А якщо вивезете - приходьте ще й в суботу поспілкуватися з дівчатами.
В них більше життя та сили, аніж в багатьох “втомлених” війною.
Бо вони вже один раз померли разом зі своїми чоловіками.
Навічно лишилися біля слухавок, в які їм сказали “[Позивний] загинув. Пробач”. Біля трун, навколо яких зібралося все село. В обіймах з дітьми, яким мусили сказати, що тато більше не приїде з війни.

Вони лишилися там, стліли, перетворилися на прах і попіл.
А потім відродилися.
Я не знаю, як вони це роблять, але…

- Чуєш, Оксанко… А мені ж мама сьогодні телефонувала. Прочитала мій пост про то, що я йду на вашу виставку цих картин. Знаєш, що розповіла? Що її колишня студентка після загибелі чоловіка прагнула накласти на себе руки. Так виявляється, що оце ваше розмальовування картин її витягло. Витягло, уявляєш? Оксанко, воно її витягло. Тільки уяви.

Оксанка подивилася на залу з дівчатами, які мелодійно підспівували “Танцюй зі мною, повільно. Хай зачекає світ божевільний…”, кинула оком на картину, яку написала власноруч в пам’ять про свого Володю і тихо мовила:

- Уявляю. Я уявляю.

Шановні ОКСАНА БОРКУН, Oleg Yurov, Olga Pinskaya, Tetiana Vatsenko-Bondareva, Juliia Seliutina.
Ви розірвали моє серце.
Дякую за подію.

БФ МАЄМО ЖИТИ , Благодійний Фонд Сергія Притули / Serhiy Prytula Charity Foundation, дякую, що підтримали дівчат.

Ірина Грищенко, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, G-ART #всепоцимбалах, ADAM, Anne Yaremchuk, дякую за атмосферу, зміст і чуйність.

Галерея D12, дякую за простір.

Майте тихий вечір.