42 тачки на ЗСУ
7/42 та 13/42 заїхали в Україну.
Дякуємо за підтримку.

42 тачки на ЗСУ
7/42 та 13/42 заходять на ремонт.
Дякуємо!

Нагорі щось гучно тріснуло і почувся гуркіт розбитого скла.
Не те щоб цей звук дуже вразив після вибуху, що струсонув фундамент будівлі кілька хвилин тому, посадивши нас на дупи.
Одначе гвалт, що далі зчинився, напружив ще сильніше.
“Евакуація!!..” - пролунало на всі коридори. “Евакуація!!! Виходьте!!! Бігом!!!”.

“Може знову пожежа?”, - подумалося, - “Вже ж наче актову залу гасили… Якщо будівля запалає - ми тут будемо поховані заживо”.
Згоріти живцем чи вийти на вулицю, де йде бій… Вибір був очевидним.
Я почав носитися від кімнати до кімнати, в яких були десятки людей, волаючи “Евакуація!”, а потім миттю злетів сходами з підвального приміщення в холл і просто таки наштовхнувся на чоловіка з автоматом Калашникова.
Він стояв до мене боком і гучно лаявся з якимись людьми, що ховалися разом із нами і теж вилізли подивитися, що коїться.

Було темно, проте світло від вуличних пожеж, що мерехтіло на стінах і стелі, більш-менш давало зрозуміти, що людина зі зброєю була у якійсь формі. І вона, ця озброєна людина, вимагала від присутніх покинути їхній сховок.
І присутні цього робити точно не хотіли.
- Евакуація!!! Бігом!!!- волав він їм в обличчя.
- Не вірте йому! Це росіяни! Вони хочуть нас вивести з укриття і зробити живий щит, щоб йти на Київ! - луною відповідав йому хор з кількох чоловічих голосів з натовпу.
- Бігом я сказав!!! Ми приїхали вас евакуювати!!!

“Так от воно як буває”, - майнуло в голові, - “таки росіяни, заполонивши, мов сарана, всі вулиці Ірпеня, чомусь зайшли саме в нашу будівлю. Чомусь саме в нашу. От і все”.

Хоча брешу…
Це мені потім здавалося, що я міркував структуровано.
Насправді, я був в суцільній паніці.
Пазл склався.
Росіяни, що у нас на очах короткими перебіжками займають провулок за провулком.
Ми, що поховалися під підвіковання і повідповзали під стіни вглиб холлу, а далі в підвал.
Ця людина по формі зі зброєю, що вломилася в приміщення і закликала людей вийти на вулицю, де постійно лунали звуки стрілецької зброї і щось вибухало.

Я закляк, не відриваючись дивився на автомат і відверто не знав, що робити.
Бігти назад? Там пастка. Запасний вихід, імовірно, вже теж заблоковано.
Пробігти повз нього на вулицю? Щоби що?

В цю секунду - саме в цю і ні секундою пізніше - переді мною виник хтось у чорному, схопив мене за комір, почав трусити і волати в обличчя:
- …тон! Антон!!! Це я, Костя! Костя!
Я перефокусував очі на лице людини в чорному і дійсно розпізнав у ньому Костянтин Бакуемський, що смикав мене за куртку.
- Збирайся! Це евакуація! Ми тікаємо звідси.
…
- Я повторюю. Ми - МОРСЬКА ПІХОТА УКРАЇНИ. Ми приїхали вас евакуювати! - одночасно донеслося до мене від людини зі зброєю.

Пазл стрімко перебудувався. Це наші. Це були наші, що повернулися за нами.

Час сповільнився.
Я вибіг на вулицю, зупинився на мить, вражений картиною палаючого приватного сектору і квартир у багатоповерхівках навпроти нашого укриття.
На дворі, біля будівлі, зайнявши периметр, розташувались ще два бійця - один з автоматом, інший з величезним кулеметом - в такій само формі, що й солдат в середині.
Вони тримали свої сектори, дивлячись в різні боки вулиці.
Бійці були як натягнуті струни.
Струни, що готові випустити зграї розлюченого свинцю в будь-що, що з’явиться з-за рогу.

- Бігом! До машини! В колону! Ми - перші! Бус - другий! Ти - третій! Беремо тільки жінок і дітей! - крик одного з морпіхів змусив мене зістрибнути з ганку і побігти до авто.

Оксанка вже була біля свого Спрінтера і вперто крутила стартер, намагаючись завести двигун.
Бусу точно пощастило менше, ніж нашому з Андрієм Ніссану - він був посічений уламками мін навиліт, без вікон і весь якийсь перекошений.
Я ж клацнув сигналізацію.
Ніссан, на диво, слухняно блимнув задніми ліхтарями і відчинився. На передніх сидіннях і торпеді було повно скляної крихти, лобове скло - абсолютно матове від мільйона тріщин, що його вкрили після розриву міни, зі стелі звисали якісь дроти, шматки пластику і чимось дивно смерділо в салоні.

Ключ в замку. Затамований подих. Увімкнення запалення. Двигун заревів крізь відірваний глушник.

Я зі свистом шин, перескочивши вирву від вибуху, розвернув машину і став за бусом Оксанки, яка, в свою чергу, стала бампер до бампера мінівена військових.
З укриття вибіг морпіх:
- Все, поїхали! Ніхто не хоче більше їхати! Вони бояться! Їдемо отак самі!
Мене ніби вдарило струмом:
- Чекайте! Там мій Андрій! Ми не можемо їхати без нього! Він готовий евакуюватися!
- Немає часу чекати! Ми їдемо!!! Більше ніхто не хоче!
Я вискочив з машини, підбіг до військового і просто закричав:
- Ми не поїдемо без Андрія! Я вам точно кажу, що він хоче їхати! Я зараз його знайду!

Морпіх якось уважно подивився на мене і відрізав:
- В тебе хвилина. Вона пішла.

Це була одна з найстрашніших митей в моєму житті.
Точно вам кажу.
Не так страшно лежати під мінами чи заходити у темні підвали, наскільки страшно бігати десятком приміщень по двом поверхам, волати “Андрію! Андрію! Їдемо! Андрій!”, смикати в темряві за плечі людей, схожих зі спини на нього, взиратися ніби одночасно в сотні облич… І як же страшно було його тоді не знайти, загубити Андрія там, у темряві і приймати рішення, що робити, коли хвилина, відведена морпіхом, мине…

Але ж ось його спина. Він нависає над кимось і щось тихо і спокійно, як він вміє, пояснює.
Він вмовляє водія автобуса набрати людей і виїжджати з нами колоною.
Водій дивиться на нього скляними очима, мов неживий. І лише дрібно-дрібно хитає головою, намагаючись відповзти кудись в бік і назад.

- Андрію! Поїхали! Вони не будуть чекати. Зараз! - закричав на нього я, смикаючи за плечі. - Зараз же!

Морпіхи низько летіли у мінівені з відчиненими дверима і їхня машина виглядала, наче той їжак, у якого замість голок - стволи автоматів і кулеметів.
Ми мчали зі швидкістю під 100 кілометрів на годину, підстрибуючи на клятих ірпінських лежачих поліцейських.
Задні двері Оксанкиного буса постійно відчиняло і зачиняло на кожному повороті.
Вулиці палали, було багато диму і якогось сміття на дорозі.

Мені здається, що весь шлях до романківського мосту (його назву ми дізналися наступного ранку) я лиш тис на педаль газу і читав мантру машині:
- Давай, давай, давай, давай…

Вони вивезли нас на міст, дозволили зробити з собою фото на згадку і поїхали назад, у пекло.
Потім нас підібрало СБУ, потім Нацполіція розвезла по домівках.

Але в самісінький вир подій за нами приїхала Морська піхота України.
І якщо у Вас виникне питання, яке море було в Ірпені, що там з’явилися морпіхи, то я відповім: в Ірпені 5 березня 2022 року було море вогню.

Шановні морпіхи.
Саме завдяки Вам вже 6 березня ми з Андрієм повернулися назад і багато днів поспіль вивозили людей з Ірпеня так само, як це робили Ви.
Бо, Ви показали, що так можна було.

А сьогодні, у Ваш день, я проводив екскурсію у своїй лабораторії для студентів КНУ ім. Т. Шевченка, які розуміють, що таке графен, електронний мікроскоп і тунельний ефект.
Теж завдяки Вам.

Повертайтесь живими.
А те, що Ви вірні завжди - я бачив на власні очі.

Дякую.

Оце проєктом 42 тачки на ЗСУ зробили тест-драйв автівки 5/42 перед відправкою в війська.
І лишилось у мене одне запитання - чому ми з Мартин Брест, Костянтин Бакуемський та Лисенко Віталій не зробили селфі?
Машина дуже потужна, м‘яка і міцна.
Завтра технічний огляд, фарбування і гайда до бійців.

Але зранку пощастило таки в теревенях з Мартіном та Андрій Козінчук встановити цікаву істину:

Переможемо.

Дякуємо за підтримку.

Два дні тому я докладно описав, як 5 березня 2022 року бійці Морської піхоти врятували мене і друзів з Ірпеня, в який увірвалися російські війська.
Несподівано для себе дізнався, що Serg Marco, з яким ми багато років знайомі, мав безпосередній стосунок до операції з нашого порятунку.
Ну, і, власне, подивіться на ті події вже не очами тих, кого врятували, а тих, хто поліз під палаюче небо, з якого падав свинець і залізо, щоб витягнути поранених бабусю і дівчинку, та решту людей.
Ну, і нас.
Колись по цим спогадам дивом вцілілих знімуть кіно.
Запам'ятайте цей пост.
Майте гарний день.
Пост Сержа Марко https://www.facebook.com/serg.marco/posts/pfbid0zTp6UCUsciFZwendobLamG95nrhRNocxxeKUWpAhHGAyz3Xptd4Thcum8m7JSFwyl
(надалі лишаю скріни допису, бо телеграм неймовірно глючить і він не дає публікувати лонгрід)

Шановні, оскільки телеграм розриває текст, ховає його частину і не дає коректно виправити, лишаю скріни

Інколи Ви бачите на дорогах старенькі буси з написом «волонтер».
Подекуди вони димлять і з них сиплеться іржа, але вони сумлінно тягнуть свої тонно-кілометри на Схід і Південь країни.
Якщо ж зустрінете блідо-жовтий течик з такою наліпкою - це Саша, з Ірпеня.
І я можу про нього розповісти.

До широкомасштабки він із друзями влаштовували вечори астрономії просто неба - виносили на вулицю телескоп і демонстрували зорі усім охочим.

А 9 березня 2022 року він чомусь написав мені (!) і, ніби вибачаючись, повідомив, що мусив виїхати з Ірпеня, бо в нього закінчилось пальне, їжа і ліки, якими він до останнього підтримував мешканців героїчного міста.
Ніби вибачаючись, розумієте?
В березні.
Коли небо падало людям на голови.

Думаєте, надовго він утік з Ірпеня?

Ні, всі наступні дні ми були на зв‘язку.
Він так само, як і ми, лежав під мінами, отримував скалкою від пострілів гармати, трусився від страху, але щоранку продовжував повертатися назад.
І якщо ми витягували живих з-під обстрілів, то він затягував ще живим гуманітарну допомогу.
Попри все.

А нині Саша десь надибав старенького течика, привів його до ладу і…
О, як він привів його до ладу - це окремий абзац.
Він привіз іржаве відро на чотирьох колесах на СТО і весь свій вільний час стояв поруч з механіками: сам крутив, сам ремонтував, сам відновлював.
І іржаве відро стало Котобусиком.
Я - свідок.

То до чого це.
Якщо Ви мріяли підтримувати чесну теплу лампову людину на старому бусі з наліпкою «волонтер», який з‘їв свою порцію уламків від мін і щиро допомагає країні чим може - Вам до Саші.
Оці всі реквізити-звіти-анонси-посилання - у нього на сторінці - https://www.facebook.com/astrotourist

У нас геть різні напрямки діяльності і я йому нічим не допоможу, бо я не фонд, я не займаюсь гуманітаркою і в мене тачки.
А він скоро їде на Херсонщину і йому треба пальне, гігієну, речі і щось там ще.
Плюс у нього потребує ремонту бус (в районі задніх арок).

Загалом, якщо це виглядає, ніби я вписуюся репутаційно за цю людину - це так і є.
Підтримуйте маленьких волонтерів також.
Крафтових. Зрозумілих. І близьких.

А ще Саша відновив вечори астрономії в Ірпені.
Стежте за його сторінкою.
І якось завітайте на телескоп.

Майте тиху зоряну ніч.

P.S. А ще йому дуже треба нормальна водійська сідушка на VW T4. Може у кого є непотрібна - подаруйте, будь ласка. Бо колись він з одного з наших військових бусів відкрутить 🙂

Я ж не вживаю гриби, взагалі. Терпіти не можу.
Так вже склалося історично. І тим дивніше, що зараз я Вам запропоную послухати чудовий подкаст про те, наскільки гриби - цікаві... створіння, чим вони корисні, як допомагали створювати нашу планету та до чого тут The Last of Us.
А чого, до речі, планети обертаються в одному напрямку і в одній площині?
А знаєте, хто задонатив 140 тисяч гривень на проєкт 42 тачки на ЗСУ?
Чули, що тепер можна добровільно відмовитися від наукового ступеня?
А що є новий безкоштовний онлайн-курс "Початок роботи з ChatGPT"?

Сідайте колом, це черговий дайджест наукових та науково-популярних новин, що втрапили мені в око і сподобались, та які, я вважаю, Ви теж маєте почути.

1. І першим номером я хочу запустити науково-популярну статтю Куншт - інтерв'ю з генетиком Адамом Радерфордом - про те, чи існує ген релігійності, алкоголізму та свободолюбства, правильні чи неправильні експерименти Менделя з горошком, чи блакитні очі є рецесивними порівняно з карими.
https://kunsht.com.ua/genu-religijnosti-alkogolizmu-chi-svobodolyubstva-ne-isnuye-intervyu-z-genetikom-adamom-raderfordom
Стаття змушує глибоко замислитися та змінити свої певні уявлення, отримані в школі про спадковість.
Але набагато більш цікавішою для мене стала дискусія, яку викликала ця стаття, а особливо реакція вченого-фізіолога і популяризатора науки Oleksiy Boldyriev, в якій він висловлює незгоду з паном Адамом щодо відсутності впливу винищення людей в минулому на нас теперішніх.
Дуже раджу обидва дописи
https://www.facebook.com/oleksiy.boldyriev/posts/pfbid02CizNASbSqdzHXnxkqkpJf8QPRxWDmuoFawDmWjyRUdtYtgRFUP3FKr8Xu2EG8spvl

2. Під Кремінною загинув хороший вчений-археолог Андрій Филипчук. Ця новина промайнула ще 13 травня, однак, мені здається, я маю закарбувати у себе в дайджесті нарис про життя цієї чудової людини - науковця, що став на захист України.
Пам'ятаймо.
https://expres.online/zhittevi-istorii/pid-kreminnoyu-zaginuv-33-richniy-andriy-filipchuk-vin-mav-khorobre-sertse-y-vilnu-dushu

3. Тримайте прекрасне інтерв'ю іншого вченого, що боронить землю зі зброєю в руках - доктора біологічних наук, професора Чернівецького національного університету Олексія Худого.
Про наукову роботу, службу і те, за чим він найбільше сумує на війні.
https://molbuk.ua/index.php?newsid=285362

4. Власне, ця новина буде цікава студентам і вона мала бути виключно про оплачувані PhD програми з хімії та маркетингу в США, але ж... Ви тільки погляньте скільки тут всього: різні країни, спеціальності
https://uglobal.university/ukrainian-global-university-lists-of-our-partners
Може комусь лінк стане в нагоді.
Якщо виникатимуть питання - напишіть Dmytro Iarovyi.

5. А, ще. Відкрито конкурс на отримання стипендій для українських науковців від "Virtual Ukraine Institute for Advanced Study" (VUIAS). Берлінський Науковий коледж (Wissenschaftskolleg zu Berlin) у тісній співпраці з інститутами-партнерами з України, Європи та Сполучених Штатів започаткували ініціативу з підтримки українських науковців «Віртуальний український інститут передових досліджень» (VUIAS), яка розпочне свою діяльність у вересні 2023 року і прийме першу міждисциплінарну когорту стипендіатів.
Деталі тут https://www.facebook.com/deutschebotschaftkiew/posts/pfbid052sGsmQFtCehwTyP4pTPadPruhT3LJp2WL4b72fAqb14ft9XZ4aD1m9kyK6DzAmsl

6. В Нью-Йорку презентували проєкт «Наука в небезпеці», метою якого є збереження, комунікація та відновлення української науки в умовах війни. Деталі - в пості Kyrylo Beskorovayny
https://www.facebook.com/kyrylobeskorovayny/posts/pfbid02AxYsf71kBtkhRXZGUEUWZTSta91mbuZ5ftKVGjgAT166RGuno1cWsg8gbvs72VJ2l