Принагідно спасибі Svetlana Arbuzova та Kyrylo Beskorovayny за авта. Їхню роль в евакуації важко переоцінити.
І ще.
Ми тепер в касках і броніках.
За них ми щиро дякуємо Alexey Serdyukov, Pasha Petrychenko та Сергій Притула.
Ми відчуваємо себе впевненіше і можемо їздити трохи далі, спускатися глибше, підійматися вище.
Всім обіймашки.
Майте якомога спокійніший вечір.

По сьогоднішнім евакуаційним маршрутам:

Евакуація 11.03.2022
1. с. Андріївка, вул. Меля, 114 (сільська рада),
2. с. Микуличі, вул. Центральна, 1 (сільська рада),
3. с. Буча, вул. Енергетиків, 12 (міська рада),
4. с. Бородянка, вул. Центральна, 331 (сільська рада),
5. м. Гостомель, перехрестя вул. Вокзальна та вул. Лісова,
6. Козаровичі, тренінговий центр ГУНП у Київській області

https://www.facebook.com/100001535927538/posts/5164111676983312/

В світі все є відносним

Коли ми з Andrii Piven вирушали з Західної України на Київ - наші родини плакали.
Нині ж вони радіють, коли ми щоразу в Київ повертаємося.
Бо з Ірпеня.

Відносність - це коли умовляєш літніх людей покинути просмерділі ліжка в холодних приміщеннях і евакуюватися до столиці, а у відповідь чуєш, що Київ давно ж розбомблено, якщо вже тут таке, і взагалі звідки ми узялися.
В момент, коли ми їх довезли до підірваного мосту і їх почали підхоплювати наші медики, всюди красені-військові, блимавки, волонтери, перев'язки та носилки, діловита робота - старенькі разом розревілися.
Важко нафантазувати, що вони за ці два тижні інформаційної блокади собі науявляли про оточуючий світ.
А скільки ще таких по підвалам...

Відносність - це коли мені раніше здавалося найважчим завданням у світі вдягнути малого Марка в черевички та комбінезон, а сьогодні я пробував зібрати і взути стару пані, яку ми вивезли на "велику землю".
І от все наче швидко, але кудись загубився пуховий платок.
Без нього ніяк не можна, 10 хвилин шукаємо.
Де ключ від дверей?
Як це незамкнені двері лишити?
Той що, що сусідній будинок без даху і пошматований артилерією, двері мають бути на замку.

Відносними є хвилини, які тягнуться, мов кисіль, коли ти очікуєш на готовність до виїзду одночасно трьох стареньких, бо в тебе список евакуацій і комендантська година.
І ця ж відносність перетворює їх на летючі миті для тих, хто евакуюється.
Зібрати все життя в секунди, розіпхати його в невеликі торби, які тільки і зможеш понести, бо не віриш, що тебе не кинуть на півдорозі і там допоможуть.
Гребінець, а отут чисті шкарпетки, а подайте дутіки, я їх ні разу не вдягала, але шоб перед людьми було не соромно, о горе ж яке, за що це мені у 85 років, а ліки, ліки не забути, а тут я не пам'ятаю шо, але беріть, сина поховала, він глибоководний водолаз 58 років, тут його могила, а отут давайте поприбираємо, негоже, щоб так лишалося, а ви нас не обманете?, ми літні люди, не обманюйте нас, у нас нічого немає, візьміть ковдру, де ж паспорт, а ви нас точно не покинете?

Відносність - це коли літній пан бере величезний туристичний рюкзак і ти очікуєш, що він напхає його теплими речима, харчами і всіляким цінним крамом, а він кладе дещо справді коштовне - книги, пожовклі рукописи, чорновики...
Ну, звісно, ми ж будинок письменника евакуюємо... могли б здогадатися.

Відносність - це коли працюєш на вулицях Ірпеня і дивуєшся, як таке може коїтись у 21 столітті.
А потім бачиш фото з Маріуполя і інколи навіть починаєш підставляти обличчя весняному сонцю, помічати птахів та намагатися дістатися замкнених у квартирах тварин.

Люди.
Ви чудові.
Всі ті, хто сидять по ті сторони екранів і підтримують Армію та волонтерів.
Всі ті, хто стоять зараз на блоках та нулі.
Всі ті, хто співає колискову ворогу. Останню колискову в його нікчемному, потраченому намарно житті.
Всі ті, хто заїздить глибше нас та витягає більше людей, ніж ми.
Всі ті, хто заїздить ближче за нас і витягає менше людей, ніж ми.
Бо навіть одна врятована людина - це цілий Всесвіт.

Ми стоїмо.
Ми не підемо на компроміси, бо тоді всі ці жертви і страждання - марні.

Росіяни мають відповісти абсолютно за все.
За тазіки з фекаліями в коридорах.
За замерзлу воду в кухлях біля ліжок.
За помираючих тварин у закинутих квартирах.
За тіла померлих поміж будинків.
За людей, яких російські солдати нині тримають заручниками у підвалах житлових комплексів, аби захиститися типу від нашої арти, бо судять по собі і самі луплять по житловим кварталам.

Переможемо, шановні.
Вже перемагаємо.
Стоїмо.

Важко лічити, скільки «пташок» ми поставили у списках запитів на евакуацію.

Кожна наступна - не схожа на попередню.

Тут - всі готові, завантаження проходить за 3 хвилини, тихо, їдемо назад і слухаємо Павел Казарин та Yuriy Matsarsky по радіо.

Там - всі збираються по 20 хвилин і ми нетерпляче пояснюємо, що вони забирають час у інших людей. Але все тихо і ми слухаємо шепіт вітру з привідчинених вікон.

А буває - як тут, де у мене дійшли руки відзняти: коли лежиш пикою в бордюр чи коріння дерев і очікуєш на завершення обстрілу, а потім шо дурний витискаєш конячок з двигуна.

Витискаєш і лагідно розмовляєш з машиною, аби вона тебе вивезла.

Не аби що, не фронт, не нуль, але специфіка своя є.

Дякуємо Вам, що підтримуєте і є прохання.

Для потреб евакуації з Ірпеня до Києва потрібен пасажирський бус.
Не особисто мені, а на підрозділ ТрО.
З водієм чи без, машину передамо посадовій особі - здав-пріняв-подпісь-пєчать.
В самому пеклі не їздитиме, гарантую.
Але від деяких ушкоджень, звісно, не застрахована.

Якщо є варіанти і можете допомогти - пишіть в особисті.
Країна не забуде.
Просто у нас одна одиниця тимчасово вилетіла на капіталку двигуна, а темпи евакуації не мають падати.

Слава ЗСУ.
Переможемо.

Янголи Ірпеня виглядають по-різному.

У них однострій і цивільні джинси, спецінструменти і просто руки, автівки і ноші, балаклави і шапки, автомати і просто сталева воля.

У них різна прописка, віросповідання і національність.
Погляди на політику та здоровий спосіб життя.

Але всі вони з 8 ранку і до 6-7 вечора працюють на евакуаційних маршрутах з Ірпеня.

Перші - виводять людей з сірої та зеленої зон до підірваного мосту.
Другі - переносять (подекуди на руках) через бурхливі потоки води.
Треті - надають першу допомогу та відвозять до блок-посту Києва.
Четверті - розвозять на вокзали, в готелі та лікарні.

Це єдиний самоорганізований механізм, який злагоджено працює без зайвих питань скікись там діб поспіль (божечкі, вже субота) при тому, що ми між собою практично не знайомі.

І от зараз, в миті коротеньких відпочинків, починаємо впізнавати одне одного.
Вітатися.
Та усміхатися.

На першому фото білорус Святослав Дубовік.
Він від початку переправи і до останнього променя сонця переносить важкі ноші з пораненими чи недієздатними через річку.

На другому - юрист Дар'я Писаренко, яка не тільки примудряється допомагати на переправі, а й не втомлюється збирати докази злочинів російської федерації проти мирного населення України.

На третій - волонтерка Olga Krister, яка рятує вивезених тварин. Сьогодні вона нам дуже допомогла з евакуйованою нами собакою, яку хазяї полишили на довгу та жахливу погибель. За що їй дяка і обіймашки.
До речі, ото в неї на руцях неймовірне попелясто-сіре кошеня.
Хто готовий забрати - пишіть їй в особисті.

На четвертій - наш новий член команди евакуаторів Дмитрий Коршун та бригада неймовірних медиків - Данило (поки не знаю прізвища) та Анна Конош, які з кількома екіпажами здатні стабілізувати стан потерпілих та з блимавками домчати їх до лікарів.

І це навіть не сота доля тих людей, які там самовіддано працюють.
Просто фотографувати немає часу.

А наших хлопців зі зброєю і святими джавелінами взагалі фотографувати не можна.
Хоча їх там за кадром - море.

Київ встоїть.
Свої своїх не кидають і за найменшої нагоди рятують.

Я щиро гордий тим, що на мій вік випала можливість працювати пліч-о-пліч з такими сонечками.

Переможемо.

Шановні, у нас було дуже багато запитів по ЖК Грін Ярд на евакуацію.
Ми не мали змоги туди заїхати, бо це була натуральна база росіян.
Вони зігнали мешканців всіх квартир в підвали, побили телефони та не відпускали.
Вирватися вдавалося одиницям.

Так от, повідомляю, що щойно на Київ вже пішло мінімум п’ять бусів з мешканцями цього ЖК.
Їх почали відпускати.

З розмов з тими, кого везли ми - у них прямо зараз немає мобільних телефонів.
Всю решту, що вони розповіли - має документувати поліція, Гаага тощо, а всі росіяни мають горіти в пеклі.
Всі.

Я до чого.
Не втрачайте надію на зустріч з рідними.
Дайте час їм дістатися зв‘язкуі вони Вам зателефонують.

Так, з розповідей звільнених звідти стає зрозумілим, що зателефонують не всі.

Тим не менш, не втрачайте надію.
Дуже Вас прошу.

Зараз забираємо чергову партію людей.

Слава Збройним Силам Украіни.