Доброго ранку!
Гуркіт погуркотів на Схід :)

Крізь смуги скотчу, яким дбайливо було заліплено всі вікна вагонів, виднілися розгачені ворожою артилерією будинки і промислові ангари багатостраждального Харкова.

Коли це почалося?
Як так сталося, що дві реальності - запашна смачна кава і рух за розкладом суміщаються з панорамними видами висоток без вікон, наче це люди без очей?
А вай-фай, ютьюб, люди зі зброєю і рамки металошукачів?
Хот-дог-всі-соуси і розповідь шепотом, що вчора 5-ро підірвались на міні?
Як в кузові одного пікапа вміщуються свіжеспечений яблучний пиріг «щоб хлопці зранку посмакували» і вісімнадцять мішків для трупів, бо «везіть ще, у нас постійна потреба»?

Війна лишає не просто мільйон питань без відповідей.
Інколи відповіді і не потрібні, бо існує лише однє єдине бажання - вижити.
Війна огортає суспільство - не тільки українське - відчуттям неймовірного сюрреалізму.

Мабуть, завжди так було.
Поки розігрівалися печі концтаборів - решта світу вирішувала, як замирити агресора.
Поки російські урагани накривали Грузію, світ висловлював стурбованість і проводив олімпіади.
Поки людожери стирають з лиця Землі БахмУт - десь просто народилася пандочка.

І всім наче ясно, що попереду велика війна, де битва за Україну є лише увертюрою.
І старі заіржавілі в пацифізмі і «нєвсьотакадназначна» механізми супротиву тиранії ніби почали рух.

Але відчуття сюрреалізму ніяк не полишає.

Я зараз часто кажу, що нам усім, насправді, дуже пощастило мешкати в Україні.
Бо нас вже нічим - взагалі нічим - не налякати.
У нас відмобілізована Армія.
У нас звичне до вибухів на вулицях і умов 90-х суспільство.
У нас люди рятують не тільки життя ближніх, але й міркують над прихистком для тварин.
Ми елементарно навчилися в супротив, взаємодію і самопожертву.

Ми можемо бути певні: коли небо почне падати світові на голови - може виявитися так, що лише наше суспільство навчилося його тримати.
Силою. Думкою. Надією.
І надію світу на перемогу над реінкарнацією найлютішого зла даруватимем ми.
Та що там…
Ми вже це робимо.

І є багато ознак, що свідчитимуть про нашу майбутню перемогу.
Як-то денацифікація росії чи її ядерне роззброєння.
Як-то зникнення штучних народних республік, народжених в хворих головах мешканців кремля.
Як-то возз‘єднання родин і приймання в їх лоно останніх сиріт з цієї війни.

Але мені аж уявляється, що про Перемогу свідчитиме ще дещо.
Провідник, що зараз приніс мені чай, зніматиме з вікон скотч.
Лаятиметься і бідкатиметься,відшкрябуючи клейку субстанцію.
Але робитиме це з посмішкою у свої сиві пухнасті вуса.

Переможемо.

Одометр стрімко відмотував кілометри шляху додому, коли екран смартфону на мить спалахнув і змусив подумки відволіктися від цікавенних розмов, що точилися в салоні - про урбаністику, парки, іранські балістичні ракети і те, що наша Mariia Polischuk з колегами по волонтерці в районі Бахмута влетіли в блок, геть розгативши машину (всі живі-цілі, фото у неї на стіні).

Мій погляд встиг вихопити лише те, що якась пані Тетяна писала мені про "...подякувати Вам за машину".
Чітко пам'ятаючи, що ніяким Тетянам ніяких машин я не передавав, на найближчій зупинці я відірвався від керма, зазирнув у месенджер і... і все згадав.

Вперше вона написала мені ще 25 серпня. Ага, 2 місяці тому.
Звісно, традиційно, повідомлення пішло у спам, тому побачив я його не одразу.
Розповіла про чоловіка, який воює, роту вогневої підтримки, про відсутність притомного транспорту.
І попросила допомогти.

Далі я вів комунікацію безпосередньо з бійцем і ця перша ниточка геть стерлася з моєї пам'яті.
Абсолютно, начисто, ніби її не було.

Потім, періодично, в мене, звісно, виникали запитання, звідки я цього воїна знаю, чому з ним спілкуюсь і чому ми ремонтуємо фантастичного форда рейнджер з пошуковим ліхтарем на даху саме для його підрозділу.

Ми відразу повідомили, що черга на машини складає пару місяців, бо люди донатять на межі своїх можливостей і, фактично, швидше ми не можемо.
Що у нас немає "блату" і "пільговиків", але якщо ми беремось, то зробимо.

Що ж.
Ми всі разом вклалися у терміни.
Так, Форд реально випив багато "крові" нашої команди і працівників СТО, бо у нього просто розвалився задній редуктор, тому довелося тягнути донорський міст з самої Польщі.
Буває. Трапляється. Це вживана техніка.
І це ж не новенькі гуманітарні Шевроле Тахо по 50 тисяч баксів, на яких розсікають чиновники по Києву.
Але ми впоралися.

Коли я гнав Форда до підрозділу, то щиро насолоджувався якістю його підготовки.
Дуже ладна і потужна машина.
Взагалі, це був найвдаліший Рейнджер, який я водив за ці 249 днів широкомасштабного вторгнення.
Звісно, обійшлося не без пригод у вигляді пробитого колеса 🙂

То я до чого.
Дружина бійця - Tatiana Nevmerzhytska - у себе на стіні написала таку подяку:

"Сторінку мого чоловіка Бориса Козлова, який знаходиться в зоні бойових дій, спочатку забанив, потім взагалі Фейсбук видалив, а тому пишу від його імені. Антон Сененко, величезна вдячність Вам особисто, Вашій команді, хлопцям, що ремонтували ось цього красеня для окремого 68 батальйону А 7080. Вдячність від Бориса, вдячність від його товаришів. І я дякую від себе за Вашу щоденну роботу. Окрема подяка за неочікувані пироги, яблука та інші смаколики у відремонтованій машині. Передайте від хлопців тим людям, що все це зібрали для них. Ось такі "дрібнички" є не менш цінними. ДЯКУЄМО! Перемога буде!"
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=5751548874902305&id=100001417490367

То я хочу зазначити публічно три... ні, чотири речі.

1. Це ми всі дякуємо Борису та його побратимам за то, шо вони боронять Україну.

2. Від себе та від імені благодійного фонду Гуркіт ми дякуємо усім небайдужим людям, які долучилися до зборів коштів на машину та її ремонт.

3. Дякуємо СТО Автокомп Сервис за прекрасно виконані роботи по доведенню машини до ладу.

4. Традиційно дякуємо за свіженькі пироги, виноградний сік і сухарі Надія Чорноморець

А ще цими вихідними ми передали Пейпаломобіль - Пежо Боксер.
Кошти на його купівлю були закумульовані манюсінькими і немаленькими донатами на пейпал нашої команди.
Це унікальна машина, бо і найдорожча серед усіх нами закуплених, і купувалася вона з рулеткою, бо під аеророзвідку зі специфічними розмірами пташок.

Теж від імені бійців ми дякуємо Вам.

Це були тридцять якась і тридцять якась-плюс-один машина, які ми від Вас передали в війська.
—————————
Якщо маєте бажання нас підтримувати далі - до Ваших послуг рахунки для юридичних осіб, картки для фізичних і пейпал команди нашого благодійного фонду.
Рахунок у гривнях: UA473052990000026007046812678
рахунок в USD: UA163052990000026007046816146
рахунок в EUR: UA393052990000026006046814699
ЄДРПОУ: 44823498

для фізичних осіб:
Монобанк (Самойленко Владислав) - 5375 4141 0460 0365
Приватбанк (Самойленко Владислав) - 5169 3351 0084 3610
PayPal (Сененко Антон) - senenkoanton@gmail.com.
На наступну автівку ми дозбируємо тут - https://send.monobank.ua/jar/5yvP2kwsHC
Координатор двіжа - Vlad Samoylenko
Партнер по ремонту автівок для ЗСУ СТО Автокомп Сервіс.

Переможемо.

P.S. А ще я вчора згадав, кому треба дякувати за печіво, яке нещодавно пізно ввечері підібрав бійцям на Проспекті Науки. Liliia Oliinyk, спасибі. Від бійців і від мене особисто.Також дякую Укрзалізниці, що дала мені час спокійно перечитати месенджер і знайти те повідомлення.

Майте гарну ніч.

Росіяни по Києву випускають півсотні ракет.
Українські сили ППО відпрацьовують, як боги і збивають понад 90% з них.
Тим часом українські волонтери: приходять у простір сексуальних знань, товарів та експериментів для людей, готових прийняти себе, щоб зустріти свіжопридбану автівку для ЗСУ, на яку надонатили небайдужі українці на аукціоні, де розігрувався сатісфаєр.

Мишенята та котики.
Потужний пікап, на який Ви надонатили через співпрацю Гуркіт та LOVESPACE, вже в Києві, заїхав на ремонт і скоро поїде у війська.

Деталі згодом.

Майте гарний день.

Фото Христини Морозової.

Подекуди, коли я слухаю радіо, я щиро дивуюся риторичним запитанням якихось там експертів, чому Україна - держава, що збудувала найбільший у світі літак "Мрія" та системно будує ракети - не вміє в такі ж безпілотники, як у Ірану, в балістичні ракети великої дальності та системи ППО.

Таке складається інколи враження, що українці та українська наука І інженерія до 24 лютого 2022 року мешкали десь в окремих світах чи на різних планетах, а тут рррраз - і співгромадяни дізналися, що, виявляється, треба було опікуватися цими питаннями.

Якось за дужками лишається системне багаторічне волання купи розумних людей про винищення природничої освіти; про винищення цілих галузей наукових досліджень; про багатомісячні заборгованості по зарплаті на оборонних підприємствах, що є значними "споживачами" і наукових кадрів, і тих же розробок; про відсутність фінансування не тільки ракетних програм, але й серійного виробництва того, що вже винайдено і розроблено і т.д.

Я казав, що так само, як у 2014 році країна зрозуміла, чому їй треба Армія і чому не треба статус військовослужбовця зводити зарплатнею нижче статуса прибиральника у торгівельному центрі (при всій повазі до цієї професії), так само країна колись завиє від неможливості в високотехнологічні розробки.

Що ж, почалося.

Я кілька разів писав, що росіяни цілеспрямовано вибивали і вибивають наші наукові інститути, що давали і здатні ще дати щось корисне нашому оборонному сектору (в противагу суспільній думці, що плекалася роками безвідповідальними окремими медіа, що науковці в Україні - то дармоїди).

Науково-популярний журнал Куншт випустив прекрасний матеріал про основні дослідження і руйнацію за ці 250 днів війни Інституту радіофізики та електроніки імені Усикова, що в Харкові.

Цю статтю варто прочитати навіть тільки через такі дві цитати:

"...інститут, який постав і розвивався за рахунок радянської оборонки, не зацікавив державу в 2014 році. Відтоді здійснено всього кілька невеличких проєктів. За іронією долі, наукове обґрунтування роботи систем наведення, яке застосовується, наприклад, в ракетах «Калібр», колись розроблялось саме тут."

"Ще три розробки, які експонуються в музеї, дуже б знадобилися в сучасних умовах, однак їх ще не встигли взяти в серійне виробництво: прилад, що ідентифікує безпілотники (не плутає їх з птахами, що мають подібний розмір і швидкість польоту); апарат пошуку людей під завалами (реагує на серцебиття і може виявити непритомних) та імпульсний радар, що під поверхнею землі бачить міни навіть у пластиковому корпусі."

Виявляється, що все ми могли.
Просто завжди було не на часі.
А тепер ми чомусь вимагаємо у союзників то системи ППО, то антидронові рушниці.
Дяка союзникам, звісно.
Дяка їхнім суспільствам, що вміли підтримати, розвинути і довести до заводів.

https://kunsht.com.ua/vibuxovi-vs-elektromagnitni-xvili/

Вибачте, якщо когось засмутив своїм дописом, але правду слід сприймати такою, яка вона є.
Інше питання, що в сфері освіти і науки навіть під час війни я продовжую спостерігати плагіатора на посаді міністра і посіпаку регіонала в центрі оцінювання якості освіти (той центр, що опікується ЗНО).
Ні, війна нічого не навчила.
Тому вигрібати ми будемо і пізніше, і в більших масштабах.

Але нічого.
Зараз слід додавити росіян.

Майте гарний вечір.