Не часто я перепощую "вісті з полів", але вони дійсно цікаві.

У нас чиновники та пересічні всі полюбляють розповідати, яка у нас в країні погана екологія, зовсім не розуміючи, що екологія - то наука, а кепським у нас є стан навколишнього природного середовища.
І, взагалі, стан справ природи завжди був питанням десятим після розбудови економіки, суспільного благоустрою, будівельних розбірок та інших казусів.

Аж тут, як бачимо, в Україні відбулася конференція, присвячена, фактично, повоєнному стану довкілля.
І якщо терміни завершення війни є величиною незрозумілою, то про мільярд дерев, що реально виріс на дні колишнього Каховського водосховища та про нанесені росією довкіллю збитки, які потрібно компенсувати, слід починати говорити вже зараз.

Але.
Але читайте Dmytro Simonov.
Дуже нагадує плани повоєнної відбудови країни з мінімумом конкретики, якимись фантастичними цифрами та загальним сюрреалізмом дійсності.

Майте тихий вечір.

Пост Дмитра Сімонова

"В кінці минулого тижня в Києві відбулася велика міжнародна конференція “United for Justice. United for Nature”. Було справді багато всього і всіх. Але в мене склалося враження, що ця сама Nature, тобто, Природа, заради якої зібралися українські високопосадовці та поважні іноземні гості, опинилася в ролі забутого іменинника. Він теж зібрав купу гостей, вони активно пригощаються і спілкуються між собою і тільки іноді докладають зусиль, щоб згадати з якого саме приводу вони всі тут.
Була ціла панель про відновлення природних екосистем після бойових дій. В ній говорили про те, скільки територій заміновано і як важливо та складно їх розмінувати.
Неможливо не погодитися, що заміновані території — колосальна проблема, а їхнє розмінування — не менш колосальний виклик.
Але в першу чергу для людей, а не для природи. Не вірите — запитайте в пінгвінів на Фолклендських островах, чи сильно заважали їм міни і чи багато людей при цьому намагалися втрутитися у їхні пташині справи на замінованих територіях.
Була окрема панель, присвячена катастрофі Каховського моря. Із того, що я почув, лише одна європейська гостя побіжно згадала позицію природозахисників (не свою) про те, що відновлення греблі має враховувати інтереси довкілля. Тобто, ідея, що будівництво греблі та відновлення водосховища може стати ще однією катастрофою — взагалі не озвучувалася і не обговорювалася наскільки мені вдалося почути.
В залі були присутні кілька науковців, які спеціально кілька разів їздили на місце колишнього водосховища, щоб на власні очі побачити, що там відбувається з природою. Якби їх запитали, вони б розповіли, що сьогодні всупереч песимістичним пронозам там вже почав рости заплавний вербовий ліс. І він має шанси стати найбільшим на Півдні України. Але їх ніхто про це не питав.
Директори Інституту ботаніки та Інституту зоології, які брали участь в найбільш природоцентричній панелі, присвяченій біорізноманіттю, виглядали зі своїми розповідями про рослин і тварин наче птахи з не зовсім звичним кольором оперення.
Одна з тез цієї панелі добре відома фахівцям: системно біорізноманіття України не досліджувалося. В перекладі простою мовою це означає, що держава не виділяла кошти на те, щоб рахувати метеликів та жаб (бо кому воно треба?). А тепер, коли потрібно з'ясувати, чи метелики та жаби зникли через російську агресію, чи може задовго до неї — ніхто цього зробити не може.
Від Міндовкілля я двічі почув тезу, що нам потрібно не допустити поширення інвазійних видів на етапі відновлення природних екосистем і дуже з цим погоджуюся. На жаль, жодного разу не почув, чому Міндовкілля скасувало затверджений ним же раніше перелік інвазійних видів дерев, які забороняється висаджувати в лісах. Іншими словами, фактично благословляє висадку чужорідних шкідливих видів дерев.
Інша велика частина конференції була присвячена юридичним та пов'язаним з ними питаннями. В тому числі й екоциду, який так часто сьогодні згадують.

За міжнародним правом за екоцид покарати росію взагалі неможливо, бо Міжнародний кримінальний суд в принципі “не знає”, тобто, не займається таким злочином. Натомість в Римському статуті, яким цей суд керується, є кілька статей, що потенційно дозволяють притягнути росію до відповідальності за те, що вона робить з нашою природою. Хоча прямо в них не згадується екоцид чи навіть “природа”
Одна з найбільших проблем в тому, що ніхто в міжнародній судовій практиці до цього не займався подібними справами. Україні “пощастило” бути першою і створити прецедент. Від успіху нашої справи залежатиме те, як подібні злочини будуть розслідуватися в майбутньому.
Ба більше, війна в Україні може стати поштовхом для того, щоб “екоцид” опинився в переліку злочинів, якими займається Міжнародний кримінальний суд.
Щодо нашого національного законодавства, то в ньому “екоцид” є, а Генпрокуратура зараз займається низкою справ за цією статтею. Всі вони пов'язані з російською агресією.
Крім одної, коли наші українські громадяни задовго до повномасштабної війни систематично винищували все живе у нещасній річці Хоморі на Хмельниччині. Ця справа, до речі, є (хронологічно) першою справою в Україні про екоцид. І про цей символічний “пріоритет” перед росіянами нам варто пам'ятати.
Очевидно жахливо, що тільки війна може змусити людей звернути увагу на проблеми природи."

Мій добрий друг стоїть навпроти мене, ми віришуємо важливі справи і тут настає черга розмов за життя.
Стартую я:

- Шо? Як сам? Як рідні?
- Та… Теща лікується. Впала, розбила коліно…

Моє обличчя в мить стає похмуро-сірим, я уявляю, як бідна пані йшла собі у справах кривими українськими тротуарами, аж тут їй під ноги виліз кривий український бордюр і вона, незграбно хапаючи повітря руками, під стривожені крики падає долілиць. Швидка. Лікарня. Рентген. Переляканий зять.

- Ого, - засмучено кажу, - мабуть, зашпорталась десь?..
- Та де там. Примудрилася повісити купленого кавуна на важіль газу електросамоката, той розігнався і вона впала.

Я завмираю.
Набираю в груди повітря.
І починаю несамовито реготати.

Їй-бо, і сміх, і гріх, до чого доводять сучасні технології.

Мій друг регоче так само, а я лиш встигаю між судомними вдихами з себе вичавлювати:

- Кавун!.. На самокаті!.. На важіль газу! Друже, ти розумієш, що цю історію не може вигадати жодна уява? Таке може трапитися тільки в житті.

Теща іде на поправку і ми зичимо їй здоров‘я.
А Ви не возіть кавуни з ринку на самокатах.

Майте тиху ніч.

Вчора Марк сказав слово "заіржавів".
Не те, щоб воно було найскладнішим в його лексиконі, але ж мене завжди цікавить, чи розуміє він значення того, що вимовляє.
Дуже часто дорослі люди не тямлять, що вони кажуть - дискурс, наратив, інновації, економічний фронт, "відновити відносини з росією, щоб запобігти третій світовій" - то що вже очікувати від дитини.

Тому я щиро здивувався і серйозно спитав, чи знає він, що це таке.
Марк на мене зі співчуттям подивився і пояснив, що:

- ...заіржавів - це коли водичка на метал потрапила і він зіпсувався.

Притримуючи щелепу, я поцікавився, якого ж кольору та іржа.

- Жовта, - а, поміркувавши, додав, - а потім стає коричнева.

Як же швидко ростуть діти.
Чужі - само собою.
А свої, яких не бачиш, ще швидше.

І от я все чекав моменту, коли ж і за яких обставин Марк почне писати. Бо я пам'ятаю, як сам намагався видряпувати олівцем літери. Той ще був квест.

Власне, не знаю, коли він почне саме писати, але друкувати почав.
Звісно, спершу сам набрав слово МАМА, а другим - оце-во.
Я навіть встиг заскрінити.
Сучасні технології і сюрреалізм постмодерного світу, як він є.

До речі, помітив, наскільки слова можуть змінювати своє значення з часом.
Знайомі родини, коли розповідають казки своїм дітям, зазвичай називають зло, яке живе за високими горами чи у темних лісах - росіянами.
Повітряні тривоги тому дуже сприяють.

То нещодавно показував Марку жовтий бус 26/42 для 124 бригади і пояснював, що скоро він стане сірим, бо поїде воювати із поганими людьми.

Марк довго дивився на бус. Все ж жовтий колір - його улюблений.
А потім сказав:
- Поїде воювати з росіянами.

Чесно кажучи, я навіть не помітив, коли встиг Марку це пояснити.

Росіяни навіть не уявляють, на скільки поколінь наперед вони себе прокляли.

За фарбування буса традиційно дякуємо Сергій Третьяк.

Майте тиху ніч без поганих людей.

Чому колишнє Каховське водосховище повністю заросло саме вербою? Чому рашизм не можна напряму рівняти ані з фашизмом, ані з нацизмом (нарешті росіяни можуть пишатися тим, що окрім спутніка, балалайки і водкі винайшли ще щось)? Скільки українців нині перебувають за межею бідності? Чому Змієносець так і не став знаком зодіаку? Чому європейські країни дуже хочуть лишити українських біженців у себе та чи варто успішність країни міряти зростанням ВВП? Що готує воєнний 2024-й рік для України? Що таке теорія ігор та хто такий Ютараптор?

Угу, знову занотував собі найцікавіше, що бачив, щоб потім показати Вам.

НОВИНИ

1. Наукова співробітниця відділу теорії функцій Інституту математики НАН України Катерина Пожарська отримала престижну міжнародну премію з математики за значний внесок у теорію інформаційної складності.
Детально про нагороду читайте тут

2. 30 жовтня вчені соціологи презентують в онлайні деякі результати соціологічного моніторингу «Українське суспільство-2023». Чесно кажучи, це надзвичайно цікаве щорічне дослідження, яке дозволяє скласти уявлення про стан справ в нашій країні. Раджу.
Посилання на оголошення
Посилання на пряму трансляцію

НАУКПОП

3. По-перше, раджу звернути увагу на два нових ютьюб-канали:

1) ПривітТрилобіт - Палеонтологічний канал для дитячої аудиторії (зараз там є відео про Лісовіція, Ютараптора та про пінгвіна віком 55 млн. років)

2) Освітарня - мені важко сформулювати точно, про що цей канал, але це щось філологічно-літературознавче. Загалом, про те, що від мене нескінченно далеке. Антон Бондаренко якось прикольно примудряється розповідати цікаві речі про українську культуру, а ще про незвичні українські вирази. Спостерігаю

4. Два глибокі лонгріди від наукового журналіста Dmytro Simonov:
1) Про “жабу в окропі” або чому людство не лякає екологічна катастрофа - про біорізноманіття та його системне винищення, про “ціну” лісу, степу, боліт, комах і усього, що природа нам надала в “користування”.

2) Про винищення лісів на Малому Поліссі - зокрема, в Дермансько-Острозькому національному природному парку, а також при будівництві мегакурорту на гірському масиві Свидовець.

5. З моменту підриву Каховської греблі постійно ламалися списи навколо питання - що ж буде на місці величезного водоймища: пустеля, країна бур’янів чи Великий Луг? Поки що можна констатувати, що пустелі там не з’явилося, а виріс мільярд маленьких дерев, 65 видів рослин, і відновилося русло колись затопленої річки Кам’янки.
Розлогий текст про історію виникнення рослинності, нинішню ситуацію та дослідження науковців - читайте тут
Короткий текст тут
Відео тут

6. Локальна історія опублікувала уривок з книжки завідувачки відділу Інституту історії України НАН України Лариси Якубової “Рашизм: звір в безодні”. Власне, про те, що ж таке рашизм; чи є він ближчим до нацизму, до фашизму, до неонацизму чи до суто російського фашизму. Мені дуже подобається, що цю проблематику почали обговорювати, особливо коли детально розтлумачують суть явища тоталітаризму і його відмінності від диктатури та авторитаризму.

7. Та сама локальна історія виклала цікаву розповідь історика з Інституту археології НАН України Олександра Симоненка про сарматів та про їхню феноменальну появу на історичній арені тогочасності

8. Oleksii Molchanovskyi написав прекрасний шортрід про щорічний звіт про прогрес в галузі штучного інтелекту State of AI Report 2023. Про всі ці LLM, GPT, Open AI, LLaMa-1, вихідні дані для тренувань тощо.

9. Хороше інтерв’ю заступника директора Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України Сергія Паскевича, який нині зі зброєю у руках захищає Україну. Про перші години і дні широкомасштабного вторгнення, евакуацію Інституту (особливо цікаво було почитати про те, що високі державні посадовці не мали плану і не знали, що робити), оборону Чернігова, постокупаційне відновлення роботи Інституту, про об’єкт Укриття та інше.

10. 67% українців нині перебувають за межею бідності - такі модельні дані Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України. Про довоєнну динаміку (не)зубожіння та вплив

Телефон невблаганно тірьлінькав і я кинув оком на екран. Сигнал, номер бригади, позивний бійця, якому ми нещодавно передавали машину.
«Щось трапилось», - майнуло в голові, - «може машина зламалася?».
Довелось перервати розмову з бійцем, що стояв поруч на СТО, і взяти слухавку.

- Бажаю!
- Бажаю! Антоне, тут таке питання…
Боєць розлого ставить питання, ми певний час дискутуємо, вирішуємо, і тут вже питаю я:
- Так а машина як? Служить?
- Ой, так! Чудово служить. І, Ви знаєте, вона у нас єдина в батальоні, що оснащена оцією Вашою системою вимкнення стопів і ліхтаря заднього ходу. Дуже помічне, дуже. Так просто, зручно, не треба нічого замазувати і клеїти.
- Радий це чути. Пришліть якось пару фото, опублікую. Бережіть себе.
- Домовились!
(Мова йшла про тачку 20/42, якщо що. Воює красуня).

Я поклав слухавку і повернувся до перерваного спілкування з бійцем.
Потис руку, віддав ключі і почав сумно дивитися вслід черговій автівці, яку завдяки Вам ми передали у війська.

Щоразу думаю, що вже звик до цієї рутини - знайшли корча, придбали корча, відремонтували корча, передали у війська корча, знову почали збирати гроші на наступного корча…
Наче б радіти чи бути байдужим.
Але ні.
Дивлюся, як ці тачки відїжджають на фронт і серце стискається.

23/42 Джордан поїхав насипати росіянам.
Причому він вже там, звідки нині ідуть основні новини.
Як прийде час звітування, розповім про цю машину смішну історію.
Євген Зборовський не дасть збрехати.

А поки…
А поки дякую Вам, що підтримуєте.
За останні два дні ми з Мартин Брест завдяки Вам провели перемовини щодо купівлі ще двох машин на ЗСУ.

Зима близько.
Але в усіх тачках, що ми передаємо на фронт, працюють пічки.
І б‘ються Ваші серця.
Буде гаряче.

Майте тиху ніч.