Rule 34 у біології: якщо щось існує, то про це вже видали книжку в Springer

Часом починає здаватись, що я немов заглохла автівка, яку треба розігнати вручну щоб та завелась і поїхала. Кожна зупинка, будь це проведення на самоті кількох тижнів чи лімбо очікування гарних новин, має ризик цього заглохнення, занурюючи у депресивний стан де нічого не радує.

Як писав James Clear: You don’t rise to the level of your goals. You fall to the level of your systems. Можливо треба просто постійно розганяти себе вручну, виконувати свої завдання не зважаючи ні на що, і забивати на те, що в них не вбачається змісту. Перетворювати себе на робота, шкіряного мішка, що бездумно виконує інструкції, написані ним же самим у куди натхненнішому стані. І сподіватись десь у глибині звивин, де заснули нейрорецептори щастя, що зовсім згодом вони прокинуться і все стане краще. І в новому стані прокинешся і ти як людина, яка прагне взаємодій і спогадів, з навичками, які ти здобув, поки бездумно грайндив.

І так до самої смерті. Боджек Чоловікінь гарно це демонструє: завжди настає ранок опісля, опісля хеппі-енду.

oh wow

Є підозра, що історії жанру Доктор Джекіл та Містер Хайд це історії про те, як мозок людей з конкретними дуже поширеними психічними розладами, як от депресією, цей розлад переварює. Не знаю як в оригіналі, але наставляння пасток свому альтер-его точно має там бути.

Ikigai in the complex plane

Вік це лише число на світовій лінії, стать це лише літера в паспорті, тобто в геномі

Зовнішність це лише фотонні спалахи на сітківці

What keeps me moving forward today

It’s been 3 years

Я не ставлю фото на CV бо хочу щоб мене наймали за навички, а не звабливий погляд

- Obtained the offer by eliminating my friends from competition