Янголи Ірпеня виглядають по-різному.

У них однострій і цивільні джинси, спецінструменти і просто руки, автівки і ноші, балаклави і шапки, автомати і просто сталева воля.

У них різна прописка, віросповідання і національність.
Погляди на політику та здоровий спосіб життя.

Але всі вони з 8 ранку і до 6-7 вечора працюють на евакуаційних маршрутах з Ірпеня.

Перші - виводять людей з сірої та зеленої зон до підірваного мосту.
Другі - переносять (подекуди на руках) через бурхливі потоки води.
Треті - надають першу допомогу та відвозять до блок-посту Києва.
Четверті - розвозять на вокзали, в готелі та лікарні.

Це єдиний самоорганізований механізм, який злагоджено працює без зайвих питань скікись там діб поспіль (божечкі, вже субота) при тому, що ми між собою практично не знайомі.

І от зараз, в миті коротеньких відпочинків, починаємо впізнавати одне одного.
Вітатися.
Та усміхатися.

На першому фото білорус Святослав Дубовік.
Він від початку переправи і до останнього променя сонця переносить важкі ноші з пораненими чи недієздатними через річку.

На другому - юрист Дар'я Писаренко, яка не тільки примудряється допомагати на переправі, а й не втомлюється збирати докази злочинів російської федерації проти мирного населення України.

На третій - волонтерка Olga Krister, яка рятує вивезених тварин. Сьогодні вона нам дуже допомогла з евакуйованою нами собакою, яку хазяї полишили на довгу та жахливу погибель. За що їй дяка і обіймашки.
До речі, ото в неї на руцях неймовірне попелясто-сіре кошеня.
Хто готовий забрати - пишіть їй в особисті.

На четвертій - наш новий член команди евакуаторів Дмитрий Коршун та бригада неймовірних медиків - Данило (поки не знаю прізвища) та Анна Конош, які з кількома екіпажами здатні стабілізувати стан потерпілих та з блимавками домчати їх до лікарів.

І це навіть не сота доля тих людей, які там самовіддано працюють.
Просто фотографувати немає часу.

А наших хлопців зі зброєю і святими джавелінами взагалі фотографувати не можна.
Хоча їх там за кадром - море.

Київ встоїть.
Свої своїх не кидають і за найменшої нагоди рятують.

Я щиро гордий тим, що на мій вік випала можливість працювати пліч-о-пліч з такими сонечками.

Переможемо.

Шановні, у нас було дуже багато запитів по ЖК Грін Ярд на евакуацію.
Ми не мали змоги туди заїхати, бо це була натуральна база росіян.
Вони зігнали мешканців всіх квартир в підвали, побили телефони та не відпускали.
Вирватися вдавалося одиницям.

Так от, повідомляю, що щойно на Київ вже пішло мінімум п’ять бусів з мешканцями цього ЖК.
Їх почали відпускати.

З розмов з тими, кого везли ми - у них прямо зараз немає мобільних телефонів.
Всю решту, що вони розповіли - має документувати поліція, Гаага тощо, а всі росіяни мають горіти в пеклі.
Всі.

Я до чого.
Не втрачайте надію на зустріч з рідними.
Дайте час їм дістатися зв‘язкуі вони Вам зателефонують.

Так, з розповідей звільнених звідти стає зрозумілим, що зателефонують не всі.

Тим не менш, не втрачайте надію.
Дуже Вас прошу.

Зараз забираємо чергову партію людей.

Слава Збройним Силам Украіни.

Він сидів біля кухонного столу, заставленого якимось брудним посудом, тримав у руках палицю і дивився на мене, як на прибульця.

- Пані Галина тут проживає? - нарешті спитав я, одночасно намагаючись тамувати подих від повітря, що здавалося абсолютно непроникним, настільки воно було насичене запахами немитого тіла, нечистот і залишків їжі.

- Що? Не чую. Кажіть голосніше, я майже глухий

Andrii Piven повторив своїм басом запитання гучніше, але це на діда не справило жодного враження.

- Ви збираєтесь на евакуацію? На Київ? - вже закричав я.
- Ні, я тут лишаюсь.
- Чому?
- Чекаю, поки мене заберуть.
- У Вас є рідні в інших містах?
- Так.
- У Вас є з ними зв'язок?
- Ні, та я сиджу чекаю на них.
- Коли?..
- Я не знаю. Але ж вони мене мають забрати. Мусять. Я давно сидю чекаю.

Ми з Андрієм перезирнулися, бо окрім нас нікого тут не буде.
Нікого.
І чекає він, напевне, вже з початку війни.

Його не було у списках на евакуацію, за ним ніхто не дзвонив.
Ми випадково на нього натрапили, коли шукали його сусідку пані Галину, за якою нас направив її син.

Взагалі все починалося непогано.
На годиннику 13.11, остання евакуація на сьогодні, бо режим тищі, обіцяний орками (яким би оксюмороном це не було), закінчувався о 14.00.

Однак коли ми прибули до під'їзду, почалися перші прильоти мін.
Поки далеко, але діри розміром з квартиру у висотних будинках яскраво демонстрували можливі перспективи перебування в цій частині міста.

Стрімголов (як це можна зробити у броніках) злетівши на 7-й поверх, ми вперлися у зачинені двері тієї жінки і я машинально штовхнув сусідні.
Там ми з дідом і зустрілися.

- У Вас є номери рідних? Збирайте речі, документи, поїхали.
- Там на тумбочці гляньте. Я готовий до від'їзду, - дід поплескав себе по внутрішній кишені, де, як потім з'ясувалося, був паспорт і пенсійне та вказав на чоботи. - Я готовий і я чекаю, поки вони мене заберуть.

Я просто вийшов з кухні.
Мене накрило.
Від усього.
Від далеких вибухів, від смороду, від усвідомлення того, що хтось лишає замкненими кішок та собак, а хтось - своїх старих.
Я пішов до тумбочки і знайшов номери телефонів трьох жінок - чи-то дочок, чи-то сестер.
Заніс його на кухню, де Андрій вже взував діда у черевики.

- Ой, у Вас же поламана нога??? Тут гіпс... Антоне, подай інші черевики, він в ці не влізе.

Подав, а сам в голос зачитав список номерів:
- Ваші рідні - це Ірина, Олена і Марина?
- Так, - очі діда засяяли, - це вони вас за мною прислали? Вони на мене чекають?
- Так... - мляво збрехали ми синхронно з Андрієм. - Вони вже чекають на Вас у Києві. Там же медики, військові. Там добре, тепло, вода, електрика, чистий одяг...

Він з Андрієм спускався цілу вічність.
7-й поверх.
Клятих 140 чи скіки там сходинок.

За цей час прильоти стали ближчими.
За цей час я встиг знайти Галину у сусідньому під'їзді, а також паралізовану жінку у приватному секторі.

Її покинув син і племінник.
Вона лежала під горою ковдр, поруч пляшка з водою, якісь пігулки.
На неї мені вказав здоровань з сусідньої багатоповерхівки.
Він весь час плакав, коли пояснював, як їй важко і що вона тут просто сама загине.

- Я не хочу евакуюватися, я помру тут, - категорично мовила вона на мою стандартну розповідь хто ми і нащо приїхали.
- Я зрозумів, - відповів я на непоставлене здорованем питання, - поїду на міст шукати бус і ноші, бо у нас тут тільки маленький седан. Її треба забирати. Ми повернемося. Ми повернемося.

Але ні.
Ми не повернулися.

Дід спускався занадто довго.
Як міг, але занадто.
Ще встиг дорогою розповідати, що з нього старого і взяти нічого, тому краще викиніть його десь тихо в кар'єр, ніхто і не дізнається.

А потім, вже біля мосту, почали лягати міни.

Галина накривала діда своїм тілом, ми втискалися в асфальт, рахували секунди і... вчилися слухати небо.

Оцей далекий "чпок" - це вихід снаряду зі ствола.
"Фррр" - летить.
Потім тиша.
Найтягучіша у світі тиша, яка триває лише мить, але за яку ти втигаєш всередині себе цілковито проговорити фразу:
"Оце вже по тебе чи ще ні?"
Зрештою "бах".
Якому радієш, бо почув, а отже це не фініта ля комеді.

"Що ми кажемо богу смерті? Не сьогодні" (с)

А потім... а потім ті самі янголи Ірпеня - медики на мосту - абсолютно карколомно під канонаду вибухів тягнули діда через річку в свою швидку, щоби домчати до Києва.
Навколо все рвалося, прильоти зносили будівлі вщент, а вони бігли з дідом і не кидали його.

Двері швидкої закрилися, машина зірвалася з місця і зникла з поля зору.

Я спустошено дивився на Ірпінь з краю урвища і згадував слова Юлія Паєвська, що "усіх врятувати неможливо".
Так само мовчки ми з Андрієм поїхали на Київ.
....

На Академмістечку дід сидів в інвалідному візку, оточений аж трьома МНСниками, які вже додзвонювалися його рідні, переписували дані паспорта та фотографували.
В руках він тримав гарячий чай і здавався трохи ошелешеним.

Ні, серйозно, ви - громадяни України - можете пишатися нашим ДСНС.
Тихим неквапом, але ми дісталися рівня розвинених країн, коли в разі чого вони і обігріють, і нагодують, і розмістять, і рідних знайдуть.
Незважаючи на вік, стать, національність, релігію, кількість днів без душу чи ванної, статків і рівня роздратування.

Обабіч на стільці сиділа пані Галина, плакала і губами мені прошепотіла, що на тому кінці дроту - син.
Я усміхнувся.
Вперше за ці півтори години.

Перевірили з Андрієм повідомлення, де хтось дякував за евакуацію, хтось повідомляв, що рідні самі вийшли чи їх хтось ще вивіз.
Згадав, що ми вивезли в багажнику авто з десяток котів бабусі, яка дивилася за домашніми улюбленцями усіх сусідів.
Бабусю теж вивезли, звісно.
Вперше в нашій історії вивезли домашнього щура.

Але я не можу потішити вас хеппіендом.
Ані через залишену жінку, ані через вбитого біля мосту журналіста, з яким ми неодноразово перетиналися і вже віталися.
На мосту взагалі всі одне з одним вітаються.

Міст життя чи як його там тепер називають.

Я не знаю, що в голові у росіян і нащо вони принесли таке горе на нашу землю, але всі вони мають повиздихати.
Їм має бути максимально боляче, хоч вони і не допетрають, за що.

А так...
Коли буде черговий зелений коридор - ми продовжимо.

І ще.
Не потрібно нам дякувати.
Дякуйте Збройним Силам України.
Виключно завдяки їхнім зусиллям нам вдається робити свою роботу.
Виключно завдяки ЗСУ.

Майте якомога спокійніший вечір.

Таких повідомлень щодня більшатиме.
А коли ми переможемо, нас очікує хвиля гірких повідомлень.
Та ми мусимо триматися.
Бо лише це зупинить фашистську росію.

Повідомлення академіка НАН України Вадима Локтєва:

«Страшну і трагічну звістку передав Олександр Євгенович Бєляєв:

Вчора російські нелюди у Ворзелі жорсто розстріляли нашого колегу,
чудового експериментатора, багаторічного заступника директора
ІФН ім Лашкарьова, члена-кореспондента НАНУ

Василя Петровича КЛАДЬКА,

який поїхав туди, щоб вивезти сім"ю.

Вона начебто встигла виїхати, а він затримався.
Увійшли російські варвари і вчинили свій злочин.
Інші подробиці поки що невідомі.»

Ви можете почитати у Вікіпедії про загиблого.
Цвіт нації.

Вічна пам‘ять.

Гарячий чай від волонтера Юри обпікав пальці, але я не зважав.
Бо всі думки були зосереджені навколо зачиненого на в'їзд Ірпеня.
Там йшли бої і туди не допускали евакуаторів.
Обабіч дороги лежали тіла, вивезені звідти, туди-сюди літали військові, десь за лісом гула канонада артилерійських дуелей.

Де-не-де звідти ще виходили окремі мешканці. Самостійно.
І янголи Ірпеня - військові медики - привозили їх з-під підірваного мосту до Академмістечка.

Двері жовтої швидкої відчинилися і ми побачили ЇЇ та купу дітей навколо.

- Дивись, - штовхнув я Andrii Piven під бік, - це ж Вона. І діти. Вивезла таки, молодець. Наважилася.

Ми зустріли ЇЇ з Подругою випадково, на Гостомельському шосе, куди приїхали евакуювати якусь дуже відому і шановану лікарку.
Евакуація була зразковою - хоч репортерів запрошуй: інтелігентна жінка в абсолютно чистій та охайній квартирі чемно чекала на нас, всі речі було зібрано, сіла в авто без зайвих питань і тепло попрощалася з нами на мосту.

В той момент ми зауважили, що з її будинку були готові до негайної евакуації ще купа родин.
Зробили заклик до колег по справі і чарівні волонтери вже за півгодини підігнали під парадні рефрижератор, тимчасово підлаштований під перевезення людей, та кілька малих авт.

В останню секунду, коли всі вже сідали, дві жінки з купою дітей відмовились від поїздки.
Мовляв, вже звикли до обстрілів, та й ніхто в Києві не чекає.
Їдьте без нас.

Ми молили, вмовляли, благали, але відповідь була категоричною - "ні".
Машини рушили.
Ми затримались ледве на хвилину і "мали честь" хвилин десять втискатися в асфальт під бордюрами та спостерігати прильоти мін поблизу подвір'я цього будинку.
В перерві між обстрілами, скрекочучи шинами, поїхали геть.

Все це сталося 2 дні тому.
І ось Вона стояла перед нами в оточенні дітей і плакала.
Всі живі та неушкоджені.

От тільки сльози були геть не схожі на вже звичні нам емоції від евакуації з-під обстрілів у тиху та спокійну столицю.
Це були сльози горя.

Бо не всі діти, що товклися і плакали навколо, були ЇЇ.
Троє сирот.
Подруга не змогла вийти.
Міна прилетіла прямо у двір будинку, вибила всі шибки та уламком перебила артерію на шиї.

Два дні тому ми могли її врятувати.
Два дні тому вона мала реальний шанс вціліти.
Два дні тому ми отетерівали від відмов на евакуацію та прохань "заїхати краще завтра годині о другій, бо треба ретельно зібратися".
Вчора почалися бої.
Сьогодні у нас всі месенджери завалені проханями на евакуацію з Ірпеня, куди нам більше дороги немає.

Моралі не буде.
Хіба та, що не можна звикати до небезпеки.
Хіба та, що я розумію, як люди стають черствими та вчаться миритися з вибором інших, не звинувачуючи себе.
Хіба та, що росіяни вбивають безневинних матерів безневинних дітей.
І немає їм за це прощення.

Сьогодні був важкий день.
Не фізично, бо ми нікого не врятували.
Емоційно - кожен раз прокручувати в голові останній візит на Гостомельське і шукати варіанти, що ж треба було сказати, аби категоричне Ні стало Так.

Чесно кажучи, я не знаю, чим завершити цей допис.
Хочеться злитися на тих, хто не уявляє, що коїться у містах, де йдуть справжні бойові дії.
Хочеться злитися на тих, хто відкидає руку допомоги через свою недалекоглядність.
Хочеться злитися на деяких мавп з автоматами, що охороняють діжки з вогнем на окремих блок-постах (були сьогодні пригоди, без подробиць).

Але ми маємо акумулювати цю злість і переплавляти її в горнилі наших сердець на високоякісну ненависть до окупанта - єдине джерело усіх наших нинішніх проблем.

Слава Збройним Силам України.
Вбийте їх, хлопці, усіх.

Шановні, ми з Андрієм Півнем живі і здорові.
Виконували задачі у безпечних локаціях.
Ще й помилися, попралися, попоїли і поспали довше звичного.

Оскільки Ірпінь ці дні був зачинений для евакуацій, сподіваємося, що вже завтра вони відновляться, бо прямо зараз наші воїни прасують руzzкіх до стану котлет по-київські.
Я це чую власними вухами.

Слава Збройним Силам.

А, і ще.
Якщо руські готові на переговори, значить треба бити їх ще сильніше, аби вони забиралися геть самостійно.

Україна має вирішити російське питання (яка іронія. росія весь час же балакала про «украинский вопрос») зараз і назавжди, аж до дезінтеграції цього потворного утворення на незалежні денацифіковані і демілітаризовані від ядерної зброї республіки.

Бо знову воювати з цими пітекантропами за 30 років нашим дітям - не варіант.

Ціна сплачена нами - вже занадто велика і дорога.
Треба дотискати.
Щоб іскандери ніколи більше не сміялись.

Майте гарний вечір.

Сьогодні сумно дивилися на Ірпінь з боку Романівки і не ризикнули заходити - у місті тривають бої.

Не буду писати де, не буду писати, що горить і чого ірпінці не знайдуть, коли повернуться додому, однак окремі жителі неймовірним дивом виходили до Романівки і виїжджали на Київ.

Працювало кілька героїчних екіпажів, зокрема місцевий Саша Самков, який знає всі другорядні дороги, канави, стежки та обхідні шляхи.
Пробив колеса, замінив, але продовжував рятувати душі.
Я щиро заздрив його орієнтуванню в місті.

До речі, найпоширеніше питання від місцевих до нас з Andrii Piven - ви з якого району Ірпеня?
Люди дуже дивуються, коли чують, що ми зайшли з Києва, і ще більше отетерівають, коли розуміють, що ми не знаємо купи орієнтирів, знайомих тутешнім дітям.

Ми дивилися на палаючий Ірпінь, на знищені в нуль будинки в Романівці, на діри в Форі та дахах приватного сектору, а перед очима стояли повідомлення від людей, які ще 3 дні тому відмовились від евакуації чи попросили приїхати за ними завтра, а тепер кілька діб сиділи під такими обстрілами, яких, я сподіваюсь, ніколи вже не побачать.
Ми навчилися читати ці повідомлення з «ми передумали, заберіть нас, благаємо» з кам‘яними серцями та обличчями.
Всі прохання про порятунок котиків чи папужок, які 3 тижні в замкнених квартирах чекали на хазяїв, ми просто ігноруємо.

Люди натурально не розуміють, що таке війна, що нині на півночі від Києва коїться і не розуміють, як виглядає вже зараз прохання евакуювати собаку.

Ми сподіваємось, що наші дотиснуть.
Що ми зайдемо і доїдемо.

В цьому плані трохи курвлять регулярні переможні реляції про те, як все добре.
Бо насправді все дійсно непогано, але не треба перебільшувати.

Чесність у важкі часи перед народом, який вже довів на ділі силу своєї звитяги, який не відступив у найважчі перші дні вторгнення - це перша справа.
Чесність - є джерелом люті до ворога і є запобіжником від шапкозакидацьких настроїв.

ЗСУ працюють.
На повну силу.
Так, як треба.

А те, що робить русня з цивільними в окупованих частинах Ірпеня та Бучі (про Маріуполь і так все ясно) - це геноцид.
Про що потрібно прямо говорити.

Рузькі зламають зуби об Київ.
Вони можуть казитися, кидати ракети в околиці столиці, рівняти будинки в донедавна елітних котеджних містечках, але вже очевидно, що всі вони тут помруть.
Всі до єдиного.
Окрім тих, кому пощастить бути в обмінному фонді.

Не знаю, про які три дня до Ла-Манша вони мріяли, але зараз вони обісцяні по половині взводу кидають зброю і виходять на наші позиції з піднятими руками.
Не знаю, які аналоговнєти вони демонстрували на своїх парадах, але я з мосту бачу наживо, як вони горять.
Красівоє.

Ми ж сьогодні вантажили гуманітарку від Vlad Samoylenko і Ко до одного героїчного міста, яке теж прямо зараз ламає зуби ванькам-помирайкам.

Друзі, ми стоїмо і перемагаємо.
Кінець війни буде не завтра.
Але ніхто і ніде з тих, хто нині воює чи подає набої, не погодиться на просто закінчення війни.
Тільки на перемогу.

Майте гарний вечір.

P.S. Сашо, сподіваюсь ти живий і цілий. Нам ще після війни наші автівки гнати на мийку, детейлінг та СТО.

Погану людину зі зброєю може зупинити лише хороша людина зі зброєю (с).

Це аксіома.
Яку як ніде відчуваєш в Ірпені.
І мова не про прямі зіткнення з окупантами, бо нас прикривають ЗСУ.

Окуповані міста типу Бучі, Ірпеня тощо - без влади, практично без людей, їжі, медикаментів, палива, але з великою кількістю матеріальних цінностей - як за класикою на 2-4 тижні війни втрачають цивілізовану подобу.
Вірніше, втрачають її люди.

Собаки збиваються у зграї та, як розповідають місцеві, починають гризти мертві тіла сусідів між будинками, а люди збиваються або у невеличкі спільноти, що готують їсти у дворах багатоповерхівок і намагаються протриматись до звільнення міста, або в банди мародерів.

Прямуючи на адресні евакуації, ми з кожним днем все яскравіше спостерігали, як розквітає мародерство та грабіж.

Отут прямо на наших очах виносять магазин Дніпро-М.
Ми не зупиняємося, бо ми не Чіп і Дейл, у нас людина потребує допомоги.
Отам - грузять у буси цілі продуктові кіоски.
Це - обурливо, але на даний момент в Ірпені принаймні зрозуміло і логічно.
Ось-де при завантаженні чергової родини у машину до нас під'їжджає хлоп на новесенькому скутері і розпитує, чи ніхто такою технікою не керував, бо він її от щойно "позичив".
Ага, ясно, початківець.
А ось стоїть розстріляна червона Нива пана, що як і ми вивозив біженців.
Ми не знаємо, як його навіть звали і що з ним сталося, в салоні нікого не було, тому сподіваємося на краще, але це додає певної напруги в процес мандрування закинутими вулицями міста-привида.
Бо телефонувати 102 сенсу немає.

Пацифізм, чєловєколюбіє, нелюбов до зброї - це все добре, коли є цивілізація і ті, хто тебе захистить.
Коли ж чєловєкі стають нелюдами - лишається лише два варіанти і для обидвох потрібна зброя та набої.
Перший варіант - зрозумілий.
Другий - Ви бачите на фото.

Всіх трьох з повними кишенями цінностей, зброєю та гранатами спіймали солдати.
Ці відверто нехороші люди зупинили автівку родини, що тікала до рятівного мосту життя, погрожуючи гранатою відібрали авто і висадили їх просто неба.
Добре, що просто висадили.
Може тому солдати ще лишили їх живими...

У нас з Andrii Piven поки що немає для Вас хороших новин по Ірпеню.
Ніяких.
Ми продовжуємо чекати, поки хлопці закінчать там працювати.
Поки ж закриваємо інші напрямки.

Цінуйте життя.
Цінуйте цивілізацію.
Цінуйте блага, що вона дає.
Цінуйте безпеку, систему охорони здоров'я, рятівників, професійні збройні сили (до речі, що там мамкіни лібертаріанці з приватними арміями? сильно вже навоювали?).

Цей треш обов'язково закінчиться.
Ми мусимо його закінчити.
І кожен - кожен - росіянин має за нього відповісти.

Слава Збройним силам.
Переможемо.