Шановні, у мене для Вас є два блоки геть різнопланових, але важливих новин з навколонаукового світу.

По-перше, стартують курси з англійської для науковців. Безкоштовні. Але є конкурс у 2 групи по 20 людей.
Запускає всю цю двіжуху платформа Science at Risk (Kyrylo Beskorovayny) та Регіональний офіс англійської мови Посольства США в Україні.
Всі деталі тут https://www.facebook.com/kyrylobeskorovayny/posts/pfbid02QdL4wJ2xmAB5749wdMTPsU6itR5KcMaDqvstDrYiYg61HpKskqk5z2S8Fog8padZl

По-друге, є декілька новин зі світу плагіату та академічної недоброчесності.

1. Топ-новина в тому, що сайт, де небайдужою спільнотою таємних месників викриваються плагіатори, фальсифікатори наукових досліджень та псевдонауковці, переїхав на інший домен.
Тепер вся нямка і смакота будуть тут https://false-science-ua.odoo.com/
Я так розумію, що поступово туди переїдуть всі матеріали з попереднього сайту, а поки що...

2. Можете почитати на старому сайті, як хореографи з Харківського педуніверситету передирають собі на дисертацію матеріали з російських джерел
http://false-science.ucoz.ua/news/disertacija_na_khaljavu_olena_avramenko_znovu_kharkivskij_pedagogichnij_universitet/2023-12-27-147

3. А ось тут цілий плагіатний паровозик, де один вчений передирав у іншого вчений, а той у третього і так далі, аж до російських першоджерел. Звіти з науково-дослідних робіт і монографії теж так писались. Майстер-клас дає Інститут медичної радіології та онкології НАМН України
http://false-science.ucoz.ua/news/institut_medichnoji_radiologiji_ta_onkologiji_desjatilittja_falsifikacij/2023-12-30-148

4. Топ-інформація (бо вже не новина) номер 2.
Комітет етики Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) підтвердив наявність плагіату у дисертації колишнього міністра освіти Сергія Шкарлета.
Пам'ятаєте, був у нас такий Міністр освіти?
Через протести проти нього до мене навіть СБУшних приходив.
Посилання на новину - раз https://life.pravda.com.ua/society/2023/12/28/258557/
Посилання на новину - два https://www.facebook.com/smirnov.o.yu/posts/pfbid02xXZpyf7bMsEsfWBkc2Y5QyaghPXywqwXp6UyP5bHSdCKsXpqdC8mZuLPFxnYg7N8l

5. Отут можна почитати про новації проєкту закону "Про академічну доброчесність", а також взяти участь у цікавій дискусії навколо нього в коментарях
https://www.facebook.com/groups/130983980387250/?multi_permalinks=2646451942173762&ref=share

6. І останнє. До середи Ви можете взяти участь у голосуванні за кандидатів відзнаки "Академічна негідність 2023" і обрати собі найкращого плагіатора, фальсифікатора, псевдонауковця, токсичного ректора, посіпаку, скандал року, мурзилку року і спец(з)раду року.
Деталі тут https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSeSpG6Eo7YCmXOpKbfHMYva3XIQCLdY6jPxc6PzqQZZcl3pwg/viewform

Майте тихий вечір.

P.S. Так, ми перефарбували червону тачку 32/42 в чорний матовий колір із назвою "Душа Бреста". Тачку, до речі, звати Бобер. Не питайте. Всіх обійняв.

А, і просто для довідки. Тепер для фарбування автівок для ЗСУ у нас в асортименті є три кольори: Мартінбрестовський сірий фельдграу, Брест в болоті (зелений) і Душа Бреста (чорний).

Завжди, коли я їду на Схід чи Південь, у мене зі мною моя зброя.
Цивільна зареєстрована AR-15, яку я придбав минулої весни практично з вантажівки. Вихопив. Висмикнув.
Чому з вантажівки? Бо попит на нарізну зброю виріс настільки, що її не встигали викладати на прилавки магазинів.
Не було такої потреби. Свій оплачений ствол доводилося чекати тижнями, а в певний момент і набої стали в дефіциті.
Мені щиро цікаво, наскільки мільйонів одиниць зріс обіг зброї в країні, але нарешті більшості свідомих громадян стало зрозумілим, що площина для дискусії "заборонити всю зброю, бо вона погана, і треба всіх любить, або ж, навпаки озброюватися" просто зникла. Анігілювалась. Обнулилась.
Зброя має бути і крапка.
З нормальним законодавством про самозахист, з регулюванням ринку, але має бути.
І реальність, якою малюють її пацифісти, 24 лютого 2022 року зникла назавжди, а далі все буде тільки жорсткіше.
До речі, інколи в процесі подорожей зі зброєю виникали курйозні ситуації, які я колись після перемоги розпишу.
Але найбільше люблю випадок, де під час огляду мого авто на глибоко-тиловому посту поліцейський, уважно звіряючи номер мого карабіна з номером в дозволі, з натуральною насмішкою спитав:
- Що, чогось боїтеся, що зброю з собою тягаєте?
- Знаєте, - кажу, - коли я опинився в Ірпені в березні минулого року чи коли я їжджу на Сході, я не спостерігав і не спостерігаю поруч Вас з Вашим пістолєтом, щоб Ви мене захистили, тому от на душі мені і неспокійно...
Поліцейський трохи зблід і побажав хорошої дороги.
Так от.
Зброя в нормальній державі, в Україні, має бути легалізована, тобто її обіг має бути узаконено.
Якщо хто не знав, закону про зброю не існувало при жодній з попередній владі (існувала МВСівська інструкція), а чинна влада його прийняла в першому читанні, коли вже було пізно - 23 лютого 2022 року.
Коли геть стало страшно - автомати почали видавати абсолютно безконтрольно просто з вантажівок.
(Після війни ми ще дізнаємося багато неприємних і відверто сумних історій з цим пов'язаних. Поки всі ввічливо мовчать).
Але.
Випадково мені на ютьюбі залетіло відео пана Олександра Святова, якого всі люблять за якісь цікаві пояснення на теми екіпу чи такого всякого.
І відео було про підготовку до голосування в другому читанні цього запізнілого Закону про зброю.
Послухав я і ... не повірив. Пішов читати. Потім послухав відео Учайкіна.
І геть стало сумно.
Тобто, депутати реально хочуть:
- дозволити травматичну зброю буквально всім (гумостріл неможливо відстежити при злочині, це сумнівна зброя при самозахисті, але просто клондайк для вуличних злочинців, у яких, насправді, і так буде повно вогнепальної нелегальної зброї з війни)
- нагородну зброю - дозволити з правом носіння з 18 років (тобто тим обраним, хто в ті списки потрапить, а ми ж знаємо, що окрім купи достойних людей, там є дуже багато сумнівних персоналій)
- всім простим смертним - короткостволи можна зберігати тільки вдома (щоби що?)
- за порушення по гладкостволу - кримінальна відповідальність замість адміністративки.
І, головне, тепер, якщо я хочу з АРкою виїхати за межі області, я маю їхати на поклон в Нацпол.
Ще раз. Щоб поїхати на Схід, я маю поїхати в Нацпол і сказати, що я везу свій карабін на Схід.
Навіщо Нацполу ця інформація?
Загалом, гайки закручуються так, що ця різьба колись таки трісне.
Посилання - на Святова та Учайкіна (від відео Святова у багатьох точно пригорить. Обережно.)
В описі до відео Учайкіна є порівняльна таблиця законопроєкту, там все знайдете.
Чесно, таке враження, що Бог наказує нас за шось.
Я навіть не знаю, як це коментувати далі, окрім того, що нагадаю.
Автори цього ж законопроєкту проспали підготовку до широкомасштабки, її початок, евакуацію цивільних і так далі.
Сором і сум.
Але майте гарний вечір.

Люблю, коли Ви підтримуєте не тільки нас з Мартин Брест.

Перед Новим роком я попросив Вас підтримати ініціативу Оксани Бондар, яка разом з іншими небайдужими зібрала святкову автоколону і вирушила уздовж лінії фронту по механізованим, штурмовим і бригадам територіальної оборони.
Тоді зефір було лагідно перемішано з fpv-дронами, а буржуйки з теплими шкарпетками.

Штош.
Тримайте звіт.

Влад Вавриш, Лисенко Віталій, Євгенія Богославська, умнічки.

Хай автоколона росте і множиться, пальне булькає в баках, а чорна запашна кава на заправках змушує серця битися гарячише.

А Вам, шановні, я дякую за те, що не забуваєте підтримувати маленьких волонтерів.

Майте тиху ніч.

Пост Оксани Бондар:

"Ось така новорічна пригода!! Дякую за довіру кожному, хто долучився. Vlad Vavrysh та Лисенко Віталій за чудову компанію та логістіку! Anton Senenko велика подяка за організацію погрузки та турботу про кожний підрозділ, якому ти привіз усілякі корисні штуки. За ароматну каву від твоїх друзів. Martin Brest дяка за нове знайомство з крутими дронщиками. Евгения Богославская з дівчатами, вам низький уклін за салати та тортики для хлопців. За те, що майже добу були поряд і допомагали. Ви круті! Марина Підгора та школа 50. Ваші смаколики, а головне малюнки від дітей це не має ціни. Дякую!! Окрема подяка діаспорі з Канади. Саме завдяки вам ми відвезли вже 20 ударних дронів і збираємо ще. Михайло Іщенко прапор з підписом Залужного - це магія!! Дякую Вам і вашій родині!! Всі мої дівчата, які допомагали збирати, робити, за ваші подарунки особисто мені. Я не можу всіх згадати тут, але усім вам вдячна. Не тільки Києву. Запоріжжя, Дніпро, Одеса, Миронівка ви круті!!! То ж дивіться, бо скоро наступна поїздка..."

Церіантарії і антозої... Чого тільки наука не вигадає...
Кхм.

Івано-Франківську завтра дуже пощастить.
З відкритою лекцією про космічні телескопи там виступить астрофізикиня Anastasia Skoryk.
Подія називається «Для чого потрібні космічні телескопи. Про красиві фотографії космосу та що за ними стоїть»

Там буде про все - історію питання, користь від космічних "очей", їхню роботу, а також про легендарного телескопа Габбла та його не менш багатообіцяючого нащадка - Джеймса Вебба.

Для тих, хто прийти не зможе, обіцяють онлайн-трансляцію і запис.

Але, якщо Ви з Києва, нагадую, що Національний науково-природничий музей НАН України щовихідних випускає ̶з̶ ̶к̶л̶і̶т̶к̶и̶ в зали Olexii Kovalenko і той читає якісь дуже класні лекції.
Наприклад:
Субота 20 січня
14:00 Інтерактивна програма Надокучливі помаранчі: все про цитрусовіі
16:30 Ботаніка-2023: найцікавіші дослідження року
Неділя 21 січня ііііііі.... ось же воно:
Онлайн для дітей "Хто такі церіантарії?" Це остання з лекції про антозої.
Якщо у Вас теж питань лишилося більше, аніж було до цього допису, Вам точно варто сходити з дітьми в музей.
Всі подробиці тут

Майте тиху ніч.

Мабуть це буває тільки в нашій Армії. Чи на нашій війні. Чи в Україні. Може ще десь таке є, але я не чув, бо, імовірно, більше ніде волонтери не возять старі європейські корчі у війська.
А може справа в тім, що це Мартин Брест знаходить саме таких бійців з саме такими якостями.
Не знаю.
Але розповідаю, як на сповіді.

Одного разу одна дівчина, що відвоювала в Бахмуті, поки він був наш, поблизу нього та деінде в безмежних степах Донбасу, пригнала нам на ремонт сірого Джіпа Чірокі і віддала ключі.

Це, до речі, мій улюблений Чірокі.
Він не з проєкту. Його пригнав для ЗСУ Мартин Брест ще в ті часи, коли ми просто пили разом каву на СТО, він просив відігнати "його" тачки на фронт чи обкатати машину пару днів перед передачею бійцям.
Загалом, обкатував Чірокі я. Несправності знаходив я. Запасні ключі робив теж я.
Я незворотно закохувався в машину, а Мартін зі своїми донаторами сумлінно за все платив і відремонтував навіть підігрів сидінь (мабуть, вперше і востаннє в історії корчів для ЗСУ).

Авто завзято воювало, кілька разів поверталося на ТО і, врешті, військова Збройних сил привезла тачку Мартіну назад, віддала ключі і сказала щось на кшталт:
- Дякую за чудову машину. Вона реально дуже виручала. Віддайте тепер її тому, кому вона потрібніша.

Сказати, що я отетерів в той момент - це не сказати нічого.
В сенсі - заберіть тачку назад?
В сенсі - передайте тим, кому потрібніше?
Так же не буває.

Але далі - більше.
Місяць по тому приїздять з фронту поліцейські, що лютими рексами рвуть росіян на Сході.
Віддають на СТО на ремонт і обслуговування переданий їм же від того ж Мартіна Мітсубіші Паджеро (уважні читачі моєї сторінки точно бачили його фото, але я не акцентував на ньому увагу).
Погано пам'ятаю як саме там було (здається, копам видали щось броньоване), але Мартін і тут почув приблизно наступне:

- Дякуємо за тачку. Віддайте її тим, кому вона буде потрібніша.

Після ретельного обслуговування і дрібного ремонту (дякуємо Вам), машина поїхала вже з іншими копами працювати далі.

Сьогодні, в суботу 20 січня 2024 року, сірий чірокі розпочав свою чергову ротацію на Донбас, але вже під управлінням іншого воїна. Ви так само допомогли машині зробити ТО, відремонтувати підвіску і купу дрібниць.
Дякую.

Але і це не все.
У нас же черга в рамках проєкту 42 тачки на ЗСУ.
Черга рухається невпинно, але повільно.
І от, наближається вона до 5 ОШБр. Вони просили машину, чекали 4 чи 5 місяців, я прихожу в особисті і кажу:

- Ваша черга підійшла. Яку треба тачку?
Після невеликої паузи отримую відповідь (цитата):
- Вітаю. Буду казати як є, в мене трохи по авто ситуація вирівнялася, тому я не буду тягнути все.

Знаєте...
Я реально пишаюся бійцями, яким ми передаємо від Вас машини.
Вони не просто не беруть зайвого.
Вони інколи повертають тачки назад і просять передати тим, хто нужденний.

І, знаєте, таке відбувається не тільки з машинами.
Буржуйки. Окопні свічки. Смаколики. Дрилі і перфоратори. Електропили. Болгарки.
Немає у бійців бажання сидіти, як собаки на сіні, на тому, що може принести більшу користь на іншій ділянці фронту.

Мені здається, що це наче і дрібний, але дуже показовий момент нашої війни.

А може...
А може то просто Мартин Брест знаходить таких бійців.
Чи вони знаходять його.

Головне, що ми вивозимо.

Майте тиху ніч.

Це сталося минулої неділі, тобто вчора, хоча могло статися в будь-який інший зимовий чи пізньоосінній день цих двох років широкомасштабки.
Взаправду, таке могло трапитися в будь-який інший момент десяти років війни.

Корч з військовим злетів на трасі Київ-Харків в кювет.

Я підїхав якраз в ту секунду, коли хлопець в пікселі щойно вибрався з машини і ошаленілими очима дивився на цей білий світ.

Знаєте ж, це відчуття... воно одне з найкращих серед усіх, які нам дає життя... одного штибу зі смаком ананасів і длубанням паличкою у вусі - коротка мить між моментом потрапляння у цілковиту сракоситуацію та моментом усвідомлення, що насправді трапилося.
Мить, коли на рівні глибинних інстинктів розумієш, що тільки що тобі пощастило найбільше у житті.
Пощастило так, як, можливо, ніколи більше не буде.

Тиснучи на гальма і рефлекторно вмикаючи аварійку на стелі Рено Мастера, я відчув, як педаль б'є АБееСом мені в ногу, сигналізуючи, що мій гальмівний шлях буде більшим, аніж я розраховував.
Бус зупинився акурат біля монументу двом якимось іншим людям, які в цьому ж місці колись улетіли в цей же кювет.

Місцина і правда була так собі - струнка як стріла траса раптом ішла досить круто вліво і донизу, не лишаючи шансів в гололід, сніг чи щось таке.

Здавалося, що задкував я цілу вічність, але все ж зрівнявся з бійцем та опустив вікно:

- Шо, улетів?
(ошелешено крутячи очима і головою) - Ага...
- Витягати треба?
- Можемо спробувати, але не факт...

Боєць їхав на Куп'янський напрям. Воює з лютого 2022 року. Якраз переганяв машину на фронт до побратимів і не втримався на слизькій дорозі.

Старенький Мерседес Віто на бляхах дивовижним чином ні разу не перекинувся, але закрутився по стінкам кювету, як дзига, і добряче пом'яв собі перед і зад.
Дизель зміг завестися, але під підозру відразу втрапив радіатор, який хоча поки що і не тік, але разом із телевізором майже в'їхав в блок двигуна.
Вентилятор взагалі заклинило.

Тим часом під'їхала кавалерія.
Ні, не комунальники.
Ті з'явилися зі своєю піскосоляною сумішшю так само пізно, як та поліція в бойовиках 90-х: коли головні герої повирішували всі проблеми, на фоні їхніх закривавлених, але щасливих облич, виють сирени та блимають вогники. Оптимістична музика. Титри.

Кавалерією були боги наших автошляхів - далекобійники.
Один дістав трос довжиною із земний меридіан і товщиною з стандартну малолітражку, інший своєю фурою перегородив смуги руху, убезпечивши операцію по екстракції військового корча.
За 2 хвилини ми вже з цікавістю оглядали підвіску Віто, його підкапотний простір і вирішували, чи зможе тачка дотягнути до якогось підйомника в якомусь селі чи містечку.

Далі плелися невеликою колоною - віто попереду, мастер позаду - кілометрів 50 на годину, бо на абсолютно нечищеній трасі корча починало смикати на різні боки, а система стабілізації мого буса сумлінно відпрацьовувала заноси задньої вісі, сповіщаючи мене про це індикацією.

Всі СТО протягом довгих кілометрів були зачинені, бо ж неділя.
Дорогою таки почав текти радіатор, тому доводилося кожні 15-20 кілометрів шляху напувати машину водою, ніби того козацького коня.

Вперше удача майже нам усміхнулася в Мар'янівці, але підйомник був безнадійно зайнятий якоюсь померлою Шкодою, тож за порадою вирішили шукати щастя десь за 20 кілометрів в Білоцерківці, бо там велике TIR-СТО.

Білоцерківка теж зустріла зачиненими боксами і розповіддю охоронця, що от-де військові щойоно на Камазі теж заїжджали, бо у них зірвало шпильку, і теж поплентались далі.

Вирішили тягнути на TIR-СТО в Решетилівку.
Мінус.
СТО в Супрунівці?
Мінус.

Почали гуглити щось біля траси в Полтаві - або зачинено, або написано, що працюють, але, по факту, виявляється, що вихідні.

Набрав місцевого знайомого, щоб той щось порадив:
- Слухай, боєць улетів в кювет, побив машину, треба як мінімум глянути радіатор.
- Так не підкажу, але перед Полтавою на спуску біля ВОГа є СТО Сергія. Там завжди хтось чергує і написано, що вони працюють цілодобово.
- Дякую.

Плентаємося до боксів цього Сергія. З Віто вода витікає вже рікою, а стрілка температури починає смикатися вправо.

Дійсно,

вивіска висить Авторемонт Цілодобово.
Біля в'їзду на СТО стоїть Мітсубіші Паджеро Спорт з пробитим колесом.
Підхожу. Там сидить пані:
- Доброго дня! Ви теж на СТО?
- Доброго. Та от, колесо пробила, але тут зачинено і ніхто не бере слухавку.
- Та йо...

Так і є, на воротах висить кривосклепана вивіска з написом "ЗАКРЫТО", а вище висить номер телефону.

Набираю:
- Алло, вітаю. Тут військовий злетів у кювет, ми його витягнули, але потік радіатор, чи можете полагодити?
- Ми сьогодні вихідні.
- Так у Вас же вивіска висить Цілодобово.
- Послухайте, шо та вивіска? Вона висить десять років вже.
- Так а чого Ви її не знімете?
- Бо не можемо зняти, бо поставили там на даху сонячні панелі. Хочете, я можу Вам заплатити гроші, щоб її зняли Ви.

Чомусь після цієї фрази у мене почала падати планка і я, поступово підвищуючи тон, заволав у слухавку:

- Чого Ви мені хамите?! До чого тут гроші? Мені не потрібні Ваші гроші. Військовому треба поправити корча. Ми проїхали понад 100 кілометрів і всі СТО зачинені. Всі! Я вже розумію, що сьогодні неділя, а по неділям війна теж зупиняється...

Далі у нас був обмін епітетами, різні відсилики, прохання не гавкати і, врешті, кинуті слухавки.

Я не знаю, як правильно.

СТО ми таки знайшли, на Нижньомлинській 7, де машину того ж дня прийняли, що там було далі - я не в курсі, проте знайте, що вони дійсно працюють в неділю.

Але я не знаю, як правильно.

Люди, звісно, мають відпочивати.
Напевне, я не маю права у них чогось вимагати.
Однак оця брехня на вивісках і в гугл-мапах про Цілодобово і Без вихідних - вона вибішує.
Абсолютна маркетингова безвідповідальність, що дарує надію, а потім вбиває її нанівець.

Загальне ж розуміння нинішньої ситуації таке:
В неділю краще корчі в бік фронту не ганяти.

І ще.
Я не маю ані часу, ані бажання, щоб знімати вивіску на СТО Сергія, але хоч якось хочу йому допомогти.

Тому: Шановні. СТО Сергія перед Полтавою біля ВОГа на спуску - не працює ЦІЛОДОБОВО. Або цілодобово не працює. Не знаю, як це правильно філологічно сформулювати.

Чим міг - допоміг.

Майте тихий вечір.

P.S. До речі, ділянка траси від Полтави до Харкова насичена шаленими вибоїнами, де тільки вчора з десяток авто, які я бачив, просто розірвали собі шини. Майте на увазі і це.

До широкомасштабки у мене тільки-но з'явилося невелике хобі - вчитися електрозварюванню.
Справа непроста, потребує уваги, навчання, тренувань, але дуже цікава.

Навіщо то мені було?
Важко сказати, але мотивація приблизно така само, як коли я вперше (і, сподіваюсь, востаннє) розбирав, чистив і збирав назад карбюратор старезного класичного фольксвагена поло: в житті треба хоча б розуміти, як працюють ті чи інші складні штуки, а ще краще мінімально то все вміти.
Ну, там, наприклад, як зав'язується краватка, робиться шнурівка на кросівках за півсекунди, складаються футболки так, щоб не було складок, ну і от - зварювання.

При всій розповсюдженості і уявній простоті цього процесу, зварювання усього з усім (бо зварюють не лише метали) є непростою наукою, тому багацько вчених, інженерів, інститутів та компаній роками удосконалюють ці технології.

В Києві є цілісінький Інститут електрозварювання НАН України і більшості пересічних незрозуміло, що відбувається за високими парканами майже в центрі міста.

Власне, у цьому відео прекрасно показано, ЩО і НАЩО.
Особливо приємно, що хоч побіжно і без подробиць, але розповіли про внесок науковців цього інституту в підсилення обороноздатності нашої країни.
Тут і бронетехніка, і авіація, і конструкційні матеріали, і ремонт закордонних зразків ОВТ.

Я ніде не перебільшу, якщо скажу, що багацько наших підприємств ОПК нині спираються на думки, досвід і науковий доробок працівників Інституту електрозварювання.

Аби ж тільки нарешті прийшло до чиновників і суспільства розуміння, що без власної науки, в т.ч. в галузі електрозварювання, нам будуть просто гайки.
Ну, і, можливо, ще синя ізолєнта.

Загалом, хороше відео.
Раджу.

Майте тиху ніч.

Війна вчить багатьом речам.
Наприклад, що речі - неважливі.
Тільки життя і здоров'я, а все решту можна відкотити, відбудувати, аби було кому.

Ще війна вчить дечому, що цілковито протирічить людській психології.
Ми всі маємо життєвий досвід, на нього спираємося, дивимося на світ крізь його призму і вважаємо за потрібне давати поради іншим, як жити.
Як заробляти мільйон і вийти із зони комфорту, як схуднути, навчитися в макраме та ще тисячу порад готові давати всі усім двацять чотири на сім.

Війна ж вчить тому, що поради іншим людям, як чинити в безпековому плані, інколи можуть закінчитися смертю цих людей.
Бо сьогодні ти депутатка і радиш лишатися цивільним вдома, адже росіяни не гатитимуть по цивільній інфраструктурі, а потім ці люди холодними лежать на вулицях Бучі, Ірпеня, в катівнях Ізюму та Херсону (так, всі все пам'ятають).

Базове ж правило просте - геть від небезпеки тих, хто не потрібен для її безпосереднього відвернення.
А от поради щодо їхнього ж повернення може давати лиш цілковитий кретин.

У мене, наприклад, кров з очей іде, коли я читаю менторські настанови від людей, які ще не мають дітей, про те, що варто свої родини з дітьми повертати в Україну (чи з умовного Заходу країни ближче до Сходу).
Ці люди детально розписують про математичні імовірності загинути від ракети і в автокатастрофі, наголошуючи на мізерності результату.
Але при цьому їм навіть не втямки, що коли у тебе діти, всі імовірності зводяться до правила динозавра: імовірність його зустріти на вулиці 50 на 50 - або зустрінеш, або ні.

Чому так?
Бо можна скільки завгодно рахувати відсотки, але коли ракета прилітає біля торгівельного центру в Кременчуці і вбиває дружину військового, яка просто приїхала його провідати в госпіталь; коли ракета прилітає в Протасів Яр і лишає на все життя калікою дівчину, що приїхала з Польщі на 4 дні в Україну погостювати до батьків; коли падають підїзди будинків; коли вахтери повільно несуть ключі до укриття; коли самі укриття відсутні і лишається тільки "калідор"; коли вибухи у небі звучать раніше сигналу тривоги; коли ППО, які богі, але теж виснажуються, а ракети у росіян, попри святі мантри владних ротів, не закінчуються...
От в такі моменти ти розумієш, що єдине, чого ти не хочеш, це тримати свою дитину мертвою на руках, бо ти в ті мізерні відсотки втрапив.

Мені відомо, як вберегти дитину від автотрощі.
Мені невідомо, як подолати вахтерів і замість бруківок та нікому не потрібних кругових розв'язок з клумбами, збудувати укриття (так, курви, всі все пам'ятають).

Тому єдине, що можна робити в плані порад щодо повернення в Україну жінок з дітьми - це завалити свої роти. Закрити хліборізки. Стулити пельки. Поховати свою безумовно цінну думку щодо безпекових відчуттів інших людей глибоко під клавішою бекспейс і піти, нарешті, щось робити задля перемоги.

Але, виявляється, є більша дичина, аніж поради щодо повернення.
Виявляється, можна, прикриваючись порятунком економічного фронту, просити наших партнерів позбавити допомоги родини тих, хто виїхав від війни біженцями.

Тут би варто нагадати, що під мантрою порятунку економіки і неможливості збільшення фінансування Армії вже було втрачено величезну кількість людей, територій та тієї ж економіки.
І, цитуючи Сайгона (приблизно): який економічний фронт? у нас встромлена вже ооооот-така (показує) голка від Заходу з допомогою.

Люди, рятуючи свої життя, безпеку яких не було змоги забезпечити тими, хто мав би це зробити, які подекуди втратили навіть місця, куди можна повертатися, завдяки підтримці західних партнерів стали на ноги, виживають, нічого в України не просять, а також дарують спокій їхнім рідним, які лишилися в Україні.

Мені спокійно, що мої рідні в безпеці. Багатьом бійцям спокійно, що їхні родини в безпеці. Та купі нормальних людей спокійно, що їхні родини в безпеці.
Ба більше, це чудово, що економічна підтримка біженців є, і, як не парадоксально, подекуди вона є на порядок (на порядок!) більшою, аніж могла забезпечити чи забезпечує Україна.

Я не знаю, яких саме біженців бачив Лещенко, в яких нічних клубах з ними тусувався, як давно він приїздив хоча б