The Sandman (not Dream) fights crime in the night:
- Hey, you, that's not your purse.
- How do you know?
- Because it doesn't match your shoes. *Knocks him down*

Episode 1: Sleep of the Just

Готуємось до другої клубної ночі, пані та панове.

5/2 intermittent fasting or how to properly eat on weekends.

Якою мовою ви мислите?

Ця тема вимагає тривалих спостережень і окремої розмови, тому я поставлю інше запитання:

Якою мовою ви хвилюєтесь?

Одного разу я мабуть схопив паніку, проте як тільки почав описувати ситуацію англійською — та минула, а моя оцінка ситуації стала ясною. Відтоді, щоразу коли при хвилюванні мені вдаряє в голову ідея перейти на колонізаторську, я заспокоююсь та можу аналізувати те, що відбувається. Я не просто перемикаюся на іншу мову — я стаю іншою сібібистістю.

Колись читав як у одній міжнаціональній сім'ї сварки стихали як тільки подружжя переходило на нерідну мову. Мовляв, вони починали більше думати під час формулювання аргументів, і це дозволяло взяти контроль над емоціями і подивитись на ситуацію тверезо. Я ще не читав наукову літературу щодо цього, але раджу вам якось спробувати. Монологи вголос з самим собою англійською виявились достатньо заспокійливими, та й прикольними. Можливо якось я спробую провести діалог між Владиславом-українцем та Vladimirom-англійцем, головне не допустити перемоги Nemiroff.

Цікавий факт: афірмації мають користь лише коли ви промовляєте їх нерідною мовою. Чому? Бо ви практикуєте в цей момент нерідну мову, от і все.

Пхахаха, я з ним тренувався у 8 класі.

​​Рівненський стрілець виграв бронзу на Олімпіаді, тепер влада міста заасфальтує його вулицю

А то що ми тільки про боксерок з Індії. Он, у Рівному цим фактом навіть секретар рівненської міськради хвалиться.

«Саме такі люди, як Олег Омельчук, своїми спортивними здобутками прославляють наше місто на весь світ, а значить – заслуговують нашої поваги та підтримки».

Йдеться про 80м дороги на вулиці Скрипника. Це вулиця, де раніше спортсменам виділили земельні ділянки. Сам стрілець там поки не живе.

https://bit.ly/3lJmDds

The year was 1916. Roderick Burgess conceived a plan. He would capture Death. Did Burgess know what he had gotten?

Я не амбасадор Audible, але за робіння таких крутих штук і просто буття до біса зручними не можу не порекомендувати оформити місячну підписку вже зараз, тим паче що перший (і якщо захочете, а це навряд — останній) місяць безплатно. Заодно встигнете прослухати це диво. Вкладаю аудіотрейлер.

А ще ви за безплатно перший місяць отримуєте один кредіт, який можна використати для зарахування у вашій шаразі довільної книги яку забажаєте. Тобто мало того що Піщаний Чоловік безплатно, так ще щось на ваш смак. Could this be Heaven?

Книги посмоктують.

В багатьох аспектах. Не потрібно мати навичок аби написати книгу. Не потрібно мати більше однієї навички, якій діти навчаються у початковій школі, аби книгу прочитати. Тому серед книг багато лайна. Тому художні книги поза технічними конструкціями у вигляді сторітеллінгу не мають ніякої цінності, бо яку цінність може мати побудований у голові автора світ з наперед абсурдними правилами; це ж несправжні люди, які ніколи не жили аби їхні дії давали якусь інформацію про людство як таке, що можна винести з тих фантазій? В той же час технічні книги не є найструктурованішим джерелом інформації, хоча вони значно виграють перед статтями, які в сучасних академічних середовищах недарма називаються stories (вперше почув в швейцарському Empa від випускника МІТ, до слова). Думаю я надав достатньо екстремальну точку зору на цьому моменті, аби вже продовжити дискусію не утруючи. Далі цікавіше.

Художня книга посмоктує в ще двох аспектах:
1) Передача сеттінгу
2) Передача діалогів

Коли мені наводять аргумент, що при читанні книги ти сам створюєш світ у своїй голові, у мене виникає запитання: якщо у вас така дивовижна уява, навіщо вам взагалі книга? Замість споживати чужі інструкції, чи не час вже творити свої світи? На папері, полотні, чи рідкокристалічному екрані? Енівей, око сприймає інформацію скаженими темпами, саме тому на обробку візуальної інформації виділяється 50% потужностей, якщо не більше. Тому те, що в книзі забере пару сторінок (блетб Бальзак), у кіно — лише одну мить. Сатоші-кун це прекрасно розуміє, тому він може без дискомфорту кидати вас з однієї локації в іншу зі швидкістю світла за допомогою бездоганного монтажу. До речі, монтаж це лише одна з причин чому кіно це значно складніше мистецтво і вимагає неспівмірно більше роботи, а отже і визнання. На тому ж п'єдесталі мультиплікація — ви уявляєте, скільки роботи йде в побудову кадрів? Відео кілька постів вище це прекрасно демонструє.

Передача діалогів це зовсім окрема історія. Вперше я це помітив при прослуховуванні The Hate U Give: постійні вставки Sarah said для розуміння хто й коли говорить дратували. Але це менше зло, адже куди цікавіше спостерігати за невербальним спілкуванням та мовою тіла співрозмовників, чого очевидно в книзі дуже мало. Проте вершиною є п'єса Пігмаліон у книжковому форматі. Саме так з нею переважно і ознайомлюються, що є злочином проти людяності. П'єса, яка побудована на різноманітті англійської фонетики і має головним героєм професора галузі, прототипізованого з друга Шоу, деякими людьми саме читається. В перекладі. What a waste. Я був щасливий, що мав нагоду прослухати її. І вам раджу. Вистава, в даному випадку, не створить так багато доданої вартості, як в інших випадках.

Проте аудіоформат має і інші переваги. Ви можете споживати книгу і в той же час дивитись прямо чи лежати з заплющеними очима. Ви не вріжетесь у пасажира метро і не перевтомите шию від сидіння навкорючки. І ви нарешті знайдете, як використати всі ті довгі години їзди у громадському транспорті чи походів у магазини з куди більшою користю, замість прослуховування втисячне заїжджених треків. Повертаючись же до форми: ви отримуєте звук. Саме те, що в коміксах передається чудернадськими послідовностями літер, а в книгах — просто описується. І одна справа реконструювати звук у себе в голові по опису його творення, але зовсім інша — відновити по ньому ситуацію. І так ми приходимо до The Sandman.

Not an audiobook, but an audioplay. Я аж не хочу розповідати очевидне, просто уявіть. Звук ключів і спускання по сходах з віддаленими криками ув'язненого — чи треба вам ще щось? Навряд ви мали досвід таке почути, окрім випадків коли засинали під кіно. А музика. Чи ви зможете записати в книгу музику? Чи ви, без музичної освіти, зможете відтворити її в голові правильно? Не зможете.

Тож біжіть насолоджуватись аудіоспектаклем в світі найзагадковішої частини свідомості. Розкажете, як вам.

Дивлюсь в інсту, а там люди ходять вечорами в гастрономічні заклади, можуть кудись поїхати на вихідні, а решту часу схоже працюють. Хтось сам, хтось в парі. Ось так і усвідомлюєш, що доросле життя настало. Зате в такому темпі ще років 50, це хороші новини.

Але there has to be more, hasn't it?

Я дивився кілька серій цього шоу ще в 2016, маю право на репост.

До речі, чудова демонстрація переваги візуальної передачі інформації, але лише бо зроблена настільки професійно. 60 с не потребують жодного слова наративу, аби зрозуміти:
1) відносини БоДжека з пацаном в червоній куртці.
2) з батьками.
3) з панною-оленем.
4) з роботою.
5) що у пацана в червоній куртці відбувся кар'єрний стрибок.