А ларчик просто відкривався: треба було від початку затягнути пояси та перевести країну в стан КНДР, зі згортанням сфери послуг, продкартками, жорстким закриттям кордонів одразу і для всіх, масовою трудовою мобілізацією населення, обкопуванням міст лініями траншей аля блокадний Ленінград, виготовленням великої кількості снарядів в будь-яких можливих умовах будь-якою ціною без зарплат і за їжу – і плювати треба було на усі виття експертів про копеталізм та економіку (котра в наші часи до Οἰκονομικός має мало стосунку). Замість того був телемарафон, суспільство споживацтва і розслабон.

А тепер буде мабуть приблизно те саме, але через два роки. А може й тільки додаткова мобілізація. І жаль, якщо тільки вона.

Два дебіли, котрі махали прапором НБП та щось кричали, засмучують не самою своєю акцією, а тим, що об'єктом для культивування та наслідування, нехай і напівжартівливого, вони вибрали якусь огидну хуйню.

Ми з товаришами імпортували в Україну достатню кількість справді цікавих маргіналів. Якби ці хлопці кричали щось про наці-маоїзм чи якісь студентські революційні праві кричалки чумних пацюків – то я мабуть навіть якось у приватних розмовах щодо цього випадку і заступився б за такий перформанс.

А так – очевидна, обридла, тупа хуйня з НБП, Лімоновим і тд. Адмінам низових телеграм каналів треба більше читати, а не в мемах ковирятись.

Первинне питання не в символіці чи в ворожості НБП, а в естетиці.

Оце як один мій знайомець, будучи з навколореволюційного націоналістичного оточення, покоління 14-го року, коротше кажучи, вибрав темою для свого диплому в університеті... RAF.

Тобто, зрозуміло, чому ця сфера зацікавленості – він цікавився, як і усі ми, підпільниками, бунтарями, різними відчайдушними історіями про ідеалістів-романтиків, що експропріювали банкірське майно на користь народної революції. Але, чому саме RAF?

Не Nuclei Armati Rivoluzionari – адже пара ліваків Баадер-Майнгоф менш естетична, ніж закохані праві терористи та бойові товариші – Валеріо Фіораванті та Франческа Мамбро.

Не чин Біласа та Данилишина, не Юліан Головінський.

Не Карлос Шакал навіть.

RAF! Та ще й дуже сильно цікавився, симпатизував, вивчав, лекції читав. Чому? Та просто тому, вочевидь – я впевнений в цьому – що він якось подивився фільм «Комплекс Баадер-Майнгоф», а потім читав щось базове з цього приводу, але не дуже заглиблювався в тему політичних авантюристів загалом.

Це називається тривіальність.

Критика «психологізму» традиціоналістами полягала в тому, що людина в більш-менш здоровому стані – за умов традиційного суспільства, з системою ініціатичного досвіду і т.д. – сприймає міфи, видіння, сни, сферу уявного всерйоз, дуже глибоко, ґрунтовно та акуратно до цього ставиться, вчиться розрізняти облудні думки, ну і в традиційному суспільстві є люди, котрі можуть це вдало тлумачити – а розум в такій системі це важливий допоміжний інструмент та ліхтар в світі примар.

Психологія, і насамперед психоаналіз та похідні школи, претендує – можливо, навіть іноді прямо про це не заявляючи – холодно препарувати всі ці речі, провести трепанацію міфу та дістати з нього осердя, провести розтин снів, видінь та ірраціонального загалом – не просто інструментами розуму, а за допомогою поняттєвого апарату та світогляду раціоналізму. Тобто справа не в розумі, а у возведенні раціо у культ.

Таким чином, в кращому випадку вчений (в більшості випадків аж ніяк не учасник, власне, чогось схожого на міфологічні сюжети), в гіршому ж натхненний буржуа чи людина, що зіштовхнулася з проблемами і хворобами – починає порсатися в мішанині того, що називають несвідомим, часто змішуючи найнижче та найвище, і робить це НЕ тими засобами, які органічно були б пов'язані з предметами його дослідження.

Міф треба пізнавати через міф, сни – через сни, і все це – через життя, орієнтоване на присутність божественого. «Наука» тут допоможе тільки втопитися у відходах психіки.

Справді зрозуміти шлях героїв міфів та казок, осягнути вищий досвід – можна тільки емпірично, іманентно.

Але чи варто проклинати розум та відвертатися від нього? Звісно ж, ні. Його просто відірвали від коріння і зробили з важливого інструменту єдиний спосіб пізнання світу.

Та сакроцентричний світогляд цілком органічно може з'явитися у сучасної людини, коли вона переживає досвід смерті: тільки ствердна і впевнена відповідь собі ж самому на питання, чи є щось вище за просто-життя, приводить до вирішення питань, котрі або відкладаються зазвичай в довгий ящик, або ж вирішуються якось ницо. Якщо людина приймає сакроцентричну картину світу, для неї очевидне існування тріади: тіло-душа-дух. Помилка психологізму – в концентрації всієї уваги на певних частинах «душі». Хоча, наприклад, Юнг та Марія-Луїза фон Франц і намагаються заповзти далі, але часто відкочуються назад до сціентизму.

Окрім цього, існує головне для чоловіка: Ніцшева воля до влади. Пасіонарність. Раджас: полум'я життєвої енергії, що психоаналіз визначив як лібідо – симптоматично для цивілізації, яка заперечила божественне право королів.

Це вогонь, дарований нам вищими силами задля змоги нам, людям, рухатись супроти руйнівної сили часу та інерції. Психологи намагаються розібратися із тим, як людині собі вести та як стати «оптимальною», як переносити життя комфортно.

Воля до влади, життєвий вогонь – він зносить все напролом та кидає людину вперед на труднощі та ризик. І на цьому рівні усвідомлення, разом зі знанням про примат духу, будь-які труднощі та душевні терзання здаються чимось малим, незначним – камінням чи ямками на дорозі життя, яку варто пройти з гордо піднятою головою.

Проти вітрів часу, всупереч інертності матерії – людину оздоровлять не маніпуляції із заглиблення у чуттєве, а туга за героїчним – та його визволення з пут буденності. Назустріч міфу, занурившись в глибину архетипу.

Адже життя надто цінне для того, щоб його прожити зручно.

В кінці кінців, якщо ви озирнетесь та поглянете на наших попередників – бойовиків ОУН, та найкращих з наших сучасних пасіонаріїв, військових добровольців, ви побачите, що діями цих людей керує в першу чергу не фанатична віра в певні ідеї, не тяга до авантюризму чи жага до звершень. Фігури великих чинів оповиті, просякнуті глибокою любов'ю.

Боротьба потребує цього глибокого почуття, адже інакше завжди на певному етапі людина стикається з такими труднощами, що навіть безумовна впертість чи сміливість задає питання: «навіщо? За що?».

І відповідь, що дається в серці будь-якого войовника, навіть якщо він цього іноді не усвідомлює: «з великої любові».

Нація, як і будь-яка поодинока людина, потребує дисципліни і зусилля – для вивищення, зростання, розвитку та набуття цілісної форми. Війна гартує, і всі дисциплінарні рішення – це можливість перетравити травматичний, важкий досвід, набути здатність його зносити, долати труднощі.

Тому, будь-які оздоровчі методи щодо нації, які здійснюються з глибокої любові до неї – завжди будуть неприємними і травматичними. Якби цією країною керували праві націоналісти, будь-які рішення та методи під час війни були б ще болючішими та важчими, аніж ті, що зараз. Адже дисципліна – це зусилля. Тому виття та занепадницькі думки – це просто психічна турбулентність у розслаблених людей.

Нації потрібна дисципліна. Війна її дасть.

«Man muss immer lieben, aber die Liebe erfordert Härte! Wenn man dem Wohl des Menschen dienen muss, muss man ihm gelegentlich weh tun, muss seine wahren Absichten aufdecken und sie ihm entgegenhalten! Wir dürfen niemals hassen, wir dürfen niemals gewöhnlich werden!»

«Любити треба завжди, але для любові потрібна жорсткість! Якщо ви служите людям на благо, ви повинні час від часу завдавати їм болю, ви повинні розкрити їх справжні наміри та протистояти їм! Ми ніколи не повинні ненавидіти, ми ніколи не повинні ставати звичайними!»

Ганс Мільх, католицький традиціоналіст, священник

(цікаво, що він бився в лавах Вермахту у другій світовій – такі біографічні факти з життя інтелектуалів завжди багато важать)

А це музика з цією його промовою.

Ці хлопці були дотичні до Закритого Суспільства, що збирало на Авангард кошти та включалося в деякі культурні ініціативи. Але серйозно, якоюсь свободою слова і чимось подібним це виправдовувати – це маячня. Це довбойобизм і все, ну і неготовність та невміння хоч якось адекватно слідкувати за своєю поведінкою та нести за неї відповідальність. Свобода слова призводить до того, що шизоїдний юний інтернет-орел починає заради епатажу верзти таку ахінею, що ніяк ні з можливістю реальних діл не співвідноситься, ні з якимись справжніми речами.


Звісно, те, що їм щось шиють та саджають – це погано і краще б їм не сидіти. Якісь виховальні дії – так, до того ж краще – з боку інших правих.
До того ж, в країні дуже багато справжніх колаборантів, публіка з ОПЗЖ ходить живою, і тд.

Не знаю, хто буде займатися їх питаннями по адвокатам та іншому судовому правозахисту, але їм варто було б за таке опиздюлитись, а не сідати у тюрму. Бо в сучасному вигляді поліція+доносчики=нерівномірний та несправедливий розподіл покарань.

І на майбутнє: головна та єдина справжня здорова відповідь песпатронному ура-патріотизму, яким гидує молодь – це осягнути та естетизувати справжні хижацькі, кровожерливі риси українства. Осатанілі гайдамаки, яких ненавиділи більшовики – це крутіше та пасіонарніше за самих більшовиків. УНСО яскравіше, красивіше та цікавіше за НБП. Українські праві тємщики післяатошних часів – це серйозніше, аніж якісь вуличні закордонні маргінали. Нарешті, йде війна, і що тут вже можна говорити про чин, якщо ми в тому ж положенні, що й під час перших визвольних змагань?

Але це все важче, аніж хуйню в інтернеті писати та сп'яну на вулиці щось кричати.

Завжди буде гірко від того, що стільки людей втекли, кинули націю напризволяще, відірвали себе з корінням від України. І нічого та ніколи їх не виправдає. Вони заслуговують на страх та розпач від підвищення складності перетину кордону.

І багато з них ще мабуть не знають, що в нормальних підрозділах зі згоди командира частини навіть рядовим бійцям погоджують закордонні відпустки. Якби це було більш системно, а зарплатню ще підвищили б в пару разів, і ввели ще деякі покращення – військові були б заслужено привілейованим класом в суспільстві. До цього й треба змагати, хоч і здається, що це утопія.

Цей рік був насичений великими подіями.

Ми видали Другий номер Бойового Вістника Авангарду, котрий продовжив та підкріпив ідеї Першого номеру, та є флагманом української інтелектуальної правиці.

Ми змогли зібрати авангардистів у 78 полку ДШВ, воювали складом чоти, беручи участь в загальному Контрнаступі. І вже зараз наша чота стала сотнею, набір до котрої триває.

Ми проливали кров - як свою, так і кров ворога. Наші бійці з честю та козацькою зухвалістю вели бій з окупантами. Вічна слава полеглим побратимам, котрі до останнього свого подиху пронесли ідеали мужньості та відваги.

Авангардисти! Продовжуйте боротьбу, сміливо виконуйте бойові завдання, ставайте лицарями нової епохи.

Наш орден рухається вперед, до нових чинів, звершень і звитяг. Ми продовжуємо величну традицію та здобуваємо найкраще, що може дістати в житті чоловік – бойову славу.