На війні я бачив багато палаючих полів. Мені больно, якщо чесно. Дуже больно.

До війни я ніколи не бачив, щоб горів колос. Якщо в селі горить хліб, це катастрофа. Трагедія. ЧП обласного масштаба. 
До повномасштабного вторгнення всі любили сєтовать, що українське село вимирає. А чого ж ніхто не хоче їхати туди? Люди вибирають зручності. Люди вибирають поліклініку поруч, унітаз, гарячий душ, а не бочку надворі. 

Я бачив, як багато людей плакали, що українське село в занепаді. Але що мішало продавать свої уютні квартіркі в Києві, а часто – дуже неуютні? Ці смарт-будочки, бл**ь, де розвернутися ніде. А потім приїхали б в село, купили б собі п'ять гектарів землі і пахали.
Хорошо, єслі останеться хоча б словосполучення "українське село" (робить наголос на слові "українське").

Для цього треба війну виграть. А коли ми її виграємо, з нашим селом станеться все те саме, що із швейцарським, канадським, американським, польским селом. 

Ми пійдемо в цьому плані вперед. Разом з людством.

Виграти час

Давай так: ми – великі молодці. У нас достаточно мотивації. Ми чудом удержуєм переважаючі сили противника. Іноді це якась дика смєсь бєзумія, отваги, по**їзма та чиєїсь некомпетентності. Поки в цьому коктейлі преобладають бєзуміє і отвага, у нас все получається.

Але війна йде не тільки на полі бою. Не тільки в конкретній посадці, селі чи місті. Є ще політика та економіка. Росія завтра перейде на лагерний тип економіки. Їх всіх заставлять ходить на заводи – і всі ці раби будуть ходить на заводи та точить снаряди.
 
Наша економіка слабша. На лагерний тип ми не можемо перейти. І риночний вже не витягуємо…

Які ще конкретно Сайгон бачить проблеми? Єслі не зміниться підготовка тих, кого мобілізують, скоро не буде кого відправляти на фронт. Нельзя просто брать людину з вулиці і кидать в посадку, не пояснюючи нічого. Ми від цього будемо і далі нести втрати. У нас все менше буде людей на передовій.

В людину треба хоча б мінімально вкласти, а не казати: "Це війна, у нас немає часу".

Я розумію, що такими, як я, готовими, досвідченими, на сьогоднішній день виграють час. Я готов померти, щоб виграти час. Але все питання у тому, для чого? Щоб що? 

Для переходу у контрнаступлєніє треба накаплівать ресурс. А якщо ми його не накаплюємо, не навчаємо людей, тоді важко буде зрозуміти, н***я ми виграємо врємя? 

Але, знаєш, на цій війні на самом дєлє дуже багато позитивних моментів.

Слава богу, що з часів АТО не змінилося ось це: коли дєло доходить до жарених пісюнів, то ми вміємо, як всєгда, об'єднуватись. В критичних ситуаціях ніхто не требує рапортів, папірців. Всі працюють на результат, от. Це – перше.

Друге – героїзм наших простих солдатів та офіцерів. 
І ще – забезпечення. Лічно я вдруг поняв, що за п'ять місяців служби в мене не було жодної проблеми із забезпеченням. Не помню, щоб щось мені не хватало.

Тиша

Саме важке на війні – ждать. Ждать не знаєш чого. Прильотів, п***расів в посадкє. Артілерію. Танки.

Ждать кінця. Кінця чогось. Хвилини. Години. Дня. Кінця завдання. Кінця війни. Ждать – це саме важке.

Знаєш, я поки не чув тишини на війні. Якщо ти участвуєш у війні, со врємєнєм тишина переходить в категорію цінностей, які тобі потрібні. На фронті вона – такий дефицит! 

Тут, в госпіталі, ми з пацанами на поверсі майже шопотом общаємся. От настільки возможность побути в тишині для нас тепер цінна, що стараємося її не нарушать. Іноді таке впєчатлєніє, що у нас тут круглі сутки тихий час, понімаєш? Навіть ноги вище піднімаєш, щоб не шаркати по полу (сміється).

Коли на фронті з'являється якась хвилинка спокою, я в голові, в рамках такого, усного мислітєльного процеса питаюсь устроїть сінопсіс однієї з книжок. Яку я б хотів колись потом написать, якщо буду живий. 

Думаю над сінопсісом, щоб з ума не зійти від всіх тих подій, які мене оточують. Це буде, канєшно, художествєний роман. Але цього разу я вирішив, що він буде про Голодомор. Чому? Не знаю. Так захотілось. 

Треба оперативку разгрузить від теми війни. Але щоб таку книгу написать, необхідно ще провести велику дослідницьку роботу стосовно Голодомора.

Фундамент
Вчора з дружиною переписувався. Вона кинула якусь назву кіна про війну, питає, чи дивився його. Кажу: "Так, колись давно". Кіно, кажу, тіпа знято непогано, але мораль, кажу, мені не нравиться. 
Потом вдруг я зрозумів, що ніколи, ніколи, б**дь, ніколи в жизні не буду більше дивитися фільми про війну (сміється). На**я? Я в цьому кіно сам участвую. Хватить мені! Я цим кіно наївся!
Бути на цій війні – ніби виконувати функції каскадера у фільмі "Апокаліпсис сьогодні" з правом лише на один дубль. Ну де ще таке було у 21 столітті? Та й і у 20-му після Другої світової? Ірак? Іран? Не знаю…
Зараз ми поки не можемо розложить по полочках досвід, який пережили. Який переживаємо. Все, що відбувається, просто на шаленій швидкості записується на підкорку. А потім, коли почнеш думати, піддавати аналізу, воно буде нас догонять, давить. Обов'язково.

Якщо зайти у Facebook, перебуваючи на фронті, він х**ово на тебе вліяє. Коли Київ бомбили, коли він був під загрозою окупації, даже в інтернеті ми всі були похожі на націю. Щось було схоже на оту саму єдність, якої мені хотілось для України. 

Але таке враження, як тільки ворог відійшов від Києва, блогери опять почали умнічать. Опять почалось зрадо**бство. Оно, карочє, дох*я роздражає. Стараюсь на то всьо не дивитись.

Після війни буде всяке. Ми досі не навчились працювати з тими, хто пройшов фронт. Але якщо ті, кому повезе, вернуться в державу Україна – це вже в любом случає буде перемога. І можна буде терпіть ніщих, калєк, нікому нє нужних і таке прочєє.

Якщо ми збережемо державу, це буде фундаментом, з яким можна працювати. Що ми будемо робить, коли повернемося з війни, залежить від нас самих. Можна піти в пєрєход мілостиню просить, а можна зайнятись чимось толковим.

Всяке буде. Але я буду в любом случає повертатися (в армію). Моя спина – це не проблема, яка появилась вчора. Я ще в АТО, коли в развєдкє служив, підколював собі дєклофєнак та вітамін B. Але ці п'ять місяців в пєхоті її добили.

Ще на Київському напрямку декілька місяців тому я зняв бронік і поняв, що більше його носить не буду. І більше його не ношу. Тільки каску. Якщо в пузі буде дирка, її ще можуть заштопать, а в голові дирку заштопать важче. 

Крім рвоти дєклофєнак тепер в мене ні**я не визиває – організм вже не приймає. Але я все одно вернусь, якщо для повернення треба буде навіть колоти морфін.

Не знаю, що там вирішать, але в любом случає не хочу, щоб мене списали. Якщо будуть проблєми, можливо, подумаю над тим, щоб продовжити служить у якості інструктора. Щоб тих нулячих пацанів не відправляли в посадку і вони там, б**дь, не гибли в перву неділю.

Важко воювать. Чесно, дуже важко. Але все одно прийдеться це робить, єслі нам надо ті 600 тисяч квадратних кілометрів (площа України 603 548 км²).

Іншого вже немає. Ми все робили, щоб не воювать. Ми більше 20 років все робили. Но не получилось. Все одно догнало. Тепер надо. 

Взяв калаш – *баш!

Сили та сконцентрованості усім! Представили публічно та пройшли експертизу арту на хакатоні «Hathathon» в липні 2022

День 161
Это последнее фото моего друга Сергея.. с позывным Рыбак.
Из моей роты., из моего взвода. Я напишу о нем., просто потому что больше никто не напишет.
Второе фото., его шлем который я пытался отмыть от его крови.. через сутки после первого.
Сергей погиб четыре дня назад.
Погиб освобождая свою землю.
Он был невероятим человеком покинувшим северодонецк., на машине людей поддердивающих врага и попал к нам в роту в конце апреля., сразу в бои, в окопы., буквально сразу.
воевал за то что бы вернуть свой дом и уничтожить это всемирное зло.
Жил по совести.
Один из немногих кто носил в своём сердце больше любви к нам., чем ненависти к врагу..
Даже в сложные моменты. И этому я бы хотел у него научится. Не падать с головой в злость и ярость за которой уже не видно людей.
За день до смерти он помог мне починить штаны., пришил липучки на которые я смотрю теперь непонятным взглядом.
все время что-то чинил., зашивал., создавал.. в каждую свободную минуту.
погиб мгновенно от взрыва мины перед ним.. осколки пробили каску на вылет…
Тут в таких моментах говорят повезло.. что не страдал, это как и многое., к чему привыкнуть невозможно.. невозможно что у нас вот такое повезло. Так оно выглядит наше повезло.
Мы все боимся стать обузой., людьми без рук и ног ., которые не в состоянии заботится о себе. Наверное боимся этого больше всего,
Слабыми и требующими постоянного внимания и ухода.. он не был таким и никогда не будет.
Сегодня его похоронят в полтавской области… как он и хотел.
После его смерти батальон., нанёс много ущерба противнику. сжёг БТР противника., выбил его на несколько километров вперёд...
Занял позиции врага и удерживает как только может, руками таких простых людей как Сергей.
Заглядывая сюда и читая многое, хочу сказать что самая большая ошибка которая сейчас на каждом углу, это думать что мы уже победили., такого увы много.
впереди тяжелейшее освобождение страны., позади те, благодаря которым все ещё есть что освобождать.
Вечная память дорогой друг.
Я никогда тебя не забуду. Сергей Молодкин

👌Кримчанка хотіла вбити чоловіка за те, що він підтримує спецоперацію війну в Україні — ЗМІ

☝️Вона засовувала голову чоловіка у відро для сміття і била сковорідкою. Потім садовою лопатою зрубала прапори з Z та V і стерла всі патріотичні наклейки на авто чоловіка, після чого облила машину бензином.

Чоловік написав заяву до поліції та подав на розлучення. Каже, що придбає нові стікери і далі підтримуватиме війну. Здається дружині, потрібно буде провести ще одну виховну бесіду😂

🇺🇦 Підписатись
🚜 Повідомити про окупанта
📩 Надіслати цікаве фото/відео

Для всіх шанувальників - процес створення картки з Лицарем України - https://www.youtube.com/watch?v=b8Tc0lNvUJE

Одна з вулиць Кременчука отримала ім’я Героя України льотчика-винищувача Олександра Оксанченка

Відповідне рішення затвердила Кременчуцька міська рада. Полковник Олександр Оксанченко став світовою зіркою завдяки міжнародним авіаційним показам. Його талантом захоплюватися мільйони прихильників авіації. Довгі роки він залишався вірним небу та своїй професії. Самовіддано виконував свій військовий обов’язок, поєднуючи бойові чергування із вихованням молодого покоління льотчиків.

Загинув 25 лютого 2022 року у повітряному бою під Києвом, відволікаючи на себе ворожу авіацію. Через три дні його посмертно нагородили званням Герой України й орденом «Золота Зірка». У нього залишилися дружина та дві доньки.

https://news.1rj.ru/str/operativnoZSU

Від початку війни й дотепер у Олександра одна й та ж установка Javelin. Саме з неї він знищив 9 броньованих цілей російської техніки

– Перед повномасштабним вторгненням Росії наш підрозділ стояв у Маріуполі, а я був на крайньому посту, всього за 300 – 400 метрів від ворога, – каже Олександр. 
– Перестрілки з автоматів і гранатометів там були буденним ділом. У 20-х числах лютого командир спитав, чи є бажаючі освоїти натівські протитанкові ракетні комплекси (ПТРК) Javelin та "NLAW". Я зголосився й поїхав в учебку. Нам показували будову й принцип дії ПТРК на макетах і тренажерах – нічого складного тут не було. 
А через два дні почалася війна. Усі були в сум'ятті й не знали, за що братися. Я зв'язався з командиром і поїхав до свого підрозділу в зону бойових дій. Ми так і не встигли хоча би раз стрельнути з ПТРК на полігоні. Навіть не бачили, як стріляють інші… 
На початку війни Олександр воював, як звичайний піхотинець – із автоматом Калашникова та гранатометом. Натівські ПТРК у підрозділ тоді ще не доставили.
– Перший бій відбувся вночі, – згадує Олександр. – На наш підрозділ виїхала колона російської техніки, яку ми намагалися призупинити. Обстріляли їх із кількох танків і БМП й відійшли. Дати повноцінний бій означало самогубство: нас було 100 чоловік і кілька одиниць техніки, а в росіян – колона зі ста одиниць техніки. Ворог у відповідь відкрив вогонь із танків і влучив у сусідню будівлю, але ми відійшли без втрат. 
Нарешті, в останні дні лютого надійшли установки й ракети Javelin. Командир викликав мене й спитав: "Зумієш?" Я відповів: "Упевнений на 90%, що зумію". "Ну, спробуй. Але якщо не вийде, віддамо установку іншому – без образ". 
Я розумів, адже одна ракета до Javelin коштує близько 80 тисяч доларів. 
Олександру дали установку з трьома основними й трьома резервними ракетами. Цими шістьма ракетами він знищив шість броньованих цілей російської техніки. За один день!
– Це був бій на околиці села, – каже Олександр. – Ми з напарником і заступником комбата чекали в посадці, і я побачив, як за два з половиною кілометри вийшов один танк Т-72, за ним інший, а також БМП-3. Відстань дозволяла застосувати Javelin, установка вже була готова, тому я навів її на задній танк і зробив пуск траєкторією зверху вниз. Хотів знищити спочатку задній Т-72, щоб потім легше влучити в передній. 
Це був мій перший постріл із Javelin, тому я не міг відірвати погляду від ракети й цілі. Бачив, як ракета підлетіла й красиво влучила згори в моторний відсік танка. Гучний вибух, із відкритих люків аж шугнуло полум'я. Думаю, екіпаж згорів за секунду. Заступник комбата сказав відходити й міняти позицію, але я попросив у напарника другу ракету…

Залишатися на позиції після пострілу – порушення інструкції. Ракета з Javelin залишає димний слід, по якому видно місце оператора. ПТРК працює за принципом "вистрілив і забув", тобто боєприпас не треба вести лазером чи проводами, як на ПТУРах. І в оператора після пуску є секунд 10, щоб швидко відійти в безпечне місце. 
– Посадки тоді ще не були вкриті листям, і вцілілий передній танк (у якого 12-кратна оптика), а також "беха" бачили нас, – продовжує боєць. – Вони відкрили вогонь із кулеметів, зверху посипалося збите кулями гілля. Але якби я відійшов одразу після першого пострілу, під вогнем танка і "бехи" опинилася б уся наша рота, вона не змогла би поміняти позицію. Тому я швидко зарядив другу ракету, навів на БМП-3 і зробив пуск. 
За кілька секунд ракета влучила, в БМП здетонував боєкомплект, ціль була знищена. Після цього вцілілий танк поспішно відійшов і сховався за посадку, намагаючись дістати нас вогнем звідти. 
Олександр із заступником комбата й напарником відійшли на кілька сотень метрів і зайняли іншу позицію. 
– Я зарядив третю ракету й побачив, як на нашу посадку виїхала російська "мотолига" (МТЛБ – броньований гусеничний тягач – УП) із зенітно-артилерійською установкою, – каже Олександр. 
– Вона їхала дуже самовпевнено, хоча поруч палали танк і БМП. Я спокійно навів на неї Javelin і вистрілив – ракета влучила точно в ціль. Ці три постріли були зроблені хвилин за 12, а між першим і другим не минуло й хвилини. І тоді я зрозумів, наскільки Javelin потужна й ефективна зброя.