Будемо додатково його вкривати захистом для убезпечення пасажирів.
Якщо Ви маєте змогу підтримати нашу ініціативу - деталі з реквізитами в пості Vlad Samoylenko https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5207534982640981
Особисто я буду дуже вдячний.
Все ж буде круто, якщо люди при евакуації таки сидітимуть в пасажирських кріслах.
...
На сьогодні все.
Завтра новий однаковий день нескінченного лютневого тижня.
ЗСУ працюють.
Переможемо.

Після того, як ми востаннє ковтали пилюку в Ірпені, ховаючись від прильотів мін, кілька разів фейсбук радів тому, що Ірпінь начебто наш.
Разом з Бучею, Стоянкою, Гостомелем, Ворзелем, всі окупанти оточені в котлі, пісяються під себе, ось-ось звільнимо Донбас і Крим.
Дуже нагадувало Чорнобаївку, але різниця була в тому, що в Чорнобаївці ми з Андрієм Півнем не були, а от до Ірпеня підходили кілька днів поспіль і намагались увійти.
Бачили все на власні очі.
Чули все на власні вуха.
В медіа - Ірпінь наш, а в житті - артилерійські дуелі, розриви снарядів, вир полум'я в житловому масиві, дим, кров посічених цивільних, 200-ті, складені рядочком, постріляні машини волонтерів, що таки встигли вивезти евакуйованих до мосту на Романівці, але там, на мосту отримували свою фатальну міну.
(Слава ймовірностям, волонтери живі і зараз в лікарні).
Дивишся фейсбук - русня в котлі, все добре.
Дивишся на Ірпінь - а там наші хлопці завзято працюють і зубами вигризають нашу землю назад.
Стомлені красені виходять після важкого дня чи ночі, а їм на зміну заходять свіжі сили з холодною люттю в очах.
І оця медійно-реальнісна шизофренія дуже не вкладалася особисто в моїй голові.
Як на мене, найгіршою річчю на війні є не зрадофільство а-ля "ми всі помремо", бо з цим все ясно і це діагноз.
Найгірше - це перебільшення наших перемог.
Шановні, не треба їх перебільшувати.
Те, що ми встояли під час "бліцкригу", перемололи плани кремля, стоїмо далі і по-тихеньку відгризаємо свою землю назад - це вже перемога.
А оці "ура-переможні" реляції не тільки завищують очікування суспільства від ЗСУ і знецінюють їхню результативність.
Вони ще й закладають підгрунтя для сумнівів у достовірності отримуваної інформації з фронту.
Українське суспільство - вже доросле.
Подорослішало за останній місяць на кілька століть як мінімум.
Воно не потребує ідіотської пропаганди та ура-патріотичних викрутасів.
Воно потребує правди, якою б вона не була, якщо це не державна таємниця.
Українське суспільство на ділі довело свою зрілість.
Довело, що жодні панічні настрої не змусять кинути зброю з рук, відступити з власної землі навіть під острахом смерті, прийняти від окупантів гуманітарку навіть під дулами автоматів.
Як я і писав багато днів поспіль - наші ЗСУ працюють і роблять свою роботу.
Щодня, щогодини, невтомно, в поті чола.
Я це бачив на власні очі.
І от сьогодні з кількох джерел переконався, що Ірпінь - дійсно наш.
Без оцих "ура ми всєх побєділі".
Слава кожному воїну в Збройних силах та вічна слава усім полеглим за нашу землю.
Дякую їм.
Попереду багато роботи - довивозити тих, кого не встигли до початку бойових дій (солдати та кілька відчайдухів сьогодні це вже робили).
Ексгумувати всіх похованих цивільних по дворах та нарешті зареєструвати їхні смерті (у нас просто відмовлялися приймати інформацію про померлих, бо треба труп, експерта і оце все. Це правильно).
Розібрати завали, витягти живих та поховати мертвих.
Зафіксувати всі злочини рашистів (тортури, згвалтування, в т.ч. групові, вбивства цивільних), що вони накоїли за цей місяць, аби кожна маня з кожного дупобруйська в росії до кінця життя знала, що її заїбошений в Ірпені ваня - поц, гвалтівник і вбивця, та сплачувала контрибуції, репарації і решту Українському народові.
Щоб платили всі їхні діти, онуки, правнуки, а там може геть виродяться в нуль.
Ми маємо розуміти одну річ.
В момент остаточної перемоги у цій війні, українському суспільству окрім чаші радості доведеться випити величезну чашу горя.
Адже ми зможемо остаточно дізнатися про долю усіх зниклих безвісти.
Побачити всі деокуповані міста та що від них лишилося.
І іншого шляху ми не маємо.
Перемога йде виключно з усім вищепереліченим.
Але українське суспільство - доросле.
Воно готове.
Тому ми мусимо робити все від нас залежне для того, щоб ця війна не просто скінчилася.
А щоб ми у ній перемогли.
Тримайте голови холодними.
Вірте в Збройні Сили України.
Підтримуйте їх усіма наявними засобами.
І майте гарний вечір.

Апдт. До речі, завтра Ірпінь може стати знову не наш. Це нормально. Бо це війна. І це не змінює суті написаного. Вірте в ЗСУ.

Знаєте, чому сьогоднішній ранок ще добріший, аніж міг би бути?
Бо вчора купа хороших людей витягнули купу прекрасних людей (в т.ч. дітей) з Чернігова.
Того самого міста, до якого і підійти нині важко, бо смерть збирає свої жнива.

Проти цього були всі гармати русні.
Всі особливості рельєфу місцевості.
Всі підірвані та пошкоджені мости.
Але були наші люди.
Наші ЗСУ.
І непохитне прагнення не кинути своїх за будь-яку ціну.

Деталі операції - у постах Влада Самойленка https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5211797592214720
та Лера- Валерия https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=3231009230558134&id=100009472661795

Майте гарний і спокійний день.

- Дивіться, Ви вже піднялися на 5-ту сходинку. Так і на олімпіаду вже можна їхати.
- Ой, мені сімдесять. Куди вже...
- Розумію, що тре ще потренуватись. Нічо, от за 4 роки підготуєтесь і в 74 поїдете.
- Поїду, онучку. Поїду. Тільки живою мене звідси вивезіть.

Вона сиділа у підвалі 2 тижні.
Разом з іншими мешканцями її під'їзду.
Останні дні в Ірпені йшли страшні бої.
Приватні садиби снаряди зносили вщент, а висотні будівлі - підпалювалися так, що вони вигорали квартира за квартирою наче величезні свічки.

Цим мешканцям пощастило найменше.
Вони втрапили в район, де росіяни були від самого початку і аж допоки наші красені з ЗСУ не помножили їх на нуль.

Рузкі інколи виводили усіх пожильців до стінки на дворі і засвічуючи ліхтариком обличчя кожного, під дулами автоматів, шукали корегувальника, що нібито допомагає нашій спецурі мінусувати ваньок темними ночами.
Аби з підвалу виходили точно всі - окупанти закочували туди гранату.
На зауваження, що тут лежачі, старенькі та інваліди - казали:

- а нам пох..й.

Тепер їхні х...ї гниють в ірпінській землі.
Ну, може ще собаки поїли.
Це не жарт, якщо шо.

Ми знову капітально сьогодні зайшли в це багатостраждальне місто.
Працювали багато наших колег-волонтерів.
Вони просто богі евакуації - чітко, злагоджено, будинок за будинком, підвал за підвалом - вивозили людей саме з екс-окупованих територій.

Евакуйовані сотні ірпінців.
Ушкоджені фізично та/або психологічно, але живі.
Коли вони зарядять свої телефони - багато хто сьогодні видихне з полегшенням.

Важко сказати, що було найтяжчим в цей день.

Чи-то бачити машини таких волонтерів як ми - з простреленими лобовими вікнами та підголівниками і величезними плямами засохлої крові на асфальті - які так і не повернулися в Романівку і невідомо було, що з ними сталося.

Чи-то усвідомлювати, що люди, яких ми сьогодні вивозили, більше схожі на тіні людей.
Нуль емоцій.
Ані плачу, ані радості.
Мені здається, так виглядають ті, хто втратив надію і просто тягнув до якогось фіналу.

Чи-то з жахом розуміти, що хтось таки продовжує відмовлятися від евакуації.
Скляні очі, піна біля рота і оце "я звідси не поїду, бо найгірше вже позаду".
І все це на фоні тотальних руїн, мертвих котів, собак, уламків мін та свіжоспечених могил на подвір'ях, де лежать сусіди.

До речі, особливо тяжко було ходити з місцевими і фіксувати могили хлопців, яких русня постріляла.
Стріляли просто так, шоб було.
Чи шоб не було.
Фіксували ми для юристів.
Дітям та онукам русні ще належить продавати свої нирки, аби компенсувати те, що компенсувати в принципі неможливо.

Ірпінь дуже змінився.

Ми їздили майже всюди і не лишилося жодної вулиці чи кварталу, де щось би не прилітало, не горіло.
Гради, що стирчать з асфальту, вирви, згорілі авта, снаряди, трупи цивільних, яких їдять собаки, танк, якась висяча хрінь на парашуті, цілі вулиці, перегорожені зрубаними вибухами деревами, переламані стовпи, всюди дроти і діри, біль, морок, зграї тварин.

Ні.
Таки я знаю, що було сьогодні найтяжчим.
Два тижні тому ми з Andrii Piven благали цілий натовп людей виїхати з величезного приватного сектору.
Вони нам усміхалися та бадьоро запевняли, що все буде добре, а онде їхні автівки з повними баками - якщо що, то виїдуть миттю.
Сьогодні ми з отетерінням ходили тим кварталом серед вигорілих будинків та кістяків згорілих автівок.
У яких колись були повні баки.

Також важко було їхати назад, на Київ, і читати пожовклі біг-борди про місто-мрії, де дуже круто придбати за вигідними умовами квартиру.
Сюрреалізм як він є.

А місто достобіса красиве.
Навіть зараз.
Понівечене, згвалтоване, з вивернутою назовні душею.
Але красиве.

Дякую Збройним силам України за чудову роботу.
Вони продовжують дотискати орків.
Коли дотиснуть - настане час скорботи за полеглими.
І настане час вертати життя на вулиці міста в лісі.

Ірпінь - житиме.

Переможемо.