"Ти сильний, в тебе все вийде"
(Даринка, 3 рочки)
Сьогодні вночі мені снилися жахіття.
Вперше з початку цього етапу війни.
Тягучі, абсолютно реалістичні, з холодним липким потом і темрявою ночі, що стає ніби твердою і непроникною.
Не знаю, що вплинуло... чи-то побачене за останні дні в Ірпені та Бучі, чи-то реакція психіки на оперативні мапи, що свідчили про відхід росіян від Києва - мозок розслабився і почав надсилати флешбеки.
Я - людина абсолютно непитуща - зрозумів, чому після воєн багато людей починають регулярно зазирати до чарки.
Спосіб, як показує практика, абсолютно недієвий, але принаймні суть його стала очевидною.
Ми ж багато цілий день працювали.
Вантажили гуманітарку для сіл на північ від Бучі, куди гумконвої ДСНС дістануться нескоро, а відважний Костянтин Бакуемський її туди повіз.
І от щойно ми отримали неймовірно радісну звістку, що Костя вперше з початку бойових дій дістався своїх рідних.
Так, вони весь цей час були в окупації.
Угу.
Отака у нас дрім-тім.
Також вантажили гуманітарку на Чернігів, щоб відправити чергову колону до цього багатостраждального міста.
Коробки, клунки, генератори, паливо, ліки, одяг, їжу.
Вантажили, а мені чомусь знову згадався ранок 24 лютого з його вибухами у вранішніх сутінках.
Згадалася дорога "в нікуди" на захід, нескінченні колони наших військ на схід, намагання вивезти своїх найцінніших людей за будь-яку ціну.
За.будь.яку.
Бо вона, як показали реалії, виявилася на квінтільйони меншою за сплачену людьми, що потрапили в обійми до рузького міра.
Я не знаю, що слід зробити з росією і росіянами.
Навіть смерть (хоч і від голоду та хвороб) для них стане занадто слабким покаранням.
Зараз в Україні матері бачать, як помирають їхні діти.
А діти - як назавжди засинають їхні матері.
Рідним віддають трупи зниклих безвісти з синцями на зап'ястках чи просто розчавлених танками.
Близькі, повертаючись додому, знаходять сусідів не у квартирах, а на подвір'ях та дитячих майданчиках.
В землі чи піску.
Мені дуже хочеться обійняти кожне нещодавно окуповане місто та сказати йому:
Ти сильне, в тебе все вийде.
Наскільки б по-дитячому це не звучало.
Бо у нас немає вибору.
Нам його не лишили.
Ми мусимо бути сильними.
Дивитись на цю жахливу реальність, не відвертатися, не відводити очі, не заливати горе оковитою, а запам'ятовувати.
І мститися до скону.
Інакше всі смерті будуть марними.
А життя відновлюється.
Сьогодні, коли над Ірпінем вставало сонце, до підірваного мосту на Романівці під'їхали вантажівки та екскаватор.
Розпочалося будівництво нової великої повноцінної переправи, замість тієї, що ми з дошок та гвіздків змайстрували в перші дні евакуювання цивільних.
Ані екскаваторам, ані вантажівкам вже не загрожувала ворожа артилерія, що попалила усі попередні трактори.
І єдині, завдяки кому це відбувалося, єдині, завдяки кому вся нечисть відвалила від Києва і відвалює від Чернігова, Харкова, Сум та інших міст, єдині, завдяки кому мільйони наших співгромадян зможуть повернутися додому - це Збройні Сили України.
Дяка їм доземна.
Щодо себе і Andrii Piven - я не впевнений, що ми ще вертатимемося в Ірпінь та Бучу.
Вчора-сьогодні ми побачили, що все там буде гаразд і тепер справа за "конвейєром" з соціальних служб, поліції, ДСНС, червоних хрестів та телефонів 101, 102 103.
Цивілізація повертається.
Ми ж переорієнтуємося на напрямки, де будемо більш корисними.
Якщо хочете підтримати нашу діяльність - підтримуйте Криївка Вільних https://www.facebook.com/KryivkaVilnykh/ та Влада Самойленка https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1.
Будьте сильними.
Будьте непохитними.
Переможемо.

Я увімкнув першу передачу і рушив.
Важка машина сіпнулася та сунула повз розвалені вщент будівлі.

Друга... третя... блок-пост... перша.
В салоні було якось незручно тихо і я спитав:

- Багато місцевих загинуло?

- Так. Дуже. Там, в [назва місцини, яку я не запам'ятав] ми поки зробили братські могили. На кладовищі не могли, бо прямо на ньому йшли бої. Росіяни взагалі, як зайшли, то першим ділом проїхали танками по могилам воїнів АТО. Цілий сектор був. Тепер кістки назовні.

Четверта... п'ята...
- У нас ще нічого було - тільки всі види артилерії та авіація. П'ятисоткілограмові бомби. От що страшно. А околиць у Чернігова більше немає. Там шо творилося... Всі по підвалах ховалися, а вони заради розваги йшли повз-повз та й кидали туди гранату.

Третя, друга. Підірваний міст. Проїздимо через конструкції, встановлені танковим мостоукладальником. Перша, перша, перша... друга, третя...

- Потім того льотчика збили. То він катапультувався прямо на дахи будинків. Місцевий на нього побіг просто з вилами - так він нас всіх дістав. То льотчик його застрелив. Тоді його військові і взяли. Сказали, що дякуй богові, що не цивільним дістався, бо забили б.

Проїздимо Киїнку, де артилерією знесені цілі квартали. Вирви від прильотів. Друга, третя.

- Так. Тут їм не пощастило. Обстрілювали їх усього один день, а стільки біди. Багато загинуло. Нас же гамселили з ранку і до ночі, десятки мін на годину. Бомбардування з повітря двічі на день. Зараз вже добре, вода на перших поверхах є, світло в певні райони відновлюють. Господі, а скільки ж електриків та водоканальників загинуло...

- Вони під обстрілами намагалися відновлювати інфраструктуру?

- Так. По ним били. А ще били по чергах за гуманітаркою і хлібом.

- То десь поруч корегувальники були. Ми з таким в Ірпені зіткнулися. Корегувальника тоді взяли.

- Так, наша місцева тероборона теж поналовлювала тих деерге, їх тут тьма була.

Іржаві залишки розбитої російської колони. В полі чи-то гради, чи-то смерчі стирчать, в сутінках не розібрати.

- А наші хлопці стояли і стоять насмерть. Так і казали, що Чернігів не здадуть. Бува зайдуть до нас поїсти, ложку бере хлопець, одну з'їв, кладе голову на руки і вже спить. А як сплять... Десь щось шурхнуло - підскакує і дивиться.
[Далі йшов діалог про наші втрати. Його тут не буде]

- Це добре, що Чернігов вистояв. Якби ні - Києву було б на порядки складніше. Ледве від орди на півночі відбилися. Далеко вони відійшли від міста?

- Та наче кілометрів на тридцять. Тікали, падли, аж п'ятки сяяли. І такі смішні - один на танк шафу прив'язав, інші телевізори тягнули, корову запхнули в КАМАЗ, ще в одну вантажівку їй сіна.
Ой, а як в селах вони стояли, то люди кажуть, що поїли всі закрутки - ні винограду, ні груш консервованих ніколи не бачили. Баранів порізали, всю птицю, свиней. А як дивувалися, що в селах є світло, в кожній хаті телевізор чи ноутбук, та ще й села всі асфальтовані... Шо дивно, як вже вони тікали, то наостанок онкологію розбомбили. Шоби шо? Нашо?

П'ята, шоста...

Решту дороги ми провели в тиші.
Я не міг більше підтримувати діалог.
Андрій відпочатку мовчав і я його добре розумів.

Вже у Києві вона додала:

- Я ж не тікаю. Коли найважче було - я робила все, щоб хлопцям було легше. А зараз, як життя налагоджується, треба онуками зайнятися. Я їм тепер нужніша. Бережіть себе хлопці.
- Будемо. Онукам привіт.

Завдяки Вашим пожертвам на Криївка Вільних та за координації Влада Самойленка та Лера- Валерия сьогодні наша колона завезла в Чернігів десяток тон гуманітарки - генератори, 4 сотні літрів палива, їжу, гігієну, ліки на лікарню, адресні вантажі, ніштяки бійцям на нуль тощо.

Проїзд на Чернігів - вільний.

Сьогодні перший день, коли військові навели свої диво-мости і машини до 5 тонн спокійно їздять туди-сюди.
Сотні волонтерів на сотнях бусів та невеличких вантажівках поїхали в цю фортецю на Сіверщині.
На зворотньому шляху забрали цивільних.
Багато світлин немає, часу не було.
Най ройтерз якийсь нафоткає, подивитесь.

Чернігів - місто героїв.
Просто знайте це.
З Черніговом тепер все.буде.добре.

Принагідно надсилаємо промені добра науковцю-ядернику Богдану Лепявко, що зара в Чернігові боронить нашу землю.
Ми поруч.
Дякуємо, Богдане, тобі за службу.

Ну, а решту Ви знаєте.
Підтримуйте Збройні сили.
Лише завдяки їм більшість з нас досі не на підвалі та не в мобільному крематорії.
Переможемо.

P.S. По Ірпеню, Бучі тощо комендантську годину подовжили до 7 квітня. Майте спокійну ніч.

Одного разу нас з Андрієм Півнем прийняли на одному з блок-постів боярської тероборони.
В сенсі, прийняли за ДРГ з усіма витікаючими (хіба тільки живі лишилися, але то випадково. І це не жарт).
Колись я про це напишу окремий розділ книги, зараз хай все це буде з грифом для службового користування.
Але був там один цікавий момент.
Спочатку нас перевірили місцеві антидиверсійні спєци, потім викликали Службу Божу (в сенсі, СБУ), тримали нас 3 чи 4 години.
В процесі перевірки наших телефонів і розмов із нами, ми детально розповідали про кожен наш день з початку війни: де були, що робили, нащо, з ким.
Власне, отут один спєц по охороні тих, хто охороняє Київ від ДРГ, промовив сакральне:
- Вас послухать, то ви чи не кожен день під мінами лежали.
Воно прозвучало якось з недовірою та може здалося мені трохи зневажливим.
Але ми з Андрієм просто перезирнулися і синхронно чесно відповіли:
- Та так і було.
Ясно, що коли в Боярці стоїш на блок-посту і чуєш "гуп-гуп" десь там, то повірити в те важко, але я уявляю той ментальний розлам, що станеться в суспільстві, коли зустрінуться жителі міст, в яких прилітало вдень і вночі, і громадяни, які бачили війну лише по телевізору (і слава Богу).
Я б не згадував цю історію, якби сьогодні Андрій не показав мені відео, що він встиг зняти, коли ми були під одним з прильотів.
Я його тоді не дивився, бо шо мені дивитися, якщо я все бачив на власні очі.
Але оце глянув - і мені здається воно корисним, аби хтось трохи уявляв, як воно буває.
Інколи щодня, інколи через день.
Інколи - по кілька разів на день.
І це квіточки, бо 120-й міномет Андрій вже не знімав.
Було занадто страшно.
Я лежу не поруч з Андрієм.
Мене обстріл спіткав прямо на мосту, я не встиг спуститися униз, тож довелося лежати за авто поруч з бійцем з позивним "Мамка", який слухав небо і в ефір передавав інформацію, про черговий виліт міни.
Впевнений, що після перемоги і завершення війни салютів в Україні не буде.
Хто їх пускатиме - ставатиме калікою.
А у нас сьогодні був абсолютно спокійний день на вантажно-розвантажувальних роботах, ремонті буса на СТО та пранні шкарпеток.
І ми цьому дуже раді.
Майте гарний вечір та підтримуйте Збройні сили України.
Переможемо.