Сьогодні День Гідності та Свободи. Відзначається в честь двох майданів, Помаранчевої Революції 2004 та Революції Гідності 2013.

День Гідності тому, що обидва рази ми протестували проти порушення пряв, проти ставлення до народу як до насєлєнія, і загалом проти нахабного свавілля влади.

День Свободи тому, що обидві Революції поступово відривали нас від москальского колонізатора, як в сенсі політичному, так і в сенсі світоглядному.

Я вважаю що це свято варто святкувати на рівні Дня відновлення Незалежності України, тому що окрім Незалежності 91-го року яка була в першу чергу юридично-державницькою, саме на Майданах найактивніше виборювалася незалежність світоглядна, незалежність політична, і фактична побудова активного громадянського суспільства яке ще називають українською політичною нацією. Дуже шкода що в цій боротьбі ми і надалі втрачаємо кращих синів і дочок нації, але з таким сусідом нам ніколи не досягти миру. Тож в будь-якій ситуації зберігайте спокій та чистіть кулемет.

Слава Україні!

Щось гарне. Замість музики, адже музика заглушає думки і нічого не привносить у добробут якщо вживається у значних кількостях.

Поскиглимо, адже зазнала удару не лише фізична активність. Тепер у відміна значно менше приводів гасати на велику (що він, безперечно, дуже любить), за рахунок перебування секцій у інших кінцях міста. І тепер окрім відсутності занять спортом його мрії, він також не може слухати аудіокниги по дорозі на ці секції і назад. Це також призводить до відсутності приводів заїхати в супермаркет, ходіння в душ ввечері (зранку ж то встати треба, а з встати у мене токсичні стосунки), ну а там і смерті від голоду, очевидно.

Все тому, що адмін коли вже береться за якусь цифрову діяльність, то займається нею безперебійно, аж поки його не виганяє з-за ноута потреба підтримати свою життєдіяльність сном, їжею, чи відпочинком для розтрісканої голови. Очікувано, що потреба в сні не надто сильна аби загнати його в ліжко до 4 ранку, потреба в їжі — аби двох склянок вівсянки на сніданок, вжертої в одне рило, вистачило на весь день, і в той же час голова у нього тріщить дууууже рідко, на щастя. Тому й виходить, що тепер відмін проводитиме за ноутом у чергових статистичних постах, аналітичних виведеннях функцій розподілу, чи деінде, може навіть в робочих проєктах, ще більше часу, плюючи на все інше. Місця в його розпорядку для таких безумовно важливих речей як миття посуду, прибирання, та інших дрібниць очевидно, не буде, як не було раніше.

Цим і було добре мати собі тхеквондо та фехтування ледь не щодня, адже наближення часу початку тренування безумовно змусить мене виїхати з інституту раніше. Ба більше, коли я згадую, що я зараз сяду на велосипед заради мрії, заняття якою триватиме півтори години, телефон сам закривається разом з ноутом. Аналогічно подіють заняття з німецької (на яку саме час записатись) і могли б подіяти цікаві курси, якби для мене взагалі працював формат live-лекцій та live-семінарів. Єдиний шанс на мою фізичну активність тепер — вставати з крісла з розтрісканою головою і пригадувати удари з муай таю та тхеквондо, та відтепер ще й робити фехтувальні вправи, які на щастя вимагають всього лише довгого та вузького як моя кімната простору (в коридорі він аналогічний).

Такі от справи, це максимум, на що я буду спроможний у поточному стані. Для всього іншого (наприклад, якісного життя) є когнітивно-поведінкова терапія після курсу ліків.

А замість читати моє скиглення тримайте. Досі люблю цю пісню, вона чудово передає атмосферу тих подій, поки все не стало криваво.

Серед праху, серед вогню
Не дозволь мені, не дозволь мені впасти!
Я благатиму долю свою
Не дозволь її, не дозволь її вкрасти!

Досі мурашки по шкірі протягом всієї пісні. Це певно найенергійніше та найбільш надихаюче для мене не лише з тих часів, проте й за все життя. Я не люблю інші пісні, як от Качу, Лалалала, та Гітарний перебор, бо їм бракує енергії, від якої я живлюсь. Не маю звичайно нічого проти них і радий, що вони виконують свою функцію, але вони не для мене.

В 2004 мені було 5 і єдиним моїм стосунком до Помаранчевої Революції була наклейка "Ющенко — так!", яку нам принесли в квартиру і яку я ще й начебто власноруч чи наполегливо попрохав маму приклеїти прямісінько на верхівку дверей своєї кімнати — у найурочистіше та найвидиміше місце, яке було у мене перед очима щоранку протягом 8 подальших років. Проте я гарно затямив ще з тих часів, завдяки мамі, що Партія Регіонів це паскудники, а також вже тоді нутром знав, що ворог знаходиться за східним кордоном.

Регулярна їзда в Київ та Крим до 2013 не похитувала моїх поглядів. Хтось скаже, які ж то погляди в такому дитячому віці, але потім задумається про джерело своїх і скоріше за все стулить пельку від жахливого усвідомлення. Поїздки ж в Європу, теж регулярні, напевно виробляли приязнь до тих країн, переважно Румунії, Польщі, та Чехії, по три поїздки на кожну. Давали відчути контраст поїздки в Тайвань і Південну Корею, з фіналом у Санкт-Петербурзі, де один з найяскравіших спогадів, окрім Ермітажу та обзивання дорослими московитськими дядьками 12- річних дітей хохлами, був вщерть запльований тротуар поблизу однієї з кінцевих станцій метро (яка ближче до готелю "Ольгіно"). І я маю на увазі саме вщерть, бо тоді не було ні дощу, ні чогось іншого, що могло б пояснити щільно покритий харчками асфальт. Радує лише, що у вщерть набитому автобусі культурної столиці 12-річні діти могли спокійно розповідати анекдоти про москалів, максимум під стриману реакцію слухачів. Десь так, певно, формувався мій політичний світогляд, поміж нав'язаних переживань за програш Тимошенко виборів.

Окремо варто виділити мовне питання. В 4 чи 5 років я прокинувся перед телевізором і раптом зрозумів, що знаю російську. Навіть моє спантеличення від дівчинки, яка жваво розповідала моєму другу, що там мама їй пакупала з асортименту солодощів, і відповідно уяви занурених у ванну батончиків, радше було суперпозиціонованим і не компрометувало мій рівень іноземної мови. В усьому іншому російська мене переважно не зачіпала завдяки моєму перебуванню в Рівному. Якщо чесно, то навіть не пам'ятаю якою мовою я спілкувався з мовцями російського суржику, але думаю мною були вживані обидві мови (напрочуд, не одночасно). Пригадую лише як якось тренувався з мамою провадити діалог з російськомовною на відстоювання спілкування українською, який стався можливо в 10. Але мене це не сильно зачіпало як в Києві, так і Криму. В 11 так взагалі почав робити детальні розбори партій з Го на місцевому сайті саме російською, і мабуть переважно використовував її коли спілкувався чи взаємодіяв з українцями зі сходу, не кажучи вже про росіян. Не пригадую, аби мою українську пригнічували, але це мені пощастило вирости на жахливих російських фільмах з однаковим сюжетом про провінціалку, яка неодмінно переживе купу страшного та ще й народить, але таки отримає щастя під крилом якогось чолов'яги, або ж серіалів де все навіть гірше, з яких схоже я російську і вивчив. Тому хоч я міг і не відчувати дискомфорту від звертання до мене російською за замовчуванням, більшість сучасного молодого покоління віку до 13 — буде, так як їм пощастило не рости на тому лайні.

Тож, хоч я і буцімто не мав нічого проти російської, росіяни і Росія у мене переважно викликали насторогу, яку я до 12 можливо навчився придушувати. Ба більше, я сходився з російськими дітьми, але дружбу не підтримував, бо не вмів її підтримувати ні з ким. Тепер до Революції Гідності.

В 2013 я тільки но вступив у 9 клас Українського фізико-математичного ліцею, і 21 листопада був 14-річним, дещо асоціальним малим. Моїм максимумом було носити найрізноманітнішу Євромайданівську символіку, в той час як деякі значно активніші, рішучіші, та хоробріші ровесники брали участь в таких собі охоронних групах Майдану, які знаходили тітушок серед протестувальників (наприклад, проханням перевірити рюкзак у підозрілого індивіда). Захоплююсь ними, сам я навряд був на таке тоді здатен. Ще одним моїм максимумом було відвідати начебто наприкінці січня Майдан пізно ввечері, коли там якраз палили покришки та знімали листовий метал на щити. Мав дуже яскраві враження від того. Тоді, до речі, пересування фізматівців значно обмежили, і ми потрапили на Майдан завдяки апеляції олімпіади з фізики, яка затягнулась допізна на лівому березі. Окрім вищенаведеного і відвідання Маршу Мільйона моя власна участь у Революції Гідності, схоже, завершується.

Остаточно, коли Росія напала, я не був здивований. Наче я завжди знав, де справді криється ворог. Я не був здивований і від непідписання угоди з асоціацією, і від Харківських угод. Я злився, але я все дуже добре розумів, якими саме людьми і в чиїх інтересах це робиться.

Можливо, зовсім скоро доведеться доходити до дій. Не лише фінансування армії, добробатів, волонтерів, але й давання активної інформаційної відсічі та атак та здобування дипломатичної підтримки: як робили це наші Гонконгські колеги, але цього разу вдесятеро результативніше. І, звичайно ж, очевидними способами, тут вже що в кого ефективніше виходить. Тож, бажаю вам всім наснаги і готовності.

via existentialpain

via @ahoma_alive.

Знайшов називається GP з 5-зірковими позитивними відгуками на сайті мабуть найпопулярнішої страхової Німеччини. Entschuldigung, wtf?

​​В ефір політичної програми в Грузії залетів кіт

Вискочив на стіл, полизався і дозволив себе погладити. Котяру звати Какуца.

То в ефірі програми «Кавказ».

Body-hugging service в найспокійнішому місті.