поруч і дивилася на нього з докором. - Мені потрібно поговорити з людиною. Обіцяю, що не нап'юся.
Ми залишилися вдвох.
- У 2014-му ти привозив нам бронежилети під Слов'янськ. Не пам'ятаєш?.. Не впізнаєш?.. Добре. Мене не треба впізнавати. Рік тому я зник безвісти. Ніхто не знає, де я. Нікому не цікавий старий, брудний, вічно п'яний дід-переселенець... Засуджуєш?..
- Діти є? - запитав я, намагаючись пригадати.
- Краще мати хоча б такого батька, ніж ходити до нього на могилу... Я втомився. Я втік. Але я втік не від війни, розумієш? - він зробив ковток з пляшки і закурив сигарету, - З війною все зрозуміло. Смерть, бруд... Але ось цей обман від них, - він показав пальцем вгору, - Я більше не можу чути.
- Так завжди було, - сказав я, розуміючи, що сказав дурницю.
- Звичайно, - він кивнув і зробив ще ковток з пляшки, - Так завжди було, тому що ми завжди були готові воювати за них. Ніхто з них навіть не вибачився за те, що говорив, ніби війни не буде. Нікого не посадили за те, що не готувалися до війни. Нікого, хто втік на початку війни, не покарали. Вони заробляють великі гроші, а ми воюємо.
- Я це знаю, - сказав я знову банальність, і додав, - Всі це знають.
- Всі знають. Ніхто нічого не робить. Всі сподіваються на вибори. Сидять в інтернеті і дивляться телевізор. Не роблять ні-чо-го! - він рубанув рукою повітря.
- Вірити, сподіватися... Це те саме, що полоскати хворий зуб теплою водою, - продовжував він, - Ніби полегшення, а потім тільки гірше. Я воював більше десяти років, і нічого не змінилося: війна так само для бідних і лохів, хитрі і підлі живуть у своє задоволення.
Я хотів сказати щось, щоб підтримати його, але не знаходив потрібних слів. Та й що я міг сказати?..
- Дружина мене покинула, діти майже забули. - сказав він тихо, ніби сіла батарейка, - З моїх хлопців, яким ти привозив бронежилети в 2014-му, нікого не залишилося в живих. Мої рани стали тільки глибшими. Це нечесно.
- Я не знаю, що тобі відповісти, - сказав я і з заздрістю подивився на його пляшку, - Я не політик. Не чиновник. Я простий військовий.
- Ти відомий! Тебе читають, слухають! - перервав він мене, - Чому ти мовчиш? Чому всі мовчать?.. Чому про війну, про нас говорять тільки як про покійників? Або добре, або нічого!.. Задовбали своїм пафосом!
Він знову відпив з пляшки, закурив і трохи заспокоївся.
- Вибач. Мені немає з ким поговорити. Вона інша. Вона вірить у ЗСУ, у всю цю пропаганду. Вірить телевізору, вірить президенту. Вона знає, хто такий Драпатий, і каже мені, що потрібно звільнити Сирського. Вона захоплюється героями. Але не хоче, щоб я знову йшов. Розумієш?.. Вона хоче, щоб я був з нею... Всі так хочуть. Всі хочуть вірити, підтримувати, носити синьо-жовті стрічки, ридати на похоронах, але щоб вмирали інші, не вони.
- Так було завжди, - знову сказав я і зненавидів себе за ці слова.
- Я не-хо-чу! - вигукнув він. - Не хочу, щоб так було. Не хочу бути тут. Не можу сидіти в її теплому будинку. Ненавиджу її. Ненавиджу їх. Ненавиджу себе!.. Мене ніби вбили, а я не помер, і не можу знайти собі місця.
- Зробіть щось, - сказав він на прощання, сильно стиснув мені руку і пішов у мокрий сніг, кудись у темряву, старечою шаркаючою ходою, кульгаючи на поранену ногу.

Мав чудову розмову з Володимиром Олександровичем. Подякував йому за чудову роботу на посаді президента. Домовились, що він зосередиться на працевлаштуванні Шмигаля…

Злі язики пишуть, що президент робить все можливе задля переобрання на другий, чи вже третій термін.

Ну, ось ці всі кадрові зміни, мирні перемовини, референдум, і навіть улюблені вечірні відосики - все тільки заради переобрання.

Маячня.

Дурниці кажуть про Володимира Олександровича. Бо тільки хворий на голову захоче бути президентом в Україні після війни.

Дивиться самі: прийдеться відповідати за здачу територій, за неготовність до війни, за гігантську корупцію в своєму оточені, за труднощі післявоєнної доби, за підготовку до нової війни.

І все це в умовах свободи слова, політичних свобод - бо військовий стан скасують, без допомоги телемарафону, в умовах, коли сотні тисяч радикально налаштованих людей повернуться з фронту, коли десятки тисяч захочуть особисто помститися, коли Майдан проти Януковича буде здаватися дитячою забавкою…

Немає дурних. В таких умовах іти в президенти на другий-третій термін навіть російські агенти не захочуть.

чора-позавчора всі структурні підрозділи Державної прикордонної служби України (ДПСУ) провели в соціальних мережах «День подяки» колишньому голові Сергію Дейнеці, якого президент раптово звільнив.
Це, звичайно, зовсім не ті пости підтримки, які написали авторитетні командири і блогери про Малюка. Це формальний провод на пенсію.
Однак, впевнений, історія Дейнеки на чолі ДПСУ на цьому не закінчиться. Тут дві історії. Одна видима, публічна, героїчна, бойова, здобута кров'ю і потом рядових прикордонників. Інша - історія службових злочинів, зловживань, корупції, реальні розміри якої ще тільки належить встановити.
Я зі свого боку зроблю все, щоб «заслужена нагорода» у вигляді довгого тюремного терміну знайшла свого героя. Тільки розформування Дейнекою нашого добровольчого безпілотного підрозділу 2 жовтня минулого (2025) року - це явна диверсія проти Сил оборони України і державна зрада.
Ліквідація «підрозділу Касьянова» не принесла ніякої користі ні ДПСУ, ні країні в цілому. Добровольці, які прийшли до нас за рекрутингом і проводили унікальні операції, тепер займаються зовсім не тим, чому їх вчили, що вони вміють.
Ніхто не бомбить москву. Конструкторський колектив, який створювався з 2014 року, знищений, виробництво унікальних безпілотників розорене.
Дейнеко використовував нас для прикриття своїх корупційних схем. Він влаштував з ДПСУ закриту від державних перевірок і громадського контролю бізнес-структуру, яка працювала силами мобілізованих солдатів на його особисте збагачення. І це не копійки - це сотні мільйонів доларів на місяць.
Рабська праця військовослужбовців, шалена корупція, контрабанда, пропуск міндічів через кордон - це, як то кажуть, невидима «зворотна сторона місяця».
За що саме президент звільнив Дейнеку - ми скоро дізнаємося. Однак звільнення було проведено супершвидко, і навіть нового голову не встигли підібрати.
Новому голові доведеться чистити ці авгієві стайні, якщо, звичайно, він сам не «сяде на потоки».
І є ще одна проблема, про яку всі знають, - Дейнеко перетворив ДПСУ на свій особистий ГУЛАГ, в якому не діють механізми захисту прав військовослужбовців, до яких вже звикли в інших силових структурах.
У ДПСУ роками насаджувалося абсолютно хамське ставлення до підлеглих, яке в роки війни тільки посилилося. Особливо до мобілізованих, яким прийнято не довіряти, яких охороняють як зеків, навіть у госпіталях.
Люди в ДПСУ - прекрасні. Відмінні бійці і чудові командири. Дейнековщина тільки зіпсувала службу.
Треба виправляти.

За три місяці протидії системі мені вдалося звільнити Єрмака і Дейнеку, головних ворогів української держави. Ну, добре, не мені одному це вдалося, ще трохи попрацювали НАБУ, ФБР, МІ-6, але… Це тільки початок. Корупціонери і зрадники будуть покарані.

База зрадників - https://mindichgate.com

У москві обіцяний блекаут. Ой, не у москві, а у Дніпрі і Запоріжжі. Незважаючи на 3000 нелітаючих ракет і 3000 дронів, якими за останні три місяці намагалися бомбардувати москву. Незважаючи на півтори тисячі дроні-перехоплювачів на добу, про які звітує Міністерство оборони, - блекаути не в москві, не в воронежі, не в ростові, а чомусь в нас.

Проте, виробники дронів непогано заробляють, бо 3000 ракет по 600 тис доларів - це 1 млрд 800 млн доларів. 3000 дронів deep strike за середньою ціною 100 тис доларів - це 300 млн доларів. А півтори тисячі дронів-перехоплювачів на добу - це 150 млн грн на добу!

І жодної зенітної ракети…

Але це не головне. Блекаути тільки укріплюють нашу незламну стійкість. Головне - підрозділ Касьянова розігнали. Щоб не заважав заробляти гроші.

Інтернет активність в Ірані впала до нуля. Інтернета немає, протести є. І це вже не протести, а відкрите, озброєне протистояння народа з деспотичною владою. Протистояння, яке нагадує будь якому деспотичному режиму, що ніякій ідеологічний контроль, ніяка заборона інтернету, тупа брехня і солодкий піар не можуть зупинити гнів. Деспотія завжди програє демократії, тому що демократія - це хоча б мінімальна надія на правду і справедливість. А деспотія завжди - зло.

Багато коментаторів пишуть, що удари по Києву і запуск «орешника» — це відповідь путіна на мирні пропозиції Заходу. Це зайва політизація.
Російські повітряні атаки повністю відповідають логіці війни — вони вибрали дуже вдалий час, коли сильно похолодало, коли енергетика і так на межі.
Ми б, якби могли, вчинили б так само. Тому що це війна.
Інша справа, що ми не можемо завдати адекватного удару у відповідь. І ми не готові до ефективного відбиття повітряного нападу. І знову ці суто військові питання сильно «заполітизовані».
Чотири роки тому я говорив, що треба готуватися до війни - і мене цькували в інтернеті та ЗМІ. Тепер я говорю - вже пару років точно - як треба організувати протиповітряну оборону, і як влаштувати блекаут в москві - у відповідь мене називають злостивцем, панікером і політиканом, який створює політичний капітал на війні.
Події показують, що я правий, на жаль.
Ми, як і раніше, робимо ставку на дрони-перехоплювачі, і тільки на дрони-перехоплювачі, хоча всі визнають, що не вистачає екіпажів, пілотів, що проти масованих нальотів тільки дронів-перехоплювачів недостатньо, що всі інші країни роблять ставку, в першу чергу, на зенітно-ракетні комплекси,
але ми, як ті миші, плачемо, страждаємо, але наполегливо продовжуємо їсти кактус.
Ми продовжуємо буквально викидати сотні мільйонів доларів в повітря, намагаючись атакувати москву дронами, які не здатні подолати ППО москви.
Просто потрібні інші дрони, інші підходи, тактичні прийоми, потрібні зенітно-ракетні комплекси - робота над ними ведеться, але дуже повільно, потрібні «нормальні» крилаті ракети - малопомітні, здатні літати на наднизьких висотах, долати ППО, а не ось ці гігантські «кактуси», які ми наполегливо продовжуємо гризти, замерзаючи в київських багатоповерхівках...
Я не зловтішаюся. Мені за державу, за країну, за людей прикро. Доти, доки не інженери, а дизайнери та локейшен-менеджери визначатимуть вектор технологічного розвитку у війні - доти ми будемо програвати цю війну і отримувати болючі удари в тилу.
Там Шуфрича випускають, а інженерів і конструкторів, здатних влаштувати блекаут у москві і захистити Київ від дронів, відправляють в окопи.
Смертельний парадокс.

Ще у серпні я попереджав, що так може статися. Бо у серпні 2025 року ми (Україна) виробляли 800 дронів-перехоплювачів на добу. А у січні 2026 року 1500 дронів-перехоплювачів на добу за 150 млн грн на добу. На чому близькі до гешефту фірми заробляють близько 35 млн грн на добу. Проте, ми (Україна) досі не виробляємо зенітно-ракетних комплексів і жодних ракет. Хоча могли б, але на них не заробиш таких грошенят. Тому життя у Києві стає смертельно небезпечним коли немає світла і опалення після чергового обстрілу. Хто винен?.. Питання риторичне. Хоча ні, я знаю точну відповідь - тупі, пихаті, технічно безграмотні дилетанти, ті, що в школі не вчилися, жадібні корупціонери, кіношники і піарщики, які стали раптово дронщиками і ракетниками, самозакохані політикани, коротше - дебіли. Проте чомусь саме вони ліквідували підрозділ Касьянова, який робив навпаки.

Саме час випускати «фламінго». Бо для чого вони ще потрібні, це ж не салат «Олівʼє», який не можна чіпати до нового року.

Саме час випускати фламінго, балістику, ракети-дрони і що там ще в нас є. Бо це ж робиться не тільки для гламурних презентацій, арабських інвестицій і обкладинок «Форбс».

Саме час. Бо для того, щоб українці зігрілися в своїх пошкоджених оселях без тепла і електрики, дуже потрібна помста.