coolfact, але часто люди мають ціль і сенс життя, але незважаючи на це перебувають у апатії, застійному стані чи то просто не дуже з жагою рватись до виповнення цілі, навіть попри те, що стимул/мотивація присутня.

і це не через "недостатньо змотивований" - якраз таки навпаки!

а все чому?
бо наша підсвідомість захищає нас!
вона боїться, що як тільки ми здійснимо нашу (єдину!) ціль/сенс життя - ми поринемо у екзистенційному кризисі/вакуумі, ми будем в цілковитому застої, безцільні ще більше.
//приклад: "Однако даже достижение золотой середины может привести к кризису идентичности: «я» может прийти к выводу, что развитие самости закончено и дальнейшая жизнь более не имеет смысла."

тож, фраза "страх сягнути сенсу життя, цим самим втратити саме життя" - не ахінея.

і в такому разі, питання "свобідний від, але для чого?" - контроль-питання.
якщо налагодити більш довготривалу модель-ланцюг цілей на життя, то вийде дати ривок (якщо діло саме в цьому, а не в інших (можливо неусвідомлених) проблемах, що породжують ці стани. але екзистенційна терапія і її помічні підводні камені, інструменти- суперські. раджу усім)

Ні на що не натякаю. Анітрохи. Зовсім.

Зрезонував Андрюха нівроку, hits too close to home.

До речі, чудова ілюстрація одного з найпростіших економічних фактів: tax incidence is independent on whether the tax is imposed upon consumer or producer. Себто неважливо, хто платить податок напряму, платитимуть вони однаково. З таким же успіхом можна було ввести "Податок на гуглерів" і обкладати ним користувачів.

​​Будемо тепер за сервіси платити більше. Google додає 20% ПДВ до ціни своїх послуг в Україні

Це наслідки прийнятого в червні 2021 закону про «Податок на Гугл», яким інтернет-гігантів зобов’язали сплачувати в Україні ПДВ, навіть якщо їхніх представництв в Україні немає.

І от, тепер компанія Google розіслала користувачам своїх платних послуг в Україні лист, де попереджає про подорожчання своїх сервісів. Google починає стягувати додатково 20%, які буде віддавати державі як ПДВ.

https://bit.ly/32GV90E

Почуваюсь наче водій рівненської маршрутки і розумію його за всі 71 км.

Розпочинаємо ексклюзивну та нерегулярну рубрику "ави відписників"!

via @tokareuv.

Хочеться сказати багато, і хочеться промовити гарно. Хочеться не лити слова наче з помийного відра, а зв'язувати в послідовні, когерентні думки, наче удари у зв'язці. Хочеться, аби кількість передплатників стала виглядало не більше, аніж номер підписоти. Побалакати з світом і водночас чути лише самого себе. Не крінжувати, або відчувати себе вільним у власній крінжі. Друкувати так, аби це було у красі невідрізнювано від майстерно виконаних рухів у Муай Таї, тхеквондо, чи комбінацій у Го. Проте найголовніше — втілювати цим процесом думки, які хочеться донести, і навіть не так аби просто записати їх собі. Тож, з невеликими павзами, почнімо.

Але для початку — музичний супровід.

Звуки оплесків плавно перетікають в енергійні; розмірені, проте потужні; виважені, проте такі різні удари по клавішах фортепіано, відсилаючи і зручно усаджуючи слухача в зал, де б він не перебував до того. Як раптом, ведучий починає вступ, який відчувається наче віртуозна гра окремого, незнайомого інструменту:

Його нова збірка поезій має неабиякий віковий ценз: 58+. В анотації до неї говориться про камінг-аут зрілого чоловіка, зневіреного як у силі поетичного слова, так і в силі воскресаючого духу. Залишається тільки тіло, смертне тіло, оголене тіло, naked one. Юрій Іздрик!

Як ви реагуєте на мудрість? Коректніше, звичайно, почати з визначення мудрості, але думаю протягом записки воно з'явиться. Для мене це зазвичай претензійні слова, які звучать як викристалізований у найчистішу форму крінж, і промовлений індивідом змушує не лише блюванути, а ще й суттєво знижує рейтинг цього індивіда у твоїх очах: як соціальний, так і особистісний. І неважливо, людина висловлює цю мудрість, себто вірить у неї, чи суто промовляє у нестримному бажанні погладити своє жалюгідне его. Напевно єдиний випадок, коли моя реакція на мудрість не є такою гострою, це коли та вжита як сарказм чи сатира, адже тоді вона має саме ту цінність для слухача, яку потенційно може отримати. Мудрість не для вух, скажімо так.

Візьміть те ж "треба полюбити себе". По перше, що таке любити? Хто взагалі знає, що таке любити, вміє це відрізняти від кохання, закоханості, прив'язаності, чи навіть токсичної поведінки, вимощеної благими намірами прямісінько в місце, якого схоже не існувало в язичницькій мітології. По друге, хто такий цей ваш себе? Сам, я? Люди змінюються щомиті, і зміна поглядів, за якою слідує зміна світоглядів, це звичайне здорове явище. Принципи зношуються, а тіло оновлюється в таких масштабах, що корабель Тесея згадується аж ніяк не випадково. Здавалось би, свідомість перезаписується на нові клітинні носії, але наскільки ви впевнені у якості перезапису? Наскільки можете навіть відповідати за власну пам'ять? От і стуліть пельку замість того аби бездумно промовляти фразу "люди не змінюються". Один удар з розвороту і ця дурість вилетить з вашої голови. Якщо тільки ви не знаєте, про що говорите.

Тож, що хотів сказати автор, надаючи вам стільки можливостей прочистити шлунок від свого самопещення? Я починаю вірити в "полюбити себе". Вірніше, я починаю усвідомлювати, що це означає, і бачити в цьому сенс. Я знаю, звідки береться моя поточна прокрастинація, і звідки ноги ростуть в перфекціонізму, який її спричиняє. Ба більше: я знаю, що компенсаторні механізми, які моя свідомість виробила за певно більше, ніж дюжину років, не приведуть мене до того, що внутрішня дитина (о Свароже, як же я колись крінжував від цього поняття блять) намагається ними досягти. Дитина, яка не могла себе полюбити бо була відкинута не лише батьком, який не просто пішов за хлібом, а заснував йобаний хлібозавод аби годувати всіх дітей Рівного цим їбаним спеченим тістом замість перетнутись з власним сином вдруге за його життя, але й матір'ю, хоча вже у зовсім іншій формі. А дитині всього лише треба прийняти і полюбити себе замість намагатись доводити собі, що вона не варта відкидання. Але це так, мене занесло.

Якби мені сказали рік або більше тому, що мені треба просто полюбити себе — я б крінжанув. Якщо мені скажуть це зараз — я розсміюсь в обличчя, бо хто ви такі аби казати це. Бо ви навіть не уявляєте що стоїть за промовлянням цієї фрази у ваших власних головах. Мудрість треба прожити, цей дистильований принцип треба вивести самому з теорії своєї свідомості. Його треба побачити там, де навіть не дивився. Побачити те, що народилось від заперечення цього принципу. І навіть цього може бути недостатньо аби повірити в це просте "треба полюбити себе". Можливо навіть можна прожити життя без любіння себе, життя скажено продуктивне, в якому у людини буде достатньо щастя і в якому вона подарує світу значно більше, ніж мільйони людей, які навчились любити себе. Проте для мене, схоже, настав час себе полюбити, бо інакше все продовжуватиме летіти шкереберть.

Тож в'їбіть мені наступного разу, якщо я випадково ляпну "треба просто полюбити себе" чи подібну пургу (мудрість, лол), хоча це навряд станеться. Адже мудрості це лише евристики, які мають межі застосування і зовсім необов'язково створені для вух.

Тепер мені треба означити поняття віри (вважайте за анонс), по хорошому дописати певні моменти в пості, та означити ще з півдюжини понять, які я так легковажно використовував. Хоча якби я це все робив у пості — він би ніколи не закінчився. Тож до нових зустрічей, сподіваюсь ви насолодитеся хоча б формою, а я повернусь або зовсім скоро, в масштабах годин, або піду до біса. Чи Морфея.

— So, where are you going now?
— To Hell.
— Aren't we all, mate? Aren't we all?
The Sandman, Chapter 3 "Dream A Little Dream Of Me"