Знаю, що чужі листування читати не можна.
Тим більше чужі листи дітей.
Але згоди отримано, бо кожен, хто підтримує Збройні сили, має трохи надихнутися оцим.

У нас же є таємні родини - абсолютно звичайні, але які проти публічності - що системно через волонтерів підтримують той чи інший підрозділ.
Колись давно (минулого літа, але таке враження, що минулого століття) двійко родин віддали усі свої заощадження і придбали на 65 бригаду пікап Форд Рейнджер.

Минали дні, тижні і місяці, а ці чудові люди продовжували підтримувати війська, взуваючи автівки проєкту «42 тачки на ЗСУ» в позашляхові шини BF Goodrich.

А 65-й бригаді… А 65 бригаді вони теж зібрали на шини і передали передачку зі смаколиками, кавою, шкарпетками, чаєм.
Щоб просто для душі і щоб бійці відчували небайдужість.

А ще вони передали листа від юного Ромчика.

Власне, далі мені нічого коментувати.
Читайте.

Українських людей не можна перемогти.

P.S. А ковбасу родини передавали особисто мені. Я її теж віддав на бригаду. Їм потрібніше.

42 тачки на ЗСУ
7/42 та 13/42 заїхали в Україну.
Дякуємо за підтримку.

42 тачки на ЗСУ
7/42 та 13/42 заходять на ремонт.
Дякуємо!

Нагорі щось гучно тріснуло і почувся гуркіт розбитого скла.
Не те щоб цей звук дуже вразив після вибуху, що струсонув фундамент будівлі кілька хвилин тому, посадивши нас на дупи.
Одначе гвалт, що далі зчинився, напружив ще сильніше.
“Евакуація!!..” - пролунало на всі коридори. “Евакуація!!! Виходьте!!! Бігом!!!”.

“Може знову пожежа?”, - подумалося, - “Вже ж наче актову залу гасили… Якщо будівля запалає - ми тут будемо поховані заживо”.
Згоріти живцем чи вийти на вулицю, де йде бій… Вибір був очевидним.
Я почав носитися від кімнати до кімнати, в яких були десятки людей, волаючи “Евакуація!”, а потім миттю злетів сходами з підвального приміщення в холл і просто таки наштовхнувся на чоловіка з автоматом Калашникова.
Він стояв до мене боком і гучно лаявся з якимись людьми, що ховалися разом із нами і теж вилізли подивитися, що коїться.

Було темно, проте світло від вуличних пожеж, що мерехтіло на стінах і стелі, більш-менш давало зрозуміти, що людина зі зброєю була у якійсь формі. І вона, ця озброєна людина, вимагала від присутніх покинути їхній сховок.
І присутні цього робити точно не хотіли.
- Евакуація!!! Бігом!!!- волав він їм в обличчя.
- Не вірте йому! Це росіяни! Вони хочуть нас вивести з укриття і зробити живий щит, щоб йти на Київ! - луною відповідав йому хор з кількох чоловічих голосів з натовпу.
- Бігом я сказав!!! Ми приїхали вас евакуювати!!!

“Так от воно як буває”, - майнуло в голові, - “таки росіяни, заполонивши, мов сарана, всі вулиці Ірпеня, чомусь зайшли саме в нашу будівлю. Чомусь саме в нашу. От і все”.

Хоча брешу…
Це мені потім здавалося, що я міркував структуровано.
Насправді, я був в суцільній паніці.
Пазл склався.
Росіяни, що у нас на очах короткими перебіжками займають провулок за провулком.
Ми, що поховалися під підвіковання і повідповзали під стіни вглиб холлу, а далі в підвал.
Ця людина по формі зі зброєю, що вломилася в приміщення і закликала людей вийти на вулицю, де постійно лунали звуки стрілецької зброї і щось вибухало.

Я закляк, не відриваючись дивився на автомат і відверто не знав, що робити.
Бігти назад? Там пастка. Запасний вихід, імовірно, вже теж заблоковано.
Пробігти повз нього на вулицю? Щоби що?

В цю секунду - саме в цю і ні секундою пізніше - переді мною виник хтось у чорному, схопив мене за комір, почав трусити і волати в обличчя:
- …тон! Антон!!! Це я, Костя! Костя!
Я перефокусував очі на лице людини в чорному і дійсно розпізнав у ньому Костянтин Бакуемський, що смикав мене за куртку.
- Збирайся! Це евакуація! Ми тікаємо звідси.
…
- Я повторюю. Ми - МОРСЬКА ПІХОТА УКРАЇНИ. Ми приїхали вас евакуювати! - одночасно донеслося до мене від людини зі зброєю.

Пазл стрімко перебудувався. Це наші. Це були наші, що повернулися за нами.

Час сповільнився.
Я вибіг на вулицю, зупинився на мить, вражений картиною палаючого приватного сектору і квартир у багатоповерхівках навпроти нашого укриття.
На дворі, біля будівлі, зайнявши периметр, розташувались ще два бійця - один з автоматом, інший з величезним кулеметом - в такій само формі, що й солдат в середині.
Вони тримали свої сектори, дивлячись в різні боки вулиці.
Бійці були як натягнуті струни.
Струни, що готові випустити зграї розлюченого свинцю в будь-що, що з’явиться з-за рогу.

- Бігом! До машини! В колону! Ми - перші! Бус - другий! Ти - третій! Беремо тільки жінок і дітей! - крик одного з морпіхів змусив мене зістрибнути з ганку і побігти до авто.

Оксанка вже була біля свого Спрінтера і вперто крутила стартер, намагаючись завести двигун.
Бусу точно пощастило менше, ніж нашому з Андрієм Ніссану - він був посічений уламками мін навиліт, без вікон і весь якийсь перекошений.
Я ж клацнув сигналізацію.
Ніссан, на диво, слухняно блимнув задніми ліхтарями і відчинився. На передніх сидіннях і торпеді було повно скляної крихти, лобове скло - абсолютно матове від мільйона тріщин, що його вкрили після розриву міни, зі стелі звисали якісь дроти, шматки пластику і чимось дивно смерділо в салоні.

Ключ в замку. Затамований подих. Увімкнення запалення. Двигун заревів крізь відірваний глушник.