Сміються, плачуть солов'ї, але ж норм тема

🇺🇦📸 «Я пив горілку з колегами й друзями у себе вдома. Десь на початку другої ночі мені зателефонували, мовляв, приходь у парламент, ми ухвалюємо Конституцію» — 25 років тому о 9:20 ранку Рада прийняла Конституцію України. Засідання тривало майже добу, проте в інтернеті майже немає фотографій з тієї ночі. Подію зафіксували лише кілька відеокамер і єдиний фотограф — кореспондент Associated Press Єфрем Лукацький.

Ми розпитали Єфрема, чому так сталося, а також публікуємо ці рідкісні світлини — у матеріалі Олександра Хоменка

Смальте ваші відгуки, тим часом ось мій:

Сиквели, приквели, та перезапуски проєкту будуть ось тут. Якщо серйозно, то нічого не зможу сказати поки не прочитаю теорії утворення держави, але неприкрито топити за анкап (як мені здалось) це зашквар.

А ще цікавий факт, що ми завдячуємо значним збільшенням середньої тривалості життя з доісторичних часів переважно саме державним установам, які не дозволяють нам вбивати один одного.

Вангую завтрашній насичений день

Пригадаємо техніку безпеки

З днем Каннаби, передплатнички.

Чекаю всіх вас в гості.

💉 Австрія й Нідерланди дозволили в'їзд повністю вакцинованих українців, яких щеплювали й незатвердженими в ЄС препаратами. Австрія визнає, зокрема, препарат CoviShield, а Нідерланди — всі вакцини, які використовують в Україні

Уявіть ситуацію. Ви закордоном, гроші закінчуються, ваша наукова або індустрійна кар'єра розвалюється на очах, ваші стосунки спіткала біда, а справжніх друзів, як виявилось, весь цей час і не було. Що ви робитимете? Повернетесь на базу, скоріше за все, адже ми припускаємо що все, що залежало від вас, вже було вами виконано, і до очікуваного результату не призвело. Яку базу? Додому. Але що таке дім?

Вам не потрібно опинятись в такій жахливій ситуації аби хотіти туди, їздити туди. Для когось це пироги, що пахнуть вишнями, із печі, інші люблять відчувати запах домашньої випраної постелі після поїздки уночі, а хтось повернеться у землю розкиданих іграшок і гамір рідної малечі. Напевно, найчастіша асоціація буде з сім'єю, потім родиною, і вже тоді рідним містом з, можливо, друзями дитинства. Це місце вашої сили, перезарядки, і точка, куди завжди можна повернутись у разі біди, тривоги, чи невизначеності. Місце, куди наразі може знадобитись лише кілька тестів, після чого прикордонник скаже "ласкаво просимо на Батьківщину", або вокзал привітає оголошенням станції і звичним лементом великого або не дуже міста.

У мене нема цієї точки. Вірніше, вона теоретично є, але я не хочу туди повертатись. Це не через 3-4 год їзди блаблакаром, не через те, що квартира здається в оренду, не через переважну відсутність друзів чи нестачу місць для дозвілля. Це все організовується, ба більше, я маю ключ від своєї шикарної кімнати з рожевою натяжною стелею та білими глянцевими полицями. Просто не хочу. Але спочатку я не хотів туди їздити з Києва, в якому у мене були і друзі, і дозвілля, і приїжджі з Рівненської області родичі, а зараз мене і у Київ не відправиш. Можливо через щільний графік стажувань по Європах, негумові фінанси, чи просто надто значну інертність, а можливо з причин зйомки з літака і відправки в Нацгвардію. Там на мене чекають хрещеники, друзі, купа друзів, родина, та комісар, з якими я ніяк не почну виходити на зв'язок регулярно. То чому я не хочу туди їхати, невже бо вважаю відеозв'язок абсолютно достатнім засобом комунікації?

Проте є люди без дому. Ті, хто його втратили внаслідок найочікуванішої братньої агресії зі сходу. Ті, у кого той просто згорів через тупих паліїв трави. Ті, хто його продав через фінансові труднощі. Є люди й без сім'ї, і ви самі зможете продовжити цей ряд. Куди повертаються вони? Якщо є багато тих, хто регулярно їздять через десятки блокпостів аби пересвідчитись у тому, що їхнє житло ще досі уникає рейдерського захоплення, то можна уявити наскільки фундаментальним є це поняття для окремої особи. Але стає ще страшніше уявити що стається з людиною, коли вона це втрачає. Що стається?

Коли у людини є точка відліку, точка повернення, вона напевно має бути незламною, адже які б не були життєві обставини, десь там, у тилу, є стіна, окоп, гора, на яку можна спертись, а потім з новими силами відштовхнутись. Де ж беруть силу люди без бази? Можливо, вони просто продовжують рух вперед. Ймовірно, вони шукають цю базу, аби створити там дім для вже своїх нащадків. Напевно, для них весь світ стає домом і чекає їх з розпростертими обіймами там, де вони захочуть їх отримати. То хто ж сильніший? Хто щасливіший? Може ті, хто не мають прив'язок і готові вчепитись за довільну соломинку, тимчасово осісти на довільній вподобаній ділянці наче кочівники? Той, хто не прийняв зроблений за них при народженні вибір у вигляді сім'ї, родини, міста, будинку, країни, релігії та традицій, натомість пустився у пошук свого? Чи таки ті, хто відчувають всередині порожнечу, яку намагаються заповнити протягом всього життя, але все не знають як і не бачать чим, по хорошому заздрячи своїм цілісним знайомим? Я гадки не маю. Кожному варто відповісти на ці питання самостійно, хоча врешті-решт, який зиск з сили та пристосовуваності, якщо щастя важливіше і здоровіше?